|
Поема про кохання
(За мотивами російської народної казки „Лелека і Чапля”)
ПРОЛОГ
Автор:
Ділити навпіл можна все на світі,
Весь світ можливо навпіл поділить.
Та спробуйте кохання розділити,
Одразу чомусь серце заболить.
Охопить полум’яною стіною,
Квітки в душі безжально попалить,
Великий світ умиється сльозою –
Любов не можна надвоє ділить.
***
Вони любов хотіли розділити
Так само, як і інші почуття.
Простіше так і легше в світи жити,
Та буде ж хіба краще те життя?..
ВІН:
Вона пішла. Навіщо далі жити.. –
Так думав я, почувши грюк дверей.
Волів би я кохання відродити,
Та де там!.. – не знаходилось ідей.
Я сів, як оглашенний, на підлогу
З цигаркою в ослабленій руці,
Занурився у внутрішню барлогу
Моїй душі, спустошеній суціль.
Згадав, що відбулось напередодні,
І раптом її дихання відчув,
Гаряче, тепле... потім вже холодне,
Яке згасило ніжності свічу.
Невже кохання пристрасне умерло?
Чому воно так мало прожило?..
Неначе не було ні зла, ні скверни –
Воно було чистесеньке , як скло!
Із тими потаємними думками
Знайшла мене дрімота золота.
А як уже прийшов було до тями,
В моє життя знов втрутилась вона.
ВОНА:
Пробач мені, коханий! До нестями
Люблю тебе, як дощ суха земля.
Блукала я у тьмі межі світами
І краялася душенька моя.
Боліло моє серце без кохання,
Спустошене, зруйноване ущент!
Я ставила кумедні запитання...
Хто я була без тебе в той момент?..
ВІН:
Вона до мене кинулась в обійми
І я хотів пробачити її.
Та гордість клята!.. Каяття не прийме,
Зневірює людину до снаги.
Пауза.
Я не пробачив. Відштовхнув від себе...
ВОНА:
Переді мною двері прочинив.
ВІН:
Я не пробачив. Їй було це треба,
А я натомість боляче зробив.
ВОНА:
І я пішла, як Чапля від Лелеки
Із горіччю ковтаючи біду.
Надворі ніч. Зірки такі далекі!..
Я разом з ними з неба упаду.
ВІН:
Я довго міркував над тим, що сталось.
Чому я відпустив її, чому?..
Здається, щось у серці обірвалось
І потяглось у чорну пустоту.
Тоді надвір я вибіг, повний жаху,
Що раптом її втратив назавжди.
Немає слів для висловлення страху,
Який тримав в ту мить мої думки.
Пауза.
Прибіг до неї, кинувся у ноги
І довго-довго руки цілував...
ВОНА:
А я була під владою тривоги,
Коли мене він палко обіймав.
ВІН:
Пробач!.. Без тебе світ мені не милий!
До тебе всіма стежками прийду.
Позич мені святії пишні крила –
Я здалека до тебе прилечу.
Знайду тебе і в Пеклі і у Раю,
На образ твій молитимусь добу...
Лиш доручи життя своє, благаю,
І я тебе в конання уберу!
ВОНА:
Та я мовчала, дивлячись з-під лоба,
Бринів далекий струмінь в глибині.
Я слухала... і чулася подоба
Колишнього кохання у мені.
Пауза.
Нічого я йому не відказала.
ВІН:
Я знав, що не пробачила вона...
Любов мене від неї не пускала,
А злість мене штовхала звідтіля.
Пауза.
І я пішов, так схожий на лелеку,
Який колись до чаплі відходив.
Стежину до минулого далеку
В своєму сяйві місяць потопив.
ВОНА:
Мені чогось згадалась тая казка
Про Чаплю і Лелеку, у якій
Кохання обернулось на образу,
Фінал якої досить був сумний.
ВІН:
Не може це тривати нескінченно! –
Подумав я... І раптом обернувсь,
Почувши рідний голос достеменний
Й від радощів собою сам забувсь.
Вона була, як янгол серед ночі!
Стояла і дивилася без слів.
ВОНА:
Дивилася в його блакитні очі,
Якими він в ту мить мене зустрів.
Автор:
Настала раптом тиша незвичайна,
Боялось щось порушити цю мить.
Останню мить, єдину, визначальну,
Яка кохання здатна запалить.
В очікуванні дива стало тихо,
Завмерла метушнина й голоси,
Спинилися, послабли й зовсім зникли
Завади й перепони для краси.
Краси ще не померлого кохання,
Краси, яка у кожному горить...
Дозволите мені одне прохання?..
Будь ласка, повну тишу утворіть.
ВОНА:
Прошу тебе, зажди лише хвилину,
А потім, якщо вирішиш іти,
Забудь цю ненависную годину,
Коли для мене втраченим став ти.
ВІН:
Чекаю. Говори. Та тільки швидко,
Не маю часу слухати докір.
Мені вже від життя самого бридко!
Чи вмерти вже йому наперекір?...
ВОНА (кидається до нього):
Не смій казати сього навіть з жартом!
Чи то мені з тобою помирать?..
Кохання – боротьби за нього варте,
Невже ж поразку смертю зустрічать?..
(повільно відходить від нього)
Пробач!.. Та не за сварку тую кляту –
За гордість, за зневагу, за брехню,
За те, що не змогла тобі сказати,
Як віддано і палко я люблю!..
Пробач за всі образи ненавмисні,
За біль, який тобі я завдала.
Ти дарував кохання безкорисно,
А я його не гідною була.
Пауза.
Тепер я можу вільно говорити,
Не шепотом, а гучно, з почуттям.
Дозволь мені кохання відтворити,
Яке нам подароване життям.
Дозволь мені все виправити зараз,
У нас іще попереду життя
Для того, щоб створить кохання нарис
Без бруду і буденного сміття.
Пауза.
Дозволиш?..
ВІН:
Вона випрямилась струнко,
Вперед до мене руки простягла.
Вона була для мене подарунком,
Коханням усього мого життя.
І я відчув кохання неподільність,
Його неперевершеную суть,
Його непередбачену мінливість...
Хто не кохав – ті віри і не ймуть.
Пауза.
Я мовчки підійшов. Спинився поряд.
Вловив осяйний блиск її єства,
Вона в цю мить була така прозора,
Мов кулька із повітряного скла.
Я ніжно обійняв її за плечі,
Вона мене за руку узяла.
Я запитав: „Ходімо у далечінь?”.
„Ходім”, - вона мені відповіла.
Епілог
Автор:
Ось так ми і дізнались про кохання,
Яке не можна надвоє ділить.
Чи є у вас які-небудь питання?
Немає?.. Тож повернемось у мить,
Коли ділити можна все на світі,
Весь світ можливо навпіл поділить,
Та спробуйте кохання розділити,
А потім світ без нього уявить?...
ID:
270391
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 15.07.2011 18:33:50
© дата внесення змiн: 15.07.2011 18:33:50
автор: Олеся Василець
Вкажіть причину вашої скарги
|
