Що забуде одне, то направду забуде і друге,
Як до себе притулить мене у ранковім метро -
Не лінійність часу відчуваєш, як зміну напруги,
Як дошкульне життю пристосоване богом ребро!
Та не будем кидати каміння в юрбу озвіріло,
Чи у хмару, що гуглять вночі віртуальні творці,
У глибинах з бетону півострова солі і пилу
Там, де мойри* прядуть нашу долю як шлях камінці
Рвуть на шмаття здобуток античного світу пізнання -
Все одно заросте він мереживом злої краси,
Щоб забути Тепер,
щоб відчути нарешті єднання
З іншим,штучним майбутнім - відтвореним в темні часи…
p/s
https://www.youtube.com/watch?v=l5-gja10qkw
