|
Фата-Моргана
*Притон - простір, де почуття підмінено на інстинкти й рефлекси.
Серед світу, який тепер кликали притоном, ще зовсім нещодавно вважались за дива нізвідкіля з"явлені просторові видіння. Тепер вони множились, як гриби. Часом зникали самі собою, якісь - швидше, якісь - довгенько стовбичили. Так довгенько, що ставали більш, ніж реальними. Але нерідко їх руйнували. Звичайні громадяни притону не знали ні причин, ні джерел виникнення видінь ( кликали їх фата-морганами), ні - чому і як вони зникають. За час повторного існування світ звик не задавати питань. Щоб вижити суспільство чітко розмежувалось на групи по горизонталі. А от вертикаль була одна - безапеляційно встромлена владою Центру - ідеологічна вісь: їсть - хто працює, думки про усілякі дурниці на кшталт: щастя, любові, - зайва метушня, виживає - дисциплінований, час кожного громадянина - власність Центру. Ці постулати навіть не обов"язково потрібно було вивчати. Вони так легко вмощувались у порожні серця громадян, що як друга кров запускали щорання механізми функціонування кожного, хто вижив й залишився існувати у притоні. Самовивільнення від мрійливих настроїв підтримувала, напевно, й зовнішня сторона буття. Справа в тому, що картинка притону втратила ознаки природи. Не стало лісів, трав,- усього, що колись як звичне, докучало раціоналістам і будило фантазію у мрійників. Витравлені тепер з довколишніх пейзажів кольори сезонних змін теж спочили в тамтешньому світі.
Тим неочікуванішим стало перше видіння. Фата-Моргана - здоровезний водоспад, "зростом" з найвищий хмарочос, падаючи у нестримну зелень тропічного раю, зайняв один з пустирів поблизу населеного пункту. Десь о четвертій ранку громадяни прокинулись від буквально шквального звуку цього потоку. Перші ж, хто наважились підійти впритул до видіння намокли у цівках водяного велетня. А запах. Пахнуло чимсь тривожним і неможливо-живим. Пахнуло листям, квітами, пилом стежок у тому лісі. За пів-години сюди прибув ґардівський рейд. Обтягли водоспад жовтими попереджувальними стрічками, виставили пости охорони, заборонили вхід в "уявну" оазу. А через дві години на місці старого кладовища виникла ще одна Фата-Моргана. Це був сад. Квітучий грушевий сад. Хіба переказати запах цвітіння весняних дерев тому, хто того ніколи не відчував раніше, або так давно, що й забув, що таке буває. Ґарда й тут не забарилась. Очіпили сад, але режим трудового дня було безнадійно зірвано. Громадяни просто серед робочого дня, мов загіпнотизовані стояли уздовж жовтих пасів й переважно мовчки дихали тим повітрям, вагітним запахами весни.
За першу добу органи влади зафіксували 33 Фата-Моргани. Наступного дня ще 104. Такими темпами Центр боявся втратити не лише контроль над притоном, а й саму ідею порядку. Громадяни надшвидкими темпами згадували, що вони - люди. А світ - що щастя можливе.
Орден Творців. Лука
У кімнаті на простому табуреті сидів хлопець років тринадцяти. Його ноги були занурені в керамічний, покритий білим глазурем з голубими драконами таз ( очевидно старої східної роботи). Малий поливав на ноги з ковшика абсолютно білого й прозорого у місцях, де пробивалось крізь нього сонце,- цівку води. Десь посеред шляху зі ковша додолу цівка перетворювалась у лискучо-срібний пісок. Ступні хлопця тонули в тому порошкові. Він бавився. Любив змінювати картинки довкола. Скільки себе пам"ятав,- умів це. Після одного випадку, коли просто на вулиці запустив у повітря птаха, ( вже згодом батько сказав йому, що то з вигляду був голуб, бо птахів малий зроду не бачив) й тим налякав перехожих поруч,- його віддали "на навчання" у пансіон закритого типу.
Лука,- так звали хлопця,- не переймався тривалими розлуками з батьками, не сумував за домом. Він, взагалі, був сам у собі й самотність, яка пропагувалась у пансіоні не гнітила малого, а навпаки.
Він не почув, як до кімнати зайшов Учитель й тихо роздивлявся на забавку Луки з водою.
Малий так спокійно, ніби продовжив нещодавно перервану розмову, спитав:
- А хто такі ті Творці?
- Ти - Творець...
- Я?
- Від того, що Ти не знаєш що міститься в скриньці,- вона не стає легшою в руках...
- Добре, я - Творець! А що містить ця скринька?
- Дві речі: перша - Творець мусить бути людиною,- знати Все Своє Добро і Все Своє Зло. І вміти від свого зла відмовлятись.
- Друга?
- Мусить вміти бути Тут і Зараз: не в скорботі за минулим, не в мріях у майбутньому, не в любові і не в ненависті......та й навіть не в голоді за скорообіднім салатом... Тут і Зараз!
Цівка зависла у повітрі на мить, далі зі стелі полився дрібнокраплевий дощ.
Учитель усміхнувся у відповідь на це:
- Добре... захочеш поговорити,- знайдеш мене в саду...
Лука, частина 2 ( Вона - Ловець слів)
Учитель сидів ( чи сидів?) на самому вершечкові піраміди, схрестивши ноги, переплівши руки і замружившись. Піраміда була невисока, скляна й гостроноса. Але вигляд Учителя (весь його візуальний об"єкт) видавав надкомфортний фізичний стан. Лука недовго вхоплював зображення Того. Його вабив сад, або те, що садом називав Учитель. Сукупність квітучих дерев. Лука ніколи не бачив їх, і тому й не знав, що вони і є дерева. Не знав...але пізнав одразу. Деякі просто стовбурили його на місці своїми запахами, а от деяких він не відчував й байдуже проходив повз. Над садом відкривались і мов "дихали" прозорі але водночас масивні й "відчутні" парасолі (екрани для нівелювання сигнального візіоперегляду в моніторах Центру).
- Я ніколи не буду Жити?- випалив Лука.
Учитель вмить опинився не на вістрі піраміди, а посидьки на велетенському кріслі у вигляді білого слона.
- Не стану Тебе розчаровувати...але те, що Ти ЗАРАЗ називаєш Життям...до Тебе може ніколи не прийти...
- ...себто, якщо я погоджусь...з собою, стану Творцем, НІКОЛИ жодного винятку, ніяких маневрів?
- Лука...- повисла пауза, далі вона "сіла" на них обох білим і майже невагомим полотнищем, але все ж вони опинились в іншій реальності, де довкола не стало дерев, запахів, усвідомлення "парасоль"...
- Лука, - повторив Учитель,- Ти Творець, і звідти ходу нема, але в Тебе ще стільки порогів й вертінь поглядів й світоглядів... Тобі стільки ще до роботи, що зарано говорити про НЕжиття. Ти вже твориш, Ти вже неживеш і живеш водночас...питанням стане якість твоїх Творінь й міра Твоєї Доброї Волі до Творення, як до буття.
Пелена спала. Лука ніби прозрів на мить. Далі голос Учителя рейками намащеного шляху кінокамери поніс його свідомість на пів-року вперед. Він побачив дивну дівчинку. Вона дивилась йому в сонячне сплетіння й, мабуть, глузувала..? Таки-так, вона підсміхалась з його Душі...чи того, що він зараз вбачав, як свою Душу...
- Йди, -сказав Учитель. - Вона вже дві години в бібліотеці. Це новий наш Творець...Ми не знаємо її ім"я. Вона кличе себе "Ловцем слів".
Лука мовчав. Видіння дивної дівчинки не відпускало...
Лука і Ловець слів
Ловець слів виконувала домашнє завдання. Вона творила маленьке, ніби лялькове місто. Видіння було об"ємним, населеним людьми - точніською копією мешканців Притону. Вона вертіла видіння, що мінко було не те хмарою, не те у формі м"яча. І чим довше вона вдивлялась у цей простір, тим деталі будівель, вулиць, елементи одягу городян, навіть звуки ставали все чіткішими, мов просякали крізь туман.
На якусь коротку мить її заціпило. Ловець слів відчула, що Лука поруч. Хвиля обурення, чи... щастя ковтнула її. Через те, що вона так розхвилювалась, видіння стало немилосердно вертітись, а у цьому хаосі й каламуті гинуло все творене нею раніше: будівлі, здіймаючи куряву, люди з криками, мов підхоплені смерчем кружляли у страшному руйнівному танці.
- Що Ти робиш? - кинувся Лука.
Те, що зовсім нещодавно було містом, нехай і міні,- гепнуло коричневою скринькою на стіл. Ловець слів отямилась, повернулась до Луки з виглядом спокійним, але від того спокою ставало моторошно.
- Мій світ,- що хочу, те й роблю.
- Ти...Ти...забула. Головне "не нашкодь"...Вони ж усі уже БУЛИ живі!.. Вони загинули...- запинався Лука.
- ...коли від гангрени рятують людину - відрізають ногу. Яка ж тут шкода? А це місто жило лише для того, щоб я змогла створити з нього книгу, я навіть вже обрала того, хто в реальності напише її. Це буде велика, видатна книга. Завдяки їй Притон стане Світом. Загибель малого світу (як ото мого міста) заради створення, чи порятунку великого... хіба то не ціна?
Лука мовчав. Він відчував, що все в її розмові Неправда, що то підміна, але не знайшов нічого, окрім:
- Ти жорстока...
Ловець слів розсміялась так злобливо, що якби Лука міг зараз бути об"єктивним, то зрозумів, як вона ридає:
- Йди, пожалійся на це Учителеві.
- Я й не думав...
Він виходив з її кімнати зсутулившись, ніби у тій колотнечі й він постраждав.
Ловець слів ще витримала паузу, хоча знала, що Лука вже в шкільному саду. Вона впала на стілець, обійняла скриньку і дала волю сльозам.Її видіння, нею створений світ загинув! Чому? Тому що вона втратила контроль!А далі? Скільки брехні! Тепер й справді доведеться вигадати книгу й знайти достойника хто б міг її написати... Що з нею? Чому ще так нещодавно Лука був найкращим, найближчим...другом. Чому тепер його присутність так обурює, так вибухає її зсередини?
У цей час Учитель знаходився в іншому крилі будівлі пансіону, але "бачив" і розумів більше за тих двох про те, що відбувається з ними. "Діти",- думав він. Але від цього задачка не ставала простішою. Вони не зможуть бути Творцями, якщо так продовжуватиметься. Помилкою! Його Помилкою було взяти за учні Ловця слів. Тепер це кохання підмінить Правду. А йому потрібні, вкрай потрібні Творці! Солдати майбутнього бою. Притон слабкий, як ніколи. Ще одне покоління, і повернення не буде. Він мусить встигнути підготувати тих, хто стане обличчям нового Світу.
(далі буде)
ID:
417088
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 09.04.2013 18:15:40
© дата внесення змiн: 15.05.2013 22:06:51
автор: Маріанна Вдовиковська
Вкажіть причину вашої скарги
|
