Ледь чутно на тендітних струнах
Бринить в душі весни печаль...
Садами сіється відлуння -
Оазний віддих пишних заль,
Де вкупоньці збирали квіту -
Вишневе щастя до фати...
Наївний травень без отвіту:
Як цвіт той ніжний вберегти...
І набираючи в долоні
Краплини сонячних видінь,
Весна журлива на ослоні
Вже долі встелених цвітінь...
Ледь чутно на тендітних струнах
Сріблиться у душі печаль -
Згасає юності відлуння
Квітневого... а жаль, як жаль...
(21.04.12)
ой, Лесю! не журіться (хоч дуже, дуже витончено, так невагомо і так мереживно, як іній, як іній на шибках перший -- робите це у віршеві ніжно-світло-сумновитому Вашому...)-- юність ніколи не минає... земне втомлюється, міняє форму, лінії, бо втрачає вміння радіти і світитися, а небесне в нас -- незмінне... хіба вмовкає тимчасово, якщо земне його придушить трохи вагою своєю... знаю, тому й говорю... будете молодою... юною завжди... бачу...
****
Ще тільки вишня зодягається у квіти,
ще сонця струни намагнічують траву...
пліч-о-пліч нам печалитись й радіти,
бо як же настрій схожий на весну...
Така світла квітнево-травнева печаль... 
