Нестримно загавкав біленький Сніжок,
Давненько до лісу ходили удвох,
Прогулянки дальні, радіє душа,
Природа ласкава і днина ясна.
Ось наша доріжка, зелена трава,
Вже квітень надворі усюди краса,
Гайнув на галявину песик скоріш,
Фазан з переляку впурхнути поспів.
Сказати по правді й сама, мов дитя,
Радію настільки дивує земля...
Та щезне нестримна усмІшка внівець,
Як тільки кліщів помічає естет.
Ото вже роботи опісля було,
Хоч би не вп'ялися, тремтіло нутро,
Відтоді набралася стільки страху,
Пробач мій дружок, я у ліс не піду!
