Сайт поезії для дітей, вірші, поздоровлення у віршах :: О. Хвечір.: СИМВОЛ НЕВИМОВНОЇ СКОРБОТИ - ВІРШ

Павітер шавкотіє почерез ку́лики* полів, де жито вмирає, не встигши достигти. Сонце — згляд кровиний, що дивиться згори, Промені його — це голки, що шиють наскрізь мерзляк. Тіні гарцюють, як виснажені маріонетки під молодиком, що плаче сажею і молоком. Діти з очками глибокими, Наче копанки без денця, Шукають зірки в пустих долошках. Ходики цокають кістками, Усяка часинка - це відлуння закинених молитов. Річки течуть не водою, а відчаєм, несучи у вир уламки розбитих мрій. На горизонті — скелети хат, Їхні вікна — траурні вирви, що дивляться в Ніщо. Земля дихає, мов звірина у пастці, її нутрощі — залиті шерехом і порожністю. З небокраю падає дощ з сухих сліз, Кожда крапля — це фантом несказаного слова. Обвітря — щільне від запаху видива, що блукає між колосків, що ніколи не зійдуть. Потяг мчить, не маючи колій, його вагони — пройняті дрімотою й непам'яттю. Зі споду колодязя, піднімається виск, який розчиняється в безмежній пустелі часу. Земля розкриває свої рани, звідти виповзають чмани прабатьків. Вони мовчать, їхні вуста зашиті туго, але зіниці вищать, розповідаючи історію. Над головами Витають зграї воронів, їхні крила — це відбитки майбуття. Вони несуть у дзьобах жмені піщуги, розсипаючи її над могилами, що не мають імен. Кожнісінький камінь — це зітхання, кожна грудочка ґрунту — це чиєсь серце. І крізь це пустище, де панує забуття, проростає чорний тюльпан — символ невимовної скорботи**… *Кулик(діал.) - зуб **Віршована сюрреалістична поема про Голодомор, 1933