| 
|  
 
 Прочитаний :  1713 
 
  
  
 | Творчість |
Біографія |
Критика ДВІЙНИКВночі  повісив  хтось  рудого  манекенаПеред  вікном  йому  -  поете,  глянь  і  вмри!
 І  мертвого  в  петлі  на  розкоряці  клена
 Побачив  він  себе  досвітньої  пори.
 
 І  вибіг  із  ножем,  і  перетяв  ужище,
 І  зашморг  зняв  тугий  із  горла  двійника,
 І  до  його  лиця  він  придивився  ближче,
 І  в  кожній  рисочці  Франко  пізнав  Франка!
 
 "Не  падай!  Це  мара!  Опудало,  та  й  годі!
 Не  кров  твоя  жива,  а  бурячковий  грим.
 Візьми  сірник,  спали  це  дрантя  на  городі
 Чи  викинь  на  смітник,  лиш  не  дрижи  над  ним.
 
 Хіба  не  бачиш  ти,  що  то  муляж,  перука,
 Тандита,  фарба,  клей  і  підле  ремество!"
 Так  він  казав  собі,  але  печаль  і  мука
 Наповнювали  вщерть  його  рвучке  єство.
 
 "То  ж  упирі  й  мерці  живим  жадають  смерті,
 І  прагнуть  суть  свою  вдихнути  в  образ  твій,
 А  ти  -  служник  життя  -  розтоптані  й  роздерті
 Серця  оновлюєш  в  потузі  грозовій.
 
 Улесливі  ксьондзи  та  шляхтичі  лукаві
 Придумали  тобі  цю  помсту  недарма:
 Ненависний  ти  їм!  Пишайся!  В  цій  розправі  -
 Вся  їхня  немічність,  підлота  і  страма!"
 
 Так  він  казав  собі,  але  душа  боліла.
 Здавалося,  двійник  упав  на  власний  плач.
 Де  ж  той  митець  меткий,  вершитель  цього  діла,
 Де  скульптор  і  кравець,  таємнний  підглядач!
 
 Де  той,  хто  добре  знав  подібну  до  пожежі
 Його  стрімчасту  скронь  і  зморшки  на  чолі,
 Сорочки  зрібної  вишивані  мережі,
 Потерті  рукави  при  вічному  столі!
 
 Де  майстер,  що  створив  подобу  досконалу,
 Знавець  його  одеж,  і  плоті,  й  житія,
 Де  кат,  що  задушив  його  без  трибуналу!
 І  тут  почув  Франко:  "Це  я  вчинив,  це  -  я!"
 
 Оглянувся  -  за  ним  стояла  постать  сіра,
 Пригорблена,  брудна.  Обличчя,  мов  киса,
 Обвисле  й  вим'яте.  В  щетині  сивій  шкіра,
 В  червоних  вигноях  жебрацький  погляд  пса.
 
 -  Пане  поет,  це  я  зробив  карикатуру
 Із  вас  і  тут  її  вчепив  на  курмані...
 Я  -  бідний  чоловік,  притиснутий  до  муру
 Нужодю  лютою...  Даруйте  ж  ви  мені...
 
 У  мене  четверо  дітей  і  жінка  хвора,
 Сказати  б  коротко:  я  навкруги  -  банкрот.
 Зганьбив  я  вас,  продав,  та  їсть  мене  докора,
 Бо  ви  ж  таки  борець  за  правду  і  народ.
 
 За  вами  я  ходив  і  придивлявся  збоку,
 Мов  тайний  поліцай,  до  ваших  людських  рис,
 Виловлював  я  вас  із  вуличного  тлоку
 Очима  пильними,  скрадаючись,  як  лис.
 
 Я  був  на  зібраннях,  я  ваші  чув  промови,
 Я  розумів,  кого  ви  кличете  й  куди,
 Але  вертавсь  домів,  як  у  старі  закови
 Безраддя  й  болесті,  безвиході  й  біди.
 
 Я  -  русин.  Я  -  ваш  брат.  І  вас  я  поважаю,
 А  ваших  ворогів  -  клянусь!  -  я  не  люблю.
 Але  таке  життя.  Я  плакав  од  відчаю,
 Коли  на  шиї  вам  затягував  петлю...
 
 Помилуйте  мене!  Я  рано  встав  сьогодні,
 Дай,  думаю,  піду,  зніму  оту  паскудь,
 А  гроші  не  віддам.  Чей,  люди  благородні
 За  цей  гешефт  мене  в  темницю  не  запруть.
 
 -  А  скільки  ж  вам  дали?  -  Та  тридцять  ринських,  пане!
 -  Ідіть,  -  сказав  Франко  крізь  усмішку  гірку.
 І  кат  пішов  собі.  Десь  там  його  кумпани
 Чекали  в  темному  бідняцькому  шинку.
 
 І  тут  ожив  двійник,  і  глянув  на  поета
 Недобрим  поглядом:  "Так  ось  який  твій  брат!
 Йому  потрібні  лиш  мотузка  і  трепета,
 Не  вдарив  ти  його,  хоч  винен  він  стократ.
 
 На  ницості  свої  сто  оправдань  Іуда
 Знаходить  на  суді  -  то  діти,  то  жона,
 І  на  твоїх  очах  вже  сльози,  як  полуда,
 І  в  сяйво  янгола  вступає  сатана!
 
 Тепер  ти  відаєш:  ті  нуждарі  блаженні  -
 Прислужники  дрібні,  жорсткі  наймити!
 Пече  суміляння  їх,  та  срібняки  в  кишені
 Дзенькочуть  солодко  й  не  думають  пекти.
 
 Біжи  за  ним,  знайди  його  коло  шинквасу,
 Як  батько,  пожалій,  і  пити  з  ним  присядь,
 І  шнур  віддай  йому  -  його  майно  й  окрасу,
 Шнур  -  найважливіше  з  усіх  його  знарядь!.."
 
 "Мовчи,  -  сказав  Франко,  -  Не  в  людях  зло,  а  в  силі,
 Що  їх  пригноблює,  їм  на  карку  стоїть.
 Світ  переплавиться  в  огненному  горнилі,
 І  випалиться  з  душ  нікчемства  гниль  і  їдь.
 
 Чей,  жити  не  могло  б  ані  години  людство
 Без  віри  в  чистоту  своїх  змагань  і  мрій.
 Духовна  клишавість,  ненависть  і  палюцтво
 Розтануть,  як  льоди,  лиш  землю  ти  зіргій!"
 
 "А  де  візьмеш  снаги,  -  одмовила  подоба.  -
 Щоб  дати  всім  тепло,  весняне  зігріття?
 Як  смерть,  чатує  нас  продажності  хвороба,  -
 Такий  наш  родовий  наділ,  таке  життя!"
 
 І  тут  уздрів  поет,  що  не  його  розпука
 Пульсує  в  двійнику,  а  лиш  мале  єство
 Пахолка  панського,  що  то  -  муляж,  перука,
 Тандита,  фарба,  клей  і  підле  ремество.
 
 Він  вогнище  розклав,  і  полум'я,  мов  рана,
 Пройшло  крізь  дух  його  в  болючості  німій.
 Спалахкотів  двійник,  та  лялька  дерев'яна,
 І  тільки  шнур  з  вогню  в  траву  шугнув,  як  змій.
 
 1985
 
 
 |  |