Розкинулися над степами
Вітрила білосніжних хмар,
Де розтина блакитні гамми
Безмежного простору цар.
Орел витає над землею,
Над містом у вишневім цвіті,
Замученою десь душею,
Що не знайшла покою в світі.
Та бачить він не білі хатки,
і рідну пісню теж не чує.
Лиш гомін про нові порядки,
Про те, як пан тепер панує.
Все тихше й тихше лине мова
Така чудова, ніжна й мила…
Не чути, як звучить розмова –
Народна, українська, щира.
Ми ж звалися колись братами?
Де єдність цілого народу?
Хто зерна чвар розніс між нами,
Хто вкрав колишню давню згоду?
І сумно птах вгорі витає;
Душа поета ронить сльози,
Бо вже давно ніхто не знає,
Коли пройшли ті люті грози,
Що розкидали українців
і стільки горя їм наслали?
Коли ж ми стали за чужинців
в свої землі, де ми зростали?
За що ж тоді поет боровся,
За що терпів нестерпні муки?
За що душа його страждала,
А серце рвалось від розлуки?
Бо вірив він у свою мрію,
Що інші підняли на кпини;
У серці все носив надію
На кращу долю Батьківщини.
Сумує наша Україна,
Титан-поет тихенько плаче…
Не піднялася ще руїна,
Горить все у вогні неначе...
Забули ми про Батьківщину,
Уяву кормимо примхливу.
І у скрутну, тяжку годину
Гриземося лиш за поживу.
Так полишім колишні чвари –
Вони приносять лиш незгоду,
Не є ми, браття, ворогами –
Сини могутнього народу.
Одної матері всі діти,
Хоч і розвіяні вітрами,
Недолею, по всьому світі
І щільно зв’язані віками.
Згадаймо нашу рідну мову –
Чудову, ніжну,солов’їну ;
Лиш разом, браття-українці,
Відродимо свою Вкраїну!!!
ID:
333374
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 26.04.2012 19:53:09
© дата внесення змiн: 26.04.2012 19:53:09
автор: Merianna
Вкажіть причину вашої скарги
|
