А він писав мені
і строфи лилися рікою
та так, що не спинити.
Не залишив і сліду за собою,
не захотів чомусь
він дальше жити.
Та все ж писав,
не стримував бажання.
Не думайте,
це не було кохання.
Це просто дружба,
ми були братами.
Не рідними синами
однієї мами,
та ми були брати по духу,
один за одного
не раз отримували в вухо.
Писав він довго,
не шкодував паперу.
Сидів ночами
і викладав свою ідею,
про зміну світу,
про те, що за душею.
Про задуми як втілити
в життя свою ідею.
І знаєте, воно того вартує.
Й посперечатись з ним
ніхто не зможе,
хто задуми його почує.
Щовечора писали ми листи,
до ночі пізньої, а то і до світанку.
А потім відсилали посильним,
й чекали з нетерпінням нового ранку.
Та якось відповіді так і не діждався,
ні того дня, ні через день.
Тож через тижень в подорож подався,
його шукати. Дорогою співав пісень.
Надвечір дістався його дому,
та не відчув я там життя.
Усюди темно, не було нікого,
тільки на ганочку якесь дитя.
Як виявилось - це дитя сусідів,
які за огорожею жили.
А друга-брата мого
три дні тому поховали самі,
з рідні нікого не знайшли.
От так закінчилась історя оця,
але ще ні, не все забулось.
Допоки я живий - живе й вона,
і пам'ятаю я, як те все було.
Тільки не вистачає
логічного кінця..
А він писав мені...
