От і все, відпливло в далеку далечінь все, загуділо, відчалило і зникло... По щоці стікають вниз дві кpаплини, не хочеться їх стирати, хай біжать. Кап, кап... Впали... Навколо все затягнуло туманом, тепер невідомо, яким буде майбутнє та що там в ньому станеться... В кількох місцях папір намок, рука стала вологою, а по-солоному писати важко, дуже важко. Душа болить і ниє, а попереду тільки біль, муки і терзання совісті про упущене щастя. Мокрий папірець, весь в синіх рядках, вбирає за словом слово. Боляче, дуже боляче... Мов вистріл пролунали ті слова: "Це кінець...", куля пройшла на виліт від виска до виска...
Господи, який же я вдячний, що настав вечір. Виходжу на вулицю. Мене зустрічає темрява. Ніжно обнімає, а потім, шепочучи на вухо шелестом вітру щось пестливе, цілує... Йду по нічному місту. Авто вже майже немає. Навколо тихо і трішки моторошно. Витираю мокрі щоки і повертаю до парку. Темрява не відстає від мене. Здається, я їй вдячний, що вона мене покрила чорною пеленою і мене не бачать випадкові перехожі...
Сідаю подалі від ліхтарів. Недалечко з якогось бару чи кафе чутно музику. Вона переливається барвами ночі й наповнює мій слух. Вітер сушить вологу на руках і обличчі... А темрява лагідно торкається повік, відганяючи від очей блики ліхтарів, які чимдуж підсвічують всі чорно-зелені крони дерев...
Важко, дуже важко... болить і ниє душа... це не фізичний біль...
Темрява витирає солону вологу з щік, кружляє з музикою між листочків... між ліхтарів... Вітер щось підспівує в тон, намагаючись заглухити схлипування душі...
Кап, кап... Мокрі руки і щоки... Тиха музика десь неподалік... Темрява і вітер... І я один...
Дуже проникливо! Зачепило!!! 
