На луках сонце млу спинило,
Сипнувши іскри золоті.
Як нить павуча вита біла,
Як тіні звивисті густі,
Із косами у блиску злота,
Як сни недоспані, пусті,
Полями мається скорбота,
А сонце сяє в висоті.
Горять блідим рум’янцем квіти,
Зів’ялий лист летить з дерев.
З обличчям тихим, сумовитим,
Як смерті ледве чутний рев,
Із косами у блиску злота,
Як рій вночі заблудлих мев,
Полями мається скорбота,
А в’ялий лист летить з дерев…
Edmund Bieder
Jesienią
Słońce na łąkach mgłę otęcza
I blado-złote sypie skry,
Jak zwiewna biała nić pajęcza,
Jak biało-runne zwiewne mgły,
Z rozwianym włosem w pyle złota,
Jak niewyśnione nigdy sny,
Polami błąka się tęsknota,
A słońce białe sypie skry.
Kwiaty rumieńcem bladym płoną,
Powiędłe liście lecą z drzew,
Po cichu, z twarzą osmęconą,
Jak białej śmierci cichy wiew,
Z rozwianym włosem w pyle złota,
Jak rój zbłąkanych nocą mew,
Polami błąka się tęsknota,
A zwiędłe liście lecą z drzew...
добре є! 
