Що буде, якщо не перестати
мовчки сидіти
на самотній лавиці під одним з безликих самотніх ліхтарів?
Якщо перехожі не перестануть звертати
увагу на зграю полохливих снів,
що порухами крил здіймають токсичну куряву,
що будує образи модерністичних мурів.
Пил запорошує очі, дурить зорову систему,
перетворюючи зіниці на імпресіоністичну супрему.
Що буде, якщо лавиця набуде обрисів чорного квадрату;
Якщо на очі поставити ґрати,
не дозволити кольору втрутитись у хаос
систематичності ранкових рухів, вечірніх пауз?
Як зміниться Всесвіт, якщо одного ранку зникнуть всі маршрутки?
Якщо хтось у ліфті знайде своє «я»?
Якщо хтось процитує Кафку в кімнаті проститутки,
І вранці влаштує вечірнє прання?
Чи пробачить система людині,
яка побачила хто вкручує лампи у вуличний ліхтар?
І з цієї ж причини
не ввімкнула рефлекс, помітивши, як на тілі сидить комар.
Чи простить мене людство, якщо ввечері
я не піду додому, не встану з лавиці?
Буду малювати у повітрі незрозумілі речі
колесами мозку, в які встромили палиці.
Чи усвідомлю я, блукаючи посеред ночі,
те, що ніхто не каже, але всі мають знати:
Досить мені закрити очі –
і Всесвіт припинить існувати.
