Сайт поезії для дітей, вірші, поздоровлення у віршах :: anesstezia: Смерть комаря - ВІРШ

Я сів за стіл. Узяв до рук бобину, де Оннегер записаний. Скрутив один виток розмотаної плівки, липкий червоний кінчик притискав я другим пальцем. Тільки не чіплявся він за сусіду, тож його відклав, щоб вивільнити місце перед себе. (Скажу в лапках, що зараз на машинці передруковую, це все, що написав, а в текст оцей удруге я устряв лише для того, щоб унести ще краплину реальности, та ще приготувать таке-от дивне вторгнення в минуле - неначе петлю часу зав'язать.) Ще на "Вечірці" там лежала карта. Її перевернувши на лице дізнався я, що це була дев'ятка - дев'ятка пік - не дама і не туз. (Я перепрошую, що вмішуюся знову до плину тексту - нічого втрачать в такому тексті. Просто попрохати хотів я вибачення - дещо претензійна здалася ця алюзія. Отож я краще розповім коли із братом ми до Москви поїхали в посольство, зустрів він друга та мене залишив і з ним усеньку ніч проговорив. Усе нормально. Хай би. Тільки - спека. (Я вже писав про неї). Ти зустрінеш це вже в майбутньому - для мене то минуле. Тож я лежав, бісився та пітнів, нам'явши гулю сумкою з грошима, а потім кинув, і стояв до ранку у тамбурі - вікно було та вітер. Ми грали в карти. Я погано грав, як завжди, ув обидві набирав руки - а хлопці посміялись напевно потім. Добре. Я замовк.) Тоді, на чистий аркуш подивившись (я перепрошую, іще одна хвилина - я, може, зводжу тако нанівець усю концепцію цього неначетвору, адже це суперечило б ідеї - та до ідеї ви ще не дійшли.) Тоді, на чистий аркуш подивившись, я завагався - може ліпше нам блокнота взяти, чи чого такого й подумав, що не того я хотів - відкрити б нам щоденника і слово мережати за словом, і шукать піднесення та відкриття осяйні... Але... І знову завагався я і став шукати зошита, де зараз ми й зустрілись, читачу мій, з тобою - я, живий у миті поруху моєї самописки, і ти, що маєш вузол зав'язать - і час провисне... Я шукав і думав - і відчував, точніше, як та мить, коли я рішення прийняв узяти в руку перо та сісти і поговорить від мене до минулого тікає та наче мул - хвилин нашарування лягає на початок - і прозоро я бачу ще - його не помічаю і намагаюсь охопити й пов'язать - щоб знов почати з тої ж само миті, коли знайду щоденника. Аж ось - я знову вигулькнув (нарешті!) на поверхню. Відкинувся. Поклавши самописку, відсунув окуляри, та в замок завівши руки, кілька раз порухав, щоб нерозроблені суглоби потріщать і біль легкий відчути враз у ліктях. І знов подумав я: Чи буде справедливо, коли усе рядками попливе не стримане, бездумне та відверте? Нехай. І руки тріснули. Вперед. Нам заважає, друже, тільки віри нестача, бо все інше маєм ми. Я чую - стукає дитина за городом - чи то біжить - чи палицею лупить у землю - може б'є палас, або доріжку хтось од пилу - але навряд - то бігає дитя. (Це гикавка якась - не можу всидіть. Я знову тут і вашої уваги ліхтар вельмишановний вимагаю на цю ж останню фразу спрямувать. Ви відчуваєте - "то бігає дитя"... "То бігає дитя" - тут промайнуло щось вічне, символічне щось, якщо завгодно. Годі. Замовкаю.) Але навряд - то бігає дитя. І як завжди собаки брешуть, брешуть, і жалібне, і тріснуте шось є у їхніх голосах. Забувся - щось хотів сказати, думку застарілу - та вилетіло, поки розбирався. А взагалі, швидкі мої думки - їх імпульси проходять паралельно - а взагалі-то я сказати хтів, чому узявся всю цю базгранину (красиве слово!) тутки виливать. Лежав, читаючи "Епохи та ідеї" А. Барга та підкреслював цікаве, і трошки намагався порівнять (о - що там - дикий гавкіт басовитих сірків сусідських і малий собачка, ще пискля заплелася в їхній хор... Все стихло. Тільки ще сусіда, Сергій, цей обговорює випадок, своїм дивнющим, правда, голоском - зіжмаканим - чи, радше, напівп'яним. Сказати б, голос - начебто стілець, в якого ніжку куцо вкоротили - тож і хитається. Розхлябаний. Ну добре.) Я повертаюся до наших до баранів. Подивимося. Лікоть як болить... Ще трохи вправ. Проїхала машина - я певен - "Жигулі" - отож, читав - і наштовхнувся. Родова свідомість. Антиномічне мислення тоді не дозволяло всі життя дрібниці в життєписі зобразити до денця - от зараз - пригадав Челліні - яка людина! (Знов завалували! Чи хтось іде? О, раптом тихо знов - і вітерець посипався з тополі.) Отож Челліні. (Ще один момент і присягаюся, нарешті, що встрявати не буду та спокійно друкувати вже маю намір до печального кінця. Я просто, друзі, хочу попередить, що деякі зі слів у цих дужках не є пізніші вставки - я по ходу звертав увагу до речей назовні, і спільного у них нема нічого з коментарями цими. Бачте, я не планував таких часу накладок - не хочеться всю форму зіпсувать. До вас була це репліка востаннє.) Отож Челліні. Як було яскраво і чисто надиктовано життя. (Пляшками стукає, здається, там сусіда - він приманив до себе під паркан, під кущики - там ящика поставив - там п'ють вони. З Сергієм гомонять - що всі ми чуємо. А він пляшки збирає - та має гроші.) Тож, якщо завгодно - це є ублюдочне продовження епохи Відродження. Ідея тут така - найвищої реальности дістатись і вийти (тра-ля-ля-ба-ля - із натиском сказало немовля, сорока скреготнула, знов собаки, Сергій із жінкою, тополі шум сухий - ось "мама" крикнули - і жінка напустилась: "От, господи, і там... (щось)... не працюють" - цебро, собаки побудило знов - і тихо - і тричі ав-ав-ав, як причавили - тінь комаря майнула по столу і через аркуш над моєю тінню, ось навіть ластівки - несе мене, несе - чи повернуся знову я додумки, якщо згадаю, як рукою я тернув, почухався та випростався.) Знову - скоріше, поки тихо, до думок - отож реальности сказать найвище слово - щоб не бліді з'явили словеса - все, як було, як є й віднині буде - як спеку я відчувши на лиці, подумав - це од лампи - чи від столу - і різко викрикнув хлопчина вдалині, і гучно чхнув Сергійко на городі, а з кухні телевізор все лунає, про нього я не згадував. Куди іде цей вірш - сказать інакше, вірша - чи не приречена лишитися вона простим літописом собак, сусідів, спеки, птахів і вітру?.. Знову від думок нікуди не втечеш - о ні, нікуди - от пригадав, як їхав я кудись і думав: Добре, що міста безликі - уся увага людям, до людей - якщо не хочеш навіть, а прилипне, пригорнеться увага. На землі (так думав, проїжджаючи хрущоби) нема нічого в нас, окрім обличч - похмурих, правда, брезклих і спітнілих - у некрасі - таких радянських лиць - як, взагалі, ці спогади приходять? Чому сучасний спорожнів момент? Але ж, як пишеш, то хіба можливо переживати інше щось, і буть у вихорі, або ж хоча в кюветі життя. Писати - існувать ув інших вимірах. Чи просто дрейфувать і час життя у різне фарбувати - як музика. Цей нескінченний вірш - а я мастак на нескінченні вірші. Зупинимося. Замість реалізму тут вечір спогадів намітився. Чи знов сказати? Хтось від'їхав. Б'ються відра - вони трусили щось - я чув цей звук, як падають - як ляпають об землю - не яблука ж? - морелі, мабуть так. І я сьогодні двічі їв морелі. Та хто там їздить? Пискнули гальма. Сміялася, от пригадалось, мама (і довгий-довгий ненатужний писк) що може і вона тоді писати про тріщини хіба на стелі кухні, чи ще (газує) там аби про що. Це зараз роблю я. Завжди я роблю те, що засмучує, що сам я зневажаю ув інших. Треба вікна зачинать - вікно, точніше. Комарі летять - чи можуть - буду знов ховатись під простирадло з головою. Треба встать і відірвати руку від паперу. Ось дивне щось намітилося: Так дорослішають - думка - просто фраза з'явилась. Голова уже важка - так нахиляюся та розчепірив лікті - ну годі, крапку ставимо. Усе. Я знову сів. Ну що вже тут поробиш, що у житті повтори на повторах - собаки гавкають, неначебто годинник, а я написане (уважно?) продивися - і знову рушив. Може прийде ціль, як відбувалося з думками. Ось одною ділюся з вами. Вже пішла вона в минуле -відчуваю - відчуваю прозорість хати звукам звідусюд, та уявляю, як поїду завтра до Львова. (Чи поїду взагалі?) Як Семенко уп'явся у модерн - я навпаки відпочиваю серцем - мов за кордонами СРСР, за рамками поезії. У ритму одноманітних хвилях. Уперед! Якою ж думкою хотів я поділитись із вами, друзі милі. От хіба - що є насправді млявий цей віндсерфінг. На хвилях ковзаюся. Добре, уперед. Усі вагання нецікаві. Анекдот. Такий от спогад - якось коридором я біг у школі на перерві. Ще малого за шкірки директриса ухопила - я зараз уявляю наче ноги у мене одірвались од землі - і ніби лантухом порожнім потрусила, немов злочинця, наче кошеня та насварилася. Її, здається, звали - як ся не помиляю - Дроговоз. Чи, може, я неправильно чиню й портачу - й треба починати життєписа з початку, як годиться? З найперших спогадів. А що, це варіант - хоча це, звісно, будуть мемуари - "написані шизофренічним стилем", як каже Воннегут. Втомився я. Піду. От тільки що востаннє занотую, що знову спека в тілі, думав тут, чи варто базгранину друкувати - аж ось раблезаянськії рядки! - Я комаря убив! Голодного! На "-ськії"! А це не смішно. Ні, це вже не смішно - це як життя - не важко і не легко - а просто те, що є, і так, як є сьогодні - чи було те вчора - я прочитав - забувся вже про що - бо думка перебила, як інверсій багато більше у художників, поетів, і творчих хлопців, жужми, взагалі. Помовчу трохи. Дайте пригадати. Аж, ось, нарешті. Знову загубив. Чекай-но... Ні, тепер же точно. І знову втратив у потоці слів. І ще - тепер обачливо та чітко: Не пишемо ми, людоньки, про те, що нам важливе. Відбуваються пориви - і землетруси в нашому житті, буває, дригом догори перевертає усю світобудову, ба слова блідою тінню тільки відбивають саму фактуру, навіть не думки - а де вже там те справжнє, невимовне, що у підвалини закладено глибкі. (А що, це нагадало Леопарді - це, може, й добре. Може й непогано.) (А в окулярах краще. Я хотів спочатку написати про сей намір - та не пішло, тож вирішив я кризу, спочатку окуляри почепивши на носа. Так у творчости моїй, називаній умовно, всі проблеми б перестановкою збивати зразу з ніг.) Тож, Леопарді. Хоч і глибини і громадянського тут пафосу немає - хіба що пафосик, як хочеш, пафосунчик простої екзистенції (просто-о-ї?) Отож назад. Аххх, потягусі - чим істинніша буде, важливіша для долі річ - блідішою вона як тінь у плетиві словесному загине. Так, може бути, що Самійленко відчув багато вищу річ (багато вищу?), ніж розповів. А я повторююсь і тут - вже і думки зациклились. І мозок весь кров'ю наливається. В очах постали сльози. Спека. Спека. Спека. Водички випити? Умитися? Чи кинуть? О, наче проясніло ув очах, полегшало - та руки, щоки, груди ще хвилі відчувають - я кажу - і нібито словами викликаю відвищення в собі температури. Але вже варто зупинитися. Сьогодні. Година котра? Дев'ять сорок п'ять нам пасувало би - та незабаром десять без дев'яти хвилин. Цікаво, як я озирнуся на дурну дорогу, що в півтори години протоптав...