I
Два друга в Ірини у класі було:
Відмінник Олесь і крутійко Павло.
З Іриною в двір на перерву ішли.
Портфель їй по черзі додому несли.
Олесь, наче ангел, ходив, говорив.
Слова, мов бальзам дорогий в душу лив.
А Павлик – вогонь. Лиш скакав і скакав,
Штовхався, пищав, кулаки розпускав.
Олена Петрівна кричала не раз:
- Ну, що за дитина! Псує увесь клас!
Поглянь на Олеся. Не треться до стін.
Завжди акуратний і ввічливий він.
З тобою що день – то проблеми нові:
То шибка розбита, то бійка в траві.
Сіяє Олесь, наче сонце ясне.
В Павлуся обличчя, мов хмара, сумне.
II
Якось Іра й Лесик, узявши Павла,
Пішли на майданчик пограти в м’яча.
Як стали по небу хмарини плисти,
Додому зібралися друзі іти.
- Я м’яч понесу, - тут Олесик сказав.
- Бери, - каже Іра.
Павло промовчав.
Ось рушили діти. Собака в дворі.
Став гавкати, зуби оскалив свої.
Присіла Ірина. Пес поряд приліг .
Олесь кинув м’яч і додому побіг.
Іринка ридає. Собака гарчить.
Павлусь до Ірини кидається вмить.
З кишені печення якесь дістає.
Собаці зубастому швидко дає.
- Ховайся за мене, - Ірині кричить.
А тут вже господар з-за рогу біжить
Собаки страшного: «Палкан, до ноги!»
Ошийник в руках і якісь пироги.
Собака покинув дітей і побіг.
А в Іри обличчя бліде, наче сніг.
- Злякалася дуже? – Павлусь запитав.
- Злякалась…
По плечах дівча поплескав.
Ірина йому тут:
- Ти друг – вищий сорт!
Приходь у неділю до мене на торт.
гарна тема, от тільки чи точне це слово "нікчема" в цьому контексті? Як на мене - воно образливе. Гульвіса, розбишака, гультіпака, та чи мало епітетів існує? Тим паче, що таким виявився інший...
Дякую. Я написала спершу "й розбишака". Але через збіг приголосник змінила. Може, і повернуся до попереднього слова. А от гультіпака і гульвіса - це вже з іншої опери.
Гарний вірш. Ви примусили мене пригадати таке. у 1968 році я опинився в Ялті в якості головного архітектора відділення Курортпроекту. Техніком на куди пошлють працював хлопець, якому було 18 років. Вже був одружений. У нього не було на обох руках по декілька пальців. Я його називав тільки Віктор Іванович. Бо мене вразила його історія. На закінчення 10-го класу вони класом пішли в гори. І раптом похолодало, пішов сніг,завірюха. Таке там бувало часто серед весни. Всі знали підступність гір, але молодість вважає, що вона безсмертна і що їй ніщо не загрожує! Хто міг - кинувся бігти вниз. А три дівчини не могли це робити. То Віктор Іванович тягнув їх на собі. По черзі, спочатку одну на декілька метрів, потім другу, потім третю... Врятував всіх, але в лікарні найгірше було йому, адже він віддав дівчатам весь свій одяг... Пройшло купа років, а я досі з повагою згадую цього хлопця.
Педагогічна поема... 
