Співають коси реквієм траві.
Мантачка, як смичок у скрипаля,
Виточує – аж чутно звіддаля –
Мінори і мажори вікові.
До сходу сонця мусимо вчинить
Цей ритуал народження отави.
Ніякій примсі шалу не спинить,
Бо свідком бути – день не має права.
Співають коси в тиші луговій,
І ноги витанцьовують у твісті!..
Щорічний присуд липня цій траві
Ми виконали вправно,
Без амністій.
____________
Мантáчка – брусок для гостріння коси.
прекрасний вірш... і осмислення - з позицій трави... і натхнення - з позицій косаря... так, це прекрасне "священнодійство"... але... не для всіх... маю на увазі саму траву і всіх її мешканців... була домівка - нема домівки... але - не зважайте... сінокіс - справді здорово... і Ви передали повноту красивих і пахучих відчуттів... красиву силу засмагло-плечистих косарів... і здвін кіс... і звук, коли їх "мантачать"... а ще смак хліба у вузликах...
це так просто: в лузі
люди косять сіно -
хоч яке я сіно?
я - трава!
...то чого ж ти плачеш,
скошена Людино:
та,
що має КОсу, -
не правА?... -- є у мене подібна тема "У ТРАВАХ"...
Олег Завадський відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Трава має здатність відроджуватися, цупко тримаючись корінням землі. Нам би в неї повчитися.
Справді, ми косимо траву, нас косить та, що з косою - усе повторюється.
Дякую, пані Валентино.
о-о-о... Так могла написати тільки людина, яка хоч раз приймала участь у цьому священнодійстві, вдихала запах свіжескошених трав, збирала холодні роси на ноги!!!
Олег Завадський відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ви праві, Любо. Як тільки випадає така нагода, завжди беруся за косу. Це заняття заряджає енергією надовго.