Останній подих дня і ти,
Моя мінорна ностальгія,
Велиш у роздуми пливти –
Там заблукала мрія.
Найвищу ноту вітер взвив.
Якби була його сестрою,
Мене б безмежністю укрив
Й повів по-братськи за собою.
Але і досі тут… стою.
Літати ж бо не вмію.
Я крила втратила в бою.
За що? Сама не розумію.
Поплакала б…хоч трішки…та дарма.
Недбало комусь махну рукою.
Якби я плаксива була,
Розлилась давно б вже рікою.
Зриваються зірки з небесного руна.
Одна так довго помирала…
Якби я милосердна була,
То їх усіх би в жменю позбирала.
Журба в порозі. Вперед ні крока.
Провинившись, уста закусила.
Якби я була не жорстока,
Мабуть, її вже б запросила.
Ми б пили зелений чай.
Розказала б вона, що невинна.
Палили б…Згадували свій край…
Якби я була гостинна…
Хвилини йдуть та все без вороття
І їх мелодія така занудна.
Не остогидла б філософія буття,
Якби я була премудра.
Осінній пензель в нерішучості хита –
Так пристрасно позує злива.
Я б теж йому позувати могла,
Якби була по-осінньому вродлива.
А так, я – тінь весни,
Завмерлий пуп’янок надії
І бачу чорно-білі сни,
Бо юність не живе в мені – жевріє.
Якби я покірна була,
То давно б стекла за течією
І в унісон з суєтою гула,
Розминувшись з долею своєю.
Не приходив ти б до мене в сни,
Не чіпав душі, зболілого акорду.
Не пустила б! Хоч аорту затисни!
Якби я була горда…
Штовхаються думки. І ніч.
Проходить повз краса манірна.
Не піднімала б я ніколи віч,
Якби була тобі невірна.
А я - жебрачка. Простягаю руку.
Твоєї ніжності прошу.
Жорстокий. Стопчеш…і ні звуку…
Останній сум із кров’ю я струшу…
Якби я була не собою –
Не згорала б від болю й жалю.
Так легко бути рабою,
Коли живеш у пекельнім раю.
Сопе світанок. Втома.
На мить не зімкнула очей.
Якби я була невагома,
Злетіла б в обійми ночей.
Ковток повітря. Тінь.
Стіна із примх. Сама її звела.
А зруйнувати просто лінь…
О, Боже! Якби я була…
