| Сторінки (21/2008): | « | 21 | » |
Звідсіль не видно, що там – в жабуринні
і що, живе, долине на Парнас,
зате від слухів – повний резонанс:
із безголовим вершником на спині
підняв копита загнаний Пегас.
– Чого б ото, – дивуються з барлоги, –
ставати дибки?
Снобам: все – одно.
Гонгадзе… Юля… «Будьмо!»… « Ні за кого!»…
По пахви в мулі – «проти всіх» – дорога,
де все спливає, випавши на дно.
…Гребуть до влади Рад гібридні клони
гниленьких тушок і змілілих душ,
і де-не-де пливуть на перегони
між царедворців п’ятої колони
корита недоторканих чинуш.
Без них нам вистачало б і кринички.
Так ні. Їм треба бути серед нас
з усіх сторін розшарпаної річки.
Як овочам – від гудиння і гички,
їм треба соку, крові – хоч на час.
Опричники* завжди напоготові:
і прихвосні, і віце-, і т. д. –
все те, що очманілих від любові
щоденно до «покращення» веде.
Тут радники й ведучі з-за границі,
брудна ідеологія в спідниці,
на цирлі – судочинство й прокурор…
Це ще не окупація столиці.
Це лиш імпровізований терор.
Це тільки – на протести заборона.
Це тутечки – підпільне КДБ,
а ондечки – спецназ і охорона
від виборців – високого цабе.
Ось – Сам, он – свита,
ген – свята еліта
з Пандориною** торбою ідей
вмиває руки
в річці Геракліта
про людське око,
мовби – для людей.
Чи й треба іншу? З гущі [i]пранароду,[/i]
де потом предків зрошені поля,
де кров’ю їх освячена земля
в борні за справедливість і свободу –
вона в синиці бачить журавля.
І що за диво? Мріялось, гадалось,
що вже ось-ось… і грішникам кінець.
Мабуть таки й святим за щось дісталось,
що й досі відвертається Творець?
* – Регіональні здирники і охоронці царственої особи.
**– При відкритті ящика Пандори нічого не дочекаєшся, крім тисячі бід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409830
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.03.2013
[i](Рефлексії на «Записки» Ліни Костенко)[/i]
Не перший раз – на цій змілілій річці.
Вода – як скрізь: то тиха, то стрімка.
А от колись у енній п’ятирічці
яка нам уявлялася ріка!
Така собі бездонна повна чаша
від Піренеїв аж до Кордильєр
на всі віки одна вселенська Раша,
на цілий світ один СРСР:
комуністично – без буржуйських партій
та з ярликом для розстрілу – есер;
футуристично – [i]«без Россий, без Латвий»*[/i]–
без Україн, без націй, без Бандер;
постмодерново – в золотій параші**
для партвождів, достойних аж тепер,
в КП_ПР
@ в Україні нашій.
Не ясновидець, а попав у точку,
немов у воду заглядав Ілліч
на перспективу непівських струмочків,
що дзюркотіли з глибини сторіч.
Аж, – [i]бульк! [/i]– і ось вам неуки безпутні.
І поки десь-не-десь ріка текла,
немов з води, вилуплювались штучні
Гориничі.
Край річки та села,
на всіх струмочках, ПаРтії хвала,
у всіх міжгір’ях мутять воду учні,
що варті свого деміурга зла.
Все ширша Лета від брудних потоків.
Все вужчі кришталеві ручаї.
…В нас Одіссея – двадцять з лишнім років
одним Арго пливемо в різні боки
то наугад, то проти течії.
Прожектами строкатіють проекти
без всякого уявлення мети.
Виходять з моди притчі та сонети.
То де ж вони – пророки і поети,
за ким повинні грішники пливти?
Зняли з регати.
Ще веслує Ліна
крізь ядерно-чорнобильську руїну
[i]в болоті криголамом***[/i] до джерел.
[i][b]«Сміється божевільна Україна»,[/b][/i]
що малахольним**** – море по коліна,
та журиться опальний Оруел,
що матір-чайку – Русь одноєдину –
кромсає навпіл двоєглав-орел.
Що на Нєґлінкє***** – нам шукають броду.
Чийсь Крим – від нас боронять кораблі.
В Адєссє-мамє – Катєнька народу
пояснює з престолу на столі,
що стати ще раз у ту ж саму воду
те ж саме, що повторно – на граблі.
І все це нам на власне безголов’я
від родича словя’нського каприз
в країні без’язикості
й безмов’я
на злеті з прірви
у безодню
вниз.
[i]* – Тут і далі ремінісценції і пряма мова виділені курсивом.
** – Великий вождь пролетаріату палко мріяв про золоті туалети при комунізмі.
*** – Скрізь, де потрібно пояснювати очевидне, краще не пояснювати.
**** – Малахольний – остання стадія самашедшого, якому нічим платити данину.
***** – Неглинка – інша історична назва Москви ріки.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409813
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.03.2013
Ой, не сумуй же, душе весела,
і не до сміху – а ти не журись.
Доля недолю ще перемеле,
та не надійся тепер на колись.
Літа у вирій повідлітали,
даремно сняться сімнадцять літ.
Що юні роки не об’єднали,
те роз’єднає широкий світ.
Ніби й не нам сміялись весни,
наче й не мій у полі слід.
Не перев’язаний ще перевеслом,
все дожинаю останній сніп.
Все до стебла стeбло складалось,
ніби своє, а ніби й чуже.
Порозсівалось, порозліталось –
лелека щастячко не встереже.
I не повернеш, не надолужиш
ані чуже, ані своє.
Чого ж, душе моя, даремно тужиш?
Зозуля доленьку ще нам кує.
То ж не журися, душе козача,
і не до сміху – а ти веселись.
Жити не можна в світі інакше,
поки ще душі не нажились.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409494
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.03.2013
...
«У городі бузина,
а в Києві – ді́дько»
Де не посій, то там воно і вродить
з дурних часів антихристів-вождів,
на жаль, не «во саду лі в огородє»,
а тут таки, між київських дядьків.
Хоч забагато честі для писаки,
що гавкає, а караван іде,
але ж коли це справді вурдулака,
то хто управу на таких знайде?
У канібала все меню гаряче.
Між блюдолизів щось таки вскубе,
бо всі суди він виграє́, неначе
джекпот від ГПУ і КДБ.
Не пожалію золотого часу,
віддам належне виродку «страны»,
вампіру українського Парнасу,
щоб кожен, хто до смаженого ласий,
утратив апетит до бузини.
Звичайно, що з модерну пієтету,
не виключиш брутальну бузину,
то хай хоч я від імені Поета,
за визбирані в смітниках сюжети,
за всіх – і з того світу прокляну.
За те, що вміє в душу наплювати,
за те, що пнеться в голі королі,
аби його пропхнули в депутати
представником народу у Кремлі,
що він, на заздрість Крезу і Мавроді,
дебелу книжку видав не одну,
про те, як в українському городі
збезчестити невинну бузину.
За цей памфлет Господь мені пробачить.
Це ж вам не про диявола сонет.
На жаль, в просте незнане «чотирнадцять»
про грішне не вміщається сюжет.
Попутав ді́дько, та пробачить дядько,
що я все, – бузина... та бузина…
Коли воно не варте так багацько,
то і саме прилипне десь до дна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409487
рубрика: Поезія, Панегірик
дата поступления 16.03.2013
(Вільний переклад тексту відомої пісні)
Коли на серці тяжко і вибору нема,
виходьмо на Хрещатик, де холод і зима,
де без води та їжі на праведній межі
стоять дівчатка ніжні і хлопчики-мужі.
їм треба гартувати, і душі, і тіла.
Найвищу роль атлантів Вітчизна їм дала.
їм світло дня не гасне і ночі не для сну.
Стоять за долю власну, але на всіх одну.
Стоять за Україну і дочки, і сини.
І встояти повинні, мов винні без вини.
Бо нам сьогодні треба, як жовто-синій стяг,
тримати чисте небо на піднятих руках.
І це уже не жарти, хоч наша роль мала.
Поставлені на варті, а зміна не прийшла.
Та не страшать нас круки, і не ятрить сльоза,
бо хтось опустить руки і впадуть небеса.
Тоді заплачуть вдови, і вигорять поля,
зупиниться раптово і вибухне земля.
Бо небо рік за роком все ближче до землі.
Дрижить вона під рокіт ракетних кораблів.
Коли на серці тяжко і вибір лиш один -
виходити з упряжки проклятої орди
супроти животіння в кайданах золотих
повстане покоління атлантів молодих.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409195
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 15.03.2013
І
Ось знову навинулась пишногруда
княжною білосніжною в ліси
і певно більш казкової не буде
в хоромах первозданної краси.
Такого не було вже літ стонадцять.
Мороз і сніг, куранти, календар…
Немає інків, але всі бояться.
Двадцять один, дванадцять і дванадцять!
Як не гаплик, то сонячний удар.
У вікна заглядає сіре небо.
Короткий день останній шле привіт.
Кінець напевно теж зустріти треба,
щоб краще пам’ятати білий світ.
Намащуй лижі. Нікуди подітись…
З-за хмари посміхається Творець,
що треба бігти аж до краю світу,
щоб там таки побачити кінець.
ІІ
Біжить лижня під шатрами негоди,
де шмаття хвої припорошив сніг,
і подих небезпечної пригоди
примушує прискорювати біг.
Сліпить яскраве сонячне проміння.
У цятках іскор – снігова блакить.
Під пеленами світле безгоміння,
сповите білим саваном, блищить.
В ступнях на босу ногу край дороги
руде дубиння в’язне у снігах.
Схилились, заглядаючи під ноги,
зелені сосни в білих фартухах.
Ще не справлялись танці диких віхол
і затяжні хрестини завірюх.
Лиш зрідка вихор, вітрові на втіху,
уздовж галявин забиває дух,
потрясши верховіттями соснини,
скидає шум висячих кучугур
і з нетрів пелехатої тіснини
навтікача пришвидшує алюр.
За ним болотна чапля у блакиті
до сонця понад обрієм летить,
і, осягнувши неповторність миті,
все завмирає в цю останню мить.
ІІІ
Біжить лижня то вгору, то під гору
у білий світ, незнаний до кінця.
Немає краще, як в зимову пору
минає світ, мов казочка оця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409194
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 15.03.2013
Хто не вертався у весняний час
за втраченими мріями своїми,
звідкіль ще оглядаються на нас
ровесниці очима молодими?
Кому смакує світанковий дим,
той знає, пригадає, зрозуміє,
як солодко журитися за тим,
чого душа сказати вже не сміє.
Про вогники лукавинок в очах
і про німе питання очі-в-очі,
про ніжність рук, затриманих в руках,
про щастя заблукати серед ночі.
Вже й обрії туманами взялись
і очі більше заслані сльозами,
а наше невгамоване колись
не поспішає розлучатись з нами.
І на останній станції життя,
коли вже не потрібні чемодани
і гаснуть невідкриті почуття,
мордують душу нездійсненні плани.
І хтось приходить у бентежні сни,
і у причільне стукає віконце,
і дзвонять дзвони у сільській церковці,
і йдуть на зміну дочки і сини,
і стрічками весільної весни
вдягається на захід наше сонце.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408948
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.03.2013
[i]«В том краю, где жёлтая крапива…»[/i]
С. Єсенін
З краю верболозів і калини,
з берегів Росі
я пішов стежками України,
як ходили всі.
Матінка мене благословила,
витерши сльозу,
щоб оберігала Божа сила
в стужу і в грозу.
Поки розвиднялись дні за днями
в кожному вікні,
бачив я, що десь понад шляхами
світить і мені.
Все, що в цьому світі мало бути,
доля віддала.
Залишилось тільки не забути
стежку до села.
Де не зкацапівши під ордою,
я одне зумів –
чути голос пісні за рікою
мовою батьків.
Поки є коріння мого роду
по сільських кутках,
«не завіє віхола негоди
мій життєвий шлях».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408946
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 14.03.2013