Сьогодні чисто випадково,
знайшов я твоє фото в гаманці.
Я думав загубив давно,
але тепер тримаю у руці
і спогади нахлинули раптово,
і нікуди уже від них втекти.
Усе довкола попливло раптово,
перед очей чомусь є тільки ти.
Не розумію де я? Чи то сплю,
чи десь літаю у незвіданнім краю
в якому спогади мої вирують,
і все частіше проти забуття бунтують.
Вони наче благають: "Схаменись!
Куди тікаєш? Невже втечеш колись?
Та ні ж бо, тобі нас не зректись!
Ти завжди пам'ятатимеш, що було колись!!!"
От так постійно насміхаються
і навіть вже нікуди не ховаються.
І з кожним днем нагліші все стають,
і вже не знати до чого доведуть.
Скоріш за все я стану психопатом
і це якщо уже не став я ним.
Я завжди був поганим сином, братом,
я пам'ятаю це, мабуть й помру таким.
Усе. Усі події пам'ятаю,
принаймні те, що значиме мені.
І тих кого хоч раз кохаю,
і тих, кого ненавидів завжди.
Усіх й усе, що по житті траплялось,
що так чи сяк стосується мене.
Я б так хотів все в решті решт забути,
але забуду, і усе помре.
Ну от і знов натрапив я на нього,
на фото це, яке колись дала.
І підпис з датою залишила на ньому,
ще з того часу, як зі мною ти була.
