Коси, русі коси
-- Сину, підійди ближче.
Голос жінки ледве відгукувався в маленькій брудній кімнаті.
-- Синку! - ще раз покликала жінка хлопчика років десяти, який намагався розтопити грубку в кутку дому.
-- Синку, втретє позвала жінка, але цього разу її голос звучав настільки тихо, що це нагадувало скоріше шепіт, аніж голос.
-- Зараз, мамо, -- озвався хлопчик, але скоріш до себе, аніж до жінки.
Вогник спалахнув, сухі дрова швидко гинули в обіймах вогника, який з кожною хвилиною ставав дедалі сильнішим.
Босі ноги по холодній підлозі.
-- Так, мамо, може, тобі води?
-- Ні, синку, присядь. Я хочу розповісти одну історію, що відбувалася десять років тому. Я відчуваю, що помираю.
-- Ну, мамо, що ви таке говорите?.. Ви обов'язково одужаєте, неодмінно…
-- Ні, синку, не одужаю, тому сядь біля мене і вислухай. Ця історія трапилася влітку 1999 року. Була остання тепла ніч серпня. На полях зібрали урожай і якраз палили стерню, тому навкруги все було окутане сизим димом. Дихати було важко. Чи то від диму, а чи від сліз, що заливали обличчя. Знаєш, синку, я навіть зараз не можу зрозуміти, що я робила не так. Що? Чому він, ну твій татко, так ведеться зі мною. Цього я не розуміла тоді, не розумію і зараз. Не розуміла я й себе. Як я могла, не кохаючи людину, так бездумно віддаватися йому, йти, а потім знову повертатися.
Якоюсь дивною видавалася та ніч. Зорі так яскраво сяяли, а горизонт весь у мареві багрянцю. Палали поля, горіла стерня, горіло в грудях, боляче так нило й просилося назовні.
Тепло від груби розносилося по кімнаті та жінка не відчувала того. Вона все вище і вище натягувала ковдру на себе, яка вже не гріла, хоч повинна була.
-- Так от, -- продовжувала жінка, -- дорога до твоїх бабусі й дідуся здавалася надзвичайно довгою та важкою. Ти був таким маленьким, так спокійно спав на моїх руках. Двері відчинила мама, ну твоя бабуся, й ледь було не обімліла, мабуть, такий страшний вигляд мала я тоді.
-- Проходь, -- єдине, що змогла сказати вона, важко сідаючи на стілець, що стояв тут же, біля порогу.
Батько мовчки, забрав тебе і відніс у кімнату, вклавши у ліжко, яке, неначе спеціально для тебе стояло в будинкові.
-- А що зробив мій тато, що ви від нього пішли? - ніяково запитав хлопчик і допитливо вдивлявся так у матір, ловлячи кожне слово, почуте від неї.
-- Батько, -- жінка закашляла, -- батько… Той вечір з самого початку був тяжким. Тобі було тоді тиждень. Народжувався ти важко, а тому я повинна була залишитися в лікарні ще тижнів зо два, та якось прийшов… ну твій батько, вже на підпитку й почав кричати:
-- Що ти тут лежиш? Вдома жерти нічого, хата, двір занедбаний, а ти тут, бозна чим займаєшся.
Дякувати Богу його швидко вигнали з лікарні, а я, написавши заяву, що за всі наслідки відповідатиму сама, побігла додому, ну як та побита кішка. То лишень у фільмах показують, як батько зустрічає дружину з полового будинку. З квітами, цукерками. Мене ніхто не зустрічав. Батьки не знали, що я народжую, а чоловік… Сама добралася й переповненим автобусом додому.
Перший день було все, нібито, нормально. А надвечір прийшли батькові друзі, нібито для того, щоб "омити тобі ніжки". Та інакше, ніж пиятикою, я це назвати не можу. Важкий туман тютюнового диму й перегару робив повітря у приміщенні нестерпним. Ти постійно плакав, мабуть, боліла голівка. Та то й не дивно, адже й у мене в голові було, неначе, дурно. Наготувавши всього, як дбайлива хазяйка, я повинна була, ще й виконувати роль офіціантки: постійно прибирати та підставляти їжу і пляшки з тією клятою горілкою.
На мить жінка перервала свою розповідь, подивилася на сина, той сидів закам’яніло, уважно дивлячись на матір, прислуховуючись до кожного її слова, вбираючи все почуте.
-- Ти все плакав і плакав, -- продовжила свою розповідь, -- тонесеньким голосочком протестував проти того безладу, що відбувався навкруги, вимагав спокою й належного ставлення до себе. Та ніхто не зважав на тебе, лише батько постійно бурчав: "Та заткни пельку цьому шмаркачеві, а то я се зроблю сам". Вибач, синку, що говорю таке, та так було насправді.
Хлопець у відповідь лише глибоко вдихнув повітря, скоріш за все зрадниця-слоза хотіла показатися всім. Та він знав, що вже дорослий і плакати не буде нізащо. Дорослі чоловіки не плачуть.
-- Мамо, продовжуй, а що ж було далі?
-- Далі. А далі ти кричав все дужче і дужче. Я з усіх сил намагалася заспокоїти тебе. Батько встав із-за столу й змією почав шипіти на нас з тобою: "Я тобі [лярва> казав, закрий пащеку малому, а то я йому закрию. Вилупила ублюдка, який відпочити мені не дає, так я навчу його". Я в крик, закриваючи тебе тілом: "Не чіпай, то ж твій син, кровинка твоя, плоть твоя". Він, розпалений кількістю випитого, лютував ще більше. Голос бринів натугою. З силою відштовхнув мене від колиски й вже замахнувся вдарити тебе, та я, як та кішка вчепилася йому в руку. З незвичною люттю сяяли його очі. Розвернувшись спиною до колиски, почав наближатися до мене (я встигла відскочити на безпечну відстань). Перший удар прийшовся мені в живіт. Повітря не вистачало, я почала хапати його ротом, як та риба. На ноги піднятися сили не було сили, а тому, намагаючись піднятися, я впала на підлогу. Далі він продовжував бити мене ногами по чім тільки міг.
Жінка заплакала. Декілька хвилин сльози просто текли з очей, при цьому жодного звуку не було чутно, окрім потріскування дров у грубі. Через мить жінка тріпонулася й почала витирати очі кутиком ковдри. Хлопчина якийсь час сидів немов зачарований, а коли "чари" спали з його обличчя, тихесенько (щоб не турбувати матір) встав і пішов підкидати дров до грубки.
-- Прокинулася, -- розповідала далі жінка, -- я десь під ранок. Чи то від холоду, чи то від твого плачу. Я лежала долілиць посеред подвір'я, а поряд в колисці лежав ти і плакав. Страшенно боліло все тіло, крутилася голова й до того ж нудило. Та незважаючи ні на що, потрібно було годувати тебе. До того ж переодягти тебе в тепліший одяг. Хата була зачинена зсередини. Твій батько, щоб не заважали йому спати, викинув нас з тобою на вулицю, а вже стояла середина серпня й ночі були прохолодними.
Сусідка прийняла нас як рідних. Обігріла й нагодувала. Та все бідкалася й плакала.
-- Мамо, а чому ти не пішла до бабусі тоді?
-- Не знаю, синочку. Можливо, надіялася, що протверезіє батько, схаменеться і у нас все буде по-старому. Сподівалася, бо дурна була. Двадцять літ від роду. Думала, а що я скажу батькові й матері. Чи зрозуміють мене, приймуть назад.
Жінка вже не плакала, а все витирала очі ковдрою.
-- Що було далі?
-- А далі я повернулася додому. Батько вже прокинувся й невдоволено ходив по двору. Ніби нічого й не трапилося, побачивши, напівкриком до нас: "Де ти шляєшся? В хаті чорт зна що твориться, брудно немов у хліві, жерти нічого, а вона по гостям розхожує". Говорити щось у відповідь я боялася, а тому мовчки попрямувала в дім, прибирати й готувати сніданок. Сльози текли з очей, та кому вони були потрібні. Хто звертав на них увагу. Мабуть, лише ти, синку, відгукувався своїм плачем. Відчував, мабуть, усе.
Приготувавши сніданок, я покликала батька до столу, а йому все не так. І картопля не солона, і м'ясо надто сухе. Та то і зрозуміло, бо без своїх сто грамів він робочий день не починав, хоча і робочим його назвати було важко, адже він ось уже другий рік, як ніде не працював.
Ти саме заснув. Тарілка голосно упала на підлогу й розбилася на друзки. Схопивши віник, я почала прибирати се з дорожки, а батько все бурчав: "Послав Бог дружину, мало того, що руки невідомо звідки ростуть, так ще й готувати не вміє". Голосно брязнув ложкою об тарілку, встав і вийшов з хати. Я з полегшенням зітхнула. Та раділа зарано. Вже під вечір прийшов напідпитку, до того ж не сам, а зі своїми друзями-алкоголіками. Я ледве пересувала ноги зі втоми. Руки тряслися, на щастя ти спав у колисочці. Й тут трапилося найстрашніше: я несла до столу пляшку горілки, перечепилася й розбила її. Стільки галасу піднялося, крики. Незважаючи ні на кого, він накинувся на мене й почав бити. Був куди попадав. У голову, груди, живіт. Здавалося, що це приносить йому якесь задоволення, невідоме мені садистичне захоплення. Він входив у смак і кожен новий його удар наносився навмисне з ще більшою силою. Через декілька хвилин катувань мій організм не витримав і свідомість відключилася. Отямилася я лише тоді, коли він тягнув мене за волосся на вулицю. Нестерпний біль затьмарював розум. Здавалося, що час зупинився, а кожна клітинка мого тіла розривалася від болю. А вже надворі він взяв ножа й почав відрізати моє волосся, мої коси. Чаша терпіння переповнилася сповна, сліз вже не було. Та й не доречні вони були тут. І тоді вирішила раз і назавжди змінити своє життя й ніколи не плакати. Зібравши залишки сил, я розправилася, зайшла до хати й почала збирати речі. Взявши тебе на руки, а невелику спортивну сумку закинувши на плече, я все-таки вирішила піти до батьків, і будь, що буде. Нехай що завгодно скаже мені мати, що завгодно батько; та все ж отчий дім, а вдома завжди спокійніше. Та й батьки зрозуміють і захистять. Проходячи повз кімнату, в якій сидів чоловік зі своїми співбутильниками, я кинула останній погляд і подумала: "Котись воно все під три чорти". Я бачила його останній погляд. Очі повні злості й глузливого виразу, немов казали: "Йди, йди. Скоро сама на колінах приповзеш". І я пішла.
Синку, йди на кухню й розігрій собі вечерю, а я трохи відпочину, а то щось останнім часом зовсім розхворілася. Сил зовсім уже нема.
-- А тобі, мамо, вечерю нести?
-- Ні, синку, я не хочу. Принеси мені склянку води та й лягай відпочивати.
-- Добре, мамо, -- босі ніжки хлопчика залопотіли по підлозі. Спочатку він великою кочергою зсунув кільця з плити й почав маленьким совочком, обережно, щоб не впустити жодного шматочка, засипати вугілля до груби. А далі вечеря й тривожний сон.
* * *
Хата швидко охолола, після того, як остання вуглинка перестала жевріти в грубі. За вікном йшов дощ по ще вчорашньому снігові. Жінка постогнувала в ліжкові, та так тихесенько, немов боячись розбудити дитину, яка ще так ніжно спала. Ох, і біда. Чому ж та хвороба не хоче полишати цього будинку, чому прижилася тут і почувається немов у себе вдома. А жінці ж тій усього лишень тридцять років, ще жити та жити, але… видно, доля така. Синочка рідненького шкода та років змарнованих, а так більше нічого.
Сил не було навіть піднятися з ліжка. Та потрібно, пересилюючи себе вставати. Жінка, ледь переставляючи ноги, хитаючись із боку в бік, немов та билина посеред чистого поля під ударами шквального вітру, попрямувала на кухню. Треба варити сніданок, а на столі хоч чардаш витанцьовуй. Піт величезними краплинами стікав по обличчю, кожен рух давався величезними зусиллями й пекучем болем віддавав з грудей. Ох-ох-ох, що можна було говорити тут. А ти все бідкалася, що доля така.
Двері тихесенько прочинилися й на порозі з'явилася мати. Два роки вона не переступала цей поріг. Та і зрозуміти її можна, адже, що з того. В той серпневий вечір прийшла додому, а вдома зрозуміли, відігріли, приголубили. Не знала вдома біди, та біда не забула про неї. Й піджидала за рогом, щоб сторицею нашкодити. Місяць у батьків, а змінилася вся. Очі блищать, щоки рум'янцем налиті - Жар-птиця, а не дівка, та й не ходить, а літає. Й волосся почало відростати, то спочатку не хотіло, немов образилось на господиню, а се знову почало силою набиратися.
Чудова пора року та осінь. "Бабине літо", навкруги павутиння, а те сонечко так яскраво світить, ще й машина проїхала, піднявши хмару куряви. Немов літо, немов щастя назад повернулося, немов життя знову знайшло, як той весняний струмочок своє русло, ач, а надворі все ж осінь.
Чорною хмарою прийшов він до батьківського порогу. Й плаче, й на колінах пластує - вибачення просить. Казала мами, казав батько - не вір. Повірила йому, а не найріднішим. Двері автомобіля грюкнули, мотор зревів й повіз назад. Двері в хаті тихо причинилися й плач матері й сумний погляд батька. Чи розуміли вони, куди вона їхала? Мабуть, що розуміли. Чи розуміла вона - ні. Вона все надіялася й вірила, вірила в кращу долю.
* * *
-- Донечко, моя донечко-голубонько, що ж ти наробила?
--Мамо, мамо ріднесенька. Як добре, що ти поряд.
-- Йди відпочинь, доню, а я вже тут сама попораюсь.
Й замість відповіді сльози на очах. Так багато хочеться сказати один одному, тому просто мовчать. Мовчать і плачуть. Сльози радості за останні десять років.
* * *
Перший тиждень по тому, як жінка повернулася додому був непоганий. Чоловік не пив, правда, й на очі намагався не показуватися, та все ховав ті очі, опускаючи голову донизу, немов щось загубив. Невже й у тебе тепер нормальна сім'я. тобі не вірилось, ти так цього хотіла, й невже це сталося.
Зарано раділа, даремно сподівалася.
Дощова осіння погода принесла з собою й нещастя в сім'ю. Й знову побої, знущання, постійна п'яна лайка, а повертатися до батьків було соромно.
* * *
В Новий рік люди загадують бажання й чекають дива. А ти в той новий рік хотіла померти. Тебе навіть не спиняло й те, що в тебе малесенька дитина, крихітне щастя (можливо, що навіть єдине в цьому світі).
Того вечора приїхали в гості батьки. Стільки радості, на сьомому небі від щастя, бо ж то найрідніші люди, які зрозуміють і підтримають. І все було добре. Чи, можливо, так здавалося на перший погляд. І чоловік не пив, а лише дивився , якимось злим поглядом (як той вовкулака) на гостей й так мило підтримував розмову, а коли заплакала дитина, навіть сам пішов гойдати колиску (що раніше за ним не спостерігалося). Та щось здавалося не так, ледь вловима інтонація в голосі, якісь вже тягучо-солодкі нотки. Якась надто награна улесливість. З уст мед "тече", а очі так і палають вогнем злоби. Злість, немов туман згущувалася в кімнаті й давила на всіх незрозумілим, але відчутним тягарем.
* * *
Донька мовчки махала рукою вслід батьківському автомобілеві. Й так радісно на душі, й одночасно незрозуміло тяжко. Батьки поїхали, а на серці наче камінь, немов хтось зажав його в міцний кулак і неспішно так стискає, а воно, дурне, болить, та все неспішно так, помалесеньку. Вже й автомобіля не видно, а вона все вдивляється в темінь, немов хоче щось розгледіти.
-- Йди вже, поїхали вони додому, -- почула голос чоловіка за спиною.
Слова були сказані так несподівано, що дружина аж тріпонулася від несподіванки. При світлі ліхтаря, що мирно погойдувався на порозі, побачила його очі.
Страшна то картина - очі наповнені люттю, як у того звіра, котрий готовий у будь-який момент вчепитися в горло своєї жертви. Й гризти, вчепившись гострими іклами, рвати м'язи, захлинаючись багряною кров'ю.
-- Тільки не бий, -- єдине, що змогла прошепотіти. Та, здавалося, він того й чекав.
-- Ти, неблагодарна тварюка, -- голос чоловіка звучав з натугою й хрипінням, кожне слово виривалося роздільно й здавалося з величезним надривом, -- Я тебе скотино, годую, одягаю. Ти живеш у моєму домі, мало того, що я терплю твого байстрюка, так ти ще й цих, -- рукою він махнув у бік, куди поїхали батьки, -- на свято запросила.
-- Я, -- ледь стримуючи сльози, почала оправдуватися, -- я нікого не запрошувала…
-- Нікого не запрошувала, -- перекривив чоловік й неквапливо так почав наближатися до жінки, -- не запрошувала, сука. А про мене ти подумала, лярва. Я, як той клоун, повинен був розважати цих старих, воно мені нада, -- його голос ставав дедалі сильнішим, а під кінець переріс у крик. - Я тебе питаю, нада воно мені?! Га?! Чого мовчиш, заткнуло, чи що? - останні фрази він прокричав так голосно, прямо у неї над вухом.
-- Тільки не бий, -- задкуючи промовляла горопаха. Обдумувала подальші дії, чи тікати. А куди? Ще й син в домі сам, чи намагатися захищатися, але ж він набагато сильніший. До того ж, такого розгніваного, ще не бачила. Скільки ж жовчі й ненависті накопичилося в ньому за останній час. Ти вичікувала лиш моменту, коли він ударить першим, нічого не намагаючись зробити. Та й що ти могла? Як у страшному фільмові бачила, як він готується до удару, як же високо злетіла його рука, яким же сильним повинен бути удар. Подумки ти навіть відчула той біль, який він несе. Та очі не заплющувала. Раз і назавжди вирішила ні перед ким і ні перед чим не заплющувати очі. Удар прийшовся по голові й звалив з ніг. Мозок скажено почав видавати команди рятуватися, та тіло заклякло.
Другий удар прийшовся під груди, його важкий чобіт вичавучив глухий стогін з твоїх грудей. Болі не було, лишень повітря не стало. На всій землі враз зникло повітря. Суцільний вакуум.
Мозок благав рятуватися! Рятуватися! Рятуватися!!! Та сили не було. А чоловік не зупинявся і все сильніше й сильніше бив раз у раз. Та все кричав, захлинаючись. Розуміла лише уривки:
-- Я тебе навчу… сука!.. чоловіка поважати…, -- й таке подібне.
В один момент все кануло в темряву. Й здавалося, що ти в якійсь казковій країні, де немає горя і біди. Біжиш собі полем, що вкрите червоними маками, білий сарафан ніжно тріпоче вітер. Теплий такий літній вітер й так гарно-гарно, спокійно-спокійно. Хочеш подивитися на сонце, а воно яскраве те сонце, що аж очі сліпнуть. Й сльози котяться. Й чуєш далеко-далеко голос, потім інший, а навкруги нікого немає. А голос чутно. Дивно. Хочеться розібратися, що ж говорять ті невидимі люди. Розумієш, що голос лине із-за сонця. Зажмурюєш очі, щоб краще чути й до тебе долітають уривки слів:
-- Дітей більше не матиме… -- казав один.
-- Хоча б сама вижила, -- відповідав другий.
-- Занадто довго перебувала на холоді.
-- Й дитинка зірвалася.
-- То це так її чоловік?
-- Чоловік.
-- Молода ж зовсім.
Голоси стали віддалятися, й ти більше їх не чула. Просто не хотілося слухати. Ще й невідомо звідки на небі з'явилася чорна-чорна хмара й швидко почала рухатися на сонце. Й ураз усе навкруги занурилося в напівтемряву. Стало холодно, по тілу пробіглися мурахи. Не хотілося цієї темряви, а тому просто посеред квіткової галявини сіла, міцно заплющила очі й затулила вуха. Підійнявся вітер, холод пронизував все тіло й здавалося, що тисячі голок впинаються в тіло. Скільки це тривало, ти не могла сказати, можливо, хвилину, що цілу вічність. Не витримавши більше, відкрила очі. Невідома кімната, стіни пофарбовані назелено, тьмяне світло й скрипуче залізне ліжко. Декілька секунд було досить, щоб зрозуміти, що ти в лікарні. "Де мій син?" -- перше, що запитала?
* * *
До нього довго не доходило, що ж трапилося насправді. "Та нічого не сталося, ну, подумаєш, трохи повиховував, не вперше ж", -- сам із собою розмовляв ти. Холод у хаті стояв такий, що пара з рота йшла густими клубками сизої пелени. Хотілося пити й до того ж голова розломлювалася на кусочки. Страшенний перегар обволік усе навкруги, роблячи повітря в кімнаті неймовірно важким й спертим. Події вчорашнього згадувалися уривками і зараз не скажеш точно, що було насправді, а що домалювала уява. Так, що ж трапилося вчора?
У двері хтось постукав. Спочатку неквапливо так, ліниво, а далі все сильніше і сильніше. Вставати не хотілося. До того ж навіть не уявляв, як можна просто піднятися. Двері немов ось-ось повинні були злетіти з петель. Так хтось хотів потрапити всередину. Так тривало хвилин з двадцять. Хотілося встати і просто відчинити двері. Та, як кажуть, не моглося. І коли вже терпець урвався і чоловік вирішив все-таки відчинити двері, запанувала тиша.
* * *
Лікарня, як лікарня. Все швидко миналося. Жінка, яку витягнули майже з того світу, швидко одужувала. Не минуло й тижня, як уже сама вставала з ліжка. Потім потихесеньку прогулювалася вздовж коридору, однією рукою тримаючись за стіну пофарбовану в брудно-блакитний колір. Незрозуміло чому, але хотілося додому. Незважаючи на всі ті знущання й образи. Сина взяла мати і йому зараз, мабуть, добре з бабусею та дідусем. Прекрасно розуміючи, що повернеться в отчий дім, та все одно страшенно хотілося додому.
* * *
А далі все, як у страшному сні. Помер батько. Була в лікарні й не змогла бути поряд (потім усе життя будеш корити за се). Два місяці в лікарні і до отчого порогу, а там якось тоскно і тихо. Батька не стало… І вся хата ніби опустіла… і матінка сидить тихо і не ворухнеться. Робить щось і плаче. В тих сірих очах уже й сліз немає, а все тихо схлипує. Осунулася, аж почорніла. А радість одна –внучок поряд, хоч якась розрада.
Як зайшла до батькового дому, то так і осунулася на стільці. І плакали з матір'ю і мовчали… та батька не повернути.
На могилі падала, хотіла обійняти той маленький горбик землі від якого віяло сніговим холодом. Набирала повні пригорщі й плакала, омивала гіркими слізьми, ту холодну землю. А коли сліз не стало, вітер розніс навкруги лише переривисте схлипування.
Додому повернулася підвечір, обличчя чорне, немов мара. Мати нічого не сказала, лишень почала терти кутиком хустки сухі розчервонілі очі.
* * *
Та день за днем. Місяць за місяцем - й життя почало заспокоюватися, неспішно переходити в нове русло. Не встигла оглянутися, як уже синові три рочки. Бігає біляве хлопча надворі й сонечку радіє, й так тобі спокійно на душі та радісно. А ввечері, коли лягає спати перед сном все допитується: "А де мій тато?"
А що йому відповісти? Бо ж сама не знала, де чоловік, як він там, що робить, чим займається? Та, мабуть, тебе це і не цікавило.
Часи збігали, а ти все чекала на своє щастя і як та школярка мріяла. (Якщо хтось скаже, що дорослі не мріють - не вірте, бо то є неправда. Мріють. І вірять, що мрії збуваються).
Коли синові було п'ять рочків ти зустріла нового чоловіка. Так, багатою людиною він не був, красивим також (тобі вистачило одного красивого), ну і нехай, що старший років на п'ятнадцять, але ж кохав і розумів. Стосунки розвивалися неквапливо, ще свіжа була рана в твоїй душі. Щоб сказати про кохання, то його не було. Натомість була величезна жага до нормального життя. Було і порозуміння і взаємна повага. Все було, та кохання не було. Та й не потрібне було воно тоді. Шостий день народження сина відмічала у новій домівці. Благословила й мати ваш союз. І розуміла, що ось щастя, ось воно моє, ось отримала нарешті. Бо ж не знала ти нормальних стосунків, а тому звичайне, спокійне життя сприймала, як дар. Й вистачало тих крихіток щастя, й гніздечко облаштувати разом. І, мабуть, головне для тебе - син отримав нарешті люблячого батька.
* * *
Страшні звістки, чомусь, приходять у чудові дні. Гарний настрій, гарна погода, а на серці, немов камінь лежить й так давить, й так душить. Та ще й клята тривога залазить у мозок, наганяючи злі думки. Гнала ті думки подалі, намагаючись дати всьому розумне пояснення, а ту тугу і біль розганяла роботою. Пораючись по господарству, відволікалася, час збігав, а тут і син зі школи прибіг:
-- Мамо, мамо, а я одинадцять балів отримав з математики.
Хвалиться, кмітливим і розумним хлопчик росте.
-- Молодець, синку, ну біжи перевдягайся, обідати будемо.
Не встигла хвіртка зачинитися, як і чоловік повернувся з роботи.
-- Ну, дружино, що в нас на обід?
-- А чому так рано?
-- Та нас сьогодні раніше відпустили.
-- То мий руки і до столу, якраз Павлик зі школи повернувся.
От і сім'я вся за столом, а думки тужні, як ті хмари, що перед дощем збираються. І ніякий вітер не в силах ті хмари розігнати.
* * *
Чоловік працював на тракторі в місцевому колгоспі, чи то, як прийнято зараз називати, агрофірмі. Отримував небагато, та жили, як всі. Тримали господарство, разом трудилися. Бо ж кажуть у народі, що в труді і злагоді все ладнається. Син ходив до третього класу. Гарно навчався, і добре було все, от лише туга другий тиждень не давала жінці спокою.
Того дня все й сталося.
Жовтень видався напрочуд жарким. За хатою ріс чудовий вишневий сад. Зранку була паморозь і ще невеликі білі плями виднілися на листі. Граблі захоплювали листя й за хвилину листва злітала в кучугуру посеред саду.
Хвіртка стиха лязнула й прочинилася. "Чи не чоловік прийшов так рано?" -- майнуло в голові. Виглянула із-за хати, та в дворі нікого не було. "Може здалося, -- подумала ти, -- але чому хвіртка прочинена". Жінка вийшла на вулицю, біля двору стояв друг чоловіка і ніяково дивився в землю.
-- Доброго ранку, -- привіталася, -- ти щось хотів?
Чоловік все мовчав, боячись підняти очі. Серце йокнуло і в голову знову полізли дурні думки.
-- Скажи мені, щось трапилося? - невпевненим голосом запитала ти.
Друг чоловіка нарешті підняв голову і в його очах, побачила чи то розгубленість, чи то страх. Було видно, що він щось хоче сказати, але ніяк не наважується. Мозок запрацював і почав і малювати, якісь незрозумілі картини.
-- Кажи, прошу тебе, щось з Андрієм, -- благала ти.
-- Як тобі сказати, -- голос чоловіка тремтів, як той осиновий лист на вітрові, -- розумієш…
-- Що, що трапилось? - кричала ти, відчуваючи, що на очі насуваються сльози.
-- Розумієш, Марино, Андрія більше немає.
Ноги ставали ватними і підкошувалися. Важко опустилася на лавку, в голову вдарив якийсь сильний удар. У вухах усе дзвеніло тисячами дзвіночків, перед очима пропливли чорні кола і світ осунувся в темряву.
* * *
-- Мамо, -- пошепки гукав Павлик, -- мамо, -- вже гучніше покликав хлопчик.
Жінка відкрила очі.
-- Мамо, ходімо снідати, -- побачивши, що ненька відкрила очі, сказав хлопчик, -- ходімо, бабуся уже накрила на стіл.
Марина встала і неквапливо пішла до столу. Бабуся й справді наготувала, як на якесь свято. Їли мовчки. В повітрі панувала якась важка емоційно напружена обстановка. Марина підняла голову, обвела всіх поглядом і стиха промовила:
-- Які ж ви в мене терпеливі…
* * *
Батьківська могила вже поросла травою. Така густа і зелена. А поряд свіжа могила і білий сосновий хрест з написом: "Акимова Марина Антонівна".
* * *
Березневим ранком була паморозь. Вітер доносив до одиноко людей відгуки зими. Весна вже прийшла, а тому продовження зими нікому не хотілося.
Біля виходу з метрополітену бабуся продавала підсніжники. Квітки тулилися одна до одної, немов боячись холодного вітру. Коробка, в якій вони знаходились, була затісна, а тому тулячись один до одного вони немов намагалися зігрітися.
-- Скільки коштує букетик, -- до бабці підійшов молодий чоловік.
-- Десять гривень, -- відповіла бабця, дивлячись на юнака, який, розраховуючи на теплу погоду, був і одягнений відповідно.
-- Дайте мені ось цей, -- юнак вказав на невеличкий букетик. Бабця вибрала букет і ніжно, немов власну дитину окутала поліетиленом.
-- Тримайте, -- подала вона.
Хлопець взяв квіти, віддав бабусі пару скомканих купюр і пішов собі.
День приніс із собою довгождане тепло. Сонце вже не ховалось серед хмар, а намагалося показати всім свою силу і велич. Біля магазинів годинників, де тінь од дерев не кидала свого погляду, стояв хлопець і нервово поглядав на годинник. Коли потік людей вичерпався, коли стрілки на годиннику на мить завмерли, він все вирішив. Все… Квіти незграбно впали на асфальт, а чиясь нога наступила на них. Крик і стогін, який, зрозуміло, ніхто не почув. Хто ж буде дослухатися до дерева, коли від нього відламують гілля з квітками, чи до квітів, які безпорадно лежать на асфальті, а чиясь важка нога довершить страждання. Хто?
Він йшов геть, а асфальт голосно і дзвінко вторив його крокам.
ID:
211874
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.09.2010 18:44:47
© дата внесення змiн: 20.09.2010 18:44:47
автор: Юрій Завгородній
Вкажіть причину вашої скарги
|
