Сьогодні день народження Тараса.
І знову подумки я по Чернечій йду горі,
Щоб до землі вклонитись Кобзареві,
Розповісти про наші дні сумні…
Поглянь, Тарасе, ми вже самостійні…
І незалежність двох десятиліть
На серці вирізає нові рани,
Гартуючи як крицю нашу міць.
Ти при цареві вірив в Україну,
В її могутню велич і красу…
Заповідав порвати ті кайдани,
Якими закували землю цю.
Не все вдалося, попри намагання
Великого та щедрого народу.
Царі пощезли. Тільки нова влада
Не надала бажАнну нагороду.
Були не вільні, та в сім*ї великій,
Напевно найвільнішими були…
Пройшли роки… Суверенітет держави,
Нарешті ми назавжди здобули.
Здавалось би радіти наче волі,
Так ні – кати знайшлися власні,
З*явилися такі ж зажерливі пани,
І технології знущання надсучасні.
Народ не хоче вірити вождям,
Що кожні вибори, надіючись на владу,
Безбожно брешуть, людям просто в очі
Забувши совість, честь і правду…
Та лють народу, вірю, проростає
В серцях, що вірно служать Україні…
Пробач, Тарасе за гірку цю правду,
Що не дає покою і в могилі…
