Заходим тихо крізь туман
В ранковій білій млі,
І бачимо здаля - курган
Напнувся із землі,
Страшний і сірий як мара.
Всі стихли водночас -
О, як лякає ця гора!
Що дивиться на нас.
У них там точно КСП,
і теплік точно є,
Надія вся, що він хропе,
Бо міномет не б'є.
І кожен голову пригнув,
І крок пришвидшив свій,
Крізь чорні соняхи гайнув
У прихисток мерщій -
За стіну жовтого листа,
Який мокріє, обліта,
В осінній пізній час.
В підліску люди тут і там,
Сидять, промоклі, по ямкам -
Вони чекали нас.
В очах питання "що тепер?",
А я ж такий самий.
Лежить хтось синій, він помер,
А поруч з ним - живий.
На вістрі смужечки дерев
Дві ямки - "тут сідай,
Дивись туди, чи хто не йде,
А якщо йде - стріляй."
Там інше поле, інший ряд
Пожовклої стерні,
І кволий, вогкий листопад,
І шорохи сумні.
В той ранок тихо все було,
Спинився світ, завмер,
Ніщо не йшло і не повзло,
Ні потім, ні тепер,
Але весь час праворуч, там,
Де плив серпанок по кущам,
Над полем, вдалині,
Страшна і сіра, як мара,
Стирчала зайва тут гора
І щерилась мені.
