Сайт поезії для дітей, вірші, поздоровлення у віршах :: Артур Сіренко: Краплі горобинового меду - ВІРШ

«Сліпий по-справжньому це той, хто не хоче бачити…» (Джеймс Джойс) Вавилон пітьми горобиної ночі зруйновано, Сонце пшеничне одягає штани нового дня, А самотній старчик-друїд гортає книгу заграви: Бо кожна дорога прямує крізь дольмен осені, Бо якщо й запалити вогнище треби, то не сьогодні, І гілки горобинові ховають тепло для чужих снів: Якщо не заброд-почвар, то для чорних круків, Що надсилає Морріган сіроока, вбрана в льон. Глину збираємо жменями – будемо глеки ліпити Для меду і трохи для води забуття прозорої, Яку зачерпнемо з криниць, які всі минають – Навіть подорожні з руками до ножів звиклих, Навіть ті, хто майструє двері до каплиць кам’яних, Навіть ті, хто розмальовує листя кленів вохрою – Кольором крові вільних, кольором злої заграви. Садили мальви коло млина, а зійшли вуха заячі І зацвіли залізними трояндами, які будуть сонні Вдягнені в чорне дочки будинів і малахленів Дарувати мовчазним вершникам (бо жовтень), Робити з них голки, шпильки та фібули (бо ткалі), Бо вода часу точить вапняк кам’яниць торжища, Бо на вістрях мечів стоїть хатка вужа хвостатого. А в цей час хтось – можливо кульгавий мельник Або, Можливо хвалькуватий бородатий корчмар Завжди Навчився майструвати залізний обух з епіграфів, А гострі шаблі з апострофів, що засівали жменями В землю зорану (трохи тракійську, трохи тірренську), А ми назбирали – в мальовані глечики.