Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах ::

logo

UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

 x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 11
Пошук

Перевірка розміру




Костенко Ліна

Прочитаний : 4022


Творчість | Біографія | Критика

9. Розділ IX. Весна, і смерть, і світле воскресіння

Весна  прийшла  так  якось  несподівано!  
Зима  стояла  міцно  до  пори.  
Вітри  війнули  з  півдня.  І  тоді  вона  
немов  у  Ворсклу  з'їхала  з  гори.  
Ще  сніг  ковтала  повідь  широченна,  
і  рала  ждав  іще  тужавий  лан.  
А  під  горою  вишня  наречена  
вже  до  віночка  міряє  туман.  
Подовшав  день.  

Полегшали  ці  тіні,  

вечірні  тіні  спогадів  і  хмар.  
І  дика  груша  в  білому  цвітінні  
на  ціле  поле  світить,  як  ліхтар.  

Уже  в  дітей  порожевіли  личка.  
Уже  дощем  надихалась  рілля.  
І  скрізь  трава,  травиченька,  травичка!  
І  сонце  сипле  квіти,  як  з  бриля.  

Вже  онде  щось  і  сіють  у  долині.  
Вже  долітає  пісня  з  далини.  
Вже  горлиця  аврукає  в  бруслині,  
стоять  в  заплавах  золоті  лини.  

Тут  коло  нас  така  зелена  балочка,  
там  озеро,  не  видно  йому  дна.  
Вже  прилетіла  голуба  рибалочка,  
ніс  в  неї  довгий,  довший,  ніж  вона.  

Вже  й  дикі  гуси  в  небі  пролітали,  
вже  й  лебеді  кричали  крізь  туман.  
Вже  ходять  в  болотах  біля  Полтави  
ходуличник,  крохаль  і  турухтан.  

Воскресли  люди,  хоч  який  хто  квелий,  
після  облоги  схожі  на  примар.  
І  монастир  з  цвітіння  тих  жарделей  
пливе  у  небо,  як  з  рожевих  хмар.  

О  Боже  духів  і  живої  плоті!  
Я  вперше  усміхаюся,  прости.  
Якась  галузка  в  тому  живоплоті  
і  та  он  пнеться,  хоче  розцвісти.  

Весна  прийшла.  Скасовано  угоду.  
Вся  Україна  знову  у  вогні.  
Цвіте  земля,  задивлена  в  свободу.  
Аж  навіть  жити  хочеться  мені.  

Як  гарно  в  хаті,  як  просторо  в  сінях!  
Як  оживають  ниви  і  сади!  
А  щоб  хоч  щось  лишилось  на  насіння,  
на  Пасху  їли  хліб  із  лободи.  

І  знов  лелека  молиться  до  зірки.  
Клинець  городу  хочу  врожаю.  
Є  жменя  жита,  маку  є  півмірки,  
і  чорнобривці,  й  трохи  рижію.  

Спасибі,  земле,  за  твої  щедроти!  
За  білий  цвіт,  за  те,  що  довші  дні.  
Прийшла  весна.  Сухоти  є  сухоти.  
Все  гіршає  і  гіршає  мені.  

Уже  од  кашлю  в  грудях  все  зболіло.  
То  в  жар,  то  в  хород  кидає.  Ну  ось,  
уже  й  моє  намисто  побіліло,  
мов  памороззю  сизою  взялось.  

Як  дивно,  жар,  але  холонуть  руки.  
А  солов'ї  чогось  як  навісні!  
Самотній  добре,  –  жодної  розлуки.  
Сухотним  добре,  –  гаснуть  навесні.  

От  тільки  шкода,  –  вже  не  заспіваю.  
Город  глушіє,  –  вже  не  прополю.  
Щодня  ту  ніч,  як  смерть,  перепливаю,  
Життя,  як  промінь  сонячний,  ловлю.  

А  дні  стоять,  –  не  хочеться  тужити!  
І  кожна  пташка  хатку  собі  в'є.  
–  Скажи,  зозуле,  скільки  мені  жити?  –  
Кує  зозуля…  Цілий  день  кує…  

Іван  приходив.  Так,  посидів  мовчки.  
Устав,  пішов,  оглянувся  з  воріт.  
Лише  весна  укинулась  в  листочки,  
підняв  їх  знову  гетьман  у  похід.  

Заграли  знову  труби  до  походу,  
війнуло  громом  з  Тясьмина-ріки.  
Богдан  підняв  козацтво  за  свободу,  
універсалом  обіслав  полки.  

–  І  знов  земля  кипить  у  боротьбі.  
І  знову  я  належу  не  собі,  –  
сказав  Іван.  Дивився,  як  востаннє.  
Торкнув  мене  прощальними  вустами.  

Не  знала  я,  що  сум  такий  огорне.  
Вмирати  буду,  –  пом'яну  добром.  
Кирея  з  вильотами  чорна  
в  останній  раз  майнула  за  бугром.  

І  я,  котрій  давно  вже  все  байдуже,  
уже  нічим  я  сльози  не  впиню.  
Прощай,  Іване,  найвірніший  друже,  
шляхетна  іскро  вічного  вогню!  

Виходить  полк.  Іван  під  корогвами.  
І  я  край  шляху  осторонь  стою.  
Моя  душа  здригнулася  словами.  
Співають  пісню,  Боже  мій,  мою!  

І  "Зелененький  барвіночку",  

й  "Не  плач,  не  журися,  

а  за  свого  миленького  Богу  помолися".  
І  про  того  козаченька,  
що  їхав  за  Десну.  
"Рости,  рости,  дівчинонько,  
на  другу  весну!"  
І  про  воду  каламутну,  
чи  не  хвиля  збила.  
І  про  ту  дівчиноньку,  
що  вірно  любила.  
І  про  гору  високую,  
і  про  ту  криницю…  

Дівчата  вчора  берегом  ішли,  
та  й  заспівали:  "Ой  не  ходи,  Грицю".  

А  я  стояла…  Що  ж  мені,  кричати?..  
Які  мені  сказати  їм  слова?..  
Дівчаточка,  дівчатонька,  дівчата!  
Цю  не  співайте,  я  ж  іще  жива.

Нові твори