Левчишин Віктор

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 62. ДРУЖИНИ. Моє ставлення. 2.

62.  ДРУЖИНИ.  Моє  ставлення.2.
03.09.2016*  07:50

Чи  усвідомлював  я  тоді  хибність  закономірності  такого  мого  ставлення  до  дружин?
Тяжко  дати  однозначну  відповідь.
З  одного  боку  я  розумів,  що  спрацьовує  принцип  «Добрі  справи  завжди  караються»,  а  з  іншого  я  не  розумів  як  це  не  допомогти  близькій  людині.

Друга  дружина,  Ася.
Педагог  від  природи  і  за  покликанням,  гарний  вчитель,  але  за  межами  своєї  професії  мало  чим  цікавилася.  
Коли  я  отримав  у  1972  році  на  посаду  квартиру  в  Апрелівці  і  привіз  сім’ю  туди  жити,  то  вона  влаштувалася  вихователем  в  інтернаті  для  олігофренів,  якщо  не  помиляюсь,  то  це  була  станція  Кокошкино.  Робота  була  тяжка  психологічно,  але  іншої  не  було.  Їздила  з  Апрелівки  у  бік  Москви  декілька  зупинок  електричкою,  а  потім  треба  було  ще  іти  пішки.
Часи  були  повного  панування  Советікусу  і  тому  я  не  здивувався,  коли  один  раз  Ася  приїхала  додому  і  сказала,  що  вона  в  обов’язковому  порядку  повинна  здати  педагогічний  твір  на  тему  виховання  дітей-олігофренів.  Що  писати  та  як  писати,  а  тим  більше  навіщо  –  не  розуміє  Чи  можу  я  їй  допомогти?
Запросто!
Продивився  свою  бібліотеку,  а  вона  вже  тоді  у  мене  була  наповнена  книгами  різних  сфер  діяльності  людини,  взяв  за  основу  фантастичний  твір  Даніела  Кіза  «Квіти  для  Ельджернона»  і  зробив  твір  обсягом  до  10  сторінок  рукописного  тексту.  Вона,  не  читаючи  і  не  вчитуючись,  переписала  його  своїм  акуратним  вчительським  почерком  і  здала,  бо  вважала,  що  це  є  формальність.
А  через  декілька  тижнів  з’ясувалося,  що  її  твір  отримав  високу  нагороду  на  рівні  області  і  тепер  від  неї  вимагають  приїхати  на  конференцію,  де  треба  робити  доповідь.  Отже:  я  підклав  їй  свиню  мимоволі!
Ледве  відбоярилася!
На  цьому  мої  спроби  якось  її  інтелектуальне  підняти  рішуче  присікалися,  а  потім  я  і  припинив  робити  такі  спроби.

Третя  дружина,  Валентина  Іванівна.
Наше  знайомство  було  вельми  символічним.
Переміг  ностальгію  і  повернувся  в  Україну  –  обміняв  квартиру  в  Апрелівці  на  квартиру  в  Українці  під  Києвом.  Працюю  в  КиївНДПІмістобудівництва.    На  радощах  зробив  в  інституті  виставку  своїх  художніх  робіт  –  успіх.  Стан  розвалу  другого  шлюбу.  Упираюсь.  Марно:  чоловічий  стан  в  розносі.
Один  раз  в  кімнату  наукового  відділу  Тамари  Панченко,  де  я  є  працював  старшим  науковим  співробітником,  заходить  красива  жінка  і  по-панібратські  говорить:
- Тамара!  Можна  я  вкраду  на  деякий  час  Левчишина?
- Можна!  Тільки  заплатиш  мені  відповідно!  –  каже  ігрове  Тамара.
- То  я  вас  прошу,  можна  вас  на  пару  слів?  –  тепер  вже  до  мене  звертається  ця  жінка  шанобливо.
Дивлюсь  і  розмите  пригадую,  що  коли  я  вчився  на  1-му  курсі  в  інституті,  то  вона,  здається,  була  серед  тих  дипломників-архітекторів,  які  прославилися  тим,  що  за  покликанням  серця  поїхали  працювати  по  закінченню  інституту  в  Сибір.
Вийшли  в  коридор.
- Мені  сказали,  що  ви  не  тільки  гарний  художник,  це  я  і  сама  бачу,  а  ще  і  розумний!  –  каже  вона  довірливе.
Мовчу.  Що  тут  сказати?
- У  мене  прохання:  може  подивитись  мою  дисертацію,  яку  я  роблю  і  ніяк  не  можу  зрозуміти  як  її  завершити!  Ви  могли  би  це  зробити  сьогодні?
- А  як?  –  питаю  розгублено.
- Запрошую  вас  до  мене  в  гості  додому,  бо  там  усі  матеріали.  Я  -  Валентина  Мешкова.  Живу  на  Орджонікідзе.  Це  біля  ЦК.

Коли  познайомився  із  її  роботою,  то  був  приголомшений:  півень  знайшов  діамантове  зерно!  Відштовхуючись  від  розробок  кінорежисера  Ейнштейна  про  формування  кіносценарію,  Валентина  сформувала  ідею  Ландшафтного  сценарію  –  неймовірно  гарна,  цікава  та  суто  практична  ідея:  за  допомогою  засобів  ландшафту  лікувати  людей  в  умовах  санаторно-курортної  установи.  Ідея  явно  була  їй  не  по  плечу,  а  матеріали,  які  я  побачив,  говорили  про  те,  що  не  я  перший,  до  кого  вона  зверталася  по  допомогу,  що  навіть  її  науковий  керівник  виявився  не  спроможним  їй  допомогти.  Ця  ідея  просто  заворожила  мене!  І  я,  закинувши  свою  дисертацію,  ринувся  допомагати  їй,  включивши  весь  арсенал  із  різних  сфер  та  наук,  який  накопичив  при  опрацюванні  взаємодії  Архітектури  і  Екології.
Далі  було:  наше  одруження,  народження  доньки  Богдани  і  блискучий  захист  дисертації  в  Московському  Архітектурному  інституті,  рекомендації  Вченої  Ради  негайно  розроблювати  докторську  і  писати  книгу.
Але  у  Києві  нічого  не  змінилося  –  її  сестри  тяжко  пресингували  мене  (були  переконані,  що  я  заберу  їх  престижну  квартиру  на  вулиці  Орджонікідзе,  яка  тепер  знову  стала  Банківська)  і  я  змушений  був  поставити  ультиматум:  «Чи  ми  з  тобою  живемо  сім’єю  і  виховуємо  доньку  чи  ти  обираєш  позицію  сестер».  Вона  мене  вислухала  і  полетіла  з  донькою  літаком  до  сестри  у  Тбілісі.  І  я  пішов  з  дому,  бо  була  реальна  загроза,  що  мене  в  її  відсутність  запакують,  адже  старі  зв’язки  з  часів,  коли  їх  батько  був  замміністра  юстиції  України  у  сестер  залишилися.
Цікаво,  що  коли  вона  з  дитиною  повернулася  до  Києва  і  коли  я  сказав,  що  змушений  іти  від  них,  то  перша  її  реакція  була:  «А  як  же  моя  докторська?»
Для  мене  це  закінчилося  просто:  виключення  із  партії,  неможливість    захистити  дисертацію  і  повний  розідрай!  Єдина  тоді  була  радість:  я  лікував  доньку,  але  про  це  вже  було  розказане.  Докторську  вона  не  зробила,  книгу  не  написала.

Четверта  дружина,  Людмила,  була  моєю  дипломницею.
Так  трапилося,  що  у  мене  було  4  дипломника  з  факультету  Міського  господарства    у  Київському  інженерно-будівельному  інституті  (КІБІ)  –  три  дівчини  і  один  афганець  ростом  під  2  метри.  Тема  диплома:  «Міський  парк».  Зробили  гарно  –  всі  отримали  по  п’ятірці.
Людмила  закінчила  середню  школу  із  золотою  медаллю,  інститут  –  із  червоним  дипломом  і  я  вважав,  що  вона  має  все  для  того,  щоб  іти  далі,  тому  загітував  поступати  в  аспірантуру  рідного  КиївНДПІмістобудівництва.
Поступила.  Треба  було  писати  статті  –  допомагав,  а  інколи  –  просто  писав  за  неї.    Дав  ідею  дисеру:  «Часовий  ландшафтний  сценарій».
Ідея  явно  відштовхувалася  від  дисертації  Валентини  Мешкової,  але  базувалася  на  інших  засадах:  мова  йшла  про  те,  щоб  при  формуванні  ландшафтних  композицій  враховувати  те,  який  будуть  мати  вигляд  зелені  насадження  (дерева,  кущі,  трави  та  квіти)  при  їх  змінах  відповідно  до  пори  року  та  до  терміну  їх  існування.  На  той  час  вже  існували  розробки  клумб  постійного  цвітіння  квітів.
І  тут  виявилося  дві  несподівані  речі  для  мене.
По-перше:  незважаючи  на  золоту  медаль  та  червоний  диплом,  Людмила  виявилася  не  творчою  людиною.  Така  собі  протилежність  Валентини  Мешкової,  у  якої  буяла  фантазія,  але  через  емоційне  перевантаження  вона  не  знала  як  суто  практично  реалізувати  все.  А  тут  реалізація  була  по  принципу,  як  казав  Тарас  Шейко,  «Народжений  повзти  повзе  все  вище»  -  нездатність  вийти  за  межі  вже  існуючих  увражив.
По-друге:  виявилося,  що  суто  інженерна  господарча  підготовка  не  іде  ні  в  яке  порівняння  із  підготовкою  архітекторів,  де  навіть  самий  ледацюжний  студент  має  широку  фахову  підготовку  і  завжди  спроможний  розширити  чи  звузити  спектр  своєї  діяльності.  До  того  ж:  тут  треба  було  вміти  малювати.
І  був  третій  фактор:  вона  почала  гуляти  в  той  час,  як  я  все  у  своєму  житті  замкнув  на  неї  та  нашого  сина  Бажена.
Про  цей  крах  я  вже  розказував.
Так,  вона  формально  закінчила  аспірантуру,  але  не  змогла  хоча  би  в  чорні  склепати  свій  дисер.  Але  гарно  реалізувала  вище  наведену  тезу  Тараса  Шейко.

П’ята  дружина,  Віталіна.
Працювала  вихователем  у  дитячому  садочку,  але  я  почав  відчувати,  що  ця  робота  стала  тісною  для  неї.
А  в  цей  час  я  і  потрапив  під  Кару  за  невиконання  своєї  Місії.  Було  багато  граней  ПоКарання,  але  кожна  з  них  була  красива.  Ця  –  особливо.

Раптом  мене  знову  почали  розпирати  різноманітні  архітектурні  ідеї  і  я  почав  метатися  в  пошуках  їх  реалізації.    Тут  же  на  очі  потрапляє  фаховий  журнал  «А+С»,  він  чарує  мене  своєю  оригінальністю  та  різноманітністю  архітектурного  бачення,  розшукую  редакцію,  знайомлюсь  з  головним  редактором  паном  Леонідом  Єрофаловим  і  пропоную  свої  статті.  Ми  з  ним  відчуваємо  певну  спорідненість,  він  приймає  мої  статті  до  друку  і  в  розмові  з’ясовується,  що  вони  шукають  молоду  незаангажовану  людину,  яка  би  очолила  розповсюдження  журнальної  продукції,  бо  це  фактично  є  Видавничий  дім  «А+С».  І  у  мене  миттю  з’являється  думка,  що  треба  їм  запропонувати  на  цю  роботу  Віталіну.  Що  я  і  роблю,  не  знаючи,  що  саме  цим  підписую  крах  нашого  шлюбу  і  саме  через  це  наші  сини  втратять  матір  більше  ніж  на  15  років,  саме  тоді,  коли  іде  їх  формування  як  особистостей  та  чоловіків.
Моя  пропозиція  була  прийнята.
До  речі:  а  потім  я  ще  і  загітував  Віталіну  поступити  в  інститут.  Вона  тоді  мені  сказала:  «Будеш  говорити,  що  ти  привів  мене  за  руку  в  інститут».  Так  і  було,  тільки  не  я  оплачував  її  псевдовступні  іспити.

Таким  чином  був  задіяний  цей  «рукав»  ПоКарання  мене.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687448
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 61. ДРУЖИНИ. Моє ставлення. 1.

61.  ДРУЖИНИ.  Моє  ставлення.1.
02.09.2016*  18:25

Колись  ми  з  Тарасом  Шейко  розмовляли  про  те,  як  Вищі  Сили  роблять  людей  «просунутими»  по  моєму  принципу,  адже  мені  було  вже  54  років,  коли  це  зі  мною  трапилося.  Він  говорив,  що  в  таких  випадках  завжди  людину  ставлять  в  становище  «розхристаності»:
- Той,  хто  боїться  потрапити  в  буцегарню  –  потрапляє  туди;  той,  хто  боїться  бути  волоцюгою  –  становиться  їм  і  так  далі.  Це  робиться  завжди  для  того,  щоб  людина  втратила  повністю  емоційний  самоконтроль  в  межах  Свідомості,  бо  тоді  легко  можна  робити  маніпуляції  із  ПідСвідомістю  і  навіть  із  НадСвідомістю,  у  кого  вона  є.  Твоя  Ахіллесова  п’ята  –  втрата  сім’ї,  то  нічого  дивного  нема  в  тому,  що  ти  втрачаєш  їх.
- Але  це  вже  відбулося  чотири  рази  до  того,  як  я  став  таким!
- Четвертий  раз  був  якраз  Полігоном  реалізації  ідеї.  Але  хто  тобі  сказав,  що  ти  не  мав  із  самого  народження  відповідну  цяточку  на  лобі?  Поговори  зі  Своїми,  попитай  Їх,  то  Вони  багато  тобі  цікавого  розкажуть  про  тебе!  І  ще:  один  раз  –  з  ким  не  буває,  два  рази  –  щось  не  так,  три  рази  –  закономірність,  а  чотири  та  більше  –  це  вже  повна  програма  дії!
- У  мене  ж  тільки  чотири  було!
- Дай  Боже,  щоб  так  і  було.

Та  Бог  не  дав  цього.

Коли  я  тепер  аналізую  всю  Карколомність,  що  панувала  безтурботно  в  моєму  житті,  то  починаю  розуміти,  що  коріння  мого  відношення  до  жінок  знаходиться  в  дитинстві  та  юнацтві.
Нас,  трьох  братів,  виховувала  не  стільки  мати,  скільки  бабця  Зіна,  мамина  мама,  адже  мати  працювала  на  заводі  і  практично  мала  з  нами  дійсні  стосунки  тільки  у  неділю  і  не  кожний  вечір  в  інші  дні,  бо  дуже  втомлювалася.
Наш  батько  не  повернувся  в  сім’ю  після  Другої  Світової  війни  і  мати  люто  ненавиділа  його  за  це.  Мені  досі  соромно  за  листи,  які  я  писав  час  від  часу  батькові  під  диктовку  матері.  Те,  що  вона  повністю  закрила  нас  від  нього,  принесло  кожному  із  нас  різну  шкоду,  але  одноразово  у  кожного  із  нас  відпрацювалася  певне  відношення  до  жінок.  А  вижили  ми  тому,  що  мали  від  нього  аліменти,  які  в  3  рази  були  більші  за  зарплату  мати  в  якості  маляра.
Не  можу  стверджувати,  що  це  була  якась  програма  поставлена  на  нас,  але  ми,  брати,  ніколи  не  вибирали  жінок  –  вони  нас  вибирали,  і  парадокс  полягає  в  тому,  що  у  моїх  трьох  синів  теж  так  вже  відбулося  (четвертий  ще  має  тільки  20  років).
Була  і  певна  специфіка  у  відношеннях  нашої  матері  до  нас.  Про  це  можна  багато  говорити,  але  достатньо  тільки  одного  прикладу:  я  до  дев’ятого  класу  включно  міг  вийти  із  квартири  тільки  спросивши  на  це  дозвіл  у  матері,  якщо  вона  була  дома;  мій  середній  брат  (молодший  на  2  роки)  виходив  зі  словами:  «Ну,  я  пішов!»;  а  молодший  брат  (молодший  на  6  років)  виходив  коли  хотів  і  ніколи  нікому  про  це  не  сповіщав.
У  нас,  у  братів,  було  неймовірна  повага  та  шана  до  бабусі  Зіни  та  формальне  ставлення  до  матері  і  ця  дуальність  потім  несподіваним  чином  проявилася  в  житті  кожного  з  нас.

З  першою  дружиною  я  розстався  48  років  назад  і  з  того  часу  жодного  разу  ми  не  зустрічалися,  але  через  все  своє  подальше  моє  життя  несеться  тягар  провини  перед  нею.  По  всім  правилам  ми  не  повинні  були  розлучитися,  але  в  цьому  рокову  роль  зіграла  моя  мати,  яка  перенесла  свою  лють  стосовно  батька  на  мене.
Ми  з  першою  дружиною  були  один  у  одного  першими  і  почуття  у  нас  були  м’які,  ніжні,  переповнені  повагою  один  до  одного.  На  жаль,  я,  як  і  всі  чоловіки  нашого  роду  Левчишиних,  мав  шалену  чоловічу  здатність,  і  досі  з  жахом  згадую  скільки  разів  вона  страждала  через  це.  Дві  наші  доньки  народилися  в  любові,  як  і  всі  мої  діти  подалі.

Моя  дружина  була  самодостатня  –  коли  я  поступив  в  інститут,  то  вона  вже  розроблювала  диплом,  коли  я  тільки  почав  займатися  фехтуванням,  то  вона  вже  мала  1-розяд  і  тоді  у  Києві  таких  спортсменок  було  тільки  3,  а  майстрів  спорту  ще  не  було.
Вона  працювала  і  виховувала  доньок,  а  я  навіжено  вчився  в  інституті,  ходив  на  курси  англійської  мови,  продовжував  фехтувати  і  був  навіть  по  закінченню  інституту  капітаном  збірної  команди  інституту  по  фехтуванню,  брав  участь  у  творчих  конкурсах,  малював,  робив  час  від  часу  «халтуру»…  виховував  доньок.  У  мене  було  бурхливе  життя,  у  неї  –  розміреність  та  буденність.  
Пам’ятаю,  що  коли  у  нас  почав  малюватися  розрив,  то  я  прийшов  на  пораду  до  нашого  спільного  тренера,  до  Миколи  Олексійовича  Касаткіна,  якого  ми  неймовірно  поважали.  Він  вислухав  мене,  а  потім  запитав:
- Скажи  чесно,  хто  з  вас  має  вищий  інтелект?
- Напевно  я  –  сказав  я  із  сумнівом.
- Так.  Це  так.  Тому  все  що  відбулося  у  вас,  є  твоя  провина.

Напевно,  що  весь  комплекс  розуміння/усвідомлення  своєї  провини  перед  цією  Валентиною  (у  мене  було  дві  Валентини  в  дружинах)  і  наклав  на  мене  хворобливе  прагнення  тягнути  своїх  дружин  інтелектуальне  уверх

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687272
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2016

ОСІННЯ НОСТАЛЬГІЯ

Накотила  Осінь  ностальгію,  звично,
По  невикористаним  літнім  дням,
Святам  світлим  києво-столичним,
У  Радості  справним/мудрим  поводирям.

Та  обіцяє  нам  Осінь,  все  як  завжди,
Милування  очей/душ  золотом  дерев,
Знищити  підлоти  усі  вражі,
Навіть  намір  зимових  королев!
Вони  тихо  вночі  вже  лютують,
Холодом  таврують  кожний  ранок
Марно  це:  Ностальгія  перезимує
І  з  Весною    перейде  у  Літа  танок!

02.09.2016
Липовий  Скиток

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687270
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.09.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 60. Моя Місія. ПОРАЗКА

60.  Моя  Місія.  ПОРАЗКА
31.08.2016*  17:20

Спочатку  це  було  як  цікава  гра:  береш  повний  перелік  країн  Європи  і  починаєш  Читати  головні  характеристики  цих  країн.
Спочатку  це  були  достатньо  примітивні  аналітичні  моделі,  які  так  і  хотілося  опрацьовувати  далі,  ускладнювати.  Такі  наміри  достатньо  просто  реалізовувалися,  бо  інформація  немов  випливала  з  мене  із  середини,  немов  треба  було  тільки  мати  намір,  як  все  ставало  на  свої  місця.  І  не  було  вже  ніякого  Голосу,  я  знав,  що  це  тільки  я.  Більше  того:  якщо  раніше  Звернення  до  мене  у  Спілкуваннях  як  до  ВіктОро  коробило  мене,  то  тепер  я  знав,  що  все  нормально,  бо  тепер  дійсно  існую  немов  у  двох  іпостасях  –  цей  нещасний  та  нереалізований  в  таланті  архітектор  Віктор  і  оцей  ВіктОро,  який  має  могутність,  яка  дає  йому  можливість  отримувати  насолоду  від  того,  що  Читанню  піддається  така  інформація,  про  яку  ніхто  з  людей  і  не  здогадується.

Перша  підозра  про  те,  що  все  не  таке  просте,  промайнула  десь  на  межі  1991-92  років,  коли  були  події  у  Придністров’ї.  Але  це  немов  легенький  вітерець  промайнув.

Я  продовжував  упиватися  моделюванням  країн  Європи  –  була  неймовірна  насолода  від  такої  роботи,  від  неочікуваних  результатів.  До  того  ж  я  не  цікавився  новинами  і  тим,  що  відбувається  у  світі.  А  навіщо?  Адже  я  знав  більше!    А  коли  треба  було  із  реальності  отримати  підтвердження  того,  що  я  Читав,  то  воно  немов  тільки  і  чекало,  щоб  я  його  отримав  -  на  очі  потрапляла  газетна  публікація,  уривок  випадково  підслуханої  розмови  чи  уривок  телевізійної  передачі  тощо.
З’явилася  витончена  віртуальна  модель,  за  допомогою  якої  я  почав  Читати  прогнози  по  країнам  Європи    аж  до  2015  року.  Це  було  неймовірно  цікаво.
Але  в  цей  час  я  через  достатньо  відомого  баламута  від  Езотерики  пана  Шнейдермана  познайомився  із  працівником  СБУ  (пан  С.),  який  активно  цікавився  суто  практичним  застосуванням  людей  із  Розширеними  Сенсорними  Здібностями.  І  у  мене  немов  флер  з’явився  у  вигляді  необхідності  Читати  інформацію  по  Україні,  а  те,  що  я  робив  по  Європі,  стало  немов  фоном,  і  не  більше.

Йшов  1996  рік.  
Я  працював  по  контракту  в  одному  із  дрібних  банків,  хоча  фактично  виконував  там  Сенсорний  супровід,  так  би  мовити  Езотеричну  безпеку.  (Коли  банк  луснув  через  два  роки,  то  я  сказав  пану  С.,  який  привів  мене  туди,  що  мої  зусилля  були  марні.  На  що  він  розсміявся  і  сказав:  «То  ви  не  маєте  повну  інформацію.  Це  один  із  небагатьох  банків,  де  нікого  не  вбили,  а  те  що  він  лусне,  було  зрозумілим  зразу.  Треба  було  людей  зберегти!»).
В  той  рік,  мало  хто  про  це  здогадується,  декілька  разів  були  реальні  загрози  комуністичного  заколоту.  І  я  регулярно  Читав  інформацію  по  цьому  питанню,  а  пан  С.  приїздив  до  мене  на  роботу  і  брав  її.  В  критичні  дні  навіть  по  декілька  разів  на  день.
Цікаві  у  нас  були  стосунки.
Молодший  за  мене,  але  вже  давно  полковник,  розумний,  має  технічну  вищу  освіту  і  неймовірно  обережний.  З  одного  боку  у  нас  були  відверті  стосунки,  але  з  іншого  –  він  ніколи  нічого  особливого  мені  не  казав.  Але  якщо  я  питав,  то  чи  відповідав  відверто  правду,  чи  казав  що  не  знає,  чи  казав,  що  не  має  права  про  це  говорити.  Це  від  нього  я  почув,  що  95%  секретної  інформації  збирається  з  відкритих  джерел  –  просто  треба  вміти  аналізувати  ці  джерела.
Як  ілюстрацію  наших  стосунків  наводжу  такий  випадок.
Один  раз  я  дивися  якусь  телевізійну  передачу  дома  і  там  були  показані  бойові  загони  УНА/УНСО  у  повному  військовому  спорядженні,  які  завзято  марширували  в  колоні.  Вигляд  мали  загрозливий,  агресивний.  І  раптом  мені  пішла  інформація,  що  це  під  маркою  УНА/УНСО  комуністичні  сили  формують  загони  заколотників.  На  другий  день  ми  зустрічалися  із  паном  С.  і  я  розказав  про  те,  що  отримав  таку  інформацію.  Він  промовчав.  А  коли  через  чотири  дні  ми  знову  зустрілися,  то  він  сказав  мені;  «Ви  були  праві.  Дякую.»

Раптом  та  модель,  яку  я  розроблював  по  Європі,  мені  стала  не  цікава,  була  якась  пауза,  а  потім  з’явилася  в  усій  красі  інша  модель,  неймовірно  складна  своєю  простотою,  витончена  і  красива.  І  я  кинувся  упиватися  нею.  До  того  ж,  я  почав  опрацьовувати  свої  моделі  на  компі,  хоча  до  того  все  було  у  звичних  твердих  виглядах  -  малюнки,  креслення,  матриці  і  тексти  на  папері.

Щось  мене  весь  час  муляло.  І  повільно  проявилося  два  моменти:
- По-перше:  я  жодного  разу  не  використовував  термін  «Югославія»,  а  використовував  назви  республік,  які  входили  в  її  склад,  хоча  остаточний  розпад  Югославії  і  відбувся  тільки  у  2006  році;
- Перипетії    Югославської  трагедії  немов  відбувалися  із  запізненням  на  якійсь  час  по  відношенню  до  мого  моделювання.
Припинив  Моделювання  і  почав  шукати  нестиковки  цього.  Не  знаходив  їх.  Але  пішла  ретельна  інформація  про  суть  та  функції  Кодувальника.  Та  в  мені  почав  проявлятися  протест,  бо  з’являлося  все  сильніше  і  сильніше  переконання,  що  я  будую  Коридори    подій,  по  який  і  відбуваються  ці  події  в  Європі.

Тоді  мені  Показали  остаточно,  що  таке  Рада  Землі.  Більше  того,  один  раз,  коли  я  лягав  спати,  то  не  встиг  закрити  очі,  як  думкою  полетів  уверх,  пронизуючі  якісь  немов  мембрани  одну  за  одною.  І  нарешті  вискочив  у  неокреслений  простір  неокресленої  зали.

Великий  витягнутий  овальний  стіл.  Я  немов  присів  в  торці  його  і  здивований,  що  я  тут.  Відчуваю  могутність  цього  місця  і  тих,  то  сидить  за  столом.  Біля  мене  стоїть  стілець,  який  приготовлений  мені.  Я  вважаю,  що  не  маю  права  тут  бути,  що  це  якась  помилка,  але  одноразово  знаю,  що  повинен  сісти  на  стілець  за  цим  столом.  Дуже  нерішуче  кладу  пальці  правої  руки  на  край  кришки  столу  і  підтягую  себе  уверх.  Моя  голова  повільно  висовується,  а  от  і  все  тіло  вже  боязко  висовується  над  поверхнею  столу,  а  мій  зад  теж  боязко  вмощується  на  стілець.  Нарешті  я  всівся  і  боязко  роздивляюсь  навколо  себе.
Ліворуч  і  праворуч  від  мене  сидять  якісь  постаті,  у  кожного  замість  голови  і  обличчя  яйцеподібне  утворення  яскраво  срібного  кольору.  Всі  вони  повернуті  до  мене.  Відчуваю  суто  людські  погляди  на  собі.
Посеред  столу,  приблизно  на  висоті  півметра  від  його  поверхні,  у  повітрі  висить  яскраво  золота  із  сяйвом  сонця  куля.  І  вона  телепатичне  говорить:  «Поздоровляємо  один  одного:  у  нас  новий  член  Ради  з’явився!»
А  я  не  знаю  куди  подітися  від  сорому  –  невже  це  про  мене?

До  Моделювання  не  повернувся.

Тоді  мені  дають  можливість  мати  віртуальний  контакт  з  двома  колегами  по  Раді  –  зустріч  в  Менталі,  окремі  розмови  телепатичні  (єдиний  засіб  спілкування  всіх  і  вся),  він  –  норвежець,  вона  –  з  Уганди.

До  Моделювання  не  повернувся.

І  ніби  пауза.  Все  якесь  в’яле,  але  з’являється  переконання,  що  треба  почати  знову  працювати  як  архітектор.  Та  як  отримати  роботу?  Всі  професійні  зв’язки  відрубані.  

І  тоді  мені  Дають  таку  можливість,  яка  стає  одноразово  нагородою  і  Покаранням.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686865
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 59. Моя Місія. ДУШІ

59.  Моя  Місія.  ДУШІ
27.08.2016*  19:10

Є  такі  розхожі  фрази:    «Душа  народу»,  «Душа  України»  тощо.  І  мене  зацікавило:  чи  вони  дійсно  існують?  Як  тільки  у  мене  з’явилось  це  питання,  так  зразу  почався  процес  Отримання  відповідей  на  нього.

Спочатку  мені  Показали,  що  різні  типи  Душ,  які  реалізуються  на  Землі,  статистично  мають  різне  наповнення  собою  різних  популяційних  одиниць,  народів  та  територій.
Враховуючи,  що  часто-густо  у  Вербальності  плутають  розуміння  «нація»  та  «нарід»,  треба  було  зробити  робоче  визначення  цих  термінів.  
Було  прийнято,  що  нація  –  це  таке  мовне,  соціально-економічно-етично-психічне  і  культурологічне  популяційне  об’єднання  людей,  яке  має  статистичну  однаковість  по  цим  ознакам/параметрам  і,  як  правило,  стабільно  існує  в  межах  певної  території.
Нарід  в  такому  разі  є  об’єднанням  націй  навколо  титульної  нації  на  певній  території  в  межах  цієї  території.
Таким  чином,  коли  ми  говоримо  про  українську  націю,  та  маємо  на  увазі  тільки  українців.  При  цьому  фактично  всі  перераховані  вище  ознаки/параметри  мають  певні  відхилення  від  «класичного  стандарту»  -  наприклад:  бойки,  лемки,  поліщуки,  гуцули  тощо.
Коли  ж  ми  говоримо  про  український  нарід,  то  тоді  ведемо  мову  про  всіх  людей,  які  існують  в  межах  України  незалежно  від  належності  тієї  чи  іншої  людини  до  певної  нації.  Таким  чином,  представником  української  нації  може  бути  тільки  українець,  а  представником  українського  народу  може  бути  не  тільки  українець,  а  і  поляк,  єврей,  росіянин,  в’єтнамець  тощо,  якщо  він  є  громадянином  України.

Таке  базове  положення  дало  можливість  прослідкувати  як  саме  різні  нації  наповнюють  український  нарід  з  точки  зору  притаманним  тільки  ним  розподілам    типів  Душ.  
Для  кожної  нації  на  «простирадлах»  (аркуші  паперу  розміром  більше  за  А1)  були  промальовані  характерні  для  них  «треки»  різних  типів  Душ  в  межах  їх  класності  при  проекції  різних  Агрегатностей  на  Реальність.  Ця  аналітика  охоплювала  повністю  5-ту  Вертикальну  Расу  і  переходила  в  6  Вертикальну  Расу.  Проаналізовані  були:  арії,  українці,  росіяни,  поляки,  болгари,  євреї,  кримські  татари,  словаки,  арм’ян,  а  білорусів  я  почав  робити  і  навпіл  дорозі  кинув  –  не  знаю  чому.  На  цьому  Читання  припинилися.
Результати  мене  здивували:
- Для  всіх  слов’ян,  окрім  росіян,  була  характерна  однаковість  в  «серцевому»  малюнку  в  межах  Астралу  та  Менталу;
- Для  росіян  промалювалося  розщеплення  на  декілька  окремих  рукавів  в  процесі  переходу  до  6  Вертикальної  Раси,  а  подальший  аналіз  показав,  що  Росію  очікує  розвал  та  утворення  на  її  базі  не  тільки  декількох  державних  утворень,  а  і  відповідна  трансформація  мови  в  кожній  з  них;
- Симбіози  Душ  високого  рівня  в  межах  єврейської  нації  є  рідкість,  а  ще  більша  рідкість  їх  розвиток  в  межах  Ізраїлю,  але  як  ефективно  та  просто  вони  реалізуються  в  межах  іншого  народу(!);
- «шлях»  української  нації,  як,  до  речі,  і  поляків,  характеризується  складністю  «треків»;
- Арм’яни  характеризуються  дивною  монолітністю.
Було  ще  багато  цікавого,  але  все  це,  виявляється,  потрібним  було  тільки  для  того,  щоб  я  почав  розуміти  суть  Душі  націй  та  народів.
Ця  робота  була  виконана  десь  в  1991-92  роках.

Розвитком  цієї  теми  через  декілька  років  стала  побудова  СуперЕкологічної  моделі  людини.  Якщо  опустити  всю  аналітику,  не  показувати  матриці  та  покрокові  ходи  аналізу,  то  все  можна  звести  до  наступного.

Все  Людство  умовно  ділиться  на  певні  Горизонтальні  раси  та  Вертикальні  Раси.  Горизонтальні  раси  включають  в  себе  певний  статистично  достовірний  набір  Симбіотичних  утворень  різного  типу  Душ  з  Людиною,  як  представником  виду  Хомо  Сапієнс  сапієнс.  Це  нехай  буде  блок  А.

В  середині  минулого  століття  грецький  видатний  архітектор  Константінос  Доксіадіс  розробив  нову  наук  про  людські  поселення  з  урахуванням  Екології,  яку  він  назвав  Екістика.  Суть  її  зводилась  до  того,  що  три  ієрархічні  ряди  –  територіальний,  популяційний  та  адміністративний  були  ув’язані  між  собою  з  урахуванням  практично  всіх  соціальних  та  економічних  і  навіть  культурологічних  проявів  Людської  Цивілізації.  Все  будувалося  на  так  званих  Масштабних  Логарифмічних  Шкалах.  Фактично  це  була  ув’язка  Містобудівництва  із  Екологією  людини,  хоча  К.  Доксіадіс  і  звертався  до  Екології  як  такої.

Коли  я  почав  займатися  Екологією  людини  як  аспірант,  а  потім  і  як  науковець,  то  був  причарований  логічністю,  доцільністю  та  ясністю  Екістики.  Тому  нічого  дивного  не  було  в  тому,  що  на  її  основі  і  сформулював  Блок  Б  в  розробці  СуперЕкологічної  моделі  Людства.
Об’єднання  блоків  А  і  Б  фактично  малювало  чотири  Екологічних  рівня    Людської  Цивілізації.  

Спіритуальний  Сімбіоценоз    (так  я  назвав  своє  дитя)  мав  такі  Екологічні  рівні:
- 1-й:  Біологічний,  підрівень:  Штучне  середовище  існування  Людини  –  Документальна  Екістична  Логарифмічна  Шкала:  1.Людина  –  2.Кімната  –  3.Квартира  –  4.Житлова  група  –  5.Мікрорайон  –  6.Житловий  район  –  7.Малий  поліс  –  8.Поліс  –  9.Малий  метрополіс  –  10.Метрополіс  –  11.Малий  мегаполіс  –  12.Мегаполіс  –  13.Малий  еперополіс  –  14.Еперополіс  –  15.Екуменополіс;  
- 1-й:  Біологічний,  підрівень:  Популяційний  документальний:  1.Особа  –  2.пара  –  3.Нуклеарна  сім’я  –  4.Патриархальна  сім’я  –  5.  Етнотип  –  6.  Етноценоз  –  7.Етнос  –  8.Нація  –  9.Етнічна  спільність  (нарід)  –  10.  Горизонтальна  раса  –  11.Вид  Хомо  Сапієнс  сапієнс.
- 2-й:  Соціальний:  1.Громадянин  –  2.Сім’я  –  3.Громада  –  4.Адміністративний  район  –  5.Населений  пункт  –  6.Регіон/округ/штат/тощо  –  7.  Держава  –  8.Союз  держав  –  9.Людство.
- 3-й:  Спіритуальний:  1.  Сімбіонт  –  2.Гендерний  симбіотип  –  3.Етнічний  симбіотип  –  4.Спіритуальний  сімбіоценоз  –  5.Сімбіотично-спіритуальний  тип.

Як  ми  бачимо,  Людина  тут  виступає,  як  максимум,  в  4-х  іпостасях  і  тому  далі  була  розроблена  взаємодія  п’яти  програм  реалізації  кожної  людини  із  Спіритуальним  Сіміоценозом.  

Маю  підозру,  що  для  простої  людини  я  тут  наговорив  купу  незрозумілості,  тому  зроблю  дуже  простий  висновок  із  своєї  навіть  для  мене  неочікуваної  роботи:    Кожна  людина  є  неймовірно  складною  надсистемою,  яка  існує  в  багатомірності.

Мені  здавалося  тоді,  що  я  досяг  вершини  у  своєму  спіритуальному  розвитку  і  я  був  на  сьомому  небі  від  щастя,  але  виявилося,  що  все  це  було  тільки  прелюдією.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686152
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 57. Моя Місія. ПОЧАТОК

58.  Моя  Місія.ПОЧАТОК.
26.08.2016*  09:35

В  кінці  літа  1990  року  я  із  сином  Баженом  були  в  сільському  санаторії  у  селі  Волиця  Польова  на  Хмельниччині,  куди  нас  відправила  мати  Бажена  для  того,  щоб,  як  я  казав  тоді,  мати  вільні  руки  і  ноги.  І  там  мені  кожну  ніч  йшли,  як  потім  з’ясувалося,  програмні  сни.
Я  і  гадки  не  мав,  що  це  так,  але  сни  були  настільки  яскраві,  багатокольорові  і  незвичні,  що  я  відпрацював  систему:  перед  ліжком  стояв  ослінчик,  на  ньому  блокнот  та  олівець,  ліхтарик.  Коли  приходив  сон,  то  я  прокидався,  записував  коротко  базові  слова  і  засинав  знову,  інколи  для  того,  щоб  бачити  продовження  одного  і  того  ж  сну.  Вранці  прокидався  і  по  ключовим  словам  проявляв  в  собі  цей  сон  і  записував  його  зміст  собі  у  блокнот  у  повному  обсязі.  
Ці  блокноти  досі  лежать  в  моєму  архіві  у  Києві,  а  я  зараз  знаходжусь  в  селі  Липовий  Скиток,  де  Бажен  разом  із  дружиною  та  донькою  живуть  у  садибі.  Та  три  сни,  які  стали  програмними  стосовно  моєї  Місії,  пам’ятаю  добре  і  зараз,  хоча  і  пройшло  аж  26  років  з  того  часу.

Перший  сон  був,  так  би  мовити,  екзаменаційний.
В  світлій  освітленій  кімнаті  я  стояв  перед  столом,  за  яким  боком  до  мене  та  один  напроти  одного  сиділи  дві  істоти.  Я  не  мав  сумніву,  що  це  не  люди,  але  одноразово  я  знав  чомусь,  що  вони  «однієї  зі  мною  крові».
Два  чоловіка.  Одягнені  у  щільно  прилягаючий  до  тіла  стрій  яскраво-сріблястого  кольору,  з  якогось  немов  металу,  але  одноразово  це  була  немов  тканина.  Вони  були  налаштовані  доброзичливо  до  мене,  але  є  сарказм,  трохи  зверхність  і  навіть  прихований  гумор.
Я  здаю  їм  іспит.  Чи  вже  встиг  здати  більшу  частину  до  того,  як  почав  усвідомлювати  себе  стоячим  перед  ними?  Тепер  мене  просять  розказати  як  я  собі  уявляю  єднання/спілкування  всіх  людей  у  позареальний  засіб.  І  я  розказую.  Мені  все  ясно,  зрозуміле  і  навіть  я  дивуюсь,  що  у  мене  питають  про  такі  прості,  азбучні  речі.
Вони  схвально  сприймають  мою  відповідь  і….  Я  прокидаюсь.

Другий  сон  –  про  Архітектуру.
В  приміщенні,  великому,  без  стін  та  стелі,  але  з  підлогою  кольору  меду  висить  у  повітрі,  не  торкаючись  підлоги  і  гублячись  десь  уверху,  але  теж  не  торкаючись  стелі,  яка  ген-ген  далека  від  підлоги,  висить  у  повітрі  яскраво  освітлений  вертикальний  брус.  Він  –  це  спресовані  в  його  межі  різноманітні  земні  будівлі  –  житлові  дома  і  палаци,  церкви  та  театри,  будівлі  видатні  та  рядові.  Я  стою  перед  цим  тілом  і  дивуюсь  чому  це  так  і  що  це  таке.
Голос,  нейтральний,  безбарвний  та  недбалий,  пропонує  мені  обійти  навколо  це  тіло,  що  я  і  роблю,  не  відриваючи  очей  від  того,  що  впресоване  в  нього.
Коли  я  повертаюсь  на  те  місце,  з  якого  почав  рух,  Голос  говорить:
- І  це  є  твій  фах?  І  це  є  архітектура?  Хіба  тобі  не  здається  все  це  кумедним,  негуманним  і  смішним?  Адже  це  ніяк  не  відповідає  дійсним  потребам  Людства.
Голос  починає  саркастично  сміятись,  а  у  мене  виривається  мимоволі  нервовий  смішок.  Не  знаю  як  себе  тримати,  що  казати,  про  що  думати.
Тоді  Голос  бурмочіть  щось  на  зразок  «Відпускаю»  і  я…  Прокидаюсь.

Третій  сон  –  дійсний  показ  Місії.  А  зрозумів  я  це,  тупий  (!),  через  багато  років,  коли  вона  почала  бути  для  мене  непосильною  ношею,  як  мені  тоді  здавалося.
Я  стою  спокійно  і  вільно  в  неокресленому  просторі.
Неочікуване  для  мене  з  правого  від  мене  верхнього  неокресленого  кута  починає  на  мене  рухатись  символічний  ряд  людей  –  це  чорні  пласкі  фігури  людей,  як  тоді  їх  звичайно  малювали  на  дверях  чоловічих  туалетів.  Вони  на  незначній  відстані  стоять  один  від  одного  і  неухильно  наближаються  до  мене.  І  от  вони  на  відстані  витягнутої  руки  переді  мною,  а  от  і  ближче.
І  тоді  я,  немов  це  робив  тисячі  разів,  машинально  кладу  свої  руки  на  «картоне»  тіло  першої  людини,  кладу  на  голову  і  проводжу  по  контуру  «тіла»  до  низу,  до  самих  сосископодібних  ніг.  В  результаті  цього  чорне  тіло  немов  вивалюється  вбік  і  вниз,  а  у  просторі  переді  мною  повисає  неймовірно  яскравий,  золотисто-сяючий  контур  цього  тіла.  І  з’являється  переконання,  що  це  було  тіло  коханця  тоді  ще  моєї  дружини,  матері  Бажена.
Я  прокидаюсь  з  криком:  «Не  хочу  цього!  Не  хочу  щоб  він  помирав!  Навіщо  його  вбивати?»
Хтось  могутній  уважно  та  спокійно  дивиться  на  мене.  Провалююсь  знову  у  сон.

Ремарка.
Тільки  в  минулому  місяці  цього,  2016,  року  Бажен  якось  недбало,  обговорюючи  свої  стосунки  з  матір’ю,  сказав,  що  Марк  Каганович,  той,  що  був  коханцем  матері  і  який  зруйнував  нашу  сім’ю,  давно  вимарений  із  життя.

Провалююсь  у  сон  і  знову  опиняюсь  на  тому  самому  місці.  Щось  очікую.
І  от  прямо  на  мене  повільно  наближаються  різного  розміру  сіро-сріблясті,  з  гулями  і  неприємними  розмитими  п’ятками  кулі.  Коли  перша  куля  опинилася  переді  мною,  то  я  кладу  на  неї  руки  і  починаю  немов  гладити  її,  розправляючи  поверхню.  Куля  поступово  стає  рівною,  гладенькою,  одноманітною  по  кольору.  І  відпадає  від  мене  кудись  ліворуч,  але  тільки  для  того,  щоб  я  почав  таким  чином  працювати  з  наступною.  І  я  знаю,  що  кожна  куля  –  країна  нашої  Цивілізації,  сучасної  Людської  Цивілізації.
Було  відчуття,  що  я  довго  так  працював,  але  це  була  немов  тільки  демонстрація  потрібного,  бо  за  межами  моєї  праці  ще  залишилося  багато  таких  куль.
Та  от  їх  не  стало.
І  тоді  на  мене  почали  котитися  великі  кулі  –  це  вже  були  континенти  Землі.  Я  незворушно  клав  на  поверхню  цих  куль  свої  долоні  і  вони,  немов  самі  по  собі,  тихо  та  ніжно  мандрували  по  цій  поверхні.  Було  дивне  відчуття,  що  я  виконую  все  це  граючись,  легко,  але  поступово  почав  проявлятися  сум  і…  Я  прокинувся  з  цим  відчуттям.
Довго  лежав  з  розплющеними  очима.  Дивися  у  стелю  і  проганяв  в  думках  цей  сон  від  початку  та  до  кінця.  А  Хтось  могутній  спокійно  і  уважно  спостерігав  за  мною.  Він  знав,  що  я  бачу/відчуваю  його  спостереження,  але  Він  знав  і  те,  що  я  нічого  не  розумію.

Цей  сон  мав  несподіване  продовження  у  Києві,  коли  ми  із  сином  повернулися  із  санаторію.

В  той  час  я  не  розумів  що  зі  мною  коїться,  тому  шукав  де  та  як  отримати  пояснення  всього,  що  на  мене  звалилося.  Але  навколо  мене  немов  був  вакуум  і  тільки  окремі  проблиски  немов  штовхали  мене  у  потрібному  напрямку.  Так  я  зовсім  випадково  дізнався,  що  при  Київському  Будинку  Вчених  є  чи  то  секція,  чи  то  об’єднання,  яке  займається  питаннями  Екстрасенсорики.  І  я  зразу  кинувся  туди.  І  нікого,  безумовно,  не  застав.
Сердобольна  секретарша  чогось  при  комусь,  побачивши  відчай  на  моєму  обличчі,  дала  телефон  голови  цього  об’єднання  і  я  подзвонив  йому.  Він  вислухав  мене  і  призначив  зустріч  ні  тролейбусній  зупинці  на  Бульварі  Лесі  Українки,  напроти  Дому  проектів,  де  я  три  роки  пропрацював  після  закінчення  інституту.  Розпитавши  мене  про  мій  одяг  і  вигляд,  він  сказав,  щоб  я  трохи  відійшов  від  зупинки  у  бік  центру  міста  і  чекав,  бо  він  під’їде  на  автомашині.
Під’їхав.
Привіталися.
Познайомилися.  
- Треба  заїхати  до  інституту  Амосова  і  забрати  там  нашого  колегу,  а  потім  ми  поїдемо  до  нього  додому,  у  нас  сьогодні  там  збір  маленької  групи.
Біля  інституту  Амосова  почекали  трохи.  Нарешті  вийшов  молодий  чоловік,  у  якого  на  обличчі  була  велика  червона  пляма  –  таке  буває  від  народження,  поздоровкався,  мовчки  поїхали  до  нього.  Біля  будинку  вже  чекало  декілька  людей.  Кивки  головами  як  привітання.
Зайшли  у  квартиру.
Велика  кімната.  Поставили  посередні  неї  стілець  і  посадили  мене  напроти  господаря,  а  він  сів  по-турецькі  на  диван  напроти  мене.  Той,  що  віз  нас,  сказав:
- Можна  я  спочатку?
Господар  мовчки  кивнув  головою.
Тоді  цей  чоловік  обійшов  мене  по  колу  і  запитав:
- У  вас  була  операція  на  нозі?
- Так.  –  сказав  я.  –  У  мене  замкнута  перша  клиновидна  кістка  на  правій  стопі.
Питаючий  задоволено  хмикнув.
Тоді  господар  сказав:
- То  що  у  вас?  Які  питання  до  нас?  Ми  маємо  мало  часу.
- Не  знаю  з  чого  почати?  Сни  ідуть.
- То  розкажіть  хоча  би  один  з  них
І  я  розказав  цей  сон,  який  показав  тут  вище.  І  трапилось  для  мене  абсолютно  несподіване:  в  кімнаті  повісь  Переляк.  Я  фізично  відчував,  як  всі  в  кімнаті  перелякалися.  Вони  відводили  очі  від  мене,  дивилися  у  підлогу.  Я  нічого  не  розумів.
- Це  хвилі  на  поверхні  океану  –  сказав  господар  квартири.-  Це  все,  що  ми  можемо  вам  сказати.  Вам  треба  іти.  Ви  вільні.  Проведіть  нашого  гостя.
І  мене  рішуче  виставили  з  квартири,  благо  це  був  перший  поверх.
Чесно  кажу:  досі  не  розумію  чого  вони  так  перелякалися.
Цікаво  і  те,  що  я  потім  декілька  разів  бував  на  заходах  цієї  секції  Будинку  Вчених,  але  більше  не  зустрічався  з  людьми,  що  були  на  цій  зустрічі  на  Червоноармійській  вулиці.  Не  пам’ятаю  жодного  імені  з  тієї  зустрічі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685910
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2016

ВСЕ ВІДНОСНЕ

В  молодості  життя  –  море  по  коліно,
Старші  всі  дурні,  перш  за  все  –  батьки,
Які  вважають,  що  діти  –  м’яка  глина.
Боже!  Чому  вони  отак  тупі?

В  старості:  життя  –  дурне  це  покоління.
Ми  не  були  затьмарені  батьки!
Нащадки  вважають:  діти  їх  як  глина!
Боже!  Чом  наші  діти  є  тупі?

25.08.2016
Липовий  Скиток

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685747
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.08.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 57. Місяю7. ФОРМУВАННЯ ПРИЙДЕШНЬОГО

57.  Місія.7.  ФОРМУВАННЯ  ПРИЙДЕШНЬОГО
25.08.2016*  08:10

Після  того,  як  в  мені  упорядкувались  принципово  нові  Знання,  а  вони  ніяк  не  могли  прийти  до  мене  інакше,  як  тільки  із  зовні,  тому  що  не  були  ні  обумовлені,  ні  мотивовані  моїм  буденним  чи  професійним  життям,  мене  почало  переслідувати  питання:  «Якщо  є  ПРЛ,  то  як  формується  Прийдешнє?»  

В  цей  час  вже  визначилося,  що  моїми  Візаві  були  дві  Сили,  з  яких  одна  називалася  Батько,  а  друга  –  Ми.  Різниця  між  ними  відчувалася,  перш  за  все,  по  потужності  та  характеру  Контакту.  При  цьому  якось  само  собою  визначилося,  що  Батько  –  це  Сила  Вищого  Розуму  високого  рівня,  який  я  час  від  часу  називав  навіть  НадВищий  Розум,  а  друга  –  це  весь  конгломерат/консолідація/єдність/брак  терміну,  який  об’єднує  всі  минулі  втілення  моєї  Душі  від  часу  її  виникнення  Десь  та  аж  до  нині.
На  це  моє  питання  Вони  прямої  відповіді  не  давали,  але  було  таке  враження,  що  в  мені  немов  проявляються  Знання,  які  в  мене  Закачали.

Я  пробував  про  це  розмовляти  із  Тарасом  Шейко.  Він  ухилявся  від  прямої  розмови.  Тільки  один  раз  на  моє  питання  як  він  Читає  розвиток  подій  в  Прийдешньому,  сказав,  що  уявляє,  наприклад,  Європу  як  людину,  а  окремі  країни  як  органи  у  фізичному  Тілі  цієї  людини.  А  далі  –  просто:  достатньо  Побачити  відхилення  та  Подивитися  вірогідні  напрямки  приведення  всього  у  норму.
Коли  ми  розмовляли  із  ним,  а  це  було  десь  у  1992  чи  1993  роках,  я  ще  був  достатнім  невігласом  в  Езотериці  і  його  розповідь  була  для  мене  несподіваною  новацією.

Тарас  багато  розказував  про  Прийдешнє  України,  як  він  його  Бачив.  Тоді  мене  вразила  його  розповідь  про  те,  що  в  майбутньому  на  місці  Донбасу  буде  велике  озеро.  Майже  море.  Ця  розповідь  була  для  мене  така  несподівана,  що  я  про  неї  весь  час  думав  і  навіть  спробував  Прочитати  такий  сценарій.  На  протязі  багатьох  років  повертався  і  повертався  до  роздумів  про  це.  Один  раз,  коли  була  у  нас  слушна  розмова,  я  нагадав  Тарасу  це  його  твердження,  але  тут  він  мене  знову  приголомшив;  «Я  не  говорив  про  велике  озеро,  а  про  окремі  озерця  на  місці  провалів  ґрунту.»  Але  він  говорив  таке!
І  тут  вже  втрутився  Голос,  пояснюючи  існування  провидців  та  кодувальників.

В  решті  решт  намалювалася  така  система.

Уявимо,  що  Людство  це  є  великий  Комп’ютер,  в  якому  кожна  людина  є  коміркою  величезного  Мозку/Компу.
Кожна  людина  живе  як  повністю  самостійна  істота  –  має  5  програм  розвитку,  програмний  термін  життя  (який    неймовірно  рідка  проживає,  бо,  як  правило,  активно  скорочує  його  сама  та  і  інші  люди  в  цьому  допомагають),  свій  соціальний  та  розумовий  статус  та  багато-багато  суто  особистого.  При  цьому  кожна  людина  є  суворо  унікальна  істота,  яка  ніколи  не  повторюється  на  протязі  Історії  Людства.

Людство  фактично  є  дуальним  видом,  бо  воно  складається  із  двостатевих  істот  –  Чоловіки  і  Жінки.  Фактично  це  дві  варіації  одного  виду  Хомо  Сапієнс  сапієнс,  які  мають  однакову  біологічну  основу,  але  при  цьому  ця  основа  ґрунтується  на  різних  емоційне-психологічних  базах.  В  ряді  випадків  різниця  між  цими  базами  разюча  і  має  навіть  протилежний  знак.
Таким  чином,  Людство  немов  має  два  принципово  різних  масиви  мислячих  істот,  які  по  різному  сприймають  все  і  вся,  по  різному  оцінюють  його  і  по  різному  прогнозують  його,  якщо  ми  будемо  мати  повсякденне  прогнозування  життя  кожною  людиною.

Так  чи  інакше,  але  кожна  людина,  як  істота  соціальна,  навіть  якщо  вона  має  низький  показник  Інтелектуальності,  в  силу  своїх  соціальних.  психологічних,  емоційних  і  таке  інше  зав’язків  з  іншими  людьми,  утворює  відповідні  вервечки  мислення.  Ортодоксальні  вчені  так  чи  інакше  вже  торкалися  цього  –  згадаємо  хоча  би  різноманітні  твердження  різних  шкіл  психологів    про  людське  Підсвідоме  невідоме  після  вибуху  вчення  Фрейда.

А  далі  починається  найцікавіше:  всі  люди  сплять.  
Хто  може  обійтись  без  сну?  Одиниці  за  всю  Історію  Людства  і  це  є  аномалія.  А  що  ж  відбувається  під  час  сну?  Людина  немов  тимчасово  виключає  Реальне  Тіло  і,  відповідно,  Свідомість,  яка  контролює  це  Тіло,  і  опускається  в  існування  в  інших  Агрегатностях  відповідно  до  свого  статусу  по  Вертикальним  Расам.  
Це  обумовлює  декілька  принципових  моментів:
1. Іде  упорядкування  в  певні  групи  схожості  ПідСвідомостей  і  НадСвідомостей  людей,  що  утворює  немов  певні  підсистеми  комп’ютерного  типу,  що  у  свою  чергу  запускає  опрацювання  потрібних  програм;
2. Виявляються  лідируючі  групи  тих,  хто  має  об’єднання  по  сфері  НадСвідомості  і  Рада  Землі  фактично  в  такому  випадку  є  НадЛідиром;
3. З’являється  можливість  отримувати  «думку/позицію»  більшості  як  на  регіональному,  так  і  на  глобальному  рівнях  і  визначати  оптимальність  рішень;
4. З’являється  можливість  підключатися  всім  до  Інформаторію  Землі,  але  «Знання  нізвідки»  отримувати  тільки  обрані  чи  здатні  це  отримувати;
5. Включається  пошук  оптимізації  подальшого  розвитку  Людства  у  відповідності  до  ПРЛ  і  виявляються  накопичені  хиби  в  результаті  попередньої  діяльності;
6. Приймаються  генералізовані  шляхи  та  засоби  виправлення  цих  хиб;
7. Відбувається  необхідне  кодування  всіх  і  вся.

Таким  чином,  Людство  функціонує  як  самонавчальна  надскладна  система,  яка  сама  визначає  напрямок  та  засоби  свого  існування  в  межах  заданої  ПРЛ.  І  головне:  таке  існування  Людства  ніколи  не  переривалося,  не  переривається  і  не  може  бути  перерваним,  тому  що  в  будь-який  момент  тільки  половина  Людства  спить,  в  той  час  як  інша  половина  не  спить.  Естафета  рішень  плавно  тече  стосовно  Людства  в  ньому.

Але  це  тільки  один  бік  буття  Людства  на  Землі.

Справа  в  тому,  що  на  Землі  практично  всі  форми  Життя  мають  Розум.  Цей  Розум  має  різні  форми,  прояви  і  навіть  сфери  існування.  Тільки  тоді,  коли  так  чи  інакше  ці  форми  розумності  стикуються  із  розумністю  Людини,  вона  починає  підозрювати  про  неможливість  виключного  її  існування  в  якості  Носія  Розуму.  Біосфера  –  це  неймовірно  складна  надсистема  втілення  Життя  та  Розуму  в  Середовище.
Але  практично  всі  форми  так  чи  інакше  теж  сплять,  що  означає,  що  окрім  Людського  зрізу  у  визначенні  колізій  подій  в  Прийдешньому,  приймають  участь  і  інші  форми  Носіїв  Життя/Розуму  на  Землі.

Нагадаємо,  що  Земля  є  теж  Носієм  Життя/  Розуму  і  має  свої  засоби  вирішення  проблем  свого  існування.

В  такому  разі  ми  можемо  зробити  висновок,  що  визначення  тієї  чи  іншої  колізії  розвитку  подій  на  Землі,  які  ідуть  з  Прийдешнього  через  Сучасність  у  Минуле,  визначаються  на  Тонкому  рівні  всім  існуючим  на  Землі.

По  правилам  розповіді,  слід  було  би  далі  говорити  про  роль  Сонця  та  Сонячної  системи  в  житті  Землі,  а  далі  –  і  Космосу,  але  зупинимось  саме  тут,  бо  інакше  розповідь  дуже  далеко  піде  від  заданої  Теми.

Отже,  тепер  можна  сказати,  що  Координатори  є  робочим  інструментом  в  реалізації  рішень,  які  приймаються  фактично  Ноосферою  Землі.

І,  нарешті,  розповівши  ці  фундаментальні  речі,  тепер  я  можу  ясно  говорити  про  свою  Місію.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685720
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 56. Місія. 6. Рада Землі

56.  Місія.6.  Рада  Землі
24.08.2016*  08:30

Сьогодні  25  років  Незалежності  України,  а  я  тільки  зараз  зрозумів  що  вже  26  років  існую  в  якості  «просунутого».  Це  –  тільки  репліка.

Існує  так  звана  Наглядова  Рада  Цивілізацій,  про  що  явно  чи  завуальовано  обережно  говорять  різного  ґатунку  езотерики,  використовуючи  різні  назви.  Моя    назва  –  теж  умовність,  бо  треба  ж  якось  називати  цю  організацію,  яка  виконує  моніторинг  за  розвитком  Людства  і  час  від  часу  спускає  через  Контакторів    Звернення  до  Людства  –  зараз  відомо    3  таких  фіксованих  Звернень,  не  рахуючи  сотні  їх,  що  не  отримали  широкого  розголосу.
Ця  Рада  має  свій  «виконавчий  орган»,  який  і  є  дійсною  Владою  нашої  Цивілізації.  І  він  складається  виключно  із  зараз  живучих  людей.  Цікавим  є  те,  що  собою  уявляє  ця  Рада,  з  кого  складається  і  як  вона  функціонує.

Всі  члени  Ради  Землі  є  «просунутими»  людьми,  але  вони  не  є  відомими  езотериками  чи,  тим  паче,  якимись  діячами  сучасності.  Це  –  прості,  з  точки  зору  буденного  життя,  люди,  які  мають  певні  вельми  специфічні  Здатності  та  Вміння  і  які  часто-густо  про  це  навіть  не  здогадуються,  бо  всі  «засідання»  Ради  відбуваються  у  ПозаРеальності.

Ці  люди  мають  різний  вік  і  різні  віросповідання,  соціальний  статус  та  економічний  рівень  життя,  вони  відносяться  до  різних  націй  та  переконань,  це  різного  віку  чоловіки  та  жінки  і  визначити  їх  кількість  в  якості  членів  Ради  практично  неможливо,  як  і  неможливо,  щоб  хтось  та  якось  міг  вплинути  на  діяльність  Ради.

Члени  Ради  ніколи  не  мають  знайомства  один  з  одним  і,  як  правило,  не  усвідомлюють  як  свою  належність  до  цього  органу,  так  і  свою  значимість  в  масиві  Людства.,  тому  що  всі  «засідання»  Ради  відбуваються,  скажемо  спрощено,  під  час  сну.

Але  вважається  особливо  почесним  і  дійовим,  щоб  той  чи  інший  член  Ради  виконував  свої  функції  свідомо,  що,  до  речі,  окрім  страждань  моральних,  емоційних  і  спірутуальних  нічого  не  дає  такій  людині.  Вищі  Сили  ретельно  шукають  кандидатів  на  таку  роль,  а  коли  знаходять,  то  прикладають  всі  зусилля  для  того,  щоб  функції,  які  покладаються  на  таку  людину,  були  виконанні  бездоганно.  Життя  такої  людини,  просте  буденне  життя  такої  людини  особливо  тяжке  ще  і  тому,  що  людина  змушена  нести  цей  хрест  в  умовах  своєї  ницості  для  всіх  оточуючих  її  людей.
Яка  функція  Ради  Землі?
Координація  ПРЛ  та  корегування  подій.
Рада  Землі  не  формує  колізії  життя  Людства,  а  тільки  створює  певні  «коридори»  розвитку  подій,  які  самі  немов  приймають  потрібну  форму.  Це  дуже  складно  передати  вербально,  хоча  віртуально  все  таке  ясне  і  зрозуміле.
Спробую  це  пояснити  прикладом.
У  свій  час  Рада  Землі  повинна  була  вирішити  питання  подальшого  розвитку  Людства  в  умовах,  коли  проявився  Тоталітаризм  як  соціально-економічне  та  навіть  етично-психологічне  явище.  Це  було  відхилення  ПРЛ,  яке  і  раніше  час  від  часу  проявлялося  так  чи  інакше,  але  дрібно,  в  розвитку  сучасної  Цивілізації  Хомо  Сапієнс  сапієнс.  До  того  ж,  явно  почала  проглядатися  криза  як  в  межах  Техносфери,  так  і  в  межах  Духовної  сфери  життя  Людства,  не  кажучи  про  протиріччя  між  ними.  Було  прийняте  генеральне  рішення  про  знищення  Тоталітаризму  як  явища.  
Так  виникла  Друга  Світова  війна.
Вона  повинна  була  вирішити  окрім  цього  ще  і  такі  задачі:
- Показати  всю  абсурдність  Війни  як  Інституту  і  таким  чином  примусити  Людство  виключити  Війну  із  арсеналу  свого  життя;
- Дати  поштовх  до  формування  6  Вертикальної  Раси  не  через  Катастрофу,  а  еволюційно,  розбивши  Катастрофу  на  маленькі  шматки  катастроф;
- Дати  поштовх  до  формування  нової  Парадигми  Буття,  тому  що  Людство  вже  накопичило  достатньо  принципово  нової  інформації  для  такого  кроку.

Я  зараз  пишу  про  це  і  мені  неймовірно  тяжко  це  писати,  а  тепер  уявить  собі,  що  це  був  тільки  найбільш  доцільне  рішення  Проблеми!  Як  це  не  жорстоко  звучить.  То  який  же  міг  бути  гірший  сценарій?

Як  же  це  реалізовується?

Є  велика  когорта  «просунутих»,  які  Читають  різноманітні  сценарії  майбутніх  подій.  Зверніть  увагу:  ще  не  було  такого,  щоб  такі  прогнози  у  різних  «просунутих»  мали  повне  сходження  і  це  природно,  адже  кожна  така  людина  унікальна,  має  притаманну  тільки  їй  Здатність.  До  цього  слід  додати,  що  велика  когорта  різноманітних  науковців  офіційно,  в  межах  своїх  наукових  сфер,  теж  розроблює  прогнози  –  це  різні  футурологи,  систематики,  аналітики  тощо.
Цей  великий  масив  Інформації  завантажується  в  Інформаторій  Землі  від  людей  тоді,  коли  люди  сплять.
А  далі  вступають  у  дію  «просунуті»  іншого  ґатунку  –  це  так  звані  Координатори.  Вони  «перебирають»  весь  масив  вірогідних  подій  в  межах  футурмобіля  і  вибирають  той,  який  несе  найменшу  шкоду  Людству.  Благо  Людства  і  найменші  втрати  для  нього  і  є  пріоритетом  в  діяльності  Ради  Землі.

Отже,  Координатори  і  є  виконавцями  прийнятих  рішень.  Як  вони  це  роблять?  Є  різні  засоби  та  технічні  інструменти,  але  Координатори  ніколи  не  формують  дійсні  події,  а  тільки  умови  для  їх  існування,  вони  обумовлюють  події,  які  приймають  найбільш  адекватний  вигляд  в  цих  обумовленостях.  
Тяжко  пояснювати,  не  вистачає  термінів  і  понятійного  апарату,  адже  приходиться  перекладати  Віртуальне  у  Вербальне.

Повторюю:  більшість  Координаторів  виконує  свою  Місію  в  стані  неусвідомлення  своєї  діяльності,  окремі  –  свідомо,  і  цим  останнім  не  позаздриш.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685562
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2016

РАПТОВА СЛАБКІСТЬ

Так,  буває:  хочеться  забутись,
Сховатись  в  думи  про  своє  життя,
Шукати:  що  ще  повинне  збутись,
Щоб  я  в  цей  світ  позбувся  вороття.
Щоб  дні,  немов  зношені  шкарпетки,
Щоб  не  тринькали  мою  наснагу,
І  щоб  Кохання  мого  шкарлупки
Не  крали  нагло  мою  відвагу
У  життя  зануритись  минуле,
Де  наспівував  наївно  щастя,
А  біль  не  била  мене  у  скули,
Зрада  не  тягнула  до  причастя.

23.08.2016
Липовий  Скиток

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685390
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.08.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 55. Місія. 5. ПОДІЇ. 2.

55.  Місія.5.  ПОДІЇ.2.
23.08.2016*  13:45

Людська  наука,  Ортодоксальна,  як  її  називав  Чарльз  Форт,  тобиш:  офіційна  наука,  дуже  любить  ставити  лабораторні  дослідження  –  достатньо  згадати  дослідження,  які  у  захваті  ставилися  на  мушках=дрозофілах!  Давно  відпрацьовані  вже  певні  процедури  та  навіть  стандарти  таких  досліджень,  але  нікому,  як  я  знаю,  ще  не  приходило  в  голову  зробити  алаверди:  розглянути  Землю  як  Лабораторію,  а  Людство  як  об’єкт/суб’єкт  Дослідження.

Звичайним  явищем  в  лабораторних  дослідженнях  є  вихоплення  окремих  істот  і  перевірка  як  на  них  подіяв  той  чи  інший  чинник  –  згадаємо  статистично  доказане  незрозуміло  куди  щезання  людей  на  протязі  всієї  фіксованої  Історії  Людства.

Звичайним  явищем  є  у  досліді  підвищення  потенціалу  окремих  істот  і  їх  інтелектуальної  здатності  –  пригадаємо  людей=феноменів  з  проявами  феноменальності  у  найрізноманітніших  сферах  життя  людини,  всіх  цих  людей-комп’ютерів,  знавців  до  сотні  різноманітних  мов,  всіх  геніїв,  що  відбулися  і  що  не  відбулися,  тощо.

Звичайним  явищем  є  прагнення  Дослідника  перевести  окремі  результати  досягнень  окремих  осіб  на  рівень  популяційний,  коли  нова  якість  чи  нові  якості  стають  притаманні  всім  піддослідним  –  пригадаймо,  як  вже  є  статистично  фіксована  новація  появи  нових  людей  –  діти-індиго,  люди  так  званої  6  Вертикальної  Раси  (6ВР).

Є  великий  масив  інформації,  який  показує,  що  Людство  завжди  знаходилося  і  знаходиться  зараз  під  Наглядом,  що  практично  все,  що  відбувається  на  Землі  показує,  що  ми  були  колись  Кимсь  створені  і  що  нас  Кудись  Ведуть.  Тільки  цього  досить  для  того,  щоб  зрозуміти,  що  повинна  бути  Програма  Розвитку  Людства  (ПРЛ)  і  повинна  бути  Мета,  до  якої  Ведуть/іде  Людство.

Мене  Навчали,  що  Метою  ПРЛ  є  досягнення  Людством  практичного  безсмертя  кожної  людини  за  рахунок  існування  не  тільки  в  межах  Реальності,  а  і  в  інших  Агрегатностях.  Шоста  ВР  ,  становлення  якої  зараз  вже  почалося,  і  буде  першим  кроком  до  популяційного  засвоєння  цього  процесу.

Якщо  ми  приймаємо  перераховані  вище  положення,  то  тоді  повинні  прийняти,  що  в  межах  ПРЛ  записані  всі  принципові  події,  які  чекають  на  Людство  в  Прийдешньому,  адже  ПРЛ  записана  не  тільки  і  не  стільки  в  Реальності,  скільки  в  Агрегатностях  її  супроводу.
В  той  же  час,  кожна  людина  на  Землі  настільки  унікальна,  що  ні  до  її  народження,  ні  після  її  народження,  не  було/не  є/не  буде  подібної,  хоча  певні  сходження  і  можливі  (хоча  би  однояйцеві  близнюки  чи  пресловуті  двійники).  Це  означає,  що  існування  Людства  нагадує  броунівський  рух,  де  окремі  люди  є  носіями  хаосу.  Пригадаємо,  що  однією  із  ознак  виду  Хомо  Сапієнс  якраз  і  є  унікальність  індивідууму!
 Це,  у  свою  чергу,    означає,  що  повинен  бути  якийсь  механізм  упорядкування  всього  і  вся  заради  виконання  ПРЛ.  І  він  існує.  Навіть  в  декількох  іпостасях.  Зупинюсь  на  двох  моментах.

ПЕРШИЙ.
На  Землі  все  робиться  виключно  руками  та  розумом  людей  і  ніякі  Боги  нічого  не  роблять  за  людей.  Інша  справа:  моніторинг  та  легеньке  підштовхування.  Тому  на  Землі  завжди  бували  ті,  хто  Читав  вірогідні  події  з  Прийдешнього  і  ті,  хто  корегував  ці  події.  Але  якщо  в  минулому  це  було  дуже  рідке  явище,  то  зараз,  починаючи  із  середини  19  століття,  це  набрало  лавиноподібність.
Різниця  між  св.  Іоанном,  Нострадамусом  та  нашим  сучасником  Кодувальником  полягає  в  інтелектуальності  Читання  Прийдешнього.

Св.  Іоанн  не  міг  адекватно  виразити  те,  що  він  бачив  (навіть  якщо  його  твір  і  є  памфлет  на  кесаря),  тому  він  описував  своє  бачення  через  призму  релігійних  переконань  того  часу.

Нострадамус  вже  не  мав  релігійних  пут,  але  він  тільки  фіксував  вірогідні  події  в  межах  футурмобіля,  а  його  інтелектуальна  неготовність  адекватно  сприйняти  Бачене  і  примусила  застосувати  максимальне    шифрування.  Безумовно,  йому  Допомогли  це  зробити  таким  чином,  щоб  потім  пращури  його  вирази  могли  читати  достовірно  постфактум.

Кодувальник  нашого  часу  не  фіксує  і  не  передбачає,  він  виконує  іншу  операцію,  про  яку  поговоримо  пізніше.

Події.  Якщо  є  ПРЛ,  то  будуть  і  відхилення  від  неї,  які  необхідно  корегувати.  А  як  це  відбувається?  І  тут  ми  повинні  говорити  про  другий  момент.

ДРУГИЙ.
З  точки  зору  організації  життя  Людства  в  межах  самого  себе  структурно  знаходиться  під  керівництвом  в  усіх  сферах  та  проявах  життя.  А  хто  керує  Людством?
Існує  зараз  багато  теорій  та  гіпотез  на  цей  рахунок.  Мова  іде  про:
- царя  Ашока  та  створеного  ним  Союзу  Дев’яти;
- розенкрейцерів  та  масонів;
- Таємний  світовий  уряд,  який  створений  найбагатшими  людьми  та  про  прагнення  його  мати  «золотий  мільярд»  жителів  Землі;
- Сіонський  зговір  з  метою  панування  у  світі
- Тощо.
При  бажанні  можна  знайти  багато  літератури  з  цього  питання.  А  до  цього  слід  додати,  що  кожна  країна  має  свої  управління,  на  чолі  якого  стоять  королі,  президенти,  диктатори,  парламенти,  політичні  партії,  економічні  блоки  тощо.
Якщо  прийняти,  що  все  це  є  правда,  то  мимоволі  пригадується  вислів:  «У  сьомі  няньок  дитина  без  очей».  А  Людство  («дитина»)  існує  і,  не  зважаючи  на  всі  ці  війни  та  інші  хибності,  продовжує  розвиватися.
Таке  можливе  тільки  при  умові,  що  існує  Хтось,  хто  керує  всім  цим.  І  не  треба  до  цього  приплітати  інопланетян  –  на  Землі  все  робиться  руками  людей.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685352
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 54. Місія. 4. Події. 1.

54.  Місія.4.  ПОДІЇ.1.
22.08.2016*  09:05

Про  те,  що  існують  пророки,  провидці  та  інші  такого  ґатунку  люди,  які  проголошують  перебіг  подій  до  того,  як  вони  реалізуються  в  житті,  знають  всі  –  принаймні  ті  люди,  які  слідкують  за  бурхливим  життя  навколо  себе,  а  не  просто  існують.  Але  мало  хто  з  людей  задумується  чому  не  всі  пророцтва  збуваються,  а  якщо  збуваються,  то  не  завжди  один  до  одного  з  проголошеним.  А  пояснення  цьому  можна  дати.

Моє  занурення  в  цю  Сферу  відбулося  на  самому  початку  трансформації  пересічного  інтелектуала  в  адепта  Знання  з  того,  що  мені  Надиктували  цілий  трактат  під  назвою  «Пророки,  провидці  та  кодувальники».  І  все  ілюструвалося  на  прикладі  св.  Іоанна,  Нострадамуса  та  невідомого  мого  сучасника,  Головний  наголос  робився  на  різницю  в  езотеричній  діяльності  цих  реальних  людей.

Потім  20  грудня  в  1991–93  роках  я  сідав  за  стіл  і  записував  інформацію  про  головні  події  наступного  року  –  по  континентам  та  країнам,  по  Україні…  І  клав  запис  в  шухляду.  А  коли  приходив  Новий  рік,  то  я  перед  цим  20  грудня  витягував  свої  записи  і  перевіряв  як  вони  сходяться  із  дійсними  подіями,  що  вже  відбулися.  Підраховував  коефіцієнт  сходження  і  отримував  К=0,85.  Думаю,  що  це  був  не  поганий  результат.  Потім  мені  це  набридло  і  я  припинив  займатися  цими  дурницями.
Пам’ятаю,  що  тоді  мене  вразило  дві  події;  у  мене  виходило,  що  Україна  отримує  своїм  кінофільмом  світову  славу,  а  Бразилія  стане  космічною  державою.  Не  розумів  як  це  можливе:  адже  український  кінематограф  лежав  нижче  плінтусу,  а  Бразилія    для  мене  була  відома  тільки  творчістю  видатного  архітектора  сучасності  Оскара  Немейєра!    Та  так  і  сталося:  Україна  представила  фільм  про  Голодомор  і  приголомшила  цим  весь  світ,  а  Бразилія  дійсно  почала  свою  власну  космічну  програму.

Чесно  кажучи,  мене  не  приваблювала  сфера  пророцтва,  але  було  дуже  цікаво  як  саме  відбувається  процес  переходу  подій  із  Прийдешнього  через  Сучасне  в  Минуле.  І  це  при  тому,  що  я  точно  передбачив  крах  ГКЧП  та  перемогу  Кравчука.  Після  цього  були  окремі  роботи  в  цій  сфері,  але  вони  зводилися  фактично  до  службових  обов’язків,  адже  я  був  старшин  науковим  співробітником  у  навпіл  закритій  державній  установі.

В  той  час  я  ходив  в  стані  бомжа  і  жив  в  майстерні  сім’ї  Петра  Гончара  (чоловік  Ніни  Матвієнко),  коли  трапився  заколот  ГеКаПеЧистів.  Стані  сумбуру  панував  в  мені  через  бурхливе  Сенсорне  Розкриття  і,  чесно  кажучи,    я  майже  не  звернув  уваги  на  цю  подію.  Але  вранці  наступного  дня  прокинувся,  вийшов  із  спаленьки  і  почав  пересікати  велику  робочу  кімнату  майстерні  в  бік  туалету,  коли  раптом  закляк,  бо  перед  очима  ясно  постала  картинка:  стіл,  за  столом  сидить  тодішній  міністр  оборони  СРСР  Язов  при  всіх  регаліях,  напроти  нього  якісь  фігури  суддів  і  Язов  канючим  голосом  говорить:  «Я  помилився.  Я  не  хотів.  Вибачте  мені!  Більше  не  буду!»
Ошелешений    я  довго  стояв  нерухомо.
А  потім  подзвонив  по  телефону  Тарасу  Шейко  і  той  мені  сказав:  «Все  вірно!  Мені  Голос  сказав,  що  все  закінчиться  за  три  дні».

З  Кравчуком  було  теж  достатньо  несподіване.
Був  вільним  архітектором-кооператором,  але  ще  і  підробляв  погодинно  в  майстерні  Юрія  Косенко  на  Архітектурному  факультеті  КНУБА.  Йшла  активна  фаза  агітації  за  різних  кандидатів  у  Президенти  України  і  Юра  Косенко  активно  агітував  за  Чорновіла.  Практично  весь  Архфак  прагнув  мати  його  Президентом.  Я  вирішив  Подивитися,  що  ж  там  буде  в  Прийдешньому  і  побачив,  що  Президентом  буде  Кравчук,  а  не  Чорновіл.  І  це  в  той  час,  як  вся  інтелігенція  немов  підняла  Чорновіла  як  прапор!  Подзвонив  знову  Тарасу.  Він  сказав:
- Так,  Кравчук  переможе.  А  тепер  подивимося  як  це  буде  виконане!
І  ми  почали  чекати.

І  трапилося  все  як  по  нотам!  Спочатку  Горбачов  виступив  з  речухою,  в  якій  вельми  негативно  наговорив  про  Україну.  Діючий  як  Президент,  але  ще  не  обраний,  Кравчук  опинився  в  ситуації,  коли  він  вже  не  міг  ходити  між  краплями  –  треба  було  вибирати.  І  він  обрав:  виступив  з  високо  патріотичною  промовою  проти  філіппіки  Горбачова.  В  цей  же  час  Чорновіл  теж  виступив,  але  у  своєму  виступі  він  патріотизм  звів  фактично  до  розуміння  двох  Україн  –  Східної  та  Західної,  до  неминучого  зіткнення  їх.
Коли  я  прийшов  на  заняття  із  студентами,  мене  вже  чекав  Юра:
- Вікторе!  Ні  в  якому  разі  не  голосуй  за  Чорновіла  –  якщо  він  прийде,  то  буде  громадянська  війна!  Повний  відкат!  Агітуй  кого  можеш  проти!
Що  було  далі  –  ви  всі  знаєте.

То  в  чому  ж  справа  з  Подіями?  
Чому  вони  передбаченні  і  непередбачені  бувають?
А  справа  у  тому,  що  всі  події  слід  розглядати  в  чотирьох  класах.

ПЕРШИЙ  клас  ПЕРЕДБАЧЕННЯ  –  пересічний,  звичний,  це  коли  кожний  з  нас  щось  планує  у  своєму  житті  наперед  і  реалізує  свої  плани.  
Є  люди,  які  далі  завтрашнього  дня  нічого  не  планують.
Є  люди,  які  планують  на  певні  періоди  свого  життя,  поставивши  відповідну  мету.
Є  люди,  які  планують  навіть  ціле  своє  життя,  маючи  на  увазі  певні  досягнення.
Але  як  би  там  не  було,  та  кожна  людина  мимоволі  є  трохи  передбаченцем  в  межах  своєї  Долі.

ДРУГИЙ  клас  ПЕРЕДБАЧЕННЯ  включає  в  себе  певні  події  в  межах  футурмобілей,  які  можуть  мати  варіабельність/зміни  межах  цих  футурмобілей.  
Є  люди,  які  здатні  Читати  такі  можливості.
Є  люди,  які  здатні  не  тільки  Читати  ці  можливості  змін,  а  і  впливати  на  події,  змінювати  їх.
Є  люди,  які  займаються  такими  діями  професійна,  хоча  більшість  з  них  навіть  не  здогадується  про  такі  свої  дії  –  все  відбувається  у  вісні  і  про  це  я  потім  буду  говорити.

ТРЕТІЙ  клас  ПЕРЕДБАЧЕННЯ  включає  в  себе  події,  які  мають  відносну  стабільність,  тому  що  вони  записані  в  Інформаторії  Землі  з  дуже  малими  люфтами  змін.
Є  люди,  і  їх  майже  абсолютна  більшість  в  Людстві,  які  навіть  гадки  не  мають  про  такий  стан  речей.
Є  люди,  які  знають  про  це,  але  неспроможні  якось  подіяти  на  ці  події.
Є  люди,  які  здатні  певним  чином  діяти  на  ці  події,  але  тільки  в  межах  того  люфту,  якій  записаний  в  Інформаторії  Землі.  

ЧЕТВЕРТИЙ  клас  ПЕРЕДБАЧЕННЯ  стосується  виключно  базових  подій,  які  мають  фіксований  характер  запису  в  Інформаторії  і  не  можуть  бути  змінені.

Необхідно  розуміти,  що  кожний  Клас  Передбачення  опирається  на  попередній  і  обумовлюється  нижчестоящим.  Одне  тільки  розуміння  цього  вже  є  Зброєю.  Даю  ілюстрацію.

В  Радянському  Союзі,  незважаючи  на  тріскотню  про  велич  марксистсько-ленінського  матеріалізму,  постійно  велись  ретельні  і  таємні  розробки  застосування  Окультного  Знання.  Було  5  спроб  поставити  це  на  робочу,  суто  практичну  платформу.  Достатньо  прочитати  книги  Рерихів  та  і  же  з  ними  для  того,  щоб  це  зрозуміти.  Літератури  на  цю  тему  –  море.
Після  1933  року  такі  розробки  почали  приносити  плоди.  Достатньо  уважно  послухати  як  високопоставлені  більшовики  -  жертви  чистки  1937  року  ретельно  і  з  пафосом  робили  визнання  своїх  абсолютно  фантастичних  провин/злочинів  перед  партією  та  Державою!  Вже  тоді  кодування  людей  було  поставлено  на  високий    рівень.
Після  1937  року  з’явилися  так  звані  «шаражки»,  в  одній  з  яких,  до  речі,  працював  знаменитий  «народний  академік»  Болотов.  Тарас  Шейко  був  адвокатом  цього  академіка  і  розповідав  мені  як  він  ,  як  то  кажуть,  своїми  очима  бачив  феноменальні  його  винаходи.  Так,  наприклад,  один  раз  він  побачив  в  пустій  кімнаті  посеред  неї  велику  миску,  над  нею  висів  на  тонкому  шпагаті  кубик  з  якогось  матеріалу,  а  з  нього  у  миску  капала  вода  і  вже  було  накапано  майже  половина  миски.    «Що  це  таке?»  -  запитав  Тарас.  «Це  витягується  вода  із  поза  простору.  Можна  це  робити  навіть  в  Сахарі.»  -  «О!  То  віддайте  це  народу!»  -  «Народу?  Якому?  От  хай  КГБ  поверне  мені  майже  сотню  томів  моїх  розробок,  тоді  і  поговоримо!»

На  момент  розвалу  СРСР  вже  активно  працював  такий  таємний  інститут  Чорних  Кулібіних.  І  саме  там,  задовго  до  офіційного  розвалу  СРСР,  було  розкладені  події  із  Прийдешнього  на  чотири  корзини  стосовно  України  з  позиції  користі  Росії.  І  те,  що  ми  маємо  з  моменту  проголошення  незалежності  України,  як  і  сам  факт  проголошення  не  завдяки  зусиллям  націоналістів,  а  завдяки  «прозрівших»  комуністів,  до  цього  моменту  є  наслідком  тоді  в  цій  Установі  розробленому  плану.  Але  Можновладці  Росії  не  могли  не  спокуситися  зламати  як  Третій,  так  і    Четвертий  класи  Передбачення

Що  ж,  такі  спроби  на  Землі  бували  і  раніше.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685172
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. Місія 3. 53. ГЕОМАНТІЯ

53.  Місія.3.  ГЕОМАНТІЯ
21.08.2016*  08:20

Свою  розповідь  я  публікую  поки  що  в  Клубі  поезії  і,  чесно  кажучи,  розглядаю  це  тільки  як  можливість  упорядкувати  сторінки  свого  життя  –  такий  собі  своєрідний  підсумок  життя,  хоча  це  і  є  тільки  одна  із  граней  його.  Розповідаю  тільки  те,  що  було  зі  мною,  що  я  пережив.  Чи  можна  мене  звинуватити  у  суб’єктивізмі?  Напевно.  Точно  так,  як  будь-яку  людину,  яка  робить  подібну  розповідь,  як  будь-якого  письменника,  який  «з  голови»  будує  літературний  твір.  Але  за  моєю  розповіддю  стоять  факти,  які  при  бажанні  навіть  можна  легко  перевірити.
Ця  моя  репліка  викликана  тим,  що,  прочитавши  шмат  моєї  розповіді,  один  дурень  умудрився  звинуватити  мене  у  шарлатанстві.  Прикро,  коли  бачиш,  що  існують  ще  оскаженілі  представники  Матеріалізму,  та  ще  в  упаковці  Советікусу.
Езотерика  давно  стала  вельми  дієвою  таємною  зброєю.  Достатньо  тільки  прочитати  відповідну  відкриту  літературу  для  того,  щоб  зрозуміти  це.  Як  казав  мені  колись  один  контррозвідник,    таємна  інформація  на  95%  береться  з  відкритих  джерел  за  рахунок  аналізу  цих  джерел.  Думаю,  що  я  ще  буду  навіть  тут,  у  цій  розповіді,  говорити  про  це,  адже  я  не  просто  так  колись  займався  війнами  майбутнього  у  навпіл  закритій  установі  в  якості  езотерика.

Та  повернемося,  знову  таки,  до  наших  баранів.

Ставши  «просунутим»  я,  як  архітектор,  не  міг  не  бути  зануреним  у  Геомантію.  Треба  зразу  пояснити  про  що  іде  мова.
Про  те,  що  існують  так  звані  патогенні  та  геопатагенні  зони,  маю  надію,  знають  навіть  апологети  матеріалізму.  
Є  великий  масив  літератури  по  цьому  питанню.  
Є  установи  та  окремі  групи  фахівців,  які  так  чи  інакше  займаються  цією  проблемою.
Є  декілька  теорій  по  цьому  питанню.
Є  в  Росії  навіть  нормативний  документ  по  визначенню  таких  зон  при  містобудівельному  та  архітектурному  проектуванні.
І  є  сумна  статистика,  фактично  максимально  утаємничена,  про  наслідки  неврахування  цього  феномену.

Для  мене  все  починалося  ще  до  того,  як  я  став  «просунутим»  -  був  аспірантом  і  працював  над  дисертацією  про  взаємодію  Архітектура/Екологія.    І  ніяк  не  здивувався,  коли  після  Ініціації  у  мене  великим  масивом  стало  питання  Патогенності.

Те,  що  я  вирішив  весь  масив  інформації  про  Патогенність  вписати  у  Геомантію,  пояснюється  тим,  що  мої  колеги  по  цеху  прагнули  дати  свої  визначення  розділу  Науки,  яка  займається  цим,  в  той  час,  як  є  стародавня  суто  європейська  система.    В  літературі  можна  зустріти  такі  визначення  людини,  яка  спроможна  виконувати  визначення  патогенних  зон:  лозоходець  –  традиційна  назва  в  народі,  енергооператор,  біоенерголог,  біоенергооператор,  психооператор  тощо.  І  велика  купа  нових  назв  цієї  науки,  не  кажучи  вже  про  навалу  фахівців  від  фень-шуя.
Особливо  голосно  та  настирно  якраз  останні  переконували  всіх  і  вся  у  своїй  істинності.  Враховуючи,  що  я  ретельно  опрацьовував  комплексні  питання  Екології  людини  стосовно  архітектури,  то,  безумовно,  почав  аналізувати  що  ж  відбувається  насправді.  І  з’ясував,  що  в  Європі  споконвіку  існувала  Геомантія  (гадання  по  землі),  яка  базувалася  на  4-х  першоелементах,  а  всякі  китайські  системи,  в  яких  має  коріння  фен-шуй,  базуються  на  5=ті  першоелементах,  що  Геомантія,  як  і  будь-які  інші  подібні  європейські  системи,  орієнтовані  на  Північ,  в  той  час,  як  китайські  –  на  Південь.  Та  мода  є  модою,  а  реклама  своє  робить,  тому  фен-шуй  при  своїй  безглуздості  на  90%  править  бал.

Отже,  я  прийняв  за  основу  термін  Геомантія  в  якості  знання  про  визначення  проявів  Тонких  Агрегатностей  в  Реальній  Землі  і  про  вплив  цього  на  людину.

Поступово  склалася  базова  система  для  Діагностування  територій.  Вона  включає  в  себе  такі  положення:
- Земля  є  живим  організмом  і  у  неї,  як  у  всякого  живого  організму,  окрім  Реального  Тіла  є  Тонкі  Тіла,  через  які  відбувається  зв'язок  Реальності  з  іншими  Агрегатностями  (Астрал,  Ментал  тощо):
- Життєдіяльність  Землі  проявляється  через  певні  інформаційні  та  енергетичні  флуктуації,  які  мають  мігруючі  прив’язки  до  місцевості,  мають  свою  структуру,  періодичність,  пульсації  і  навіть  зміну  міцності,  а  інколи  і  знаку;
- Окрім  цього  існують  певні  прояви  Тонких  флуктуацій  в  Реальності  на  людину  від  всього,  що  оточує  її,  а  саме:  від  матеріалу,  форми  і  випромінювання  предметів  і  об’єктів;
- Всі  ці  прояви  доцільно  фіксувати  не  в  якості  одномоментної  фотокартки,  а  робити  фіксації  змін  по  годинам,  дням,  залежно  від  активності  Сонця  та  від  фаз  Місяця;
- В  решті  решт  всі  ці  прояви  слід  розбити  на  три  категорії:  1-а  =  патогенність  має  слабий  вираз  і  її  нейтралізувати  можна  простими  діями  та  засобами;  2-а  =  для  нейтралізації  слід  застосувати  значні  зусилля  та  інколи  складні  засоби;  3-я  =  нейтралізація  неможлива.
На  основі  цих  положень  мною  було  виконано  більше  10  Діагностування  територій.  Коротко  зупинюсь  на  двох  прикладах,  які,  на  моє  здивування,  були  враховані,  хоча  про  мої  Діагностування  окрім  мене  знав/знає  тільки  їх  замовник.

У  Києві  є  місце  із  старовинною  назвою  Урочище  Чортория,  яке  Советікус  перейменував  в  Урочище  Десьонки.  Неймовірно  міцна  геопатогенна  зона,  яка  справне  і  досі  збирає  врожай  за  рахунок  автомобільних  аварій  в  межах  бульвару  Ватутіна  (нову  назву  не  знаю)  до  самого  берега  Дніпра,  хоча  дивні  аварії  на  Московському  мосту  теж  не  рідкість.  Колись  вздовж  траси  була  мода  вивішувати  вінки  як  пам'ять  про  загиблих  в  цих  місцях.  Зараз  я  їх  чомусь  не  бачу.  Напевно  тому,  що  дуже  рідка  тепер  їжджу  цим  шляхом.
І  от  раптом  вздовж  цієї  автотраси,  а  це  одна  із  трас,  що  зв’язує  два  береги  Дніпра  у  Києві,  з’явилися  бігборди  з  анонсом  того,  що  буде  з  правого  боку,  як  їхати  на  Троєщину,  побудований  великий  житловий  масив.  Коли  побачив  це,  то  мимоволі  схопився  за  голову.  Адже  цю  геопатогенну  зону  неможливо  нічим  перекрити!  Що  з  того,  що  на  Оболоні  для  будівництва  забудови  намили  піску  висотою  в  7-8  метрів?  Адже  патогенність  від  сотні  маленьких  озерець,  які  поховані,  нікуди  не  ділась,  а  висота  її  дії  велика,  до  того  ж  окремі  пасма  флуктуацій  поступова  по  висоті  сплітаються  в  міцні  «джгути».  То  нічого  дивного  нема  в  тому,  що  на  Оболоні  є  «ракові»  будинки.
В  цей  час  була  телевізійна  передача  «Проти  ночі»  і  деякий  час  я  виступав  там    якраз  по  питанням  патогенних  зон,  то  і  сказав  свою  думку  стосовно  пропонованої  забудови.

Пройшло  декілька  місяців.
Мене  попросили  подивитися  чи  не  можна  якось  допомогти  одному  із  перших  українських  міліонерів,  колишньому  вже  на  той  час,  який  переніс  вже  безліч  операцій  та  продовжував  боротися  за  життя.  Випадок  був  неймовірно  тяжкий,  я  був  безсилий,  про  що  чесно  сказав,  але  у  нас  було  спілкування,  ми  розмовляли,  він  розказував  про  те,  як  став  міліонером  і  як  все  стратив,  а  в  результаті  цього  додому  я  ледве  доїхав  –  неймовірної  сили  енергетичне  отруєння.  Таке  у  мене  ще  один  раз  було  тільки  тоді,  коли  запросили  діагностувати  цілу  адвокатську  контору.
І  я  дві  доби  був  безпомічний,  ледве  говорив,  ледве  руку  піднімав.  Віталіна  якось  мене  лікувала,  але  мене  час  від  часу  немов  марення  обвівало.  
Роздався  телефонний  дзвоник.  
- Якісь  журналісти  просяться  на  розмову  –  сказала  Віталіна.
- Я  ж  хворий.
- Вони  сюди  приїдуть.
- Ти  поясни  їм,  що  мені  погано.
- Та  я  говорила.  Дуже  просять.
- Добре.
Приїхало  троє.  Вибачилися  і  попросили  мене  пояснити  чому  з  моєї  точки  зору  неможливо  будувати  житловий  масив  вздовж  проспекту  Ватутіна.  Я  не  перевіряв  у  них  документи,  чи  були  то  журналісти  лосі  не  знаю,  але  все  пояснив,  розказав,  що  навіть  знамениті  недобудови  в  30  поверхів,  з  яких  починається  Троєщина  не  є  випадковість.  Мене  слухали  уважно.  Пару  питань  і  вони  попрощалися.
А  замість  житлового  масиву  стоїть  тепер  великий    торговельний  комплекс.
Чи  є  моя  заслуга  в  цьому?  Не  знаю.

Другий  випадок  майже  офіційний.  
Будівельний  майданчик  напроти  Бессарабського  ринку  належав  Спілці  інженерів  України  і  їх  керівник  замовив  мені  повноцінний  Геомантійний  аналіз  цієї  території.  Я  його  виконав  –  десь  50  чи  більше  сторінок  з  розрахунками  та  мапами.  Заплатили  мені  тоді  неймовірне  гарно,  як  мені  здавалося,  але  коли  один  раз  я  розказав  про  цей  випадок  своєму  знайомому  контррозвіднику,  то  він  довго  і  щиро  сміявся:  «Вони  повинні  були  заплатити  тобі  в  1000  разів  більше!».
Та,  на  моє  здивування,  на  цьому  майданчику  забудова  виросла  саме  з  урахуванням  моїх  рекомендацій!  Хоча  про  це,  повторюю,  знають  тільки  я  та  замовник  цієї  роботи.

Цей  блок  мого  вписування  в  Езотерику  теж  обумовлював  те,  що  я  прийняв  свою  Місію.
До  речі!  Колись  одна  із  установ  Мінздраву  України  розробила  дуже  великий  і  ретельний  тест,  по  якому  можна  було  визначити  чи  хворіє  людина  шизофренією.  І  там  був  великий  шмат  питань  стосовно  Езотерики,  екстрасенсорики,  Місії  в  тому  числі.  Коли  цей  тест  потрапив  до  мене,  то  я  ретельно  його  пройшов,  адже  мене  довго  не  покидала  думка,  що  я  просто  навіжений.  І  був  здивований:  мій  показник  і  близько  не  наближався  до  критичного  –  з  точки  зору  цього  тесту  я  був  абсолютно  здоровою  людиною.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684945
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2016

ДОЩІ

В  далеких  сполохах  грози
Ховається  спраглий  Київ,  
Невже  і  там  ідуть  дощі  –  
Хмари  ними  чешуть  гриви?

20.08.2016
Липовий  Скиток

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684808
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 20.08.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 52. Місія. 2. СЕНСОРНЕ ЦІЛИТЕЛЬСТВО

52.  Місія.2.  СЕНСОРНЕ  ЦІЛИТЕЛЬСТВО
20.08.2016*  14:00

Ну  як  можна  було  обійтись  без  такого  знайомого  та  вельми  практичного  застосування  Розширених  Сенсорних  здібностей,  як  Цілительство?  Тим  більше,  що  це  всім  вже  давно  зрозуміле  та  навіть  дуже  необхідне!  Тому  мене  «макнули»  достатньо  гарно  в  цю  сферу.

Описувати  все  те,  що  накопичилося  з  1990  року  та  аж  по  2004,  коли  я  практично  припинив  виконувати  Сенсорне  Діагностування  нема  рації.  Зупинюсь  тільки  на  декількох  випадках,  які  показують  як  саме  мене  Вели  до  дійсної  Місії.

Якось  я  прийшов  по  її  запрошенню  до  родички  Кості  Бернадського.  Вона  працювала  керівником  відділу  в  одному  з  НДІ  і  ми,  група  однодумців,  частенько  у  неї  збиралися.  Зараз  не  пам’ятаю  чому  саме  тоді  до  неї  прийшов.  
В  її  кабінеті  сиділа  молода  жінка.  Господиня  представила  її  мені,  сказала,  що  це  її  колега  і  що  наші  справи  можна  при  ній  обговорювати.  Обговорили.
- Вікторе  Матвійовичу,  ви  можете  продіагностувати  мою  колегу?
- Прямо  зараз?  –  здивувався  я.
- Так.  Можете  ви  мене  продіагностувати  зараз?  –  втрутилася  ця  подруга,  яка  до  того  немов  пожирала  мене  очима.
- Спробую  –  сказав  я.
Кинув  на  неї  оком  і  в  мені  немов  проявився  дзвоник  небезпеки:  РАК!  Я  почав  щось  говорити  округле,  бо  вже  знав,  що  такі  речі  не  можна  просто  так  говорити  людям.  Та  жінка  мене  перебила:
- Ви  побачили  рак?
Я  мовчки  кивнув  головою.
- Це  правда.  Мені  поставили  такий  діагноз  ще  три  місяці  назад  –  рак  правої  груді.  Я  стою  на  обліку  в  Онкоцентрі  і  відмовилася  від  операції  –  не  хочу  втратити  грудь.  Ви  спробуєте  мене  вилікувати?
- Я?  Але    ж  я  не  цілитель!  Я  тільки  Діагност!
- А  мені  казали,  що  тільки  своїм  Діагностуванням  ви  вже  лікуєте.
- Були  такі  випадки.
- То  може  візьметесь?  Я  гарно  заплачу!
Дома  грошей  не  було,  адже  це  було  до  мого  виходу  на  пенсію  у  1996  році,  а    гроші  приходили  до  нас  якраз  таким  чином:  нема  грошей  і  раптом  з’являється  людина,  яка  просить  про  допомогу.  Як  правило  –  люди,  які  вже  отримали  присуд  від  офіційної  медицини.  І  я  погодився.
Через  день  на  протязі  місяця  приходив  до  неї  додому  і  виконував  масаж  груді.  У  неї  було  4  вузла.  Коли  я  ставив  свої  долоні  на  її  грудь,  то  вони  немов  самостійні  хижі  істоти  шукали  вузли  в  тілі  і  починали  працювати.  Вузли  тікали,  їх  треба  було  знову  находити  і  все  починалося  спочатку.  Сеанс  тримався  голину  і  при  цьому  я  подумки  читав  свою  персональну  молитву,  яку  мені  Дали.  Жінка  гарно  оплачувала  кожний  сеанс  по  його  закінченню.
Та  от,  один  раз  я  прийшов  до  неї,  а  вона  сказала:
- Сьогодні  працювати  не  треба.  Давайте  пройдемо  на  кухню.
Пройшли.  А  там  вже  накритий  стіл  скатертиною-самобранкою  і  щаслива  мама  жінки  сидить.  Виявилося,  що  вчора  жінка  пройшла  обстеження  в  Онкоцентрі  і  воно  показало,  що  зараз  у  неї  є  тільки  одна  дрібненька  горошинка,  яку  вона  вирішила  сама  знищити,  бо  в  процесі  нашої  роботи  у  неї  з’явилась  здатність  це  робити,  але  тільки  для  себе.
Через  рік  я  випадково  бачив  цю  жінку  на  вулиці  –  красуня,  гарно  одягнута  впевнена  в  собі  і  навіть  трохи  гонориста,  радісна.  Мене  вона  не  бачила.  А  я  і  не  хотів  цього.  Чомусь  соромився.

Другий  випадок  зовсім  іншого  ґатунку.
Коли  розвалився  завод  «Квант»,  то  головний  лікар  Поліклініки  при  заводі  приватизував  цю  установу,  звільнив  90%  старих  працівників  і  набрав  маленький  персонал  заново  із  «просунутих».  Як  я  опинився  в  цьому  колективі  –  окрема  історія,  але  я  сидів  в  окремому  кабінеті  в  білому  халаті  і  до  мене  при  необхідності  колеги  направляли  своїх  пацієнтів.  Були  просто  фантастичні  випадки  –  так  я,  не  відаючи  підступності,  вилікував  жінку  від  СНІДУ.  Але  мова  зараз  про  інше.
Один  раз  до  мене  в  кабінет  увійшла  головний  бухгалтер  цієї  установи  і,  плачучи,  сказала,  що  донька  її  племінниці  зараз  знаходиться  в  комі.  Дівчина  вчилася  на  1-му  курсі  одного  із  престижних  в  той  час  вузів  і  раптом  під  час  перерви  впала  в  коридорі.  Її  забрала  швидка  допомога  аж  чотири  години  назад.  Весь  цей  час  вона  знаходиться  в  комі,  і  лікарі  тільки  що  сказали  матері,  що  дівчина  безнадійна.  То  може  я  спробую  щось  зробити?
- А  що  я  можу  зробити?  –  здивовано  запитав.
- Що  хочете!  Спробуйте!  Будь  ласка,  я  вас  молю!
- Спробую,  але  нічого  не  можу  гарантувати.  Як  хоч  звати  дівчину?
В  той  час  я  активно  працював  маятником.  То  поставив  його,  подумки  назвав  ім’я  дівчини  і  почав  рефреном  читати  свою  молитву.  Маятник  почав  виписувати  різноманітні  фігури  –  про  деякі  я  знав,  що  вони  означають,  а  про  інші  –  тільки  починав  розуміти.  Маятник  зупинився  і  я  сховав  його  у  футляр.
Буквально  через  п’ять  хвилин  до  мене  увірвалася  щаслива  головний  бухгалтер:
- Вона  прийшла  в  себе!  Лікарі  здивовані,  бо  присуд  робив  великий  консиліум  світил  –  у  дівчини  батько  зданий  був  це  організувати.  Дякую  вам!  Сім’я  просить  вас  прийти  до  них  завтра  –  от  адреса  і  час,  на  який  вас  чекають!  А  від  мене  такий  маленький  гонорар.
Майже  місяць  приходив  в  цю  сім’ю  і  виконував  певні  сенсорні  процедури  з  дівчиною  Зустрічали  мене  неймовірно  добре.  Один  раз,  коли  я  прийшов,  то  виявилося,  що  дівчина  запросила  свою  подругу,  у  якої  якісь  неприємності  з  грудьми,  то  я  і  працював  з  обома  дівчатами.  Господиня,  мати  дівчини,  час  від  часу  заходила  в  кімнату,  виходила  з  неї,  знову  заходила,  і  раптом,  коли  у  мене  сталася  маленька  пауза,  вона  сказала:
- От  як  буває  в  житті!  Ви  працюєте  так  успішно  з  моєю  донькою,  тепер  і  її  поругу  лікуєте,  а  на  мене  навіть  уваги  не  звертаєте!  А  у  мене  проблема!  Я  місяць  готувалася  до  операції,  яка  буде  завтра  в  десять  ранку  –  дуже  велика  кіста  в  матці.  
Я  розгублено  дивився  на  неї  і  не  знав  що  сказати.  А  потім  продовжив  працю  з  дівчатами,  мимоволі  подумки  зачепивши  і  мати  дівчини.
На  наступний  день  мені  на  роботу  подзвонила  ця  жінка:
_  =    Дякую!  Дякую!  Не  знаю  що  ви  там  робили,  але  відбувся  конфуз!  Я  прийшла  на  операцію  і  мій  лікар  послала  мене  зробити  контрольний  УЗІ  для  того,  щоб  потім  фіксувати  чого  я  позбавляюся,  а  УЗІ  показала,  що  у  мене  нічого  нема,  кіста  щезла.  Лікар  стояла  на  вухах  і  якби  не  купа  старих  знімків,  то  не  можна  було  навіть  уявити,  що  у  мене  таке  було!

Були  ще  якісь  подібні  ситуації,  але  Цілителем  я  не  став,  бо  мав  внутрішнє  переконання,  що  не  маю  ніякого  морального  права  виконувати  такі  операції,  адже  я  тільки  архітектор  за  освіто.  І  не  має  значення,  що  сам  в  собі  виробив  енциклопедичне  мислення  –  таких  як  я  багато,  а  ще  більше  таких,  хто  кращі  за  мене!
А  от  Сенсорним  Діагностом  я  став  і  через  мої  руки,  здається,  пройшло  трохи  більше  200  випадків.
В  решті  решт  я  відпрацював  струнку  систему  Діагностування:  фіксація  стану  речей  по  п’яти  Програмам  розвитку  Людини,  комп’ютерна  форма,  обсяг  до  35  –  37  сторінок  кожне  Діагностування,  результат  –  рекомендації,  що  саме  треба  людині  робити.
А  потім  я  припинив  це  виконувати.  Зівпале:  я  декілька  разів  відмовився,  а  потім  до  мене  припинили  іти  люди,  бо  раніше  я  нікого  не  шукав,  люди  самі  якось  приходили.  І  ще:  абсолютна  більшість  людей  вимагали,  щоб  ти  зробив  їм  послугу  по  принципу  «виключив»,  а  вони  будуть  продовжувати  жити  так,  як  жили  до  цього  моменту.

Та  цей  досвід,  як  виявилося,  мав  велике  значення  для  визначення  і,  головне,  прийняття  мною  Місії,  -  я  вже  не  міг  не  мислити  системно  і  комплексно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684795
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 51. Місія. 2. ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАЖЕННЯ

51.  Місія.2.  ЗАГАЛЬНІ  ЗАУВАЖЕННЯ
19.08.2016*  18:30

Можливо,  що  я  буду  розповідати  азбучні  істини,  які  тепер  вже  знають  всі  люди,  навіть  пересічні,  але,  як  показує  мій  досвід,  без  розмови  про  ці  «тривіальні  речі»  не  можна  говорити  про  нетривіальні  речі.

Перш  за  все  слід  сказати,  що  всі  так  звані  «просунуті»  люди  поділяються  на  три  великих  класи:  ті,  хто  має  Розширені  Сенсорні  Здібності  (так  і  хочеться  увести  абревіатуру  РСЗ)  від  народження  і  ті,  хто  отримав  їх  чи  в  якості  Дару,  чи  в  результаті  навчання  в  певних  містичних,  релігійних  чи  окультних  (а  це  не  одне  і  те  саме!)  школах,  чи  в  результаті  дії  Вищих  Сил.  
В  першому  випадку  ми  маємо  когорту  генетичного  закріплення  спадкових  Вмінь  різноманітних  чаклунів,  відунів  та  відьм  (термін  походить  від  старослов’янського  «ведаю  -  знаю»,  в  деяких  слов’янських  мовах  і  зараз  існує  термін  «веда  –  знання»),  мольфарів  та  характерників  тощо.
В  другому  випадку  –  те  саме,  але,  так  би  мовити,  із  закріпленням  в  першому  коліні.  І  ще  невідомо  чи  будуть  їх  діти  мати  такий  спадок!
В  третьому  випадку  –  різноманітні  контактори  та  ті  люди,  у  яких  РСЗ  
відкрилися  не  по  їх  волі,  інколи  навіть  нібито  випадково  (а  це  ніколи  не  є  випадковістю)  в  наслідок  нещасного  випадку  –  аварія  якась,  удар  блискавки  в  людину  тощо.
По  цій  класифікації  я  відносусь  до  третього  класу.

Якщо  проаналізувати  доступну  літературу,  яка  присвячена  цьому  питанню,  то  можна  зробити  висновок,  що  в  третьому  класі  дуже  рідка  бувають  своєрідні  універсали,  тобто  такі  люди,  які  можуть  виконувати  весь  спектр  чи  майже  весь  спектр  езотеричних  дій.  Як  правило,  такі  люди  володіють  обмеженим  видом  своїх  Вмінь  і  частіше  за  все  це  зводиться  до  Передбачення,  Ясновидіння  і,  безумовно,  Лікування.  Останнє  –  найпростіший  та  найвідоміший  прояв  «просунутості»  для  пересічних  громадян.
В  моєму  випадку  все  було  не  так.

По-перше,  так  зване  Сенсорне  Розкриття  звалилося  на  мою  голову  як  сніг  в  літню  спеку.  І  мушу  визнати,  що  я  вельми  активно  цьому  марно  опирався.
По-друге,  в  мені  міцно  сиділо  переконання  ,  яке  мало  корні  в  комплексі  неповноцінності  в  юнацтві,  що  я  є  вельми  звичною  і  навіть  тривіальною  людиною.
По-третє,  мене  вельми  наполегливо  і  вельми  красномовно  Примусили  прийняти  чи  хоча  би  усвідомити,  що  я  не  є  звичною  людиною,  а  це  накладає  на  людину  вельми  тяжкий  тягар  відповідальності.
В  четверте:  мене  достатньо  ретельно  протягнули  через  страждання  (чого  коштує  стан  Психогенного  колапсу!)  та  стан  входження  в  Абсолютне  Знання  (Богошок!),  що  привело  мене  в  стан,  який  так  гарно  описують  одесити:  «Вже  ніхто  нікуди  не  іде!»  Закінчилося  все  це  Ініціацією.
В  п’яте,  нарешті,  мене  Накачували  теоретичними  Знаннями,  які  йшли  до  мене  як  в  стані  Свідомості,  так  і  поза  нею  (в  такому  випадку  при  потребі  ці  Знання  немов  випливали  із  Нізвідки),  але  Вміння  розкривали  при  цьому  тільки  як  ілюстрації  до  моїх  можливостей.  Коли  я  усвідомлював,  що  маю  таке  Вміння,  його  немов  прикривали  чи  навіть  повністю  закривали  (так,  наприклад,  я  зараз  не  можу  Читати  лікувальні  здатності  рослин,  а  раніше  достатньо  було  торкнутися  рослини  рукою,  як  в  голові  неслась  інформація  що  саме  можна  лікувати  цією  рослиною  в  живому  чи  перфорованому  вигляді,  пізніше  –  було  достатньо  подивитися  на  рослину  для  цього)  і  робилося  це  тільки  для  того,  щоб  проявлялося  нове  Вміння.  Навіть  при  моєму  примітивізмі  сприйняття  того,  що  відбувалося  зі  мною,  я  розумів,  що  мене  Кудись  Ведуть).

Основою  ж  всіх  цих  дій  було  формування  Нової  Парадигми  Буття,  яке  розтягнулося  на  десятиліття  і  яке  тільки  зараз  я  маю  в    закінченому  вигляді.  Але  це  –  окрема  розповідь.

Безумовно,  після  Ініціації  я  опинився  на  роздоріжжі  –  як  казав  шановний  Тарас  Шейко,  у  «просунутих»  завжди  є  вибір:  
- чи  посвятити  себе  повністю  Знанням  та  Вмінням,  а  це  рано  чи  пізно  приводить  людину  до  самітності  типу  пустельника,  що  протирічить  самій  суті  людини,  бо  ми  всі  є  істотами  суспільними  по  всім  параметрам;  така  людина  робиться  непотрібною  Людству;
- чи  людина  починає  жити  подвійним,  в  кращому  випадку,  життям  –  реальним  з  усіма  його  атрибутами  та  нереальним,  що  автоматично  ставить  людину  в  необхідність  ходити  по  лезу  бритви,  адже  така  людина  зразу  стає  предметом  уваги  як  з  боку  звичайної  «малої»  карми,  так  і  з  боку  Карми.
Я  обрати  міг  тільки  останній  шлях.  Та  мене  ніхто  і  не  питав  про  моє  бажання  –  Поставили  та  і  все!  Іди!

Так,  я  достатній  час  працював  у  своєрідному  об’єднанні  цих  двох  площин:
- був  науковим  співробітником  по  Сенсориці  у  навпіл  закритій  офіційній  організації;
- працював  референтом  офіційно  в  одному  банку,  а  неофіційно  здійснював  його  сенсорну  охорону;
- працював  Сенсорним  діагностом  в  приватній  медичній  установі;
- виконував  консультативні  Сенсорні  послуги  різним  людям  –  здоров’я,  бізнес,  загальна  доля.  Взаємодія  з  іншими  людьми  тощо;
- виконував  Геомантійний  аналіз  територій  та  будівель.
Нема  ніякої  рації  перераховувати  послідовність  моєї  такої  роботи,  наводити  дати  та  посади.  Простіше  розглянути  спочатку  ті  головні  блоки  Вмінь,  які  в  мені  Розкрили  для  того,  щоб  далі  підійти  до  суті  моєї  Місії  і  пояснення  чому  я  не  витримав  Навантаження  і  практично  сам  себе  поставив  під  Кару.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684653
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 50. ОБУМОВЛЕНІСТЬ КРАХУ. Місія. 1.

50.  ОБУМОВЛЕНІСТЬ  КРАХУ.  Місія.1.
18.08.2016*  15:15

Айзик  Азимов  написав  в  другій  половині  20  століття  прекрасний  фантастичний  роман  «Кінець  вічності».  Десь  в  1987  році  в  СРСР  поставили  по  ньому  бездарну  кінематографічну  версію.  Цей  роман  А.  Азимова  для  мене  є  знаковим,  бо  головна  ідея  про  те,  що  події,  які  напливають  з  майбутнього,  можна  міняти  в  минулому,  для  мене  є  зрозумілою.

Це  дуже  цікавий  момент,  який  більшість  людей  навіть  не  можуть  уявити  існуючим.  Коли  мене  Навчали  і  поетапно  Розкривали  різні  аспекти  моїх  езотеричних  здібностей,  які  я  тоді  називав  Розширеними  Сенсорними  здібностями,  навіть  інколи  і  зараз  так  називаю  за  звичкою,  то  було  декілька  абсолютних  вимог,  серед  яких  була  і  така:  «Повна  заборона  змінювати  минуле!»  Я  ще  весь  час  перепитував:  «Як  це  можна  робити?  І  хіба  я  маю  бажання  це  робити?  І  хіба  я  можу  це  робити?»  І  тоді  мені  Показали  як  це  робиться.

Я  вже,  здається,  десь  розказував  про  це.  Та  не  в  цій  моїй  розповіді.
Один  раз  їхав  додому  і  випадково  у  вагоні  метро  побачив  подружжя  Шимальських.    Ми  зрадили  один  одному,  перекинулися  пару  словами  і  раптом  Володя,  ми  якраз  пересікали  Дніпро,  сказав  мені:
- Вікторе!  Хочу  запитати  у  тебе  чи  зможеш  ти  нам  пояснити  одну  суто  містичну  історію  із  минулого,  що  була  у  нас?
- Не  знаю.  А  що  за  історія?
- Сидимо  ми  якось  дома  і  чуємо,  що  дзвонить  телефон.  Ти  же  знаєш,  що  я  не  люблю  брати  слухавку.  А  це  дзвоник  настирно  не  замовкає.  Я  взяв  слухавку.  Жіночий  голос  каже  мені:  «Це  квартира  Шимальських?»  -  «Так.»  -  «Номер  телефону  такий-то?»  -  і  називає  наш  номер.  Жінка  каже:  «А  у  вас  в  домі  є  жінка,  бо  мені  легше  з  нею  розмовляти»  -  «А  в  чому  справа?»  -  «Та  я  їй  розкажу.»
Майя  взяла  слухавку,  поговорила  із  цією  жінкою,  а  потім  з  круглими  очима  каже  мені:  «Фігня  якась!  Жінка  сказала  мені,  що  у  неї  є  мама,  якій  за  80  років,  що  у  мами  була  задушевна  подруга,  яка  нещодавно  померла  і  почала  після  цього  приходити  до  неї  у  снах,  а  у  снах  вона  весь  час  каже,  що  у  Києві  є  така  сім’я  Шимальських,  що  номер  їх  телефону  такий-то,  що  треба  їм  подзвонити  і  сказати,  що  їх  сину  загрожує  небезпека,  то  нехай  вони  дуже  уважно  оберігають  його.  Жінка  каже,  що  мама  весь  час  вимагала,  щоб  донька  подзвонила  нам,  а  жінка  не  дзвонила,  бо  була  впевнена,  що  все  це  є  якась  гра  відчуття  мамою  своєї  туги  за  подругою.  Та  от  вона  не  витримала  тиску  мами  і  дзвонить  нам.  Вибачається,  що  це  робить  і  здивована,  що  ми  існуємо  у  Києві  і  маємо  саме  той  телефон,  який  називає  подруга  мами  з  Того  світу.»
Ти  же  знаєш,  Вікторе,  що  Женя  у  нас  одне  дитя,  що  ми  його  неймовірно  любимо,  то  який  би  це  не  був  навіть  чийсь  розіграш,  ми  почали  труситися  над  ним.  
Через  декілька  днів  Женя  йшов  на  тренування,  вийшов  із  парадного  і  буквально  зробив  один  крок,  як  впав.  Перед  цим  пройшов  слабенький  дощик,  як  це  часто  буває  у  Києві,  снігу  не  було,  то  утворилися  маленькі  калюжі  із  льоду.  Одна  така  калюжа  була  якраз  напроти  виходу  із  будинку  і  Женя  підслизнувся  на  ній.  Просто  чудо  врятувало  його,  бо  його  скроня  опинилася  на  відстані  менше  ніж  сантиметру  від  гострого  каменю,  але  він  гепнувся  хребтом,  було  декілька  переломів  і  ми  майже  рік  його  лікували  –  тяжкі  і  довгі  процедури,  багато  грошей.  
То  що  все  це  таке?  Для  чого  все  це  було?
Я  мимоволі  розсміявся:
- Для  того,  щоб  ти  розказав  мені  це!  -    а  в  мені  в  цей  час  Глос  сміявся:  «То  тепер  розумієш  що  означає  перекодування  подій  в  минулому?»
- Чому  ти  так  говориш?
- Бо  Женя  повинен  був  загинути.  Він  живий  –  то  радійте!

Ця  історія  мала  продовження.  
Коли  Жені  виповнилося  18  років,  то  Шимальські  запросили  мене  на  це  сімейне  святкування.  І  за  столом  Женя  раптом  для  своїх  товаришів  і  для  всіх  присутніх  взагалі,    з  баламутністю,  яка  так  характерна  для  цього  віку,  з  насмішкою  та  навіть  з  апломбом  переповів  цю  історію  і  недбало  закінчив  словами:  «Навіщо  хтось  так  пошуткував?»  
І  тут  я  не  витримав  і  різко  сказав:  «Женя!  Радій  що  ти  живий!  Радій,  що  тобі  дали  можливість  жити!»
До  речі:  Женя  дуже  цікава  людина,  знає,  як  і  його  батьки,  багато  європейських  мов,  працює  за  кордоном,  одружений,  має  декілька  вищих  освіт.

Але  повернемося  до  наших  баранів.

Ідея,  яку  так  блискуче  розвинув  А.  Азимов  у  своєму  романі,  ґрунтувалася  на  тому,  що  достатньо  змінити  якусь  дрібницю  в  минулому  для  того,  щоб  Прийдешнє  мало  інший  напрямок  розвитку.  У  випадку  із  Женею  це  було  реалізоване  буквально  пересуванням  його  тіла  в  падінні  на  1  см.  Якщо  ж  цю  ідею  застосувати  до  мене  і  до  мого  життя,  то  тоді  приходиться  розглядати  не  точкову  дію,  а  дію  в  межах  певного  футурмобіля  (термін,  яким  визначається  «тіло  вірогідних  подій»  при  традиційному  моделюванні  подій  в  прийдешньому  сучасними  футурологами  та  системними  моделювальниками).
Тепер,  коли  я  з  позицій  свого  розуміння  минулого  свого  життя  і  з  позиції  2016  року  розглядаю  всі  ці  події,  то  бачу,  що  була  одна  головна  причина  краху  мого  Шостого  життя  –  це  погане  мною  виконання  моєї  Місії,  та  було  чотири  компоненти,  які  задіялися  стосовно  мене  в  якості  Кари.  Це  було:
- Специфіка  мого  ставлення  до  моїх  дружин;
- Єврейське  питання;
- Х-фактор,  який  проявився  в  процесі  краху;
- Генетична  підступність  Віталіни.
Про  це  я  і  буду  розповідати  далі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684487
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 49. ЛЮБОВ/КОХАННЯ

49.  ЛЮБОВ/КОХАННЯ
16.08.2016*  09:15

Десь  читав,  що  у  французів  є  15  термінів/слів,  які  визначають  різні  форми  та  стани  того,  що  ми  називаємо  Любов  та  Кохання.  В  російській  мові  є  один  термін  «любов»,  а  ще  матюгальне  слово,  а  ще  його  навпіл  літературний  синонім  «трахати»,  який  перекочував  і  в  українську  мову  і  має  суто  брутальний  характер.  В  українській  мові  стосунки  між  чоловіком  та  жінкою  в  матримоніальному  змісті  визначаються  як  словом  «любов»,  яке  має  широкий,  узагальнюючий  характер,  так  і  словом  «кохання»,  яке  передає  інтимність  та  ніжність,  зворушливість  та  відданість  пари  один  одному  і  навіть  має  на  увазі,  але  не  фіксує  це  як  суть,  сексуальні  стосунки.
У  нас  з  Віталіною  було  і  перше,  і  друге.

Це  дивно  звучить,  коли  люди  бачать  пару,  де  вона  молода,  а  він  явно  вже  підтоптаний  і  при  цьому  явно  видно,  що  між  ними  є  почуття.  В  таких  випадках  є  стереотип  сприйняття:  він  –  багатий,  вона  –  користується  його  гаманцем.  Але  в  нашому  випадку  такого  не  було,  бо  я  ніколи  не  був  багатим,  навіть  тоді,  коли  займав  посади  з  найвищими  для  них  зарплатами,  а  тут  я  взагалі  не  працюючий  архітектор,  а  якийсь  незрозумілий  езотерик,  який  сам  не  усвідомлює  себе  в  цій  якості.
Перша  реакція  людей  в  таких  випадках  –  зруйнувати  цю  аномалію.  І  мені  доводилося  це  відчувати/бачити  багато  разів.

Чи  дійсно  ми  любили  один  одного?
Любили.
Про  це  говорять  записи  Віталіни  в  блокнотах  за  різні  часи  та  дати  нашого  спільного  життя,  які  досі  зберігаються  в  моєму  архіві.  
Про  це  говорять  її  записки  з  пологових  будинків,  коли  вона  народжувала  синів.
Про  це  говорять  наші  фотокартки  тих  часів  і,  в  решті  решт,  наші  діти,  яких  ми  зачали  та  народили  в  любові,  яких  ми  виховували  в  любові  та  ніжності  один  до  одного.  
Не  буду  приховувати,  інколи  моє  віртуальне  відчуття  вловлювало  якийсь  флер,  якусь  недомовленість,  але  це  було  як  раптовий  навій  неприємних  пахощів  звідкись  з  далека,  що  приніс  випадковий  порив  вітру  в  квітучий  сад  із  різнобарвними  та  неймовірно  приємними  пахощами  квітів.

Я  писав  їй  вірші.  Не  кожний  день,  хоча  дуже  часто.  Тепер  більшість  із  них  я  вже  показав  у  Клубі  поезії  в  рубриці  «Шосте  життя».  Інколи  я  дарував  їй  квіти,  хоча  це  і  було  дуже  рідка.  І,  безумовно,  я  носив  її  на  руках.

Це  прийшло  до  мене  з  дитинства,  коли  мати  розказувала,  що  вершиною  щастя  є  те,  коли  чоловік  носить  дружину  на  руках.  Мені,  хлопцю,  якого  мати  разом  з  двома  братами  повністю  закрила  від  батька,  бо  він  після  війни  не  повернувся  до  сім’ї  і  мав  іншу  сім’ю  (мати  так  нібито  робила  помсту  йому,  а  фактично  зробила  велику  шкоду  нам,  своїм  синам),  це  уявлялось  в  буквальному  змісті  цього  дійства,  хоча  потім  я  і  зрозумів,  що  мати  мала  на  увазі  образність  дії.  Та  я  робив  це  буквально.

Так,  я  любив  всіх  своїх  дружин  до  Віталіни.  
Так,  я  завжди  мріяв,  щоб  у  мене  була  тільки  одна  дружина,  але  Доля  все  вирішувала  інакше.
Так,  я  носив  всіх  своїх  дружин  на  руках,  але  тільки  Віталіну  так  часто  і  з  такою  вдячною  пристрастю.  Навіть  тоді,  коли  настали  часи,  про  які  можна  було  сказати  словами  нашої  гостроязикої  бабці  Зіни  «треба  підняти  та  гепнути».

Я  любив  Віталіну  до  тремтіння  пальців  і  до  звички  просто  дивитися  на  неї,  любуватися  нею.  Треба  було  мені  прожити  багато  років  і  скуштувати  багато  брутальності  для  того,  щоб  зрозуміти,  що  це  була  Любов  як  Хвороба.  Хіба  може  бути  Любов  Хворобою?  Виявляється:  може.  І  я  пережив  це.  Як  у  свій  час  на  свій  подив  пережив  Ностальгію,  як  у  свій  час  подолав  три  рази  Пограничну  хворобу,  що  були  обумовлені  руйнуванням  Мрії  та  подружжя.

Так,  я  бував  щасливий  до  цього  шлюбу  в  інших  шлюбах  і  руйнація  їх  була  для  мене  катастрофою  кожний  раз,  але  так  Щасливий,  як  я  був  в  цьому  шлюбі,  я  не  був  раніше  ніколи  і  я  плавав,  купався  в  цьому  щасті,  дихав  ним  і  інколи  не  вірив,  що  воно  у  мене  є.

А  яке  щастя  було  бути  присутнім  при  її  вагітності  і  коли  народжувалися  сини!  І  знати,  бачити,  відчувати  та  радіти  тому,  що  вона  від  цього  щаслива!  Я  купав  у  ванні  синів  і  її,  я  був  неймовірно  щасливим  чоловіком  і  батьком!

Я  друкував  на  друкувальній  машинці  тексти    своїх  віршів,  робив  блоки  з  них  і  дарував  їй.  Я  малював  різні  картинки  і  теж  дарував  їй  при  нагоді,  але  це  була  єдина  моя  дружина,  з  якої  я  не  малював  портрет,  бо  весь  час  боявся,  що  наврочу  цим,  адже  я  знав  вже,  що  мені  неможна  малювати  портрети  людей,  бо  я  в  таких  випадках  потрапляю  в  ситуацію,  коли  немов  обумовлюю  негаразди  цим  людям.  Я  вже  знав,  що  є  художники,  які  саме  так  скорочують,  не  відаючи  цього,  вік  людям.  Ілля  Репин  був  найвидатнішим  представником  цієї  когорти  художників.  Я  не  є  художником  ні  за  освітою,  ні  за  засобом  заробляти  гроші,  але  таку  мою  здатність  підмітили  мої  товариші  і  не  проминули  сказати  про  неї.

Відношення  людей  з  нашого  кола  до  нас  було  різне.  
Дехто  явно  любувався  нами,  наприклад  –  пара  Шимальських,  Володя  і  Маяй,  які  з  великою  повагою  відносилися  до  Віталіни.  
Дехто  ретельно  допомагав  матеріально,  але  при  цьому  настороже  очікував  подальший  розвиток  подій.  Наприклад:  пан  Максимів  Володя.
Дехто  був  відверто  ворожий  з  незрозумілими  для  мене  обґрунтуваннями,  наприклад  –  подружня  пара  Гришиних.  Хоча  потім  я  і  зрозумів  підґрунтя  цього  –  часто  буває  так,  що  люди,  які  отримали  від  інших  якесь  добро,  прагнуть  занапастити  доброчинців,  бо  таким  чином  ставлять  себе  вища  за  них,  немов  закреслюючи  суть  залежності,  яка,  як  правило,  не  існує  насправді,  свого  життя  від  цієї  доброчинності.  Так  роблять  вельми  не  далекі  і  не  освічені  люди.  Але  таке  є.

Так  ми  з  Віталіною  прожили  до  1999  року,  коли  я  на  її  день  народження  подарував  їй  саморобну  книжку  з  віршами  та  прозою  під  назвою  «Шість  років  щастя».  До  речі:  їй  завтра  виповняється  41  рік.

Пишу  ці  слова  у  Липовому  Скитку.  Позавчора  ми  тут  відсвяткували  день  народження  Світозара  –  22  роки.  Бажен  поїхав  вже  на  працю,  а  все  інше  товариство  досі  спить.  А  я  ловлю  себе  на  усвідомленні  того,  що  в  мені  десь  неймовірно  глибоко  досі  жевріє  почуття  до  Віталіни,  до  матері  моїх  молодших  синів,  але  про  це  –  потім,  далі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684067
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2016

ЧОЛОВІЧА ОЮБОВ. 48. СВІТОЗАР

48.  СВІТОЗАР
14.08.2016*  08:40

Сьогодні  особливий  день  –  22  роки  назад  в  цей  день  народився  Світозар.  Там,  у  минулому,  він  вже  півтори  години  як  почав  жити,  там  йому  зараз  вже  більше  години  віку.
Зараз  у  Липовому  Скитку,  в  садибі  Бажена  та  його  дружини  Ані  з  їх  донькою  Соломією,  поки  що  сплять  Світозар  із  своєю  громадянською  дружиною  Олею  та  Дарій,  мій  наймолодший  син,  моя  наймолодша  дитина.  Ми  з  Дарієм  тут  давно  вже,  потім  Бажен  привіз  Олю,  а  Світозар  вчора  приїхав  сам  після  зустрічі  з  матір’ю  –  вона  подарувала  йому  найкрутіший  телефон.  
Сьогодні  ми  святкуємо  день  народження  Світозара!  

Цікаво  як  ми  з  Віталіною  вирішили  назвати  цього  сина  таким  іменем.
Я  йшов  по  Хрещатику  по  іншій  стороні  від  Мерії,  напроти  неї,  і  розмірковував  про  те,  яке  ім’я  буде  у  мого  сина.  Те,  що  це  буде  син,  сумнівів  не  мав,  хоча  дружина  ніякі  сканування  і  не  проходила.  Всі  імена  моїх  дітей,  які  я  давав  і  завжди  був  ініціатором  цього  при  їх  народженні,  були  незвичні  для  оточення  їх  матерів,  бо  я  прагнув  дати  імена  дітям  красиві,  старослов’янські  чи  закріплено  українські.  Так  на  світ  з’явилися;  Оксана  і  Леся,  Тарас  і  Лада,  Богдана,  Бажен.  І  раптом  в  мої  роздумах  немов  засвітилося  ім’я:  Світозар.  Я  ще  подумав:  «А  може  Даросвіт?»  Потім:  «Ні!  Світозар!»
Приїхав  додому,  подзвонив  у  двері,  дружина  відкрила  двері  з  радісними  словами:  
- Я  вибрала  ім’я  нашому  сину!
- Я  теж  вибрав!
- Хто  говорить  першим?  Я?
- Говори.
- Світозар!  –  і  я  розсміявся.
- Я  теж  це  ім’я  вибрав!
- Я  продивилася  твої  словники  слов’янських  імен  і  це  ім’я  мені  запало  на  серце!
- А  я  його  вловив  на  Хрещатику.  То  так  тому  і  бути!

Коли  дружина  вже  була  на  восьмому  місяці  вагітності  до  нас  додому  неочікуване  приїхали  знайомі  з  проханням  до  мене  про  допомогу:  просили  поїхати  з  ними  на  автомашині  аж  у  Затоку  і  спробувати  полікувати  малу  дівчинку.  Переді  мною  стояв  маленького  зросту  молодий  чоловік  із  вимученим  обличчям  і  просив  за  доньку.  Я  відчув,  що  справа  безнадійна.
- Ваша  донька  невиліковно  хвора.
- Так.  У  неї  церебральний  параліч.  Лікарі  давно  відмовили  нам.  Їй  трохи  більше  року.  Але  сестра  розповіла  мені  про  вас,  що  ви  так  гарно  допомогли  їй  і  іншим  людям  допомагали…
- Але  я  ж  не  цілитель,  а  тільки  діагност!
- Та  у  вас  саме  діагностування  лікує!  Так  кажуть.
- У  мене  вагітна  дружина  на  восьмому  місяці  і  син  від  попереднього  шлюбу  на  руках!
- Ми  вас  всіх  заберемо!  У  нас  приватизована  база  відпочинку,  мій  батько  її  директор,  то  ми  візьмемо  вас  на  повне  утримання,  тільки  поїдьте  з  нами!
Я  подивився  на  своїх  з  мовчазним  питанням.  У  Бажена  аж  очі  загорілися  від  такої  перспективи,  Віталіна  поглядом  сказала:  «Сам  вирішуй!»
- Візьміть  необхідне  і  ми  прямо  зараз  поїдемо,  а  перед  пологами  ми  привеземо  вас  назад.
І  я  дав  згоду.

Дівчина  була  безнадійна.  Її  мати  покинула  її  та  чоловіка  зразу  після  пологів,  почала  по-чорному  гуляти,  взяла  розлучення  і  вся  сім’я  батька  дівчини,  а  це:  
дід  та  бабуся,  батько  та  його  рідний  молодший  син.  Лагідна  та  спокійна  родина  і  таке  горе  на  руках!
Час,  що  ми  там  провели,  був,  безумовно,  дарунком  нам  усім  з  точки  зору  відпочинку,  бо  на  морі  і  не  може  бути  інакше.  
Я  пробував  лікувати  дівчину,  але  зразу  проявилася  закономірність:  в  моїй  присутності  дівчині  було  легше,  особливо  після  моїх  масажів,  але  я  знав,  що  дівчина  приречена.  Один  раз  я  затримався  із  своїми  на  морі,  то  дід  ледве  врятував  онуку,  роблячи  їй  дихання  рот  в  рот.  Коли  ми  гуляли  з  нею,  то  вона  із  коляски  дивилися  на  нас  такими  тужливими  очима,  що  серце  починало  у  мене  нити.  Віталіна  достатньо  скоро  не  змогла  виносити  цей  страждальний  погляд,  то  часто  я  гуляв  з  дівчиною  сам.  А  Бажен  козакував  на  пляжі  –  от  хто  дійсно  отримував  насолоду  від  цієї  нагоди.

Нарешті  за  декілька  днів  до  очікуваних  пологів  ми  виїхали  на  Київ.  Десь  навпіл  дорозі  Віталіну  почало  прихоплювати,  а  тут  ще  відбулася  дрібна  поломка  старої  автомашини.  Шуткували:  «От  буде  народження  в  дорозі!»
Та  приїхали  до  Києва  вчасно  –  тільки  через  два  дні  я  викликав  швидку  і  Світозар  народився.

Коли  ми  виїжджали  до  Києва,  то  я  діду  змушений  був  сказати,  що  дівчину  їм  не  врятувати.  Так  воно  і  сталося:  вона  померла  через  півмісяця  після  нашого  від’їзду.  А  ще  я  йому  сказав,  щоб  він  припинив  пити  навіть  вино,  бо  для  нього  є  загрозою  інсульт.  Не  послухав  мене  і  через  декілька  місяців  це  сталося  –  інсульт  і  смерть.  Його  неймовірно  лагідна  та  терпляча  дружина  стала  удовицею.

Довго  розмірковував  чому  таке  стало  з  цією  родиною.  А  потім,  після  розмови  з  їх  родичами  у  Києві  зрозумів:  Кара.  Справа  в  тому,  що  дід,  як  виявилося,  був  дуже  довгий  час  особистим  шофером  першого  секретаря  райкому  і  широко  користувався  своїми  привілеями  вельми  своєрідно:  сотні  жінок  в  районі  він  попсував,  сотні  подружніх  пар  зруйнував.  То  Кара  і  стала  такою  страшною  =  його  сини  стали  вельми  нещасними  людьми  саме  у  подружньому  житті.  Якщо  Сила  Карає,  то  найтяжче  Покарання  іде  через  страждання  дітей.
Коли  я  зрозумів  обумовленість  цього  Покарання,  то  спробував  щось  з’ясувати  у  своїх  Кураторів,  але  було  мовчання,  тільки  немов  Хтось  на  мене  насмішкувато  дивився  весь  час  –  Навчання  завжди  має  жорстокий  окрас.

Досі  мене  муляє  одна  неприємна  згадка  про  той  час:  коли  ми  приїхали  до  Києва,  то  у  нас  дома  не  було  ніякої  їжі,  а  чоловік,  що  нас  привіз  мав  її.  Ми  всі  разом  поїли  на  нашій  кухні,  а  залишки  їжі  я  залишив  нам.  Коли  ж  чоловік  попрощався  і  поїхав  додому,  то  у  мене  виникле  відчуття,  що  я  пограбував  його  на  їжу.  І  це  відчуття  зараз  проявилося,  коли  я  згадую  все  це.

Пологи  у  Віталіни  пройшли  звичайно,  хоча  і  з  дрібними  ускладненнями.    Записки  вона  писала  мені  переповнені  любові  до  мене  і  до  сина,  до  нашої  сім’ї  =  вони  досі  зберігаються  в  моєму  архіві,  так  що  наш  Світозар  був  зачати  та  народжений  в  любові.  І  раннє  дитинство  його  проходило  теж  в  любові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683702
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2016

Ми та ІНШІ

Ми  бідкаємося  справно  постфактум  часто
І  любимо  фразу  «Ти  не  переконав!»,
Коли  жарений  півень  клює  гривасте
Допоки  не  чує:  «Бобик  здох,  або  сконав!»

Нерозумність  життєва  дратує  нас  в  інших,
Своя  же  відсутня  –  ми  знаємо  точно!
Тому  правота  наша  завжди  нас  тішить!
Ми  щасливі  завжди,  що  в  нас  все  непорочне!

Нас  гріють  сонні  марення  про  власний  успіх.
Успіх  інших  стійке  ми  ігноруємо.
Чи  не  тому  нас  дивує  інших  усміх,
Коли  по  трупам  ми  дорогу  торуємо?

17.08.2016
Липовий  Скиток

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683701
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.08.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 47. ОБУМОВЛЕНІСТЬ

47.  ОБУМОВЛЕНІСТЬ
13.08.2016*  08:10

Тепер,  коли  я  фіксую  спогади  свого  життя,  (тільки  у  певній  площині,  бо  таких  площин  мав/маю,  як  і  всі  люди,  багато),  то  мимоволі  упорядковую  фрагменти  цього  життя  в  певну  систему  і  починаю  бачити  те,  що  тоді,  в  минулому,  чи  проходило  повз  мене,  чи  я  не  здатний  був  тоді  побачити  як  очевидні  речі.
В  моєму  житті  давно  нема  ніяких  випадковостей.  Та  і  не  було,  судячи  з  усього.  

Здається,  що  я  розповідав  про  те,  що  на  початку  мого  Сенсорного  Розкриття  важливу  роль  грали  сни.  Тепер  знаю,  що  сни  мають  неймовірно  важливе  значення  для  кожної  людини,  знаю  їх  роль  в  становленні  як  Людини,  так  і  Людства  –  багато  що  знаю  про  них.  Але  тоді,  аж  у  1990  році,  коли  ми  з  Баженом  опинилися  в  сільському  санаторії  на  Хмельниччині,  куди  його  мати  купила  нам  путівки,  бо  їй  треба  було,  як  я  казав  тоді,  «мати  вільні  руки  і  ноги»,  сни  були  для  мене  новацією,  особливо  в  тому  вигляді,  в  якому  вони  йшли  до  мене.  А  йшли/приходили  вони  як  уроки  про  моє  тодішнє  та  майбутнє  з  точки  зору  того  часу  життя.
Врізався  в  пам'ять  один  такий  сон,  який  зараз  немов  проявляється  перед  моїм  внутрішнім  зором.

Стіл.  Яскраво  освітлений.  
За  столом  троє:  мати  Бажена  (моя  тоді  ще  дружина),  я  і  якась  неймовірно  молода  дівчина,  яка  мовчки  присутня.  Мати  Бажена  щось  мені  доказує,  розказує  яка  я  сволота,  що  я  ніщо  порівняно  з  нею,  бо  вона  -  молода,  а  я  –  старий  (різниця  у  віці  була  22  роки),  що  я  є  баласт  на  її  ногах,  адже  вона  повинна  крокувати  далі…  Я  мовчки  слухаю  це,  але  моя  терплячка  от-от  закінчиться,  бо  мені  кудись  треба  іти  з  присутньою  дівчиною.  Прикрість.  Нарешті  не  витримую  і  ми  виходимо  із  простору  цього  сну,  але  тільки  для  того,  щоб  опинитися  в  іншому  сонному  просторі.

Андріївський  узвіз.  Він  багато  разів  снився  мені  раніше  та  завжди  у  реконструйованому  вигляді.  Навіть  коли  я  працював  у  Москві,  жив  у  Апрелівці,  а  Узвіз  не  був  ще  реконструйований.
Ми  стоїмо  десь  напроти  будинку  Кавалерідзе  обличчям  до  низу  Узвозу,  за  спиною  у  нас  парить  на  узвишші  Андріївська  церква.
Я  маю  якийсь  стрій,  а  дівчина  чомусь  гола.  І  я  вже  тримаю  її  на  руках.  Дуже  невпевнено,  з  тремтінням  у  долоні,    просовую  руку  під  її  руку  і  торкаю  її  груди  і  тоді  вона  міцно  обнімає  мене,  притуляється  до  мене  і  я  відчуваю,  що  вона  тепер  вважає  мене  повністю  їй  належним.  Промайнуло  здивування  і  в  цей  час  починає  іти  дощ.  Миттєво  на  нас  немов  опускається  трикутна  конусоподібна  тканина  медово-золотистого  кольору.  Вона  парить  у  повітрі,  не  торкаючись  нас.  По  ній  б’є  із  силою  вже  не  дощ,  а  ливень,  чую  як  він  грохоте  навколо  нас,  але  ми  стоїмо  сухі.  Дивлюсь  на  землю,  і  бачу,  що  мої  босі  ноги  стоять  на  валунах  мощення  Узвозу,  а  по  ним  тече  вниз  бурхливий  потік  дощової  води.  Але  ноги  мої  сухі.

Я  тоді  прокинувся  із  калатанням  серця  і  криком  в  думках  «Не  хочу!  Не  хочу  втрачати  і  цю  сім’ю!»  Але  обличчя  дівчини  немов  плавало  перед  очима  і  я  потім  машинально  довгий  час  придивлявся  до  дівочих  обличь  у  натовпі  людей,  що  зустрічалися  мені,  і  не  знаходив  нічого  схожого.  І  тільки  коли  Віталіна  вже  чекала  нашу  другу  дитину,  я  раптом,  немов  вибух  світла  відбувся  у  пам’яті,  зрозумів,  що  це  її  обличчя  тоді  Показали  мені.  Скільки  разів  я  читав  у  фантастичних  романах  про  подібну  ситуацію!

В  тому  ж  році  я  пережив  стан  Психогенного  шоку.  Три  доби  у  своїй  архітектурній  майстерні,  яку  я  мав  тоді,  не  спав  і  у  стані  явного  одержання  мав  спілкування  з  різними  Силами,  мене  Проводили  за  три  доби  через  Ініціацію,  яка,  наприклад,  у  Східних  Окультних  практиках  займає  роки  і  десятиліття.  І  тоді  був  фрагмент,  коли  мені  показали  Реінкарнаційний  шлях  на  Землі  моєї  Душі.  От  і  це  зараз  проявилося  перед  внутрішнім  зором  як  запис  на  кіноплівці.  Там,  де  ліва  стіна  сходиться  із  стелею,  по  діагоналі  з  направленням  знизу  уверх  крокує  вервечка  чоловіків,  які  тримають  за  руку  жінок.  Пари.  І  попереду  іду  я,  тримаючи  за  руку  молоду  дівчину.  Скільки  мені  років  було  у  цьому  дійстві  тяжко  сказати,  але  дівчина  біля  мене  явно  дуже  молода.  Її  обличчя  знову  врізається  в  пам'ять,  але  тільки  для  того,  щоб  я  забув  його  на  певний  час.  І  тільки  коли  Віталіна  вже  чекала  нашу  другу  дитину,  я  раптом,  немов  вибух  світла  відбувся  у  пам’яті,  зрозумів,  що  це  її  обличчя  тоді  Показали  мені.

Тоді  ж,  в  моєму  стані  Психогенного  колапсу,  Голоси,  які  немов  кружляли  навколо  мене,  шелестіли  фразою:  «Коли  твій  старший  син,  який  є  молодший,  буде  старшим    для  молодшого,  тому  що  молодший  буде  старшим…»  Я  подумки  кричав;  «Не  хочу!  У  мене  вже  є  два  сини!  Не  хочу  більше  дітей!»  Але  Голоси  тільки  міняли  окрас  своїх  тверджень  і  робили  із  них  різні  варіації.

Все  це  було  у  1990  році.  А  у  1993  році  Віталіна  стала  моєю  дружиною.  А  синів  вона  народила  у  1994  році  –  Світозар,  у  1997  –  Дарій.  Отже,  до  1996  року  я  не  бачив  і  не  усвідомлював  ніякої  обумовленості  нашого  парування!

Інколи  думаю:  «А  скільки  обумовлень  я  не  бачу  і  не  усвідомлюю  досі?»  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683502
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 46. СВІДКИ

46.  СВІДКИ
12.08.2016*  14:00

Софія.  Свідок  з  боку  нареченої.  Мала  тоді  18-19  років.
Подруга  Віталіни  по  Педагогічному  училищу.  Мала  дві  особливості:  до  неї  регулярно  приходив  Ангел  в  усьому  білому  і  спілкувався  з  нею  -  таким  чином  вона    мала  Контакт  у  такій  формі;  вона  ретельно  вивчала  самостійно  англійську  мову,  мала  регулярні  контакти  в  міжнародній  мережі  знайомств  через  Інтернет  і  мріяла  про  еміграцію  із  України.
Закінчила  Училище,  познайомилася  із  Джоном  із  США,  який  виявився  німцем  по  національності,  батьки  якого  після  Другої  світової  війни  емігрували  до  цієї  країни.  Дід  у  нього  був  кимсь  в  системі  гестапо,  то  у  Джона  була  фобія  провини  перед  Людством.  Великого  росту,  міцний,  рудий  і  в  ластовиннях  обличчя  –  він  дивним  чином  пасував  Софії,  бо  вона  теж  була  рудою.  Закінчилося  все  це  тим,  що  спочатку  він  приїхав  до  неї  у  Київ,  потім  вона  поїхала  до  США,  його  батьки  зустріли  її  дуже  добре.  Було  весілля.  Як  подружжя  вони  приїздили  до  Києва,  були  у  нас  в  гостях,  він  подарував  мені  красиву  маленьку  скульптурку  чаклуна…
Але  потім  щось  там  не  склалося.  Вони  розлучилися.  Вона  закінчила  американські  кулінарні  курси  і  повернулася  до  Києва  як  дипломований  кухар.  Знаю,  що  у  неї  було  вельми  бурхливе  життя,  але  вже  більше  15  років  про  неї  нічого  не  знаю.

Толя,  Анатолій.  Свідок  з  боку  нареченого.  Віком  десь  біля  40.
Познайомився  я  з  ним  в  дусі  90-х  років.
Коли  Володя  Максимів  запропонував  мені  пожити  в  його  гостинці,  поки  піддійте  готовність  моєї  кооперативної  квартири,  то  він  попросив,  щоб  до  того,  як  він  перейде  у  свою  велику  квартиру,  ми  з  ним  пару  діб  пожили  разом  -    треба  було  показати  мені  що  є  у  квартирі,  що  і  де  знаходиться  за  межами  квартири  в  окрузі  тощо.    Він  спав  на  своєму  ліжку  в  кімнаті,  а  я  на  розкладушці  в  кухні.
На  другу  ніч  нас  обох  розбудив  грюкіт  у  двері  десь  після  двох  годин  ночі.  Матюкаючись,  Володя  відкрив  двері  –  перед  дверима  стояв  в  наспіх  надітому  одязі  чоловік,  обличчя  якого  було  все  в  плямах,  волосся  скуйовджене,  а  очі  були  як  у  навіженого:
- Володю!  Мені  тільки  що  подзвонила  охорона  і  сказала,  що  у  моєму  складі  щось  вибухнуло.    Пішли  подивимося!
Володя  подивився  на  цю  людину,  на  мене  і  сказав:
- Знайомтесь:  Віктор,  Анатолій.  Почекай  нас  в  коридорі.
Ми  швидко  одягнулися  і  пішли.  Йти  треба  було  не  далеко,  бо  склад  цього  дрібного  підприємця  був  у  напівпідвали  будинку  часів  післявоєнного  Советікусу    через  квартал.

Коли  відкрили  двері  до  складу,  то  побачили  Руку  Долі:  виявилося,  що  весь  стелаж  висотою  до  трьох  метрів  і  довжиною  до  5  метрів,  на  якому  стояли  скляні  банки  із  різними  консерваціями,  повидлами,  джемами,  напоями  та  маринадами,  впав  пласко  на  підлогу.  Жахлива  картинка.
Перша  реакція  Володі  була  –  реготання,    Толя  стогнав  і  рвав  на  голові  волосся  –  збитки  великі.  А  потім  ми  втрьох  до  ранку  прибирали  ці  наслідки  Покарання,  адже  Толя  все  приговорював:
- За  що  мені  таке  Покарання?  Невже  це  та  відьма  постаралася?  Ви  ж  подивиться:  стелаж  металевий,  а  кріплення  немов  хтось  вирвав  із  стіни.
Через  години,  коли  все  було  прибране  і  помите,  ми  сиділи  у  Толі  на  кухні  пили  горілку,  а  його  дружина  подавала  нам  якусь  закуску.  І  Толя  розказував  нам,  що  його  перша  дружина,  яка  живе  в  цьому  ж  будинку,  закрила  від  нього  доньку,  що  вона  чаклує,  влаштовує  йому  скандали.  Бо  їй  все  мало  грошей,  які  він  дає,  а  коли  дізналася,  що  він  другий  раз  одружився,  то  зовсім  оскаженіла.  Ми  заспокоювали  його.  Володя  підбивав  мене  подивитися  чи  дійсно  ця  краля  є  відьмою,  я  відмовлявся,  потім  Володя  майстерно  все  перевів  на  мою  адресу,  розписуючи  карколомність  мого  життя.
Ми  затоваришували  з  Толею.
Його  друга  дружина  була  молодша  за  нього  років  на  15,  але  вже  мала  доньку  від  першого  шлюбу.  Онука  одного  із  видатних  академіків  України,  аспірантка,  високого  зросту,  струнка,  витончена  і  дуже  цікава  у  спілкуванні.

Через  деякий  час  я  поїхав  у  відрядження  на  Полтавщину.  Шлях  був  знайомий,  новенький  імпортний  автобус  плавно  котився  по  шосе.  Я  сидів  на  першому  одиничному  сидінні  з  правого  боку    і  насолоджувався  краєвидами.  Ми  проїхали  трохи  більше  половину  шляху  коли  раптом  піді  мною  в  автобусі  щось  вибухнуло  і  він  різко  зупинився.  Я  машинально  подивився  на  годинник  (тоді  ще  носив  час  від  часу  його,  це  потім  всі  годинники  почали  псуватися  на  моїй  руці  і  я  досі  не  маю  годинника  саме  тому).  Ошелешений  водій  автобусу  попросив  нас  вийти  і  довго  шукав  що  ж  то  сталося,  а  потім  сказав,  що  луснула  амортизаційна  подушка  з  мого  боку.  Я  не  автомобіліст,  то  досі  не  розумію  сказав  шофер  правду  чи  ні,  існує  така  подушка  чи  ні,  але  тоді  разом  з  усіма  пасажирами  декілька  годин  чекав  поки  приїде  інший  автобус  і  забере  нас.

Коли  через  два  дні  я  повернувся  до  Києва,  то  з’ясувалося,  що  саме  в  той  час,  коли  у  нас  трапилася  аварія,  у  Толі  на  руках  миттєво  померла  його  дружина  від  серцевого  нападу.  Толю  я  застав  в  страшенному  стані:  від  пив  горілку  і  не  п’янів,  і  весь  час  ридав.  Його  горе  і  відчай  були  особливо  вражаючими,  бо  по  своїй  натурі  він  був  безшабашним  та  трохи  босякуватим  чоловіком,  здатним  на  відчайдушні  кроки.
Я  пробував  його  заспокоїти,  але  він  продовжував  ридати.  І  раптом  я  відчув  присутність  його  дружини.  Сказав  йому  про  це.    Він  тупо  запитав:
- Що  вона  говорить?
І  тут  я,  на  своє  здивування,  дійсно  почув  її  голос.  Мені  залишалося  тільки  повторювати  її  слова:
- Толя!  Тобі  не  треба  горювати.  Ти  знав,  що  у  мене  хворе  серце.  Тобі  треба  жити.  У  тебе  буде  ще  молода  дружина  і  вона  народить  тобі  сина.  Будь  щасливий!
На  Толя  ринулася  тверезість,    він  припинив  ридати  і  сказав:
- Де  вона?  Чому  так?  Що  буде  з  її  донькою?
Але  я  не  чув  вже  голос  цієї  жінки  і  не  відчував  її  присутність.  До  речі:  більше  ніколи  мені  не  доводилося  мати  контакт  з  померлими.

Через  день,  знову  таки  вночі,  а  я  вже  був  сам  у  квартирі,  мене  розбудив  Толя  грюкотом  у  двері.  Коли  я  відкрив,  то  він,  переляканий,  з  виряченими  очима,  сказав:
- Вікторе!  Допоможи.  Як  завжди  я  перед  сном  прийняв  на  грудь  200  грам,  бо  інакше  досі  не  можу  заснути.  Заснув,  прокинувся,  бо  туалет  покликав.  Коли  проходив  через  кімнату,  то  раптом  з’явилася  фігура  в  повітрі  і  сказала  матюками:  «Припиняй  пити,  такий  перетакий,  інакше,  так  перед  так,  бля,  так  перед  так  відправишся  в  п…»  Я  зразу  став  тверезим!  Перелякався!  Що  це?  І  головне:  моєю  ж  мовою  все  це  мені  сказав!  Хто  це  був?  Це  що,  біла  гарячка?
Прийшлось  заспокоювати  його,  щось  говорити  заумне,  адже  не  міг  я  йому  сказати  правду,  хоча  вже  знав  на  той  час,  що  всі  люди,  які  мають  зі  мною  спілкування,  мають  на  собі  автоматичний  прояв  Сили  Вищого  Розуму,  який  веде  мене.

Толі  вдалося  взяти  участь  в  бізнесовій  операції  по  продажу  квартир  і  з  ним  за  його  послуги  розрахувалися  трьох  кімнатною  квартирою  в  новобудові  на  Харківському  масиві.    Новий  рік  1993/94  ми  з  Віталіною  і  з  Баженом  зустрічали  у  нього,  в  чотирьох.  
У  Толі  була  розрадою  собака-бультер’єр.  Біла  дуже  коротка  шерсть,  рожева  морда  формою  нагадує  пацюка,  норов  –  вбивця  всякої  живності,  бо  ця  порода  була  виведена  спеціально  для  боїв.  Толю  вона,  а  це  була  сука,  обожнювала,  а  до  чужих  відносилася,  м’яко  кажучи,  недоброзичливо.  Але  коли  ми  прийшли  втрьох  до  Толі,  то  вона  зразу  кинулася  до  Бажена  і  почала  вилизувати  його  шкіру  –  він  тяжко  страждав  алергією.  Пам’ятаю,  що  Бажен  потім  просив  дати  йому  фотокартку,  яку  я  зробив  тоді,  бо  його  товариші  не  вірили,  що  таке  можливе,  щоб  бультер’єр  був  такий  доброзичливий.
За  столом  Толя  був  сумний,  дивився  на  те,  як  ми  втрьох  спілкувалися  один  з  одним,  як  ми  з  Віталіною  сиділи  поряд  за  столом,  як  окремі  погляди  і  рухи  виказували  теплоту  наших  стосунків  і  у  нього  наверталися  сльози.    І  Віталіна  вирішила  допомогти  йому  –  через  деякий  час  вона  порекомендувала  свою  однокурсницю  йому  як  квартирантку.

Вікторія  мала  відьмацьку  вдачу  і  навіть  зовнішній  вигляд  її  примушував  відчувати  в  ній  якусь  Силу.  Для  мене  ця  Сила  була  чужа.  Можливо  тому  надалі  наші  стосунки  не  склалися  –  Толя  і  Вікторія  одружилися,  вона  народила  йому  сина.

Час  від  часу  ми  передзвонювалися.  А  потім  і  це  припинилося.  Я  чув,  що  вона  почала  практикуватися  як  екстрасенс.    Але  наші  сім’ї  існували  в  різних  площинах.  Тим  більше  було  моє  здивування,  коли  через  багато  років,  десь  у  2006  році,  Толя  подзвонив  мені  і  почав  по  телефону  звинувачувати  мене  в  чорному  чаклунстві,  в  якихось  злих  діях  по  відношенню  до  нього  і  його  сім’ї.  Я  нічого  не  міг  зрозуміти,  бо  про  цих  людей  на  той  час  я  просто  забув,  адже  у  мене  на  руках  були  мої  сини  і  моє  життя  було  повністю  присвячене  їм.  Поклав  тоді  трубку  без  відповіді  і  довго  сидів  здивований.
А  у  2013  році,  якщо  не  помиляюсь,  я  їх  обох  раптом  побачив  на  екрані  телевізора  –  вони  віщали  щось  плутано  і  примітивне  про  Сенсорику,  Паранормаліку  і  таке  інше,  при  цьому  Толя  виступав  в  якості  адепта  незрозумілого  вчення.
За  станом  на  зараз  нічого  не  знаю  про  цих  людей  і  про  їх  долю.  Та  мене  і  не  цікавить  це  –  достатньо  того,  що  там,  у  минулому,  Толя  Гришин  мав  значний  вплив  на  наше  життя  і  я  досі  йому  вдячний  за  це.

От  написав  цю  фразу  і  вже  в  котрий  раз  подумав/зафіксував/проявив,  що  масиви  минулих  подій  немов  живуть  своїм  самостійним  життям.  Таке  відчуття,  ніби  в  Інформаторії  Землі  все  це  зафіксоване  без  часових  градацій  і  термінів  існування.  І  я  знаю,  дійсно  ЗНАЮ,  що  це  так  воно  і  є,  що  це  стосується  всіх  людей,  які  жили,  живуть  і  будуть  жити  на  цьому  світі,  що  можна  торкнутися  цих  записів,  навіть  Читати  їх,  треба  тільки  мати  для  цього  Талант  і  Дозвіл.  Мені  декілька  разів  таке  вдавалося.  А  із  свого  минулого  життя  я  можу  проявляти  майже  все,  хоча  це  часто  приносить  сором  і  біль.  Коли  таке  відбувається  десь  на  вулиці,  серед  людей,  то  на  мене  здивовано  дивляться  перехожі,  бо  я  не  стримався  і  застогнав.  Таке  буває.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683289
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2016

ДУШІ ОСНОВНОГО ТИПУ

Подібних  до  мене  у  Всесвіті  мало.
Блукаємо  ми  всі  як  емісари  Вищого  Розуму
І  в  істотах  не  проявляємося  ніколи  зухвало,
Хоч  тихо  завжди  штовхаємо  їх  до  пошуку/роздуму.

Ми  ті,  хто  завжди  спроможний  до  Іспиту,
Хто  Дарує  розумним  наснагу  для  пошуку  Істини,
Ми  сіємо  в  людях  ідею  розмиту/несамовиту,
Хто  завжди  провокує  повстання  в  житті  проти  рутини.

12.08.2016
Липовий  Скиток

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683288
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 12.08.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 45. Офіційний старт Шостого життя

45.  Офіційний  старт  Шостого  життя
09.08.2016*  08:50

І  от  ми  офіційно  зареєструвалися  як  чоловік  та  дружина  з  моїм  прізвищем.  

Інколи,  коли  я  час  від  часу  проглядаю  старі  фотокартки  і  потрапляю  на  нашу  шлюбну  фотокартку,  що  стандартно  завжди  роблять  в  Закладах  реєстрації  громадянського  стану,  то  мене  охоплює  дуже  складне  почуття  –  ніяковість  і  здивування,  захват  і  пошана,  навіть  сором’язливість  і  невіра,  що  таке  дійсно  було.
Віталіна  стоїть  радісна,  з  червоними  від  хвилювання  щоками,  з  великою  зачіскою,  яку  вона  створила  сама  за  рахунок  довгої  і  ретельної  операції  з  волоссям  за  допомогою  звичайного  гребінця  і  лаку  для  волосся.  Очі  її  сіяють.  Вона  тримає  в  руках  букет  квітів.  Плаття  у  неї  складного  ніжно  червоного  кольору,  з  переливами  –  взяла  у  подруги  на  тимчасове  користування  заради  такого  свята.  Вона  –  молода  щаслива  дівчина.  І  було  їй  тоді  18  років.
Поряд  стою  я  в  сірому  строкатому  костюмі  від  Миколи  Івановича,  тримаю  Віталіну  за  руку.  Вираз  мого  обличчя  має  не  тільки  суміш  почуттів,  що  я  описав  тільки  що,  а  і  здивування  від  того,  що  я  без  вусів  –  Віталіна  категорично  поставила  вимогу,  щоб  я  їх  знищив,  а  я  їх  носив  до  того  більше  15  років!  Вік  мій  на  фотокартці  тяжко  визначити,  бо  мені  і  моєму  середньому  брату  завжди  давали  на  10-15  років  менше,  ніж  нам  було  насправді,  така  наша  родова  вдача,  але  явно  видно,  що  я  значно  старший  за  молоду.  Хоча  і  мав  тоді  струнку  статуру,  носив  тоді  одяг  48  розміру.  Загальний  вигляд  у  мене  навіть  сховано  переляканий,  але  якщо  придивитися,  то  в  очах  застигла  посмішка.  Одним  словом:  зрілий  чоловік  у  неочікуваній  ситуації.  І  було  мені  тоді  58  років!

На  той  час  у  мене  був  вже  великий  досвід  святкувань  фіксації  одружень.

Перший  раз  батьки  нареченої  закотили,  як  це  прийнято  було  в  сільській  місцевості,  а  справа  відбувалася  в  селищі  на  станції  Малин,  не  в  самому  місті,  
святкування  на  250  осіб  на  три  дні.    Я  був  тоді  звичайним  бідним  студентом  із  вельми  бідної  робітничої  сім’ї  і,  чесно  кажучи,  мене  гнітило  усвідомлення  цього.  З  того  часу  пройшло  більше  ніж  півстоліття,  а  це  почуття  не  промайнуло  і  входить  досі  у  комплекс  усвідомлення  моєї  провини  перед  першою  дружиною  –  єдиною  жінкою,  перед  якою  я  дійсно  маю  відчуття  провини  і  мене  не  рятує  усвідомлення  певної  об’єктивності  розлучення  з  нею.  Тоді  було  фотографування,  але  фотокартки  у  мене  немає.

Другий  раз  –  розпис  в  державній  установі  та  святкування  разом  із  двома  свідками  в  ресторані  «Хрещатик»,  який  тоді  існував.  І  ніякого  фотографування.  

Третій  раз  –  формальний  розпис  навіть  без  свідків,  бо  у  нас  вже  була  народжена  донька  Богдана,  стосовно  якої  я  на  другий  день  після  її  народження  офіційно  визнав  своє  батьківство.  І  знову  таки  –  без  офіційного  фотографування.  І  ніякого  святкування.

Четвертий  раз  –  формальне  оформлення  шлюбу,  фотографування  і  навіть  десь  у  в  архіві  мене  є  ця  фотокартка.  Святкування  як  такого  не  було.

І  от  п’яте  моє  входження  в  шлюб.  Був  тоді  переконаний:  останнє.  Так  воно  і  вийшло.
У  нас  були  свідки:  з  мого  боку  Толя  Гришин,  а  з  боку  Віталіни  –  її  подруга  по  Училищу  Софія.  Ці  люди  не  були  просто  формально  свідками  у  нас,  вони  мали  на  наше  життя  певний  вплив,  тому  про  них  треба  розказати  хоча  би  те,  що  я  знав  тоді  і  чим  мої  знання  на  цей  момент  і  обмежуються.
Святкували  учетвером  у  нас  дома  звичайною  вечерею.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683081
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2016

ПАРТФАРИСЕЙСТВО

Коли  партійний  український  лідер/вождь
Надсадно  волає  про  надсправедливість,
Тоді  згадую  частенько  курячий  дощ,
Коли  при  сонці  хмари  дарують  милість.

Фарисейську  тяжко  прийняти  двозначність,
Коли  волають  народу  та  за  нього
І  тягнуть,  немов  ковдру,  на  себе  дійсність,
Щоб  вата  мала  лідера  за  святого.

11.08.2016
Липовий  Скиток

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683076
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.08.2016

РУХИ

Кожну  п’ятницю  влітку  звільнення  Києва:
Автомашини  мов  таргани  тікають  із  міста  –
Це  Людська  Екологія  є  багатодієва:
Тягне  в  Природу  власників  дач  і  туриста.

В  неділю  =  захоплення  Києва  зворотний  процес,
Бо  чекає  робочий  напружений  тиждень.
От  ілюстрація,  що  європейський  прогрес
Наш  на  шляху  до  Європи  давно  є  промінистий!

07.08.2016
Липовий  Скиток

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682367
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.08.2016

РУХИ

Кожну  п’ятницю  влітку  звільнення  Києва:
Автомашини  мов  таргани  тікають  із  міста  –
Це  Людська  Екологія  є  багатодієва:
Тягне  в  Природу  власників  дач  і  туриста.

В  неділю  =  захоплення  Києва  зворотний  процес,
Бо  чекає  робочий  напружений  тиждень.
От  ілюстрація,  що  європейський  прогрес
Наш  на  шляху  до  Європи  давно  є  промінистий!

07.08.2016
Липовий  Скиток

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682366
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.08.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 43. ПОЧАТОК СПІЛЬНОГО ЖИТТЯ

43.  ПОЧАТОК  СПІЛЬНОГО  ЖИТТЯ
31.07.2016*  21:40

Повернулися  до  Києва  і  буквально  через  декілька  днів  я  отримав  звістку,  що  треба  приїхати  до  голови  будівельного  кооперативу  «Суднобудівельник  –  21»  та  отримати  ордер  на  квартиру  і  ключ  від  вхідних  дверей.  

В  моєму  житті  це  була  четверта  дійсно  моя  квартира.  Першу  я  отримав  в  Ялті,  двокімнатну,  на  посаду  головного  архітектора  Ялтинського  відділення  інституту  «Союзкурортпроект».  Здав  її  державі,  коли  мене  «опустили  парашутистом»  в  один  Московський  інститут  ГАПом  (головний  архітектор  проектів)  заради  проектування  санаторію  для    Великого  театру  та  Кремлівського  Плацу  З’їздів  СРСР.  Тоді  в  Апрелівці  під  Москвою  я  отримав  трьох  кімнатну  квартиру  теж  на  посаду.  Коли  ностальгія  задавила  мене,  то  мені  вдалося  поміняти  її  на  теж  трьох  кімнатну  квартиру  в  Українці  Обухівського  району  Київщини.  Цю  квартиру  я  залишив  дітям  та  колишній  другій  дружині  після  розлучення.  
І  от,  нарешті,  моя  кооперативна  квартира,  яку  я  побудував  сам!

Ми  з  Віталіною  приїхали  дивитися  її.  Перший  поверх.  Кімната,  кухня-їдальня,  роздільні  приміщення  сантехнічного  обслуговування  і  дві  великі  лоджії  1,5  м  на  3,5  м!
Зайшли  в  квартиру,  подивилися  на  все  це,  а  потім  суто  символічно  розстелили  в  кімнаті  газетки  на  підлогу,  лягли  на  них  взявшись  за  руки,  як  робили  це  в  наметі  на  Дубках,  і  так  полежали  хвилин  п’ять,  дивлячись  у  стелю.  Розсміялися.  Встали.  Вийшли  із  квартири  і  пішли  до  автобуса.  Троєщина  –  зовсім  незнайомий  район  ні  їй,  ні  мені.

У  нас  була  квартира.  І  тільки.
Мої  книги,  папери,  якійсь  одяг  та  інші  причандали  знаходилися  у  тимчасовій  будівлі  садиби  архітектора  Петра  Кедровського,  де  я  один  час  жив.  Щось  було  у  квартирі  Володі  Максимова.  У  Віталіни  були  оті  її  клумаки  з  одягом  та  ще  чимсь.  О!  У  мене  був  набір  посуду,  який  я  купив  на  станції  Дунаєвець  при  повернені  до  Києва,  стіл  та  стільці,  що  залишилися  від  мами,  зберігалися  у  брата  в  розібраному  вигляді.  І  це  все.  Але  раптом,  що  потім  відбувалося  часто,  немов  по  якомусь  велінню  Вищих  Сил,  до  нас  прийшла  допомога.

Володя  Максимів  був  першим  в  цьому  і  подарував  нам  стандартний  кухонний  куточок  –  стіл,  до  нього  кутове  сидіння  з  простором  для  всякого  причандалля  під  кришками  сидінь.
Толя  Гришин  подарував  на  кухню  простий  набір  шаф  –  що  стоять  на  підлозі  і  що  висять  на  стіні.  
Ці  двоє  тоді  були  для  нас  єдиними,  хто  беззаперечно  нас  підтримував  і  всіляко  виказував  це  у  нашому  паруванні.  Мій  середній  брат  Валентин,  як  завжди,  мовчки  вислухав  мене,  а  потім  сказав:  «Я  не  схвалюю  твоє  рішення,  але  ти  же  знаєш:  твої  дружини  завжди  мною  приймалися,  бо  вони  твої  дружини.  Та  відчуває  моє  серце,  що  це  добром  не  закінчиться!  Принаймні:  прийми  мої  поздоровлення!»

Володя  дав  свій  бус  і  я  зібрав  свої  речі  з  різних  місць  та  привіз  у  квартиру.  І  вивалив  купу  посеред  кімнати  аж  до  стелі.  Декілька  днів  пішло  на  те,  щоб  розібрати  її.  Але  у  нас  не  було  на  чому  спати  і  ми  деякий  час  стелили  все,  що  могли  пристосувати  для  цього,  на  підлогу  в  кухні.  А  потім  я  почав  робити  тапчан  на  двох  із  всяких  матеріалів,  благо  в  будинки  люди  активно  заселялися  і  ламали    і  викидали  на  смітники  при  будинках  примітивні  вікна  та  двері,  що  будівельники  вмонтували  в  квартири,  заради  того,  щоб  поставити  якісні.  Так  що,  матеріал  був,  а  руки  у  мене  ніколи  не  стояли  матюком.

Як  тільки  ми  опинилися  у  квартирі,  так  зразу    подали  документи  на  реєстрацію  шлюбу.  Треба  було  чекати  місяць.  
Віталіна  закінчила  навчання  в  Педагогічному  училищі,  отримала  диплом  вихователя  у  дитячому  будинку  з  правом  викладання  німецької  мови.  Оформила  направлення  в  один  із  закладів,  що  були  недалеко  від  будинку,  а  таких  навколо  нас  є  досі  аж  3.  Я  продовжував  працювати  у  Володі  Максимова.

У  нас  з  Віталіною  почався  термін  спільного  життя.

Необхідно  підкреслити,  що  в  той  час  були  люди,  які  нам  допомагали  і  я  не  можу  не  згадувати  їх  досі  із  вдячністю  та  повагою,  враховуючи  унікальність  ситуації,  в  якій  ми  тоді  були.  Не  можу  не  розказати  про  них,  а  саме:
- Володя  Максимів  –  мій  начальник  та  наш  доброзичливість;
- Толя  Гришин  –  гарний  товариш  і  доброзичливість;
- Андрій  та  Наталі  Кондренко  –  брат  Віталіни  та  його  дружина;
- Валентин  –  мій  брат  та  його  дружина  Світлана;
- Тарас  Григорович  Шейко  –  мій  колега  по  Екзотерії  та  наш  доброзичливиць,  про  якого  я  вже  вище  розповідав;
- Володя  Шимальський  та  його  дружина  Майя  –  інтелектуали,  які  володіють  практично  всіма  основними  мовами  Європи.
У  кожного  із  них  була  своя  історія  життя,  свої  переплетіння  в  Любові  і  свої  розуміння  нас,  часто-густо  достатньо  критичні,  але  це  були  ті  люди,  які  підтримували  нас,  про  що  я  досі  пам’ятаю  з  глибоко  вдячний  ним  за  це  і  досі  не  знаю  як  виразити  їм  свою  повагу.
Пізніше  до  них  приєднався  ще  Костя  Бернацький  –  неймовірно  сильний  екстрасенс/лікувальник  в  минулому.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681735
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2016

ВНОЧІ

Прокинувся  вночі  від  блискавок  Перуну
І  рахував  секунди  до  Голосу  його,  
Потім  слухав  як  дощ  рве  глуху  ніч  поснулу
І  переможно  тікає  у  своє  лігво.

02.08.2016
Липовий  Скиток

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681734
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 04.08.2016

РЕІНКАРНАЦІЇ

Привіт,  мої  попередні  інкарнації!
Бач,  мене  ви  мабуть  зачекалися,
Той  робите  капості  та  провокації,
Немов  ви  мною  ще  не  награлися.
Які  кульбіти  в  житті  ви  влаштовували!
А  про  карколомності  –  явно  на  Оскара!
Мене  то  за  генія,  то  за  дурня  мали,
Мов  Едем  -  мій  батько,  а  мати  є  Сахара.
Ви  знаєте:  давно  я  вже  не  плачу  –
Сміюсь,  немов  та  жертва  Тамерлана,
Ховаю  одинокість,  біль  –  тим  паче,
В  ритмах  Елігтонова  каравану.
Знову  до  Січі  на  коні  я  несу  бранку  –
Це  викрав  я  нахабно  доньку  паші,
Вшкваримо  завтра  весільну  гулянку  –
Мати  скаже  мені:  «Сину!  Тепер  не  гріши!»
Там,  для  мене  у  далекому  прийдешньому
Нащадки  вберуть  ще  кров  інших  націй,
Може  і  згадають  про  Туреччину:
Віддадуть  шану  запрадіду/запрабабці.

27.07.2016
Липовий  Скиток                      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680938
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 30.07.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 42. МЕДОВИЙ МІСЯЦЬ?

42.  МЕДОВИЙ  МІСЯЦЬ?
30.07.2016*  19:15

Декілька  днів  все  було  спокійно,  а  потім,  коли  ми  з  Віталіною  зустрілися  дома,  то  вона  сказала:
-  Я  сьогодні  зустрічалася  з  подругою  ще  по  школі.  Після  того,  як  я  поступила  до  Педагогічного  училища,  ми  зустрічаємося  з  нею  не  часто.  Почула  новини  про  мене,  то  і  приїхала  до  Училища.  У  неї  батько  є  одним  із  функціонерів  СБУ.  Вона  сказала,  що  мій  батько  приходив  до  них  з  проханням  допомогти  тебе  угамувати.  Так  вона  і  почула  новину  про  мене.  А  ще  вона  сказала,  що  мій  батько  вже  домовився  зустрітися  з  якимсь  чаклуном,  щоб  нас  розбити.  Та  не  будемо  на  це  звертати  увагу,  адже  ми  під  Захистом,  чи  не  так?
-  Я  турбуюсь  тільки  про  тебе  -  відповів.

Коли  на  другий  день  приїхав  на  роботу,  то  змій  Максимів  подивився  уважно  на  мене,  підморгнув  і  сказав:
- То  як  організуємо  ваш  медовий  місяць?
Я  промовчав.
- Ну-ка,  колись!  Що  трапилося?  –  перейшов  він  на  діловий  тон.  І  я  розповів  новини.
Він  вислухав  все,  розвеселився,  а  потім  сказав:
- От  що:  вони  вас  не  залишать  так  просто.  Треба  линяти  з  Києва.  Пересунемо  наші  наміри  на  один  день.  Ти  мужня  людина?  Що  я  питаю?  Тільки  мужня  людина  чи  повний  ідіот  піде  на  крадіжку….  шуткую,  шуткую,  на  шлюб  з  дівчиною  на  40  років  молодшу.  Ти  не  ідіот,  точно  знаю.  Отже:  ти  мужня  людина.  Тому  домовляємося  таким  чином.  Зараз  пиши  заяву  про  відпустку  із  завтрашнього  дня.  Я  сьогодні  сам  за  кермом  їду  на  Дубки.  Це  ми  так  називаємо  наше  звичне  місце  для  рибалки  та  полювання.  А  взагалі  це  –  Бубново-Скибідський  пост  №3  лісництва.  Зараз  іди  додому…  Віта  закінчила  навчання?
- Ще  ні.
- Нехай  щось  придумає.  Хоча  би  на  тиждень.  Іди  додому  і  приготуй  потрібні  речі.  Палатку  маєш?
- Так.  Брат  віддав  мені  її.
- От  і  добре.  Завтра  вранці  за  вами  додому  приїде  на  бусі  мій  гонористий,  вибач  –  бзікнутий,  шофер  і  забере  вас.  По  дорозі  він  візьме  ще  одну  жінку,  це  –  кума  мого  тезки,  який  тікає  в  Канаду  і  вирішив  попрощатися  таким  чином  з  кумою.  Шофер  привезе  вас  до  протилежного  до  Дубків  берегу  Дніпра.  Це  десь  за  селом  Хрещатик.  Ви  вивантажите  всі  речі,  надуєте  гумовий  малий  десантний  човен,  сядете  в  нього  і  тобі  треба  буде  перетнути  на  цьому  човні  із  двома  жінками  та  речами  Дніпро.  На  цей  час  ми  з  тезкою  та  моїм  постійним  робітником  Вітьою  поставимо  свої  палатки  і  будемо  чатувати  вас  на  берегу.  То  зрозумів  чому  я  питаю  про  мужність?  Даєш  згоду  на  це?
- Я  згодний.
- От  і  добре.  Тобі  не  треба  радитися  з  дружиною?
- Але  ми  ще….
- Припини,  припини,  мені  Тарас  все  розказав  що  буде  у  вас,  а  я  йому  вірю!  Ти  же  знаєш.  Так  що,  Матвійович,  чеши  додому  і  готуйся.  Зайди  до  бухгалтера,  я  скажу  щоб  тобі  видали  гроші.  До  речі:  нічого  не  купуй  з  їжі:  все  вже  закуплене  і  риба  буде!

І  було  все  так,  як  сказав  Володя  Максимів.  Чесно  скажу:  я  тільки  в  дев’ятому  класі  пробував  гребти  на  човні,  то  подолати  поперек  Дніпро  було  мені  не  просто,  та  моє  щастя  жодний  пароплав  чи  катер  на  підводних  крилах  не  мчався  по  воді  –  окрім  нашого  човна  на  воді  не  було  навіть  човнів  рибаків.  На  місці  ми  були  десь  біля  п’яти  вечора.  Володя  і  його  робітник  на  всі  руки  Вітя  бігали  по  берегу  та  давали  нам  вказівки  як  і  де  пристати.

Місце  для  нашого  намету  вже  було  розчищене,  то  я  швидко  поставив  його.  Потім  нарізали  трави  на  полі,  яке  розкинулося  за  гаєчками,  розклали  речі  і  було  вогнище,  вечеря,  поздоровлення  нас  та  різні  розповіді,  сміх  і  якась  радість,  яка  опустила  мене  у  суцільний  спокій.  Віталіна  щиро  сміялася,  теж  шуткувала  і  я  бачив,  що  їй  дуже  приємно  бути  в  цьому  товаристві.
Лягли  спати  порівняно  рано,  бо  рибалки  рано  вранці  відправлялися  на  справу.  Ми  лежали  мовчки  в  палатці  взявшись  за  руки  і  вдихали  дурмані  пахощі  свіже  зрізаної  трави.  По  мовчазній  домовленості  ні  вона,  ні  я  не  робили  спроби    на  інтимне  зближення.  Було  таке  враження,  що  я  вперше  у  своєму  житті  дійсно  маю  спокій,  що  всі  мої  негаразди,  турботи,  сумніви,  розуміння  провин  перед  дітьми  та  першою  дружиною  –  все  це  залишилося  немов  в  іншому  житті.  Віталіна  мовчала.  Мовчав  і  я.  Але  було  враження,  що  ми  розмовляємо  без  слів  в  темному  наметі.  Її  довіра,  навіть  якась  невимовлена  зверхність  обваловували  мене  і  в  цьому  стані  я  повільно  увійшов  у  сон  без  сновидінь.
І  так  було  у  нас  кожний  день,  кожний  вечір  та  кожну  ніч,  хоча  Володя  Максимів  і  відпускав  якісь  підначки  на  нашу  адресу.

Через  декілька  днів  відбулась  неприємність,  яка  немов  ще  міцніше  зблизила  нас  з  Віталіною.
Вранці  два  Володі  намилилися  іти  на  полювання  на  чирків.  У  мене  зразу  з’явилося  передчуття,  що  там  трапиться  якась  халепа.  Почав  умовляти  їх  не  ходити.  Більше  того,  у  мене  ясно  малювалася  картинка,  що  Максимів  випадково  тяжко  поранить  свого  колегу.  Та  я  не  міг  їм  цього  говорити.  Тільки  сказав  Віталіні.  Вона  закрила  очі,  а  потім  сказала:
- Так,  буде  велика  неприємність.  Але  ти  їх  не  відмовиш.
І  вони  пішли.

Я  бігав  по  берегу  як  навіжений  і  все  молив  Сили,  щоб  нічого  не  сталося.  Але  при  цьому  Голос  мовчав.
Нарешті  з’явилися  тезки.  Володя  Максимів  йшов  позаду  та  ніс  на  плечі  в’язанку  чирків  –  маленькі  немов  качки.  Його  тезка  йшов  попереду  і  коли  я  побачив  дві  голови  за  низькими  кущами,  то  зрадів:  слава  Богу  –  все  добре!  Але  коли  вони  вийшли  вже  до  нашого  наметового  містечка  (стояла  4  намети),  то  я  побачив,  що  перший  Володя  високо  несе  праву  руку,  яка  замотана  чимось  і  вся  у  крові.
Виявилося,  що  він  розпанахав  руку  від  великого  пальця  і  аж  до  половини  відстані  до  ліктя  об  гострий  лист  очерету.  Це  ж  треба  вміти  таке  зробити!  При  цьому  рука  у  нього  вже  напухла,  у  нього  явно  піднялася  температура.  Що  робити?
Кума  почала  давати  йому  якісь  таблетки,  Максимів  запропонував  гарно  випити,  але,  перш  за  все,  гарно  промили  рану  горілкою.

Максимів  підійшов  до  мене:
- Матвійович,  можеш  щось  зробити?
- Не  знаю,  нічого  подібного  ніколи  не  робив.
- Всі  ми  перший  раз  маємо  інтимні  стосунки  –  сказав  Максимів.
- Він  спробує!  –  сказала  Віталіна.
Ми  з  нею  зайшли  в  наш  намет,  лягли  на  спину,  взялися  звично  за  руки  і  я  поплив  Кудись.  Зовнішній  світ  не  щезав,  але  був  як  примара.  Нарешті  я  провалився  в  Ніщо.  Тільки  усвідомлення  того,  що  це  тимчасове,  весь  час  тримало  мене  у  стані  ледве-ледве  свідомості.  Дивний  стан.  Такого  у  мене  більше  ніколи  не  було  потім,  хоча  бувало  і  різне.

От  я  виповз  із  цього  стану  і  навіть  пальцем  не  міг  ворухнути  від  неймовірної  слабкості.  Ледве  прошепотів:  «Віта,  подивись  як  там  він».  Вона  виглянула  з  намету  і  сказала:
- А  він  сидить  біля  вогнища!  Їжу  готують.  Смажать  птахів.  Кума  каже,  що  це  вона  його  пігулками  врятувала.
- То  добре.  Ти  можеш  мені  допомогти?  Треба  встати.
З  її  допомогою  виповз  з  намету,  встав,  опираючись  на  неї.  Хитався.  Всі  мовчки  дивилися  на  мене.
- Виведи  мене  у  поле  –  попросив  я  її.
І  ми  пішли.  Мій  зріст  182,  у  неї  178,  то  я  повісь  на  ній  і  ледве  переставляв  ноги.  Вона  майже  тягнула  мене.  Нарешті  ми  добралися  до  краю  кущів  і  початку  поля,  я  впав  на  траву,  вона    сіла  поряд  і  поклала  мою  голову  собі  на  коліна  і  я  поплив  знову.  Але  на  цей  раз  в  її  психологічній,  а  скоріше  –  в  емоційній  підтримці.  Ми  так  мовчки  сиділи  майже  годину.  До  мене  поступово  поверталися  сили,  я  нарешті  міг  говорити,  але  всі  мої  спроби  робити  це  вона  тихо  і  лагідно  закривала  долонею.  І  я  плакав.  З  мене  із  середини  рвалися  ридання.  Було  таке  враження,  що  я  щось  загубив  і  тепер  оплакую  це.

Ця  історія  мала  незвичне  завершення.
В  той  час  у  мене  було  достатнє  коло  моїх  колег,  яких  я  тепер  іронічно  чи  серйозно  називаю  «просунутими».  Серед  них  був  і  Микола  Іванович  –  неймовірно  цікава  і  незвична  людина.  
Познайомилися  ми  так.  Одна  моя  пацієнтка,  яку  я  діагностував  пару  місяців  назад,  раптом  подзвонила  мені  і  сказала,  що  просить  мене  приїхати  до  неї  додому,  бо  вона  не  може  зараз  приїжджати  на  наш  конклав.  Приїхав.  А  там  сидить  молода  інтелігентна  людина.  Він  сказав:
- Я  давно  лікую  господиню  дому,  вона  розказала  мені  про  вас,  то  я  попросив  її  запросити  вас  до  себе,  щоб  ми  познайомилися.  Микола  Іванович.
Закінчив  медичний  інститут,  але  тільки  заради  того,  щоб  мати  юридичний  захист,  бо  його  дід,  який  виховував  його,  був  відуном  і  передав  йому  всі  свої  таланти  та  вміння.  Микола  Іванович  вельми  успішно  використовував  ортодоксальні  знання  та  нетрадиційну  медицину,  про  що  можна  книгу  писати.  Як  всі  «просунуті»  він  був  «торпедований»:  дружина  взяла  розлучення  і  повністю  закрила  від  нього  сина.  Страждав  від  цього  неймовірно.

Історія,  яка  відбулася  на  Дубках,  муляла  мене  –  весь  час  було  переконання,  що  щось  там  було  не  так  просто.  При  цьому  я  знав,  що  Тарас  Шейко  мені  не  допоможе,  то  я  і  пішов  до  Миколи  Івановича.  Поки  я  розказував  цю  історію,  він  бігав  по  своєму  кабінету,  весь  час  щось  бурмотів,  клацав  пальцями,  ледве  дочекався,  поки  я  закінчу.  А  потім  вибухнув  майже  криком:
- Ідіот!  Вибачте,  але  ви  ж  зробили  протиправне  стосовно  Бога!  Ця  людина  повинна  була  померти.  Переконаний,  що  за  цією  людиною  цілий  шлейф  різноманітних  гріхів.    То  її  і  повинно  було  вбити.  А  ви  їй  подарували  життя!  Спочатку  пом’якшили  долю,  а  потім  переписали!  За  такі  речі  Карають!  Вас  ще  Покарають!  Ви  просили  Дозвіл  на  свої  дії?  Ні!  Невже  не  розумієте,  що  не  ви  вирішуєте  хто  помре,  а  хто  буде  жити  далі?  Сідайте!  Я  зараз  розкажу  дещо  з  практики  мого  діда  і  навіть  з  моєї!

Поступово  він  заспокоївся  на  протязі  майже  годинної  бесіди.  В  коридорі  вже  стояли  його  пацієнти,  а  він  ніяк  мене  не  відпускав.  Нарешті  сказав:
- Переконаний,  що  у  вас  нема  нормального  костюма  для  весілля.  Дарую  свій.  Заперечення  не  приймаються.  Я  тільки  один  раз  його  одягав.  На  своє  весілля.  Маю  надію,  що  на  ньому  нема  зловтіхи  повтору  розриву  шлюбу.  Прийміть  від  щирого  серця.  Я  як  відчував  щось,  тому  запакував  його.  І  поздоровляю  вас.  Але,  друже,  на  ваших  плечах  Відповідальність  і  здоровий  глузд!  То  бережіть  себе!
І  ми  попрощалися.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680936
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 41. ПЕРЕВІРКА НА ВШИВІСТЬ

41.  ПЕРЕВІРКА  НА  ВШИВІСТЬ
28.07.2016*  13:50

Вранці  другого  дня  Віталіна  поїхала  на  навчання  до  Училища,  а  я  на  роботу.  

У  мене  на  роботі  вже  всі  знали  про  новий  мій  стан.  Володя  Максимів,  великий  знавець/користувач  та  шанувальник  жінок,  хитро  стріляючи  очима,  сказав:  «Ну,  Матвійович,  поздоровляю  з  новою  навалою!»  Тарас  Шейко  потиснув  руку  і  тихо  сказав:  «Все  іде  як  було  передбачене!»  Андрій  Кондренко,  позіхаючи,  мовчки  потиснув  руку.

Коли  я  після  роботи  зустрів  біля  метро  Віталіну,  то  вона  сказала,  що  її  батько  був  в  Училищі,  щось  там  вимагав  від  директрисі,  а  та  сказала,  що  тут  є  навчальний  заклад  і  тільки,  а  питання  виховання  своїх  дітей  вирішують  батьки,  поки  дітям  не  виповниться,  по  законам  України,  18  років.

На  наступний  день,  здавалось,  все  входить  у  буденність,  але  в  годин  11  мене  покликав  у  свій  кабінет  Володя  Максимів.  Збоку  його  столу  сидів  якійсь  молодий  чоловік  і  Володя,  стоячи  за  своїм  командирським  місцем,  показав  на  нього  рукою:  «Так  що,  Матвійович,  виявляється,  що  ти  ще  займаєшся  і  кіндапом!    Тут  з  тобою  хоче  розмовляти  лейтенант  міліції  з  цього  приводу!»
Чоловік  біля  столу  встав,  помахав  перед  моїм  носом  розкритим  посвідченням  і  запитав:
- Ви  Віктор  Матвійович  Левчишин?
- Так,  це  –  я.
- До  нас  надійшла  заява,  що  ви  викрали  доньку  в  сім’ї  Кондренко.  Завтра  вам  слід  прийти  до  слідчого  і  дати  пояснення.
Я  машинально  запитав:
- Удвох?
- Як  хочете,  –  сказав  міліціянт  у  цивільному  –  але  вам  бути  обов’язково.  Розпишиться  в  тому,  що  отримали  від  мене  повістку.  На  10  годин  ранку.  Ваша  неявка  примусить  нас  доставити  вас  до  слідчого  під  конвоєм.

В  10:00  наступного  дня  ми  з  Віталіною  приїхали  до  слідчого  і  побачили,  що  її  батько  вже  чекає  там.  Здоровкання  кивками  голів.
Слідчий,  молодий  чоловік,  з  неймовірно  відвертою  огидою  на  обличчі,  подивився  на  нас  трьох  і  зразу  відібрав  паспорти  у  нас  з  Віталіною.  Почав  їх  вивчати.  В  цей  час  батько  Віталіни  запитав:
- Можна  мені  поговорити  окремо  з  донькою?
- Сусідня  кімната  вільна  –  з  тією  ж  огидою  сказав  слідчий.
Паспорт  Віталіни  він  продивився  швидко,  а  що  там  можна  було  ще  вивчати  окрім  прописки?  Мій  же  паспорт  він  вивчав  довго,  бо  там  було  що  вивчати.  Адже  там  були  записані  четверо  моїх  дітей  з  існуючих  на  той  час  шістьох  (старші  доньки  вже  вийшли  за  межі  моєї  відповідальності  за  них),  були  штампи  одружень  та  розлучень,  а  також  мої  прописки/виписки  в  Апрелівці,  Українці  та  у  Києві  в  двох  місцях.  Нарешті  він  відклав  у  бік  мій  паспорт  зі  словами:
- Є  що  почитати  з  цікавістю.

В  цей  час  повернулися  з  бесіди  Віталіна  і  її  батько.  Вона  була  вся  червона  обличчям,  а  він  похнюплений  і  пригнічений.

Слідчий  постукав  тихо  пальцями  по  столу  і  запитав  у  батька:
- Це  ваша  донька?
- Так.  Але…
- Я  запитав  ясно:  це  ваша  донька?
- Так.
- Вас  викрадав  Віктор  Матвійович  Левчишин?  –  тепер  слідчий  запитав  у  Віталіни.
- Ні.  Мені  виповнилося  18  років  і  я  маю  право  по  закону  сама  вирішувати  свою  долю.  Я  прийняла  рішення  перейти  жити  до  Віктора  Матвійовича  самостійно.  Він  мене  не  викрадав.  Я  порушила  при  цьому  щось?
- З  точки  зору  закону  –  нічого.  Візьміть  свій  паспорт.
Потім  він  простягнув  мені  мій  паспорт  з  тихими  словами,  так,  щоб  це  чув  тільки  я,:
- Ваше  щастя,  що  їй  вчора  виповнилося  18  років!
Потім  встав  і,  звертаючись  до  батька  Віталіни,  сказав:
- Ваша  заява  не  має  підтвердження  фактами.  Справа  закрита.  Всі  вільні!

Ми  швидко  вийшли  з  приміщення,  а  батько  ще  там  залишився  щось  доказувати.  Коли  виходили,  то  я  запитав  у  Віталіни:
- Батько  молив  тебе  повернутися?
- Він  стояв  переді  мною  на  колінах  і  просив  пробачення.  Так,  він  просив  і  повернутися.  –  сказала  вона  з  якоюсь  зловтіхою  остервіло  і  навіть  із  тоном  переможця.  Тоді  це  мене  дуже  здивувало.  Але  так  –  промайнуло  здивування  і  все.  Пройде  багато  років,  поки  я  зрозумію  що  саме  було  сховане  за  цією  сценою.

На  наступний  день  мені  на  роботу  подзвонив  той  самий  лейтенант  міліції,  що  приходив  з  повісткою,  і,  вибачаючись,  сказав:
- У  мне  велике  прохання  до  вас:  прошу  вас  разом  із  Віталіною  зустрітися  зі  мною  десь  за  межами  вашої  роботи.  Мені  просто  треба  поговорити  з  вами  обома.  Дуже  прошу.
Домовилися  зустрітися  у  парку  напроти  Університету.

Він  вже  чекав  на  нас,  коли  ми  прийшли.  Вів  себе  невпевнено  і  ніяково.  Щось  мугикав,  поки  не  наважився  говорити.
- Тут  от  яка  справа.  Ваш  батько,  Віталіна,  написав  заяву,  що  Віктор  Матвійович  є  чаклун,  що  він  вас  причарував,  що  ви  є  жертва.  Моє  начальство  вимагає,  щоб  я  нарешті  закрив  цю  справу,  бо  нам  ще  не  вистачало  містики  у  роботі.  Моє  начальство  сказало,  що  якщо  ви  напишете  відповідні  заяви  обоє,  то  ми  цю  справу  повністю  закриємо.  Ви  згодні  на  це?
- Що  писати?  –  запитали  ми  у  два  голоси  і  мимоволі  розсміялися  з  цього.
- Я  продиктую.
І  він  продиктував.
Я  написав  заяву  на  ім’я  рек  не  пам’ятаю  якої  посади  міліцейського  начальства  про  те,  що  я  не  є  чаклуном,  що  я  не  використовую  якісь  окультні  чи  містичні  засоби  програмування  людей  і  що  я  нічого  подібного  не  виконував  стосовно  Віталіни  Кондренко,  що  те,  що  вона  прийшла  до  мене  жити  тільки  по  своїй  волі  і  цим  навіть  мене  здивувала.
Віталіна  написала,  що  я  не  є  чаклуном,  що  її  ніхто  ні  до  чого  ніяк  не  примушував  і  що  вона  кохає  мене,  тому  і  прийшла  жити  до  мене,  що  вона  довіряє  мені.

Лейтенант  уважно  перечитав  наші  заяви.  Задоволено  сховав  їх  у  папку  і  сказав:
- Ну!  Хай  вам  щастить  в  житті.
Я  не  витримав:
- Хлопче!  У  вас  дуже  хворі  легені.  Раджу  негайно  записатися  на  прийом  до  гарного  лікаря!
- Я  вже  записався!  –  перелякано  він  сказав.

Ми  пожали  один  одному  руки  і  ми  з  Віталіною  пішли  По  Володимирській  до  найближчого  кафе  пити  каву.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680619
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2016

ДАРІЮ

Сину!  Поміняємось  нашими  одинокостями?
Моє  –  звичне  в  собі,  твоє  –  навіть  у  натовпі.
Поміняємось  чуттями,  а  також  і  каяттями,
Чи  залишимо  все  як  є  на  цьому  етапі?

Ти  –  інтроверт,  зазвичай  вміло  мовчиш  і  мовчиш,
Я,  як  завжди,  натхненно  щось  тобі  розповідаю,
Бо  не  втрачаю  надію,  що  цей  спільний  фетиш
Від  нас  нарешті  втече  за  обрій,  до  небокраю!

24.07.2016
Липовий  Скиток

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680614
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.07.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 40. Операція "Втеча в одруження"

40.  Операція  «Втеча  в  одруження»
25.07.2016*  08:20

В  першій  половині  дня  17  серпня  1993  року  Віталіна  подзвонила  мені  на  роботу:  «Привіт!  Завтра  мої  батьки  захочуть  розмовляти  з  тобою.»  -  «На  яку  тему?»  -  «Це  не  має  значення.  Так  от:  обов’язково  погодься  на  цю  розмову,  але  розмовляй  з  ними  не  більше  20  хвилин.  Потім  приїжджай  у  той  скверик,  де  ми  гуляли.  Напроти  кінотеатру  «Кадр».  Я  там  буду  тебе  чекати.  Обов’язково!»  -  «Добре.»

Підійшов  до  Андрія:  «Твої  батьки  завтра  хочуть  зі  мною  розмовляти.  Ти  знаєш  про  що?»  -  «Ні.  Я  ж  окремо  живу,  ти  же  знаєш.  Два  дні  не  був  у  них.  Хоч  і  поряд.  З  обіду  іду  додому  –  у  Віти  день  народження.»  -  «Сьогодні?»  -  «Так.»  -  «Вона  дзвонила  мені  і  нічого  не  сказала.  Я  б  її  поздоровив!»  -  «То  я  передам  їй  твої  поздоровлення.»

І  дійсно:  десь  на  при  кінці  дня  подзвонила  мати  Андрія  і  Віти  і  призначила  мені  зустріч  з  ними  біля  кінотеатру  Шевченка  на  Вишгородській  десь  на  11:00.  Сказав  Володі  Максимову  що  завтра  буду  пізніше.  «Та  іди  хоч  на  весь  день!  Ми  ж  готуємося  всі  до  відпустки!»  -  сказав  він.

Приїхав  на  зустріч.  Кондренки  вже  були  там.  Вони  були  стримані,  суворі  і  зібрані.  Розмову  почала  мати  спокійно:
- Віктор!  Ви  збаламутили  і  спаплюжили  нашу  доньку!
Я  мовчав.  Був  приголомшений,  хоча  миттю  зрозумів,  що  якусь  таку  розмову  і  очікував.  І  тут  миттю  вступив  батько,  який  агресивно  та  з  піною  в  роті  почав  мені  розказувати  хто  я  є,  що  вони  зі  мною  зроблять  і  що  у  них  для  цього  є  всі  можливості,  бо  мають  відповідних  знайомих  у  органах,  бо  у  матері  брат  має  високе  становище,  а  другий  дуже  сильний  і  брутальний…  Мати  тільки  якось  сумно  та  спокійно  мовчала.

Я  мовчки  слухав  це.  І  вистачило  мене  не  на  двадцять  хвилин,  а  на  хвилин  десять.  Потім  я  сказав:
- Я  не  баламутив  вашу  доньку.
- Вона  сказала,  що  кохає  вас!  –  сказала  мати  спокійно,  а  батько  при  цих  словах  став  червоний  як  буряк  і  у  нього  перехопило  дух,  він  щось  пробував  сказати,  але  тільки  шипів.
- Це  приємна  новина  для  мене,  але  я  не  збираюсь  красти  у  вас  доньку,  хоча  би  тому,  що  між  нами  прірва  в  40  років.  Та  головне  зараз  не  це:  мені  не  слід  погрожувати.  Тому  я  припиняю  розмову  з  вами  і  іду.  –  повернувся  і  пішов  на  зупинку  тролейбусу.  

В  мені  все  кипіло  –  давно  зі  мною  ніхто  не  розмовляв  і  близько  так.  Що  там  за  халепа  у  них  трапилася?  Кохає?  І  це  привід  для  такої  брутальності?

Приїхав  на  потрібну  зупинку,  вийшов  із  тролейбусу,  підійшов  до  сходинок,  адже  меморіальний  сквер,  а  може  парк(?),  при  Меморіальному  будинку-музею  Шевченка  розташований  вище  за  рівень  вулиці,  піднявся  сходами  і  закляк!  Якраз  напроти  сходів,  на  відстані  десь  метрів  20  стояла  лавка,  на  ній  сиділа  Віталіна  вся  червона  обличчям,  біля  неї  стояв  її  молодший  брат  Сашко,  а  навколо  неї  на  землі  лежали  бебехи  -  різні  сумки,  клумаки  і  великі  целофанові  кульки  –  штук  15.  В  голові  пронеслась  думка:  «Як  вони  все  це  сюди  доперли?»

На  дерев’яних  ногах  я  підійшов  до  них  і  Віталіна,  не  встаючи  навіть,  сказала:
- Мені  вчора  виповнилося  18  років.  Зараз  ми  їдемо  до  тебе!
- Але…
- Допомагай  все  перенести  до  зупинки!  –  взяла  по  декілька  речей  в  руки  і  пішла  до  сходинок.  Сашко,  ніяково  посміхаючись,  теж  навантажився  і  пішов  за  нею.  Мені  тільки  і  залишалося  взяти  залишки  і  наздоганяти  їх.
Коли  опинилися  на  тротуарі  і  поставили/поклали  весь  тягар  на  асфальт,  то  стало  зрозуміло,  що  з  цими  речами    ми  не  зможемо  увійти  в  тролейбус.
- Лови  таксі!  –  і  я  підняв  руку:  вільне  таксі  зупинилося  миттю.
Ми  завантажили  речі  у  багажник,  Віта  обняла  брата,  він  мені  ніяково  посміхнувся,  бо  був  тоді  підлітком  і  ми  поїхали.

Пізніше  з’ясувалося,  що  коли  ми  завантажували  таксі,  то  батьки  Віти  проїжджали  в  тролейбусі  повз  нас,  а  вони  їхали  до  брата  матері  на  нараду,  то  побачили  нас  через  вікно.  Почали  кричати,  щоб  водій  зупинився,  а  він  зробив  це  тільки  на  зупинці,  то  коли  вони  прибігли  на  те  місце,  де  стояло  таксі,  то  нас  вже  не  було.

Приїхали  ми  до  будинку,  що  розташований  між  Голосіївським  проспектом  та  вулицею  Деміївська,  перетягли  речі  за  декілька  ходок  на  четвертий  поверх,  зайшли  у  квартиру,  закрили  двері  і  Віталіна  сказала:
- Ну  от:  тепер  ми  будемо  жити  разом.  Одружмося.  Адже  ми  кохаємо  один  одного.  Ти  ж  не  проти?
Я  мовчки  обняв  її.

Тоді  я  був  приголомшений  тим,  як  блискуче  молода  дівчина  18  років  організувала  та  реалізувала  цю  операцію  втечі,  але  про  це  детально  і  аналізуючи  слід  говорити  після  того,  як  розкажу  про  подальші  події.

Я  ще  тоді  не  знав,  що  в  той  день  у  мене  почалося  те,  що  я  тепер  називаю  Шосте  життя.
Перше  життя  у  мене,  вважаю,  було  від  народження  та  до  першого  одруження.  Воно  увібрало  в  себе  юнацтво,  закінчення  середньої  школи,  роботу  на  заводі,  службу  в  армії  та  участь  у  фактичній  війні  1956  року,  хоча  тепер  це  називають  «участь  в  бойових  діях»,  вступ  до  інституту.
Друге  життя,  Третє,  Четверте  та  П’яте  –  одруження…  

І  от,  отримав  Шосте  життя  з  юнкою,  коли  дружина  на  40  років  молодша.  Я  тоді  навіть  гадки  не  мав  що  мене  чекає  попереду,  хоча  і  мав  на  той  час  вже  Ініціацію  та  сильні  Розширенні  сенсорні  здібності  і  вміння.  Та  не  я  вів  свою  Долю,  хоча  і  мав  високий  Коефіцієнт  Свободи  Волі!  Хіба  щось  змінилося  в  цьому  на  цей  момент?  Майже  нічого.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680449
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2016

ЛИПОВИЙ СКИТОК

Привіт,  тихе  село  Липовий  Скиток!
Твій  доброзичливий  спокій,  як  завжди,  чарує!
Тут  садиба  сина,  затишний  ганок,
Замріяна  невістка,  онука,  що  гарцює.

Ця  малеча  знає  вже  собі  ціну,
Екологія  твоя  її  оберігає
Квітами,  зеленю  тягне  нас  на  гру,
Чарує  нас  полем  соняшників,  лісом,  гаєм.

Десь  там,  за  межами  твого  спокою,
Київська  спекота  і  колотнеча  пристрасті,
Напруга  та  очікування  бою...
А  тут  співбесіди  тихі.  Ночі  тут  взірчасті.

20.07.2016
Липовий  Скиток

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680447
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 27.07.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 39. ІНТРИГП. 2.

39.  ІНТРИГА.2.
13.07.2016*  12:10

З  чого  і  як  почалося  зближення?

Повернулися  до  Києва,  повернулися  до  Коржів.
 До  початку  навчання  в  школі  ще  був  місяць,  то  Бажен  був  зі  мною.  

Якось  треба  було  поїхати  на  лісопилку  та  набрати  стружки  для  господарства,  то  і  відправилися  я  та  Віталіна,  яка  везла  в  колясці  старшого  сина  Андрія.  І  була  якась  незрозуміла  розмова,  якісь  натяки,  від  яких  я  сахався  як  від  полум’я.  Повернулися  до  садиби  і  я  не  знав  як  вести  себе,  немов  щось  вкрав.
Господарі  та  Андрій  із  дружиною  і  з  малим  сином  спали  на  першому  поверсі,  а  молодь  –  Бажен,  Віталіна  і  Сашко,  її  молодший  брат,  -  на  горищі.  Мені  виділили  спати  в  окремому  сарайчику.  Там  було  прохолодніше  вночі,  але  комари  жаліли  нещадно.
Я  навіть  не  здивувався,  коли  раптом  увечері  перед  сном  до  мене  прийшла  Віталіна  і  продовжилась  розмова  на  грані  переходу  до  фолу  –  у  мене  було  відчуття,  що  мене  так  я  тягне  до  неї,  а  я  все  упираюсь  та  упираюсь.  Інколи  здавалося,  що  я  просто  втрачаю  здоровий  глузд  і  не  тільки.  Вона  пішла  спати  на  горищі,  а  я  все  ніяк  не  міг  заснути.  Навіть  обдумував  варіант  негайної  втечі  звідси  до  Києва.

На  наступний  день  господиня  подивилася  на  мене  і  сказала:  «То  вас  комари  нещадно  кусають!  Все!  Будете  спати  на  горищі.  Нехай  хлопці  зроблять  перерозподіл  місць!  Там  комарів  нема.»
І  дійсно,  там  комарів  не  було.  Може  тому,  що  весь  час  був  протяг  вздовж  горища.
Місця  були  розташовані  стрічкою  посередині  горища:  Бажен,  Сашко,  Віталіна  і  я.  Мені  виділили  місце  із  самого  краю.  
От  всі  угомонилися,  почали  засинати.  Я  повільно  почав  провалюватися  у  сон  і  раптом  здригнувся:  до  мене  прослизнула  і  лягла  поряд  Віталіна.  Гола.  Я  закляк.  І  точно  так  вона  раптом  вислизнула  від  мене.  Я  був  приголомшений:  може  це  мені  привиділось?  А  вдень  вона  була  холодна  зі  мною,  немов  нічого  і  не  трапилося.  Не  дивилися  на  мене,  не  розмовляла  зі  мною.
Така  гра  тривала  тиждень,  а  може  і  більше.  Я  лягав  спати  і  вже  чекав,  коли  Бажен  та  Сашко  відтрубляться  у  сон,  а  засинали  вони  миттю,  бо  вдень  гацали  як  навіжені,  і  тоді  біля  мене  знову  опиниться  гола  дівчина.  І  тільки  для  того,  щоб  через  мить  щезнути.  А  я  далі  лежав  в  стані  якогось  ступору.
Вдень  мені  здавалося,  що  я  весь  час  щось  краду  і  тому,  коли  підійшов  час  нарешті  їхати  до  Києва,  то  я  зробив  це  з  радістю  і,  не  буду  казати  неправду,  із  смутком,  бо  інтрига  закінчилася.

А  у  Києві  у  нас  було  два  побачення.  Чесно:  не  пам’ятаю  як  саме  ми  домовлялися  про  зустрічі,  хто  бу  ініціатором.    
Один  раз  гуляли  у  скверику  біля  будинку-музею  Шевченка  напроти  кінотеатру  «Кадр»  на  вулиці  Вишгородській,  другий  раз  –  каталися  на  човні  в  парку  Пуща-Водиці.  Вона  розказувала  про  себе,  про  свою  сім’ю,  про  свої  спроби  займатися  Сенсорикою,  про  свою  подругу  Софію,  з  якою  вчилася  у  Педагогічному  училищі  при  Київському  університеті,  про  своє  захоплення  методикою  Монтесорі.  Дивно,  але  мені  дійсно  було  цікаво  все  це  слухати.  

Безумовно,  при  першій  ліпшій  нагоді  ми  продовжували  зустрічатися  у  Андрія  дома.  Інколи  були  якісь  сенсорні  діагностування,  але  звичайно  це  був  обмін  Досвідом.  Подруга  Віталіни  Софія  бувала  на  цих  посиденьках  рідка,  а  Віталіна  –  часто.
Якось  допізна  затримався  на  бесідах  у  Андрія  і  вона  раптом  запропонувала  заночувати  у  неї,  бо  батьки  були  в  Коржах.  Заночував  –  була  вечеря,  а  потім  просто  спали  в  різних  кімнатах.  І  все.

Один  раз  вона  запитала  у  мене  де  я  зараз  живу.  А  жив  я  тоді  «гостинці»  Володі  Максимова,  бо  він  встиг  купити  гарну  трьох  кімнатну  квартиру  і  тепер  облаштовував  її.  Коли  розказав,  що  живу  у  квартирі  Володі,  бо  до  того  всі  знали,  що  я  живу  у  тимчасовому  приміщені  на  садибі  колеги-архітектора,  то  вона  запитала  чи  приймаю  я  гостей.  Гостей  я  не  приймав.  Навіть  Бажен  там  у  мене  не  бував.  «То  я  буду  першим  гостем?»  -  мені  залишалося  тільки  погодитися.
І  на  наступний  день  я  увечері  вже  чекав  її  біля  екскаватора  на  станції  метро  «Либідська».
Так  вона  почала  приїжджати  до  мене  в  гості  час  від  часу.  При  цьому  же  встановився  певний  ритуал:  я  зустрічав  їх  на  станції  метро  «Либідська»,  потім  ми  їхали  до  зупинки  «вулиця  Батюка»,  далі  –  пішки  трохи  пройти  за  пожарку  і  піднятися  по  сходам  уверх,  піднятися  на  4-й,  якщо  не  помиляюсь,  поверх,  зайти  у  квартиру,  трохи  постояти  мовчки;  на  кухні  вже  її  чекали  продукти,  що  я  купував  заздалегідь,  вона  готувала  вечерю  і  ми  розмовляли.  Дуже  рідка,  по  її  ініціативі,  були  торкання  один  одного,  але  мене  переслідувало  відчуття  неймовірної  відповідальності  за  неї.  Відчуття,  що  я  тримаю  в  руках    дуже  тендітну  скляну  піалу  чи  бокал  і  що  будь-який  мій  необережний  рух  розіб’є  її.  Це  відчуття  було  посилене  ще  тим,  що  коли  у  мене  відбулася  Ініціація,  то  я  почав  себе  усвідомлювати  часто-густо  слоном  в  посудній  лавці.
Раптом  я  зрозумів,  що  вона  всіляко  відтягує  момент,  коли  треба  повертатися  додому,  немов  хоче  залишитися  у  мене  на  ніч.  Цього  я  не  міг  допустити  і  бувало  так,  що  я  проводжав  її  до  метро  майже  на  останній  потяг.  А  потім  пішки  повертався  додому  до  себе.

Я  тоді  був  як  очманілий  і  розривався  між    явною  закоханістю  в  юнку  і  між  усвідомленням  прірви  років,  яка  була  між  нами.  На  роботі  Тарас  Шейко  весь  час  очікувано  дивився  на  мене.  Андрій,  добра  душа,  тільки  позіхав.  І  все  це  тяглося,  як  мені  здавалося,  мляво  і  довго,  коли  раптом  все  вибухнуло  самим  несподіваним  чином.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679901
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2016

ДЕМОКРАТ

Йому  набридло  бачити  повсюди  зраду,
Манкурти  за  гроші  Маму  продають,
А  компрадори  всюди  мають  владу
І  тягнуть  українців  у  рашизм  –  рабства  суть.

Він  не  безгрішний,  бо  теж  бізнесом  «вмокнутий»,
Та  Батьківщина  в  нього  –  понад  усе,
Тому  всі  компрадори  і  манкурти
Для  нього  є  вороги,  російське  є  кліше.

Він  є  демократ,  не  тягне  на  себе  владу,
Хоча  Історія  Людства  справна  вчить:
Єдність  в  Демократії  є  така  принада,
Що  з’являється  до  розстрілу  на  мить.

14.07.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679898
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.07.2016

КОЛИШНІЙ

Прошу:  не  буди  в  мені  звіря!
Будь  ласка,  ти  себе  пожалій!
Винен:  робив  з  тебе  кумира
І  кайдани  собі,  поготів.

Але  час  проминув  у  спокуті
Моїх  марних  польотів  кохання,
Ми  обручкою  давно  не  скуті,
У  минулому  мої  стенання.

І  мене  вже  давно  не  цікавлять
Авантюри  твої,  походеньки,
Хоча  точно  знаю:  досі  ваблять
Спільні  наші  колись  доріженьки.

В  прийдешньому  нам  не  судилось
У  польотах  крилами  торкатись,
То  здаймося  Богу  на  милість,
То  не  будемо  Долями  гратись!

Ніби  вільно  лечу,  одиноко,
Тягне  обрій  синьою  силою,
Та  позаду  минуле  стооке
Все  ще  жалить,  жалить  кропивою.
11.07.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677660
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2016

Баба Я

Баба  Яга  вимагає  розслідування
Чому  в  лісі  зараз  часто  губляться  діти.
Вона  знає,  що  кістки  не  можна  подіти
Таємно.  Батькам  дати  всім  відшкодування!

Лісовик,  на  якого  впала  підозра,
І  каже:  «  Згода!  Але  за  весь  період!
То  нехай  побачить  лісовий  наш  нарід
Хто,  де,  коли  і  як  саме  дітей  пожра!

Баба  Яга,  безумовно,  тільки  проти
Цього  глобального  пошуку  істини,
Бо  що  ж  вона  знову  на  нарах  їстиме?
Згадку  про  смак  дітей?  Отієї  дрібноти?

Істерика,  крики,  ґвалт  і  щирі  волання,
Заклик  правду  підняти  її  на  висоту!
Заради  цього  вона  зняла  навіть  косу!
І  рук  іншодумців  не  жаліє  ламання!

Стій!  Зупинися!  Хіба  байки  я  говорЮ?
Крутиться  щось  з  життя  знайоме  до  болЮ!
Зрозуміти  не  можу.  Напружую  волЮ.
А  в  думках  кружляє:  «Дама  Ю.  Дама  Ю.»

11.07.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677438
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.07.2016

ЕСТАФЕТА

А  раптом  далекий  мій  нащадок
Знайде  у  хламітті  мої  вірші?
«То  пращур  цікавий  мав  доробок!
І  навіть  ходив  в  ньому  до  вершин!!»
А  раптом  далекий  мій  нащадок
Знайде  також  і  мої  малюнки?
«То  пращур  залишив  гарний  спадок!
Бач!  Цікаві  маю  я  дарунки!»
А  раптом  далекий  мій  нащадок
Знайде  і  сенсорні  екзерсиси?
«Так  от  звідки  йшов  новий  порядок!
Так  от  від  кого  у  мене  риси!»

Раптом  генетична  естафета
Не  щезне  в  морі  нових  талантів!?
Мій  батько  дивиться  з  автопортрета  –
Його  талантів  маю  бій  курантів!

10.07.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677218
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.07.2016

ПОБРАТИМИ

Не  питай  чому  інколи  плачу
І  не  соромлюсь  цього  ніколи,
Бо  хоч  втратив  життєву  удачу,
Та  не  здався  Всевладності  болю.

Прикро  бути  вцілілим  на  полі,
Бо  навкруги  лежать  побратими  –  
Їх  вже  не  скручують  хвилі  болю…
В  житті  я  був  в  бою  разом  з  ними.

Знаю:  Там  вони  мене  чекають  –
В  житті  іншому  теж  ідуть  битви,
Та  Тут  вони  в  мені  замикають
Свої  світлі  життєві  молитви.

В  пошані  схиляю  вінком    пам'ять,
Тримаю  її  міцно  як  прапор,
А  мої  згадки  летять  і  летять
До  побратимів  –  життєвих  опор.

09.07.016                
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677066
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 09.07.2016

ВНУТРІШНІЙ ФРОНТ УКРАЇНИ

Б’ють  барабани    війни  –
Юля  рветься  до  влади,
Вона  і  Ляшко  –  тільки  вони
Врятують  країну  від  зради!
Заради
Величі  їх  на  кістках
Ще  живих  патріотів  –
Правдолюбство  горить  в  їх  серцях,
Тому  вони  так  чорнороті.

І  що?  Країна  горить?
Винні  ті,  хто  в  офшорі!
Ти  ще  маєш  сумнів  на  цю  мить?
Ці  двоє  твої  знищать  шори!

Їх  сила  ненависті  –
Набату  крик  в  крещендо!
І  заклики  їх  променисті:
«Знищити  будь  що  Порошенко!»  

08.07.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676872
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.07.2016

КРУГОВЕРТЬ

В  минулому  житті  пізнав  я  щем  першого  кохання,
І  радість  відкриття  нового,  і  радість  перемоги  над  собою,
Перш  за  все,  в  собі,  а  потім  в  інших,  біль  розчарування,
Неусвідомлення  того,  бач,  що  кружить  Охоронець  наді  мною.

Наївне  існування  в  колі  відкритих  чесних  вчинків,
Побачивши  жах  війни,  бажання  творчо  тільки  плідно  далі  жити
У  світі  спортивних  тільки,  не  інакше,  поєдинків,
І  зла,  і  болі,  і  горя  ніколи  собі/нікому  не  чинити.

Не  знав  тоді  ще,  що  взяв  на  себе  непід’ємну  ношу,
Що  попереду  будуть  влети  в  Небо  і  падіння  в  глибоку  Прірву,
Що  я  як  люди  всі:  радість,  спокій,  навіть  біль  приношу…
І  так  на  всі  життя:  ніяк  з  цієї  круговерті  себе  не  вирву.

04.07.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676115
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 04.07.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ, 38. ІНТРИГА. 1.

38.  ІНТРИГА.1.
28.06.2016*  19:10

Почався  період  шаленої  інтриги.  Ніхто  з  нас  більше  нічого  не  говорив  про  лист,  але  я  відчував  себе  так,  ніби  зробив  якусь  шкоду,  про  яку  всі  знають,  але  тактовне  нічого  мені  не  кажуть.  Мене  охопив  стан,  який  я  мав  колись  в  далекому  юнацтві,  коли  соромився  себе,  коли  був  певен  у  своїй  нікчемності.  Йшло  явне  роздвоєння  моєї  суті  –  вдень  я  був  таким,  а  вранці  та  увечері  під  час  Навчання  я  про  все  це  забував  і  упивався  відчуттям  щастя  від  Контакту.

Раптом  прийшов  лист  із  будівельного  кооперативу:  треба  на  протязі  місяця  здати  250  тисяч  купонів,  бо    відповідний  комітет  в  міськраді  вимагає,  щоб  кооператив  був  повністю  оплачений.  Я  був  у  паніці.  Володя  Максимів.  Наш  власник  фірми  і  її  директор,  глянув  на  мене  і  запитав:  «Що  трапилося,  Матвійович?»  -  «Кооператив..»  -  «І  що  там?»  -  «Втрачаю.  А  де  жити?»  -  «То  що  трапилося?»  -  «Вимагають  унести  250  тисяч.»  -  «Нема  проблем.  Принеси  завтра  довідку  з  кооперативу  куди  треба  перерахувати  гроші  і  я  це  зроблю.  Тільки  поспішай.  Їдь  туди  прямо  з  ранку!»  -  «Але  як  я  віддам  тобі  цей  борг?»  -  «Із  своєї  зарплати!  Через  пару  місяців!»  -  Він  явно  Щось  знав,  бо  через  місяць  я  мав  ставку  вже  в  1  мільйон  купонів  і  віддав  борг  шуткуючи».  До  речі:  багато  хто  втратив  тоді  можливість  мати  кооперативну  квартиру.  А  після  того,  як  ми  отримали  ордера  на  квартири,  які  не  видавали  інакше,  то  через  три  місяці  нам  запропонували  забрати  свої  гроші  назад.  Але  це  вже  були  інші  гроші.  Гарно  тоді  «крутонули»  їх  чиновники  дивідендами  на  свою  користь!

Тиша.  У  мене  було  відчуття,  що  це  тиша  перед    грозою.  Ми  всі  зустрічалися  точно  так,  як  і  раніше  –  розмови,  спільне  Сенсорне  діагностування  окремих  людей  і  ніяких  навіть  натяків  на  лист.    Тільки  я  весь  час  відчував,  що  Тарас  спокійно  спостерігає  за  тим,  а  що  ж  буде  далі.
І  тут  на  роботу  сучасний  коробейник  від  культури  приніс  квитки  на  виставу  українських  молодіжних  колективів  із  різних  областей  в  Палаці  «Україна».  Не  пам’ятаю  як  саме,  але  я  майже  машинально  купив  3  квитки  –  один  для  себе  і  два  для  Віталіни  та  Софії.  Дивне  у  мене  було  відчуття  тоді  на  концерті  –  я  немов  опинився  у  невідомому  мені  досі  світі,  який  весь  час  існує  поряд  із  звичним  мені  світом.  Після  концерту  Софія  поставила  умову,  що  її  треба  доставити  додому,  бо  папік  її  не  вибачить,  якщо  побачить,  що  вона  без  супроводу  повернулася,  а  їхати  треба  було  на  Кільцеву.  Зробили.  А  потім  я  проводжав  Віталіну  –  таксі  вже  не  ходили,  ловили  якусь  попутку.  Через  день  Андрій  увічливо  та  м’яко  сказав  мені,  що  батьки  незадоволені  тим,  що  Віта  повернулася  так  пізно  додому.

Андрій  запросив  мене  із  Баженом  поїхати  на  батьківщину  його  матері  на  Хмельниччині.  Я  з  радістю  погодився.  І  причин  для  цього  у  мене  було  вдосталь:  мене  доброзичливо  приймали;  я  міг  гарно  фізично  працювати,  а  у  мене  після  того,  як  припинив  бути  спортсменом,  завжди  було  неймовірне  фізичне  недовантаження  організму;  я  міг  бути  із  сином,  адже  його  мати  при  будь-яких  умовах  мені  його  скидала,  а  я  тільки  радий  був  цьому.  Була  ще  одна  причина.  
Колись,  коли  я  вчився  у  школі,  то  товаришував  з  Володею  Соколовим.  І  часто  приходив  до  нього  у  гості.  У  нього  була  велика  сім’я:  батько  і  мати,  бабуся  і  три  сестри.  Вони  були  неймовірно  монолітні,  дружні  і  доброзичливі  і  я,  який  виріс  без  батька,  нас  виховувала  бабця,  мати  весь  час  була  на  роботі  (працювала  маляром  на  заводі)  упивався  відчуттям  присутності  в  Теплі  сім’ї,  хоча  би    на  мить.  Так  от:  в  сім’ї  Кондренко  я  відчував  щось  подібне,  хоча  це  була  зовсім  інша  сім’я  і  інші  стосунки.

Село  Варварівка.  На  Україні  є  багато  сіл  з  такою  назвою,  на  Хмельниччині  аж  4  села  з  такою  назвою.  Це  –  в  Дунаєцькому  районі.
Поїзд  на  станцію  Дунаєвець  прийшов  вранці  і  тут  з’ясувалося,  що  автобус  до  села  буде  аж  годин  через  12.  Відстань  десь  біля  20  км.  «Ми  в  таких  випадках  ходимо  пішки.  Для  речей  тут  навіть  є  чергова  тачка.»  -  сказала  мати  Андрія.    Навантажили  всі  речі  на  неї,  десь  до  100  кг,  і  я  потяг  її  по  шосе.  Було  неймовірно  приємно  мати  таке  фізичне  навантаження.  Поступово  відстань  між  мною  та  усією  компанією  збільшувалася  і  нарешті  я  дійшов  до  першого  села,  через  яке  треба  було  пройти.  Куди  далі?  Почекав.  Наздогнали.  Розказали  –  і  вперед.

Красиве  село  Варварівка,  стоїть  біля  лісу.  То  ми  ходили  по  гриби,  заготовлювали  для  баби  Льоні  дрова  (збирали  сушняк  в  лісі),  пробували  по  максимуму  щось  полагодити    у  господарстві,  бо  баба  жила  одна  –  всі  діти  розлетілися  по  країні.
Було  цікаво,  весело,  і  я  не  відчував  свої  роки,  хоча  це  відчуття  і  було  для  мене  звичним.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675713
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2016

МРІЇ

Мрії.  Сміються  вони  наді  мною,
Недбало  кепкують,  навіть  і  кличуть
Стрибати  у  всякі  творчі  запої
У  сфері  буднів  всевладного  кичу.

Я  опираюсь:  ретельно  малюю
Твори  з  начерків  студентського  часу  –
Київ  колишній.  Я  в  ньому  гостюю.
(І  без  чатування  біля  шинквасу!)

Прикрі  розбіжності:  тіло  хитає
Хвороба,  а  от  таланти  ті  самі!
І  творча  наснага  все  пам’ятає,
Нищить  драми  в  моїй  Пам’яті  Храмі.

02.07.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675711
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 02.07.2016

КОЛІЗІЯ МАРТИНА ІДЕНА

Колізія  Мартина  Ідена,
Коли  кохання  міряють  достатком
І  різко  змінюють  слова,  тони
До  спущеного  в  унітаз  з  остатком.

Так,  він  був  завжди  такий  красивий!
(Раніше:  Квазімодо  пересічний.)
Вишуканий  та  розумний,  милий!
(Раніше:  бовдур  є  завжди  класичний.)

І  так  в  усьому.  Що  там  кохання?!
Звично  багатством  міряють  таланти!
Але  ті,  що  скуті  у  Мовчання
Тримають  світ,  адже  вони  –  атланти!

01.07.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675543
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.07.2016

ПРАВДА

Правда  завжди  приносить  тільки  біль,  
І  тому  так  часто  люди  брешуть  –
Свідомо,  навмисно  і  мимовіль  …
Брехні  часто  долонями  плещуть.

Брехня  красива  і  благочинна,
Її  стрій  прикрашає  єлейний,
Правда  ж  часто  є  гола  істинна
Чи  одягнена  в  одяг  звичайний.

Брехню  всі  показово  не  люблять,
Але  по-фарисейські  вживають,
Брехло  часто  осанну  співають,
Коли  правдолюбці,  бач,  вмирають.

27.06.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674969
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.06.2016

ХТО ВЧИТЬ

Мій  середній  брат  колись  здивував  аксіомою:
«Той,  хто  не  вміє  робити,  завжди  вчить  цьому  інших.
Особливо  коли  володіє  нахабством,  харизмою
І  вміє  себе  подати  як  коуч  -  один  із  найкращих!»

26.06.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674788
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.06.2016

НЕСПОДІВАНИЙ ДЗВОНИК

Колега,  мій  бувший  підлеглий,  в  АТО  –
Повоєнний  синдром  –  звичне  явище  -
Дзвонить,  відпустка,  і  питає  про  то,
Як  живу  серед  буднів  пожарища.

Я  кажу:  «Нормально.  А  ти?  Розкажи!»  -
«Також  нормально  –  воюю.»  -  «Поряд  хто?»  -
«Всякі  –  юрист,  історик,  бувші  менти  –
Середній  клас  тут  представлений  рясно.»

«Ти  поранений?»  -  «Трохи.  Було  таке.
Але  все  це  для  нас  –  звичне  намисто!
Я  дзвоню  от  чого:  для  вас  головне  –
Себе  берегти,  життя  бо  тернисте!
Адже  мені  важливе  ваше  життя  –
Ваш  голос  почув  і  можна  до  бою!
То  добре!  Обнімаю!  Зараз  –  пока!»
Гудки.  Моє  здивування  до  болю.

26.06.2015
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674574
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.06.2016

ЗА ЗВИЧКОЮ

Вибач,  відволікаю  від  важливої  справи?
Бач:  забув!  Ти  ж  телепатичне  глуха!
То  і  не  відчуєш,  що  давно  в  мене  опали
Бажання  топтатись  на  просторі  твого  гріха.

Там,  що  було,  в  далекому  нашому  марені,
В  розбещених  щастя  полум’ям  роках,
Вищими  Силами  були  ми  міцно  спарені
І  я  певен  був:  явно  це  назавжди,  на  віка.

Прикро,  що  нам  не  судилося  спільними  бути  –
Гралися  нами  Сили  і  люди  злі…
Забув:  і  в  Океані  Щастя  є  баракуди:
Вони  почуття  розірвали  і  щезлі  в  імлі.

Та  за  звичкою  досі  в  думках  тебе  питаю,
Нібито  спроможна  ти  чути  думки.
І  лякаюсь:  невже  я  досі  тебе  кохаю,
Хоч  бачу  на  Долі  малюнок  чужої  руки?

25.06.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674453
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2016

Мемороіал ВіктОро. 01. 15-21

17.02.2016*  13:00

01.15              Приймається,  що  лінія  переходу  Агрегатностей  та  \\\"довжини\\\"    Континуумів  по  вертикалі  в  схематичній  моделі,  що  подається  тут,  є  НульКонтинуумом,  суть  якого  знаходиться  за  межами  нашого  розгляду.

 
01.16.              \\\"Наш\\\"  ПараКонтинуум  має  два  дзеркально  парних  Континуума,  кожний  із  яких  має  однакову  кількість  Агрегатностей,  а  саме:  12.

01.17.              В  межах  \\\"нашої\\\"  Світобудови  існують  ПараКонтинууми,  які  не  мають  парної  симетрії  Континуумів  чи  мають  кількість  Агрегатностей  в  парних  Континуумах  не  рівною  12.  Вся  ця  багатозначність  ПараКонтинуумів  нами  не  розглядається.

01.18.              Вервечка  ПараКонтинуумів  утворює  Первинну  Стрічку  Буття,  яка  одноразово  є  вищою  формою  існування  одноманітної  (\\\"нашої\\\")  ТриЄдності.

01.19.              \\\"Наша\\\"  ТриЄдність  є  консолідованим  конгломератом  Домінант  Розуму,  Життя  і  Середовища,  які  обумовлюють  існування  і  суть  кожної  Агрегатності.

 01.20.              Кожна  Домінанта  існує  у  вигляді  двох  іпостасей  (Закон  парності  чи  дуалізму):  Інформаційної  (І)  та  Енергетичної  (Е).  Суть  існування  кожної  Домінанти  зводиться  до  постійно  діючого  обміну,  а  саме:  Е/І  та  І/Е  обмінів.

01.21.              Таким  чином,  кожна  Агрегатність  характеризується  притаманними  тільки  їй  співвідношеннями    Домінант  та  Е/І  і  І/Е  обмінами.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674446
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2016

Памяті Тараса Шейко

22.06.2016*  8:50
Позавчора  мені  було  особливо  тяжко  –  Одинокість  задавила  своїми  лабетами.  І  я  не  витримав:  знайшов  старі  записи  і  вирішив  обдзвонити  близьких  мені  людей,  щоб  хоча  би  по  телефону  мати  спілкування  з  людьми,  з  якими  у  мене  завжди  було  порозуміння.  Так,  я  порушив  своє  правило  не  дзвонити,  бо  вже  не  один  раз  чув,  як  мені  з  того  боку  слухавки  казали,  що  дорогої  для  мене  людини  вже  нема  серед  нас.  Слабкість,  слабкість  від  відчаю.

Слухавку  взяла  Зоя,  дружина  Тараса.
«Зоя?»  -  «Зоя.»  -  «Добрий  день.  Це  Віктор.  А  що  Тарас?»  -  «Тарас  помер  в  лютому  2014.»  -  «Як?»  -  «Інсульт.»  -  Я  машинально  сказав:  «Прийміть  мої  співчуття.»  -  і  поклав  слухавку.

Довго  сидів  мовчки.  Потім  із  теліпанням  серця  набрав  номер  домашнього  телефону  Олега  Герасименко  і  почув  знайомий  голос:  «Слухаю,  Віктор  Матвійович!»  -  «Боже!  Ти  є!  Пізнав  мене!»  -  «А  як  же?  Вибач,  але  ти  мене  покликав  від  порога  –  внизу  стоїть  машина.  Чекає.  Їду  на  20  днів.  Повернусь  –  зразу  дзвоню.  Не  раніше.  Ти  зрозумів?»  -  «Так.  Розумію  куди  їдеш!»  -  «Слава  Богу:  ти  живий!  Вибач:  я  побіг!»
Неймовірним  зусиллям  волі  примусив  себе  не  скиглити,  завантажив  себе  малюванням  зразу  «на  трьох  майданчиках»,  але  в  голові  бриніло:  «Тарас!  Тарас!»  А  увечері,  коли  дивився  наступну  серію  «Гри  престолів»  із  Шостого  сезону,  мене  прихопило  серце.  Думав,  що  іду  до  Тараса.  Дома  я  був  один,  бо  молодший  син  поїхав  на  ніч  до  матері.  Прийшлося  ретельно  самому  швидко  споживати  різні  ліки…  

Оговтався.
Але  вчора  міг  тільки  малювати.  Молодший  син  повернувся  додому.  Приїхав  старший  син  із  дружиною,  була  напрочуд  відверта,  спокійна,  доброзичлива  і  конструктивна  розмова  і  це  повне  порозуміння  з  дітьми  немов  окрилило  мене,  дало  наснагу.    І  тепер  можу  спокійно  міркувати.

Безумовно,  є  багато  людей,  які  Тараса  Шейко  знали  краще  за  мене.  
Безумовно,  вони  можуть  багато  розказати  про  нього,  різного  і  несподіваного.  Безумовно,  що  я  можу  говорити  про  нього  тільки  в  межах  того,  що  знаю  я.

Він  був  від  народження  езотериком,  мав    сильні  Розширені  Сенсорні  здібності  –  ясновидіння  та  яснобачення,  ментальний  хіромант  і  дуже  сильний  Сенситив.    Судячи  з  усього,  його  мама  була  теж  «просунутою»,  бо  він  колись  розказав  мені,  як  коли  був  ще  підлітком,  то  один  раз  стояв  на  кухні  біля  матері,  чекав  коли  вона  дасть  йому  їсти.  Вона  готувала  їжу  і  весь  час  гірко  хмикала.  «Ти  чого,  мама?  Щось  трапилося?»  -  «Та  баба  Маня  з  Фросею  біля  другого  парадного  мої  кісточки  омивають.  Не  віриш?  Іди  –  послухай!»  І  Тарас  далі  каже:  «Я  тихенько  пробираюсь  до  другого  парадного,  стою  за  кутом  і  дійсно  чую,  як  ці  дві  баби  чихвостять  мою  маму!»

Він  говорив:  «Я  можу  багато  розказати  про  людину.  Для  цього  мені  треба  хоча  би  п'ятнадцять  хвилин  поспілкуватися  з  людиною  Але!  Май  на  увазі:  не  все  можна  розказувати  людині,  не  все  Дозволяється  говорити,  бо  ти  цим  автоматично  програмуєш  людину.  Але  запам’ятай:  зробив  Діагностування  і  зразу  все  забувай!  Бо  інакше  не  витримаєш  навантаження!  Адже  ти  мимоволі  кожний  раз  береш  частинку  тягаря  людини  на  себе!»

Це  він  розказав  мені  Хто  я  є,  Чому  у  мене  таке  життя  і  багато  що  розказав  про  те,  що  мене  чекає.  Але,  як  завжди,  я  не  все  сприймав  серйозно,  бо  ніяк  не  міг  прийняти,  що  я  став  особливим,  що  я  «просунутий».  І  тому  тільки  заплативши  велику  ціну,  я  зрозумів  його  пораду.  –  «Ніколи  не  опирайся  Силі,  що  має  з  тобою  спілкування!  Ти  не  розумієш  чому  саме  тебе  Обрали,  бо  мотивація  цього  лежить  за  межами  твого  розуміння.  Але  знай:  не  кожному  Дається  Місія,  а  якщо  вона  Дається,  а  ти  її  не  виконуєш,  то  будеш  Покараний!  На  Землі  все  робиться  руками  та  розумом  людини,  але  Вищі  Сили  рідка  пояснюють  чому  це  відбувається  саме  так,  тому  що  Правда  часто  буває  дуже  жорстокою  для  людини.  Мій  батько  до  війни  був  наркомом  і  відповідав  за  евакуацію  всієї  України,  коли  почалася  війна.  Потім  він  загинув  на  війні.  Я  добре  знаю  який  жах  була  ця  війна.  Але  я  знаю  і  те,  що  це  була  велика  селекція  Людства,  селекція  світосприйняття  Людством  Буття.  Я  завжди  знав,  що  Радянський  Союз  приречений.  І  моя  мама  знала.  Але  хіба  можна  було  про  це  говорити?  Це  тепер  можна!»

«Тарас!  Ти  так  вправно  розповідаєш  про  різних  діячів!  Як  це  ти  робиш?»  =  «Дивлюсь  телевізор.»  -  «Але  ти  ж  говорив,  що  для  цього  тобі  треба  спілкування  з  людиною.»  -«Ет!  Так!  Але  я  ж  дивлюсь  їх  як  хіромант!»  -  «Та  для  цього  треба  ж  бачити  їх  долоні!»  -  «І  я  бачу!  Адже  всі  вони  люблять  махати  перед  екраном  долонями!»    І  я  зрозумів,  що  таке  ментальний  хіромант:  погляд  на  долоню  для  нього  є  «включенням»,  а  далі  іде  автоматичне  Читання  інформації!

«Зоя.  Вона  двічі  до  мене  була  одружена  і  її  чоловіки  померли.»  -  «Чорна  вдова?»  -  «Не  зовсім  так,  але  приблизно  хай  буде  так.  Чому  я  про  це?  Ти  вчора  розказував  про  Тонкі  Тіла  людини,  скільки  та  які  у  кого  бувають  і  так  далі.  Голос  мені  Каже,  щоб  я  тобі  сказав,  що  ти  правий.  Так  от,  коли  ми  з  нею  зустрілися,  то  вона  була  в  страшному  стані.  Я  і  запропонував  їй  жити  разом.  «Тільки  ніякого  інтиму!  Я  хочу,  щоб  ти  жив!»  -  сказала  вона.  Добре.  Так  і  живемо:  у  неї  своя  кімната  у  мене  –  своя,  а  все  інше  –  спільне.  Запам’ятай:  людина  не  повинна  жити  сама!»  -  «Мені  кажуть,  що  Людина  це  є  Чоловік  плюс  Жінка.»!  –  «Так  воно  і  є.    Прожили  ми  так  разом  7  років,  коли  вона  сказала,  що  хоче,  щоб  ми  офіційно  оформили  свої  стосунки.  Добре.  А  напередодні  того,  як  іти  на  реєстрацію,  вона  прибігає  до  мене  і  каже,  що  просить  пробачення  у  мне.  З’ясовується,  що  вона  взяла  мою  фотокартку  і  пішла  до  гадалки  з’ясувати  яке  життя  її  чекає  зі  мною.  Гадалка  глянула  на  фотокартку  і  закричала,  що  такої  людини  на  цьому  світі  не  існує.  Зоя  сказала:  «Як  так?  Я  п'ятнадцять  хвилин  як  з  ним  розсталася!»  Гадалка  закричала,  що  вона  не  знає  з  ким  саме  спілкувалася  Зоя  і  вигнала  її.  А  я  –  каже  Тарас  –  розсміявся  і  сказав:  «Зоя!  Гадалка  бачить  Астральне  Тіло,  а  його  у  мене  немає,  але  є  інші,  вищі  Тіла!  Тому  для  неї  я  не  існую.»  Отже,  Віктор,  твоя  інформація  про  суть  та  порядок  Тонких  Тіл  у  людини  підтверджую,  а  по-друге:  кажи  всім,  що  до  гадалок  ходити  неймовірно  небезпечно.  Якщо  гадалка  сильніша  за  людину,  то  може  «поставити  палець»  на  долі  людини,  не  відаючи,  що  таким  чином  калічить  людину.  А  якщо  людина  сильніша  за  гадалку,  то  –  сам  розумієш.»

Скільки  історій  я  можу  розказати  про  Тараса  Шейко!  Для  мене  він  був  одноразово  ментором,  опонентом,  однодумцем  і  гарним  товаришем,  який  ніколи,  ні  при  яких  обставинах  не  втрачав  доброзичливість.

Очі  в  очі  з  ним  ми  бачилися  дуже  давно  –  більше  ніж  10  років  назад,  коли  моя  дружина  остаточно  пішла  із  сім’ї,  оформила  розлучення,  а  я  рік,  як  завжди,  не  давав  згоду,    і  щезла  за  межі  України.  Зустрілися  ми  з  ним  у  знаменитому  тоді  кафе  «Зустріч»  на  розі  Прорізної  та  Пушкінської.  Тарас  мене  здивував  тим,  що  вже  чекав  мене  в  кафе,  адже  раніше  завжди  було  навпаки,  і  що  на  столі  стола  пляшка  червоного  натурального  вина,  бо  Тарас  тоді  негативно  відносився  до  алкоголю.  «Голос  сказав  мені,  що  нам  треба  буде  випити!»

Слухав  мене  мовчки,  але  по  його  очам  я  бачив,  що  одноразово  слухає  і  свій  Голос,  бо  в  розмові  він  свої  очі  весь  час  відводив  у  бік  –  я  сам  так  автоматично  роблю,  коли  трапляється  говорити  із  Голосом  при  інших  людях.  Потім  він  сказав:  «Ну,  що  ж.  Прикро,  що  так  сталося.  Не  витримала  іспиту  Спокусою!  Забуть!  Бог  її  розсудить.  А  тобі  треба  думати  як  синів  виховувати,  адже  будеш  це  робити  повністю  сам  і  довго!  Чим  скоріше  це  зрозумієш,  тим  краще!  Але  є  і  твоя  провина  в  тому  що  сталося  –  це  тобі  жорстоке  Покарання.  Знаєш  за  що?»  -  «Місія.»  -  «Місія.  Витримати  її,  не  зійти  з  розуму,  зрозуміти  свою  роль  в  Житті  тут  і  зараз  –  все  це  неймовірно  тяжко.  Але  тебе  не  просто  так  Обрали!  А  ти  схибив.»  -  «Але,  Тарас!  Хто  я  і  хто  Європа!»  -  «Облиш!  Не  ти  перший  і  не  ти  останній!  І  всім  завжди  було  тяжко.  І  буде.  Тим  більше,  що  тепер  можна  не  писати  катрени!  Все!  Зроби  висновок  і  постарайся  нести  Тягар!  Інакше  будуть  і  далі  Покарання!  Ти  хочеш,  щоб  твої  сини  стали  повними  сиротами?  Не  хочеш.  Отож.  То  давай  вип’ємо,  тільки  я  піду  заберу  каву,  бо  вже  готова.»

Потім  ми  з  ним  тільки  розмовляли  по  телефону.  Дзвонив  завжди  я,  але  розмови  були  довгими  –  по  30-40  хвилин.  Тарас  вмів  довго,  ясно  і  зрозуміло  говорити  про  найскладніші  речі,  а  я  упивався  щастям  мати  спілкування  з  ним.
В  лютому  2014,  коли  помер  Тарас,  я  тільки  вийшов  із  кризи  і  ще  не  знав,  що  мене  чекає  на  початку  квітня  перший  інфаркт  –  Покарання  продовжувалося,  бо  я  часто  не  міг  нести  Тягар.

До  мене  доходили  плітки,  що  Тарас  почав  пити  і  я  тепер  розумію,  що  всі  камінці,  які  за  своє  життя  назбирав  Тарас-мольфар  при  спілкуванні  з  тисячами  людей,  задавили  його.  І  він  не  витримав.  Почав  шукати  розраду  в  чарці.  Скільки  подібних  до  нього  не  витримували  Тягар  –  хтось  ставав  релігійним  фанатиком  чи  навіженим,  хтось  йшов  в  Чорні  Сили,  хтось  чудом  виходив  із  трьох  стадій  Хвороби  Екстрасенсу  і  ставав  ніким,  а  хтось  шукав  розраду  в  алкоголі.  На  жаль,  для  дійсно  сильних  «просунутих»  це  є  звичне  явище,  але  це  вже  окрема  і  велика  розмова.  Тарас  явно  мав  гіпертонію,  а  алкоголь  при  ній  –  головний виконавець  інсульту.  Так  саме  і  мій  брат  отримав  його.  Не  вміємо  ми  ще  берегти  себе…

Я  схиляю  в  пошані  голову  перед  пам’яттю  про  Тараса  Григоровича  Шейко  і  вдячний  Вищим  Силам  за  те,  що  я  мав  честь  бути  товаришем  з  такою    Незвичною  людиною.  Але  біль  втрати  від  цього  не  щезає!

Нехай  наступне  втілення  Душі  Тараса  буде  щасливішим  за  це!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673887
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2016

Меморіал Вікторо. 01. 01-14

1.  СВІТОБУДОВА
15.02.2016*  9:40

01.01.              Будь-яке  уявлення  про  Буття  завжди  так  чи  інакше  зводить  все  до  уявлення  про  Світобудову.  Уявленням  про  Світобудову  слід  називати  таку  парадигму,  яка  описує  всі  загальні  правила/уявлення/гіпотези/твердження/положення  про  загальний  порядок  та  про  систему  існування  Всього  і  Вся.
Зараз  в  межах  Людської  уяви  такої  парадигми  нема,  тому  що:
• Ортодоксальна  (Академічна)  Наука  Людства  неспроможна  ув'язати  во-єдине  всі  свої  досягнення  через  розпорошення  знання  по  окремим  коміркам  і  неможливість  енциклопедичного  об'єднання  на  ясно  окресленому  підґрунті;
• Окультна  Наука  теж  неспроможна  це  зробити,  тому  що  існує  множина  бачення/уявлення  про  суть  справи,  які  часто-густо  заперечують  одна  одну  і  навіть  є  антагоністичними;
• Релігійні  парадигми,  навіть  якщо  вони  і  мають  однаковий  посил    (наприклад:  Єдиний  Бог),  як  правило,  побудовані  як  соціально-психологічні  догмати  певного  періоду  розвитку  Людства  і  для  певних  територіальних  утворень.  Навіть  тоді,  коли  вони  стали  монопольними  пасмами  існування  Релігії  як  інституту  (християнство,  хоча  би,  чи  мусульманство),  а  ті  релігії,  які  мають  стародавнє  коріння  (система  релігій  індійського  пантеону),  практично  втратили  зв'язок  із  часом  свого  заснування  і  не  здатні  утворити  адекватний  зв'язок  із  сучасним  рівнем  розвитку  Людства.

01.02.              Будь-яке  явище,  будь-які  події  чи  стани  можна  завжди  описати  з  різних  точок  зору.  Формування  Парадигми  Суті,  а  ми  будемо  так  називати  те,  що  буде  описуватися  нижче,  завжди  має  прив'язку  до  певного  Носія  Розуму,  тому  що  тільки  в  межах  його  існування  це  можна  зробити.  Таким  чином,  враховуючи,  що  за  межами  існування  Людства,  як  Носія  Розуму  на  Землі,  існують  інші  Носії  Розуму  інших  форм,  які  відрізняються  від  форми  Розуму,  якій  несе  Людство,  ми  повинні  розуміти,  що  Парадигма  Суті  може  бути  описана  Людиною  тільки  в  межах  достовірності  Людського  існування.  Якби  така  можливість  була  представлена,  наприклад,  Восьминогу,  який  має  свою  форму  Розуму,  то  така  Парадигма  Суті  була  би  принципово  інша,  ніж  Людська.

01.03.              На  Землі  і  зараз  існують  різні  типи  Людства,  тому  підкреслюється,  що  в  даному  випадку  Парадигма  Суті  описується/формується/викладається  тільки  як  парадигма  Хомо  Сапієнс  сапієнс.

01.04.              В  той  же  час,  ця  Парадигма  Суті  враховує  всі  накопичені  Людством  Знання  як  в  межах  так  званої  Сучасності,  так  і  в  межах  Минулого  та  Майбутнього,  хоча  термін  Майбутнє  і  є  більш  широкий,  ніж  термін  Прийдешнє.  Таким  чином,  в  даному  випадку  виконується  своєрідна  інтеграція  Знання  Людства.  Лаг  дорівнює  12  Вертикальним  Расам  Хомо  Сапієнс  сапієнс  з  розмитостями  від  середини    до  1-ї  та  12-ї.

01.05.              Парадигма  Суті  будується  як  Вербальна  модель,  хоча  основою  її  є  Віртуальність,  тому  що  так  званий  Енерго-Інформаційний    пояс  Землі,  простіше  -  Інформаторій  Землі  має  саме  таку  основу.

01.06.              Одноразово  слід  підкреслити,  що  Парадигма  Суті  включає  в  себе  всі  елементи  Знання,  які  так  чи  інакше  були/є/будить  імплантовані  в  Свідомість  Людства  всіма  тими  Цивілізаціями  (Носіями  Розуму  вищого  порядку),  які  супроводжують  та  мониторять  розвиток  Людства  Хомо  Сапієнс  взагалі  і  в  тому  числі  Хомо  Сапієнс  сапієнс.

01.07.              Парадигма  Суті  є  тільки  одним  із  можливих/вірогідних  описів  Всього  і  Вся,  тому  що  тільки  інтегрована  множина  таких  Парадигм  спроможна  наблизитися  до  Істини.

16.02.2016*  12:20

01.08.              Світобудова  є  ієрархічною  одиницею  Буття,  про  яке  тільки  відомо,  що  воно  може  бути/є  різних  типів/форм/станів/тощо/брак  терміну.  В  межах  кожного  Буття  може  існувати/існує  декілька  Світобудов.  В  даному  випадку  розглядається  виключно  "наша"  Світобудова  (далі:  Світобудова).

01.09.              Світобудову  можна  описувати  як  багатозначний  кластер,  який  не  розглядається  тут,  тому  що  його  доцільно  вважати  умовно  есхатологічним  кластером.

01.10.              Світобудова  включає  в  себе  Ієрархічну  систему,  яка  має  вигляд:  
Світобудова    Континуум  Континуумів  (УльтраКонтинуум)    ПараКонтинуум    Агрегатність.

01.11.              Світобудова  включає  в  себе  УльтраКонтинууми,  які  відрізняються  один  від  одного  різними  метриками.  Їх  множина  не  розглядається  тут,  тому  що  все  зосереджується  на  "нашому"  УльтраКонтинуумі  (далі:  УльтраКонтинуум).  

01.12.                УльтраКонтинуум  включає  в  себе  різні  ПараКонтинууми,  які  відрізняються  один  від  одного  структурно.  В  даному  випадку  розглядається  тільки  "наш"  ПараКонтинуум.

01.13.              ПараКонтинуум  своєю  будовою  нагадує  ДНК,  він  складається  із  двох  структур,  які  включають  в  себе  Агрегатності    і  мають  "рух  вздовж  себе"  у  протилежних  напрямках.      Таким  чином,  робиться  твердження,  що  ПараКонтинуум  =    (+)Континуум  +  (–)Континуум.

01.14.              Приймається,  що  "наш"  Континуум  має  знак  "+",  хоча  це  тільки  умовність.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673509
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2016

МИНУЛЕ ТРИМАЄ…

Минуле  тримає  за  ноги  Сучасне.
Кайдани  споминів  хоч  і  щезають,
Та  води  бурхливі  безжальної  повинні
Тягнуть  на  розпачу  дно  і  міцно  тримають.

Очі  закрій!  Мовчанкою  голос  закуй!
Але  образи  настирно  сміються:
«Життя  повсякденне  навіть  у  болях  цінуй!
Адже  спомини  тобою  зараз  куються!»

20.06.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673508
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.06.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 37. СПОКУСА

37.  СПОКУСА
19.06.2016*  10:00

Дивно,  але  я  зараз  не  можу  побудувати  події  в  ряд,  вони  весь  час  плутаються,  таке  враження,  що  всі  вони  відбувалися  одноразово,  хоча  і  протікали  на  протязі  1992  та  1993  років.  Але  спробую  все  ж  таки  їх  якось  упорядкувати.

Здається  що  перед  Новим  роком  1992/93  господар  Архітектурної  майстерні  сповістив  мені,  що  я  повинен  покинути  майстерню,  тому  що  його  вже  не  влаштовує  та  плата,  яку  я  робив  і  що  він  домовився  з  головою  того  ж  кооперативу,  в  якому  я  працюю,  про  плату  значно  вищу  за  мою.  Дав  мені  строк  2  тижні.  Так,  був  відчай,  але  і  абсолютно  незрозуміле  переконання,  що  якось  все  вирішиться.  А  жити  мені  не  було  де!
Залишалося  до  строку  3  дні,  коли  роздався  телефонний  дзвоник  –  дзвонив  гарний  знайомий  Петро.  «Привіт  –  привіт,  як  справи  –  так  собі,  маєш  якусь  проблему  –  маю,  то  говори  –  жити  нема  де,  а  я  дзвоню  саме  через  це:  у  мене  ж  садиба  і  пустує  врем’янка.  То  може  поживеш  у  мене?»  -  «Скільки  буде  коштувати?»  -  «Ніскільки.  Мені  потрібна  твоя  присутність.»  -  «Добре!»

Цікавий  був  період  тоді  в  моєму  житті  –  події  мчалися  дев’ятим  валом.  Виявилося,  що  Петру  дійсно  потрібна  була  моя  присутність  і  це  було  пов’язане  із  моїми  новоявленими  здібностями,  а  Петро  не  погано  в  цьому  розумівся.  До  речі:  мене  досі  чарує  сила  духу  та  міцність  переконання  цієї  людини,  яка  пройшла  через  суворі  випробування  життям  і  вийшла  переможцем.  Тепер,  коли  ретроспективно  дивлюсь  на  мій  період  становлення  в  якості  ВіктОро,  т  о  розумію,  що  до  мене  весь  час  вели  неймовірно  цікавих  і  сильних  людей,  не  простих  і  однозначних,  які  давали  мені  можливість  зрозуміти  багатограння  життя  і  щастя  людського  спілкування.  І  Петро  Павлович  Кедровський,  архітектор,  кандидат  архітектури,  був  одним  із  них.

Саме  тоді  у  мене  почалася  активна  фаза  Навчання  у  «Небесному  університеті».  Все  як  заведене:  12  Вчителів,  розклад  занять  з  кожним  кожний  день  окрім  неділі.  Вранці  і  увечері  по  2  години.  І  я  переживав  ейфорію  від  цього  Навчання,  дивувався  інформації,  яка  йшла  до  мене,  ніяк  не  міг  зрозуміти  чому  саме  до  мене  іде  інформація  по  математиці  та  медицині,  по  харчуванню  та  політиці,  по  наукам,  які  для  мене  були  завжди  чужі  і  далекі  від  кола  мого  існування.  У  мене  була  друкарська  машинка  і  я  щось  друкував  на  ній,  але  частіше  писав  і  малював  у  зошитах,  у  спеціальних  блокнотах,  бо  для  кожного  Вчителя  у  мене  був  свій  блокнот.  Тепер  їх  в  моєму  архіві  лежить  декілька  десятків.

Один  раз  я  звично  сів  за  стіл,  проробив  певний  ритуал  для  початку  Контакту  і  раптом  відчув,  що  сьогодні  не  буде  Навчання.  Якась  Сила  примусила  сісти  за  друкарську  машинку,  машинально  вст  папір  та  копірку  на  4  примірника  і
 Почав  друкувати.  Друкував  я,  усвідомлював  це,  але  текст  лився  без  будь-якої  моєї  волі,  автоматично.  Мої  руки  були  моїми,  я  ними  управляв,  але  одноразово  це  був  і  не  я,  бо  коли  почав  усвідомлювати  зміст  листа,  то  спробував  зупинитися,  припинити  друкувати  –  нічого  з  цього  не  вийшло.

У  мене  цей  лист  не  зберігся.  Він  був  адресований  мені,  Тарасу  Шейко,  Андрію  і  Віталіні.  Текст  займав  стандартну  сторінку  розміром  А4  і  все  зводилося  до  твердження,  що  ми  з  Віталіною  повинні  стати  подружньою  парою,  що  у  нас  буде  3  сина  і  що  наше  парування  робиться  заради  народження  цих  дітей.
Коли  я  завершив  друкування,  то  впав  обличчям  на  клавіатуру  машинки,  руки  у  мене  висіли  немов  вірьовки  і  було  враження,  що  з  мене  вийняли  всі  життєві  сили.    В  такому  стані  був  хвили  30  чи  40,  а  потім  повільно  оговтався,  встав.  Мене  хитало  як  п’яного.  На  обличчі  добу  тримався  слід  від  цілування  друкарської  машинки.

Що  робити?
Дав  примірник  листа  Тарасу.  Той  прочитав,  посміхнувся  і  повернув  мені  аркуш  зі  словами:  «Ну,  і  що  тут  такого?  Я  про  це  давно  знаю.  Ще  коли  познайомився  з  Віталіною,  то  Голос  мені  сказав  про  це.  Він  багато  чого  мені  розказав  про  тебе!»  -  «Що  саме?»  -  «Чому,  наприклад,  у  тебе  стільки  дружин  і  дітей,  чому  у  тебе  так  багато  нереалізованих  талантів…  Продовжувати?»  -  «І  чому?»  -  «Бо  у  тебе  дуже  стара  Душа,  зовсім  не  з  цього  Світу,  вона  закінчує  свій  Земний  шлях  і  тому  треба  підчищати  те,  що  не  було  виконане  у  попередніх  реінкарнаціях.»  -  «Але!  Тарас!  Я  не  хочу  більше  мати  сім’ю.  У  мене  вже  нема  сил  на  страждання  від  розвалу  їх!  До  того  ж  між  нами,  здається,  40  років  різниця!»  -  «Ха!  Знайшов  аргументи!  Історія  Людства  і  не  таке  знає!»  -  «Ні!  Я  не  піду  на  це!»  -  «А  куди  ти  дінешся?  Залишається  тільки  дивитися  як  красиво  це  буде  реалізоване!»  -  «Ні,  Тарас!  Це  повний  ідіотизм!»  -  «Тоді  пригадай  як  ми  з  тобою  слідкували  як  красиво  був  обраний  наш  перший  президент!  Ми  з  тобою  знали,  що  так  буде,  але  як  саме  це  буде  зроблено  –  не  знали!  Якщо  Вищі  Сили  приймають  певне  рішення,  а  воно  завжди  глибоко  мотивоване  з  їх  Логіки,  а  не  нашої,  то  нема  такої  Сили,  яка  б  протистояла  цьому!  Мені  буде  цікаво  спостерігати  за  тим,  як  це  буде  реалізоване!»  -  «То  що  мені  робити?»  -  «Віддай  примірники  листа  Андрію,  нехай  він  дасть  сестрі  її  примірник.  І  упирайся!  З  усіх  сил!  Хоча  це  і  є  марна  справа!  І  не  здумай  не  передати  листи,  бо  будеш  жорстоко  Покараний!»

Листи  я  віддав  Андрію  зі  словами:  «Андрій!  Даю  тобі  листи,  але  вважаю,  що  це  просто  спокуса  для  мене,  ще  один  Полігон  Іспиту,  бо  це  парування  повний  ідіотизм,  але  я  повинен  тобі  це  віддати.»
Андрій  прочитав  текст  і  сказав:  «Так,  Вітя,  я  теж  розумію,  що  це  дурниця,  але  листа  я  передам,  бо  знаю,  що  інакше  не  можна.»

І  почався  для  мене  дійсний  Полігон  Іспиту,  тільки  не  такий,  як  я  собі  уявляв.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673220
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2016

З РОКАМИ…

З  роками  розумієш  ціну  спілкування,
Безупинність  вміння  чути  когось  іншого,
І  вдячність  за  те,  що  тебе  інші  слухають,
І  дяка  за  прояв  когось  в  багатограння,
І  бажання  мати  в  цьому  чогось  більшого,
І  щоб  ці  спілкування  в  часі  не  вщухають!

16.06.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673217
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.06.2016

НЕ НАШЕ ЩАСТЯ

Десь  за  межами  нашого  щастя
Існує  Щастя  Всесвітня  гряда,
До  якої  і  нам,  буває,  Дають  причастя,
Немов  альпініста  до  себе  пускає  гора.

Там,  на  гряди  таємних  вершинах
Радість  Пізнання  щось  нам  говорить
Про  Буття,  про  Світобудови  першопричини,
Про  те,  що  наше  полохливе  життя  тільки
  мить
В  існуванні  Всесвітнього  Щастя,
В  буянні  Буття,  в  буянні  Життя,
Що  ми,  Розумом  хоча  від  Бога  і  криласті,
Та  для  НадВищого  Розуму  є  мале  дитя.

15.06.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673147
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.06.2016

Меморіал ВіктОро. 0

ПЕРЕДМОВА

У  1990  році,  коли  мені  було  54  роки.  я  не  по  своїй  волі  став  контактором,  отримав  Розширені  Сенсорні  здібності  і  вміння,  пройшовши  перед  цим  через  Психогенний  колапс,  Богошок,  Навчання  у  «Небесному  університеті»  (так  це  називають  люди),  Полігони  Іспитів.  В  решті  решт  Отримав  Голос  та  Ініціацію.  

З  того  часу  існую  немов  у  двох  іпостасях:  одна  –  звичайна  людина  з  усіма  побутовими  та  життєвими  проблемами  з  іменем  Віктор,  друга  –  «просунута»  з  іменем    ВіктОро.

За  період  з  1990  р.  та  понині  у  мене  накопичено  багато  езотеричного  матеріалу,  який  і  маю  намір  тут  показувати.  Матеріал,  що  дається  зараз,  є  фактично  основою  для  формування  Нової  парадигми  Буття.


Меморіал  ВіктОро

Книга  1
ПАРАДИГМА

ВСТУП
13.02.2016*  22:45

Промайнула  думка,  що  всі  мої  хвороби  через  те,  що  я  не  виконую  Місію.  Це  так?
Так.
Чи  можу  я  вийти  із  цього  стану  хвороб,  якщо  усвідомлюю  свою  помилку  і,  до  того  ж,    прагну  її  виправити.
Так.  Можеш.
У  мене  виникло  сьогодні  враження,  що  я  немов  повинен  зробити  своєрідний  підсумок  всього  того,  що  в  мені  проявилося,  маю  на  увазі  Знання,  і  що  це  треба  викласти  як  книгу.  Вірно?  Хоча  я  вже  багато  разів  починав  робити  книги  і  не  закінчував  їх.  Це  так?
Не  зовсім  так.  
Підсумкову  роботу  треба  робити,  але  її  слід  робити  у  наших  діалогах.  так  простіше.  Тим  більше,  що  інколи  тяжко  відрізнити,  де  є  думка  твоя,  а  де  Наша,  тому  краще  робити  відвертий  розподіл.  Ти  згодний?
Хіба  я  можу  сперечатися?  Заперечувати?  Адже  мій  стан  яскраво  ілюструє  марність  цього.
Добре,  що  усвідомлюєш.
Почнемо  завтра  і  обов'язково  будемо  працювати  кожний  день,  потроху,  по  етапам/захваткам.
Ми  хочемо.  щоб  ти  став  спроможним  ще  прожити  достатньо  довго,  бо  необхідно  виконати  те,  що  тільки  ти  і  зможеш  виконати.
Згодний.  Щось  ще  маєте  намір  додати?
Ні.  До  завтра.
Ми

14.02.2016*  11:20
То  ми  починаємо?
Так.

0.1  Для  того,  щоб  зрозуміти  Безмежність  як  константу,  яка  насправді  не  існує,  необхідно  уявити,  що  Земля  є  малою/дрібною  частиною    Чогось  цілого,  що  представлене,  наприклад,  атомом  заліза.  Іншими  словами:  уявимо,  що  атом  заліза  є  тим,  що  люди  називають  Великим  Космосом.    То  що  в  такому  випадку  представляє  собою  Земля?  А  Людина?

0.2.  Уявимо,  що  така  Земля  є  постійно  діючою/існуючою/стандартною  в  межах  суті/тканини/образу/тощо  такого  атому  заліза.  В  такому  випадку  ми  можемо  уявити,  що  цей  атом  заліза  може  знаходитися  в  будь-якій  сполуці  з  іншими  атомами  -    як  собі  подібних,  так  і  інших  хімічних  елементів.
Приблизно  так  можна  уявити  суть  паралельних  Реальностей  та  конгломерат  інших  Агрегатностей.

0.3.  Уявимо,  що  цей  гіпотетичний  атом  заліза  знаходиться  в  різних  утвореннях  -  в  хімічній  сполуці  атомів,  в  молекулах,  в  сполуці  молекул  і  так  далі,  так  далі  по  лінії  укрупнення  цих  утворень.  В  такому  випадку  ми  повинні  будемо  визнати,  що  якщо  певна  розумна  істота,  яка  існує  в  межах  цього  атому  заліза  отримає  можливість  пізнавати  Довкілля  і  те,  що  вона  визначить  як  Світобудову  і  Буття,  то  вона  зможе  мати  приблизно  однаковий  результат  своїх  Пізнань/Знань  тільки  в  межах  паралельності  всіх  Ієрархічних  рівнів  Існування.
Іншими  словами:  якщо  цей  атом  заліза  знаходиться  в  людині,  то  наш  дослідник  вийде  на  рівень  людини,  а  різні  такі  дослідники  отримують  приблизно  однаковий  результат  тільки  якщо  вони  будуть  існувати  в  межах  класу  Людина,  адже,  якщо  це  буде  рослина,  чи  будь-який  інший  представник  Біоти,  результати  будуть  інші.
Таким  чином  ми  можемо  уявити  що  означає  існування  різного  Буття  і  різних  Світобудов.

0.4.  До  цього  додамо,  що  практично  всі  елементи  нашого  гіпотетичного  атому  заліза  існують  завжди  в  двох  іпостасях  -  в  Енергетичному  і  в  Інформаційному  чи,  що  для  сучасної  людини  звичне,  Енергетично-Інформаційному.  Мова  іде  про  те,  що  практично  всі  складові  нашого  атому  заліза  знаходяться  в  постійному  Енерго-Інформаційному  (Е/І)  та  Інформаційно-Енергетичному  обміні  (І/Е),  який  обумовлює  постійно  існуючий  Рух.  Атрибутика  такого  Руху  має  різне  значення  для  різних  станів  та  різних  рівнів  Ієрархії  та  Інтеграції.
Звідси  ми  повинні  зробити  декілька  висновків.

0.5.  Безмежність,  як  філософська  основа  будь-якої  парадигми  не  існує,  бо  вона  існує  тільки  з  точки  зору  меншої  Ієрархічної  організації  Чогось  стосовно  всіх  більших  організацій.  Завжди  і  всюди  існує  перехід  із  меншого  рівня  організації  на  вищий  рівень,  який  перекреслює  старе  уявлення  про  Безмежність  та  утворює  нове  уявлення  про  неї.

0.6.  Всі  спроби  отримати  будь-яку  універсальність  приречені  на  поразку,  бо  будь-яка  універсальність  можлива  тільки  в  локальному  вигляді,  адже  існування  розумної  істоти  на  Землі  в  межах  нашого  атому  заліза  не  може  бути  гарантовано  однаковим  для  паралельних  атомів  заліза,  а  тим  більше,  якщо  ми  будемо  розглядати  це  явище  стосовно  будь-якого  іншого  атому  -  кисню,  алюмінію,  свинцю  тощо  по  таблиці  Менделєєва.

0.7.  Пізнання  Буття  та  Світобудов,  Пізнання,  як  елемент  існування  будь-якого  Носія  Розуму,  завжди  прив'язані  до  суті  цього  Носія,  а  це  говорить  про  те,  що  Універсальні  Знання  не  існують  і  існувати  не  можуть,  тому  що  кожний  Носій  Розуму  має  свою  кодифікацію  як  свого  існування,  так  і  Пізнання  всього  і  вся.

0.8.  Уявимо,  що  наші  гіпотетичні  атоми  заліза    розсіяні  в  тілі  людини  по  різним  органам.  В  такому  випадку  дослідник  на  кожному  з  таких  атомів  буде  мати  однаковий  старт  Пізнання  та  однаковий  кінцевий  результат  (Людина  в  цілому,  без  урахування  статі),  але  ніколи  не  буде  мати  однакові  проміжні  результати.  Це  означає,  що  Відносність  має  свої  закони  прояву,  але  вона  ніколи  не  обумовлює  сам  процес  Пізнання,  бо  є  тільки  інструментом  а  не  атрибутом  цього  процесу.

0.9.  Парадигма  Суті,  а  все  викладене  можна  так  назвати,  говорить  про  те,  що  Пізнання,  як  процес,  має  свою  достовірність  лише  в  межах  певного  Ієрархічного  рівня  і  чим  більше  цей  рівень  окреслений,  тим  краще,  але  Знання  ніколи  не  мають  і  не  можуть  мати  остаточний/кінцевий  характер,  вони  завжди  мають  на  своїх  межах  розмитий  характер.

0.10.  Парадигма  Суті  говорить  про  те,  що  Бога,  як  явища  вищої  трансцендентальності  не  існує,  бо  в  такому  випадку  слід    з  урахуванням  вище  показаного  прийняти/визнати/фіксувати  існування  Ієрархії  Богів  Богів.

0.11.  Все,  що  буде  далі  розглядатися,  обмежене  "нашим  гіпотетичним  атомом  заліза"  і  має  прив'язку  тільки  до  нашого  Буття  і  нашої  Світобудови  та  її  Ієрархічних  елементів.

12:10

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673141
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 36. ЛАТЕНТНИЙ СТАН. 3.

36.  ЛАТЕНТНИЙ  СТАН.  3.
14.06.2016*  19:00

І  для  мене  розпочався  дивний  період.
З  одного  боку  я  раптом  відчуттями  перетворився  на  якогось  дуже  ніякового  юнака  –  в  присутності  цієї  дівчини  я  саме  так  себе  почував.  І  це  при  тому,  що  у  мене  за  плечами  вже  було  чотири  одруження  і  я  мав  аж  6  дітей  від  різних  дружин.  Мені  було  соромно  дивитися  в  очі  цієї  дівчини,  якщо  була  така  нагода,  але  я  всією  шкірою  відчував,  що  вона  все  це  чи  то  бачить,  чи  то  відчуває  і  майже  автоматично  підігрує  мені.
З  іншого  боку  мене  аж  перекручувало  від  усвідомлення  того,  яка  прірва  лежить  між  нами  –  40  років!  Під  час  своїх  Контактів  з  Ми  я  волав  про  це,  питав  чи  не  надумали  Вони  поставити  на  мені  якийсь  експеримент,  але  у  відповідь  було  зверхнє  мовчання.  Перед  сном,  коли  я  закривав  очі,  коли  перед  очима  починали  іти  різні  «мультики»  (так  прийнято  було  називати  це  явище  в  колі  мені  подібних),  я  знову  і  знову  робив  спроби  переконати  Когось,  що  я  вже  своє  відпрацював,  що  мені  більше  не  потрібне  одруження,  а  тим  більше  якісь  вельми  сумнівні  та  кошмарні  за  своєю  безглуздістю  захоплення  юнкою,  адже  у  мене  немов  по  правилам  алкоголіків  градус  підвищувався  –  була  дружина  на  22  роки  молодша  за  мене,  потім  промайнула  на  одну  мить  жінка  віком  в  35  років,  а  тепер  мені  немов  підштовхують  ще  таке!

Здавалося,  що  мені  вдалося  переконати  Когось  і  мої  муки  пішли  на  спад.  Якось  непомітно  я  заспокоївся  і  навіть  почав  забувати  свої  переживання.  Тим  більше,  що  Віталіна  тільки  інколи  приходила  до  брата  на  мої  зустрічі  з  ним.  Але  далі  відбулося  дві  події.

Торговельна  компанія,  в  якій  ми  з  Андрієм  працювали,  займалася  звичним  на  той  час  бізнесом  –  купівля  чогось  в  одному  місці  і  перепродаж  в  іншому.  Власнику  фірми  вдалося  домовитися  на  Полтавщині  в  Зінькові  з  директором  Консервного  заводу  про  покупку  партії  консервацій,  головним  чином  повидла  та  інших  солодких  виробів,  то  він  і  відправив  нас  з  Андрієм  у  відрядження  з  машиною  в  якості  експедиторів.  Заодно  ми  повинні  були  там  на  заводі  продати  якісь  закордоні  шмотки,  які,  до  речі,  дуже  швидко  розпродали,  бо  тоді  для  місцевих  жителів  це  було  «вау».
Жили  ми    в  так  званому  готелі  при  базарі,  який  був  розташований  біля  автостанції  –  до  заводу  рукою  подати.  Вдень,  десь  годин  до  16,  ми  були  зайняті,  а  потім  не  було  що  робити.  То  ми  достатньо  швидко  продивилися  центр  міста.  А  потім  кожний  вечір,  адже  ми  застрягли  там  аж  на  3  дні,  спілкувалися.  Як  правило:  купували  тут  же  на  базарі  їжу,  брали  пляшку  дешевого  натурального  вина  місцевого  розливу  і  не  поспішаючи  спілкувалися.  У  Андрія  завжди  була  поміркована  манера  не  поспішати,  то  я  і  прийняв  її  для  себе  теж.

Треба  сказати,  що  перед  цим  відрядженням  мені  Відкрили  нову  якість  Сенсорного  Бачення.  І  було  це  так.
Здається,  що  я  їхав  в  метро  до  станції  Либідська,  щоб  пішки  піти  до  бібліотеки  імені  Вернадського  і  там  попрацювати.  Напроти  мене  сидів  молодий  хлопчина  негр  і  у  нього  був  широкий  ніс  –  по  ширині  обличчя  він  займав  третину,  якщо  не  більше.  Нічого  подібного  раніше  я  не  бачив.  Тому  мимоволі  дивився  на  хлопця  і  розмірковував  про  це.  Раптом  Голос  сказав  мені;  «А  ти  Подивись  що  означає  образ  цієї  людини!»  -  «Як?»  -  «Дивись!»  І  я  побачив  певну  абстрактну  фігуру.  Це  мене  неймовірно  вразило.  «Я  можу  так  інших  дивитися?»  -  «Можеш!»  -  була  поблажлива  відповідь.  І  я  почав  веселитися:  подумки  називав  імена  людей  та  героїв  і  бачив  відповідні  узагальнюючі  фігури.  Там  були  мої  знайомі  та  історичні  герої,  навіть  Ісус  та  Магомет,  Хрущов  та  Сталін.  Потім  з’ясував,  що  таким  чином  можна  дивитися  країни,  території,  нації  та  народи,  навіть  явища…

У  відрядженні  я  про  це  розказав  Андрію  і  він  сказав:  «А  давай  я  буду  ставити  подумки  людей,  а  ти  будеш  Дивитися.  Розкажеш,  що  Побачив  і  я  тоді  назву  героя».
Так  і  зробили.  
Безумовно,  Андрій  перш  за  все  прогнав  таким  чином  своїх  родичів,  а  потім  почав  ставити  мені  інших  людей.  В  цій  череді  картинка  на  Віталіну  була  дуже  гарна,  цікава.  А  потім  Андрій  сказав:  «А  цікаво,  що  ти  зараз  побачиш?»
І  я  побачив  чорний  стакан,  із  якого  вилазить  неймовірно  гидкий  павук,  від  якого  у  мене  почала  підніматися  нудота.  Було  враження,  що  я  зараз  вирву.  У  мене  закружилася  голова,  я  швидко  пошкандибав  до  туалету,  почала  литися  із  роту  слина.  Переляканий  Андрій  підсунув  мені  стакан  з  віном,  я  трохи  випив  його  і  повільно  оговтався.  В  кімнаті  я  запитав  його:  «Кого  ти  мені  поставив?»  -  «Твою  бувшу  дружину».  –  «Ну,  дякую!».

Коли  ми  провернулися  до  Києва,  то  Андрій  розказав  про  це  своїй  сестрі,  а  вона  своїй  подрузі.  І  тут  виявилося,  що  її  подруга  Софія  давно  вже  має  зустрічі  з  Ангелом.  Природно,  що  Софія  побажала  зустрітися  зі  мною,  бо  Ангел  тут  же  надиктував  лист  мені…  І  поїхала  –  все  закрутилося  навколо  того,  Що  нас  об’єднувало.  Мої  дурні  думки/спокуси  пішли  на  задній  план,  я  навіть  забув  про  них.  Було  дивне  відчуття  полегшення,  хоча  звичайне  життя  і  мене  тоді  було  і  не  просте  –  треба  було  не  загубити  спілкування  з  дітьми,  я  будував  кооперативну  квартиру,  продовжував  Вчитися  в  «Небесному  універі»….
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672304
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2016

ІНСУЛЬТ

Мій  брат  втратив  здатність  писати  вірші  –
Руки  його  золоті  оніміли,
Він  тепер  не  долає  творчих  вершин,
Його  давлять  безпомічності  брили.

Жалі  втрати  ятрять  постійно  мене,
Тим  більше:  я  халепу  цю  оминув,
Але  наш  Клуб  вірші  його  береже,
Ніби  він  тільки  тимчасово  заснув.

13.06.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672302
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 14.06.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 35. ЛАТЕНТНИЙ СТАН. 2.

35.  ЛАТЕНТНИЙ  СТАН.  2.
13.06.2016*  19:00

Поступово  у  нас  відпрацювався  певний  порядок:  вдень  ми  працювали,  а  після  вечері  було  спілкування  на  теми  Езотерики,  хоча  ми  тоді  цей  термін  і  не  вживали.

Коржі.  Одне  із  так  званих  показових  сіл  України  –  загальна  житлова  забудова  сформована  була  так-сяк,  але  центр  села  був  зроблений  вельми  не  погано.  Тому  увечері,  коли  сонечко  починало  сідати,  ми  кагалом  часто  виходили  на  початок  головної  вулиці  села  і  йшли  до  центру.  Наш  кагал  включав  Андрія,  мене  та  Бажена,  а  інколи  до  нас  приєднувалися  як  мовчазні  слухачі  його  молодші  брат  Сашко  та  сестра  Віталіна.  Ритуал  часто  включав  в  себе  купівлю  морозива  в  Продмазі  і  завершувався  повільними  мандрами  назад.

Інколи  у  нас  відбувалися  дрібні  пригоди  з  містичним  чи  таємничим  окрасам.  Найяскравіша  була  пов’язана  із  Баженом.

Ми  звично  йшли  до  центру  села,  вже  вступили  в  його  межі.  Назустріч  нам  від  магазину  у  напрямку  школи  проскочила  розвесела  зграя  собак.  На  нас  вони  не  звернули  увагу,  бо  були  зайняті  своїми  собачими  справами.  Але  за  ними  повільно  трусив  пес  середнього  розміру,  із  породи  благородних  дворняг.  Метрах  в  10  від  нас  він  раптом  зупинився,  якраз  напроти  нас,  глянув  на  нас  і  раптом  ліг  на  асфальт  і  став  повзти  на  животі  до  нас.  Його  голова  була  прижата  до  асфальту,  хвіст  теліпався  з  боку  в  бік,  а  очі  були  переповненні  любов’ю.
Ми  зупинилися  і  з  подивом  дивилися  на  пса.
Було  вже  зрозуміло,  що  він  погляд  тримає  на  Бажені  і  повзе  саме  до  нього.
Нарешті  він  доповз,  вскочив  на  лапи,  поклав  передні  лапи  на  плечі  хлопця  і  облізав  йому  обличчя.  Після  чого  стрімко  впав  на  всі  чотири  лапи  і  швидко  побіг  наздоганяти  свою  зграю.  Немов  омана  з  нього  спала.
«Він  поцілував  мене!»  -  гордовито  сказав  Бажен.  А  ми  приголомшлено  мовчали.
«Вітя,  що  каже  Голос?»  -  запитав  Андрій.  –«Мовчить»  -  сказав  я.  А  сам  подумав:  «Гарний  хід!  Треба  ж  показати  мені  ще  раз,  що  син  має  розширенні  сенсорні  здібності  і  одноразово  зробити  демонстрацію  Незвичного!»  -  я  тоді  все  ще  ніяк  не  міг  остаточно  прийняти  Розкриття,  а  головне  –  Місію.

Чесно  кажучи,  я  тоді,  та  і  зараз,  дуже  вдячний  цій  сім’ї,  бо  нам  з  Баженом  було  дуже  тяжко  тоді.  Справа  була  не  в  грошах  -  я  вельми  не  погано  заробляв  як  архітектор-кооператор,  а  в  тому,  що  нам  не  вистачало  торкання  до  тепла  Сім’ї  –  мати  сина  з  радістю  здавала  мені  його  у  користування  не  тільки  тому,  що  він  заважав  їй  кохатися,  а  і  тому,  як  потім  через  роки  з’ясувалося,  що  він  майстерно  допікав  її  коханцеві,  доводив  його  до  сказу.  

Якось,  коли  ми  з  Андрієм  щось  робили  на  подвір’ї,  я  мимоволі  звернув  увагу  на  його  сестру,  яка  весь  час  миготіла  перед  очима.  Навіть  думка  промайнула:  «Яка  гарна  дівчина!  Як  прикро,  що  така  молода.  Було  би  їй  років  на  20  більше,  то  може  б  я  і  наважився  проявити  ініціативу».  Думка  промайнула  і  пішла  собі  кудись  гуляти,  але  час  від  часу  вона  поверталася.

Новий  рік  1992/93  я  зустрічав  у  Андрія.  Були  там  його  приятелі,  я  був  серед  них  за  віком  старшим,  але  цього  ні  я,  ні  вони  не  відчували.  Можливо  проявилося  те,  що  мені  та  моєму  середньому  брату  завжди  давали  менше  років,  ніж  ми  мали,  так  на  10-15  років  менше,  бо  відповідним  чином  сприймали  наш  зовнішній  вигляд  і  нашу  манеру  поведінки.
Гарне  було  святкування  Нового  року!  У  Андрія  вже  був  старший  син,  але  якось  наша  гулька  не  заважала  малюку.
Першого  січня,  вже  вдень,  мені  треба  було  повертатися  до  себе  в  архітектурну  майстерню,  де  я  тоді  мешкав,  і  раптом  Віталіна  визвалася  мене  провести  до  маршрутки.  Людей  на  вулиці  було  мало,  прийшлось  довго  чекати  машину,  я  неймовірно  замерз  в  ноги,  бо  мав  навіть  не  осіннє,  а  літнє  взуття,  ми  про  щось  говорили,  але  я  тільки  мріяв  швидше  би  приїхати  до  себе  та  зігритися.  Та  коли  приїхав,  то  несподівано  для  себе  сів  і  залпом  написав  12  віршів.  І  ошелешив:  я  що  запав  на  юнку?

Голос  мовчав.  Тільки  я  відчував,  що  мене  немов  з  іронією  Розглядають.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672081
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2016

ДАР

Коли  в  минулому  житті
              була  мені  дружиною,  
То  я  пішов  у  бій  із  ворогом  
               нашої  країни
І  завжди  в  думках  тебе  тримав  
               з  усмішкою  милою,
То  оминули  мене  вражі  кулі,  снаряди,  міни.

Я  із  двобою  цього  з  Долею  
             вийшов  переможцем
І  повернувся  до  тебе  неушкоджений  
              фізично,
Та  в  думках  твоїх  не  чую,  в  усмішках  
              не  бачу  сонця,
Бо  віднині  маю  Дар  і  психіка  моя  калічна.

Коли  із  тобою  поряд  ніби  
              радо  засинаю,
То  бачу  у  снах  все  щасливе  твоє  
              життя  без  мене,
І  це  Знання  як  ворог  злий  мене  болем  
              серце  крає,
Бо  любов  твоя  –  маска,  під  нею  потвора
        змієва.

Там,  у  боях,  яснобачення  Дар  цей  
             мене  рятував,
А  тут  він  стає  із  кожним  днем  
             тортури  як  жагучі  –
Чую  думки  і  згадки  твої:  хто  та  як  
              тебе  кохав
І  мене  тягне  піти  до  Дніпра  і  стати  на  Кручі.

Очі  закрити  і  розкинути  руки  
              немов  крила
І  кинути  тіло  у  повітря  на  острів  
              Труханів,
І  впасти  у  води  Дніпра,  впасти  як  
               кам’яна  брила…
Та  Дар  не  дає,  щоб  самогубством  
               його  протаранив.

Коли  у  цьому  житті  ти  була  мені  дружиною…

12.06.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672080
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 13.06.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 34. ЛАТЕНТНИЙ СТАН. 1.

34.  ЛАТЕНТНИЙ  СТАН.  1.
12.06.2016*  21:15

Якось  Тарас  Шейко  призначив  мені  зустріч  і  знаменитій  кав’ярні  «Зустріч».  На  розі  вулиць  Прорізна  та  Пушкінська.  Тепер  цієї  кав’ярні  вже  нема  –  в  приміщені,  яке  вона  займала,  тепер  знаходиться  бундючний  ресторан,  навіть  назву  його  не  пам’ятаю,  в  стилі  аля-Юкрейн.  Тепер  там  не  збирається  середній  прошарок  різноманітної  інтелігенції,  від  студентів  та  митців  та  до  початкових  представників  середнього  класу.  До  речі:  як  багато  таких  демократичних  закладів  щезле  із  центру  Києва!  Дієтична  їдальня  на  Прорізній  в  тілі  будинку  Метробуду,  Молочарня  на  Хрещатику,  кав’ярня  за  Пасажом…

Ми  випили  по  філіжанці  кави,  погомоніли  про  Сенсорику  та  пішли  вниз  по  Прорізній  до  Хрещатику.  Майже  через  кожні  п’ять  метрів  хтось  здоровкався  з  Тарасом,  зупинявся  і  тиснув  йому  руку,  вони  перекидалися  словами,  посмішками,  Тарас  швидко  розказував  якийсь  анекдот  і  ми  йшли  далі.  На  моє  мовчання  Тарас  сказав:
- Я  же  живу  в  центрі.  До  того  ж  дуже  багато  кому  надавав  послуги  адвоката,  складав  документи  для  реєстрації.  То  ти  не  дивуйся.  Пішли,  я  тебе  познайомлю  з  однією  людиною,  яка  мені  роботу  запропонувала.  Я  розказував  тобі  як  захищав  Параджанова?  Ні?  То  розкажу.  Адже  мене  за  це  виключили  із  Спілки  адвокатів!  Так  от…  -  і  він,  посміхаючись,  почав  розповідати  карколомну  історію,  яка  в  решті  решт  зводилася  до  того,  що  Тарас  запропонував  Параджанову  визнати  себе  гомосексуалістом,  бо  це  давало  можливість  отримати  мінімальний  строк  і  рятувало  державу  від  необхідності  дати  дуже  великий  строк.
- То  він  не  був  гоміком?
- Безумовно  ні!  Що  завгодно  та  тільки  не  це.  От  ми  і  прийшли.

Кав’ярня  в  Пасажі.  Трохи  бундючніше,  ніж  та,  до  якої  я  звик  ходити.  Нас  чекав  жвавий  чолов’яга  років  під  сорок,  як  на  вигляд,  з  очима  хитрого  та  розумного  пройдисвіта.  «Володя!»  -  «Віктор!»  -  «Тут  Тарас  таке  про  тебе  розповідав!  Давай  я  тобі  пару  питань  задам!»  -  «Про  що?»  -  «А  не  про  що.  То  що  чекає  Україну  в  наступному  році?»  -  «Я  ще  не  дивився»  -  «А  в  цьому?»  
Я  глянув  на  Тараса.  Той  посміхнувся  і  кивнув  головою:  «Розказуй!»  -  «Та  це  ж  тільки  моє  бачення!»  -  «Не  вірно!  Треба  говорити:  Бачення!  З  великої  літери!»

Я  щось  почав  говорити,  Володя  аж  підстрибував,  то  перебиваючи  питанням:  «Ви  з  Тарасом  не  домовилися?»,  то  кажучи:  «Я  так  і  знав!»  Потім  сказав:  «Так!  Ти  в  моїй  команді!»  Я  здивувався:  «В  якій  команді?»  -  «Організовую  фірму.  Назва  «Українська  торговельна  компанія».  Тарас  –  юрист-консультант.  Ти  будеш  офіційно  архітектором-дизайнером.  Але  це  так…  робота  різна  буде.  Тобі  ж  робота  потрібна?»  -  «Так.»  -  «От  і  добре!  Зараз  я  всім  нам  замовлю  каву  з  коньяком  і  підемо  дивитися  приміщення,  яке  я  зняв!  Кірова  4.  У  тебе  є  людина,  яку  можеш  порекомендувати?»  Тут  втрутився  Тарас:  «Є  такий  чоловік.  Андрієм  зовуть.  Він  зараз  теж  без  роботи».  –  «Веди!»

Так  ми  з  Андрієм  стали  працювати  разом.

А  до  того  якось  Андрій  мені  сказав,  що  у  нього  є  мама  –  рідкісної  працездатності  людина,  і  взагалі:  в  їх  сім’ї  все  тримається  на  ній,  бо  батька…  одним  словом,  батько  тільки  працює  літературним  редактором  у  одному  видавництві.  Так  от,  мама  купила  в  Коржах  хату  з  ділянкою  землі,  адже  вона  із  села  на  Хмельниччині,  а  вона  ж  вже  пенсіонерка,  то  там  треба  багато  чого  робити,  то  чи  не  погоджусь  я  поїхати  у  суботу  разом  з  ним  допомогти  по  будівництву  і  таке  інше.  –  «Та  я  ж  з  Баженом  на  руках.  Я  забираю  його  у  п’ятницю  і  відводжу  у  неділю.  А  зараз  канікули  почалися,  то  взагалі…»  -  «От  і  добре!  Бери  сина  і  поїхали  на  тиждень,  мінімум,  попрацюємо».  Так  і  зробили.

Коли  я  побачив  цю  хату,  то  не  знав  плакати  чи  сміятися,  бо  це  був  такий  собі  селянській  самобуд  з  неймовірними  втратами  не  те  що  будівельними,  а  і  здорового  глузду.  Зустріли  мене  дуже  добре  і  ми  з  Андрієм  почали  латати  стіни,  робити  веранду  та  ще  багато  чого,  що  зараз  вже  і  не  пам’ятаю.  Моя  першобудова  тут  була  –  примітивний  туалет  «до  двору».

Молодший  брат  та  сестра  Андрія,  Сашко  та  Віталіна,  теж  щось  робили  на  подвір’ї,  принаймні  сестра  його  весь  час  миготіла  у  дворі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671867
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2016

МОЇ МРІЇ ПРО ТЕБЕ

Сплять  мої  мрії  про  тебе  –
Сховались  в  таємні  діброви,
Колишуть  їх  сором  не  моє  небо  –
Соромляться:  вони  сиві  і  білоброві.

Соромляться,  бо  їх  старість
Малює  принизливі  сцени  –
Тому  згадки  Забрали.  Навіть  малість.
То  як  ще  я  напишу  сучасні  катрени?

Про  твої  мрії/невдачі.
Про  твоє  розхристане  серце.
Про  прагнення  грітись  у  холоднечі.
Про  втрачене  у  коханні  єднання  слівце.

Сплять  мої  мрії  про  тебе…

11.06.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671865
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2016

Така ОДИНОКІСТЬ

Що  я  Гекубі?  Що  Гекуба  мені?
За  обрій  сховалась  байдужість.
Що  я  королям?  Що  мені  королі?
Не  потрібна  їм  моя  мужність.

А  я?  Чом  згадав  раптом  про  це?
Бо  тихо  гризе  мене  Одинокість?
Правда  –  як  Колумбове  яйце,
Бо  потім  відома  її  Високість.

Ти  дивишся  в  очі  її  –  сам  на  сам,
І  колишеш  її  на  руках…
Потрібна  вона  людям  і  Небесам?
Перші  –  топчуть,  другі  –  бачать  в  Снах.

Повільно  пливу  поряд  цих  Сновидінь…
Інколи  щось  і  мені  дістається…
Погляд  жінки  красивої  дінь-де-лінь…
Та  мені  вийти  із  Сну  все  не  йметься.

04.06.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671446
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.06.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 33. КОНТУРНИЙ МАЛЮНОК

02.06.2016*  18:20
33.  КОНТУРНИЙ  МАЛЮНОК

От  я  і  винирнув  із  потреби  віддати  свій  час  та  свої  зусилля  в  допомозі  молодшому  сину  подолати  навалу  кому  робіт  по  фаху  –  перший  курс  завжди  є  тяжким,  особливо,  якщо  багато  є  принад  в  Інтернеті!  Все!  Далі  він  сам  долає  все,  що  залишилося  і  я  бачу,  що  робить  це  вельми  не  погано.

За  час  моєї  мимовільної  «відпустки»  багато  що  трапилося.  
Пригадую,  що  коли  я  працював  у  Москві,  то  було  багато  різного  –  поганого  і  гарного,  а  останньому  я  з  радістю  вчився.  У  випускників  МАрхІ  (Московський  Архітектурний    Інститут)  було  чому  повчитися.  Серед  цього  я  взяв  на  озброєння  два  вислови:  «Це  рішення  треба  перевірити  на  Коефіцієнт  болваностійкісті!»  і  «Гарна  мисля  приходить  опосля!»  В  першому  випадку  малось  на  увазі,  що    архітектурне  рішення  не  повинне  дати  можливість  експлуататорам-неукам  спотворити  його  перепрофілюванням,  а  друге  потім  я  зустрічав  вже  в  знаменитих    Законах  Мерфі,  що,  на  жаль,  не  зберегло  мене  від  дії  цього  твердження,  -  я  раптом  усвідомив,  що  фактично  вже  живу  в  стані  Восьмого  життя.

Так!  Я  ще  не  розгорнув  розповідь  про  Шосте  життя,  був  певен,  що  Сьоме  –  це  останнє  найменування  мого  життя,  а  тут,  бач,  прийшло  усвідомлення,  що  давно  живу  вже  у  стані  Восьмого.  Та  не  буду    руйнувати  інтригу  і  повернусь  до  опису  свого  Шостого  життя.

Як  вже  казав,  мене  давила  Одинокість  і  Андрій  Кондренко  став  свідомо  чи  несвідомо,  досі  це  не  розумію,  для  мене  рятувальником  від  цього.  Принаймні:  я  так  це  розумію  зараз.
Дивне  було  наше  товаришування:  його  батько  на  рік  старший  за  мене,  його  мати  –  на  два  роки  молодша  за  мене,  а  ми  товаришуємо  на  рівних.
Не  високого  зросту,  повний,  але  налитий  фізичною  силою,  неймовірно  спокійний  і  врівноважений,  доброзичливий  та  з  манерою  тихо  і  повільно  говорити,  він  явно  був  в  усьому  протилежністю  мені.  Але  нас  об’єднало  те,  що  ми  були  неофітами  в  Сенсориці  чи,  як  прийнято  тоді  було  говорити,  в  Екстрасенсориці.  Нам  було  цікаво  спілкуватися,  ми  уважно  слухали  один  одного  –  він  більше,  я  менше,  у  кожного  був  свій  шлях  входження  в  «Просунутість»,  але  наші  толерантні  стосунки  обумовлювали  наше  спілкування  і  порозуміння.  У  мене  все  проходило  бурхливо,  навіть  трагічно,  з  біллю  і  стражданнями,  у  нього  –  спокійно,  повільно  і  врівноважено.  Тепер  я  розумію,  що  він  певним  чином  дивився  на  мене  як  на  людину,  що  пішла  далі  від  нього,  але  тоді  такі  думки  мені  в  голову  не  приходили.  Думаю,  що  тоді  у  нього  сильно  проявлялась,  перш  за  все,  інтуїція.  Напевно  саме  тому  він  відчув  мій  стан  і  тихо,  ненав’язливо  і  вельми  доброзичливо  увів  мене  у  свою  сім’ю  в  якості  товариша.  Його  дружина  чекала  тоді  першого  їхнього  сина,  турбот  у  нього  було  багато,  але  він  навіть  натяком  ніколи  не  давав  мені  можливості  зрозуміти,  що  я  спілкуванням  з  ними  є  тягарем  для  них.

Якось  непомітно  він  увів  мене  у  коло  своїх  товаришів  –  я  почав  Сенсорно  Діагностувати  їх,  це  було  на  дивовиж  точне  Діагностування,  мій  авторитет  автоматично  став  зростати,  а  потім  вузьке  коло  подібних  нам  почало  збиратися  у  Андрія  на  роботі,  потім  у  нього  дома.  Нам  було  неймовірно  цікаво  і  я,  як  мінімум  –  я,  переживали  навіть  відчуття  щастя  від  цього.  

Якось  Андрій  сказав  мені:  «Вікторе!  У  мене  є  молодша  сестра.  Я  розказав  їй  про  тебе,  то  вона  хоче  познайомитися  з  тобою.  Ти  не  проти?»  -  «А  що,  я  колись  був  проти  знайомства  з  людьми?»  -  «Ну,  це  я  на  всяк  випадок.  То  вона  прийде  завтра,  коли  ти  будеш  у  нас».
Прийшла  висока  дівчина  з  червоними  щоками,  боязко  сіла  на  стілець  біля  дверей  кімнати  і  мовчала  весь  вечір,  слухала  нас.  Мені  здалося,  що  їй  20  років,  хоча  тоді  їй  було  16.  Ми  з  Андрієм,  як  завжди,  розказували  один  одному  що  у  нас  з’явилося  нового  у  Досвіді,  обговорювали  МАПЕ  та  пана  Островського  –  я  і  забув  про  присутність  його  сестри.  
Через  деякий  час  вона  пішла  до  себе  додому,  мені  запропонували  переночувати  у  них  і  ми  ще  довго  на  кухні  з  Андрієм  балакали,  тим  більше,  що  у  той  вечір  мені  прийшло  Бачення  цілого  пакету  дивних  малюнків  –  я  дивися  на  чистий  папір  і  немов  бачив  контурний  малюнок,  залишалося  тільки  олівцем  закріпити  його  на  папері.  Рука  у  мене  завжди  була  гарно  поставлена  –  колись  у  Москві  я  малював  точні  шаржі  на  колег  поставивши  крапку  на  папері  ,  а  далі  малював  не  відриваючи  олівець  віл  паперу.  Андрій  поштиво  дивився  на  мої  малюнки.  Я  і  сам  мимоволі  у  здивуванні  мав  шану  до  себе  –  дуже  вже  вдалими  та  багатозначними  були  малюнки!  

І  довгий  час  ця  дівчина  не  була  в  полі  мого  зору.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669898
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2016

До НЕБОКРАЮ

Напроти  дитячий  садочок  –
Зранку  дитячий  радісний  виск,
Гомін  щастя  і  траляльочок  –
Мов  на  життя  доросле  бурлеск.

Мені  би  теж  радо  сміятись,
Безтурботно  забути  старе,
Із  дітьми  в  пісочниці  гратись
В  надії,  що  старе  як  мале!

Марно  хочу:  не  милує  Бог,
Він  не  дарує  мені  маразм  –
З  Ним  не  можливий  слабкості  торг:
Маєш  Дар,  то  хрест  твій    -  героїзм.

Знаю:  за  слабкість  Карають,
Бо  Кличуть  бути  сильним  завжди.
От  і  лечу  до  Небокраю:
«Все  зрозумів!  Карати  зажди!»

02.06.2016              
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669897
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2016

КІНЕЦЬ ТРАВНЯ

Жара  і  духота.  Все  очікує  дощ.
Навіть  дерева  ледве  шепочуть  листям.
Напевно,  забув  про  нас  всесильний  БогДаж  –
Він  тихо  святкує  в  Києві  День  міста.

29.05.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669039
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.05.2016

ЧЕХОВСЬКІ БАБКИ

Не  шануємо  що  маємо,
А  втративши  бідкаємося,
При  житті  не  поважаємо
Таланти,  а  по  смерті  каємося.

Все  по  Чехову:  чуже  шануємо,
Поряд  геній  –  Це  не  можливе!
Ми  завжди  рідним  нехтуємо,
Якщо  воно  і  най  вродливе.

19.05.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669038
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.05.2016

ТРАВЕНЬ

Двірники  косять  вранці  траву.
Очі  заплющу  –  косовиця
Свіжим  покосом  дурманить,
І  я  її  пахощі  п’ю,
Не  можу  нею  напитися  –
Спів  життя  мене  лихоманить!

18.05.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667673
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 22.05.2016

СПРОБА ВТЕЧІ

Пливу  по  небу  повільно,
Десь  обрієм  сонце  сідає,
Залишив  я  в  місті  халепу  -
Місто  тікає  до  небокраю.

У  дзвони  руху  я  врісся,
Свідомо  залишив  зловтіху  -
Вбивала  багатоголоссям
І  кликала  молитися  Лиху.

Я  повстав  проти  блюзнірства,
Навіть  бісер  вже  не  кидаю,
Дні  мовчання  –  моє  намисто,
Сум  у  печалі  –  мої  кайдани.

Подумки  пливу  по  Небу.
Обрій  стоїть,  він  не  тікає.
Де  загубив  я  драголюбу?
Пильную:  може  мене  гукає?

17.05.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667670
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.05.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 32. УВЕРТЮРА

19.05.2016*  18:55
32.  УВЕРТЮРА

Майже  місяць  не  наважувався  продовжувати  тут  розповідь.  І  як  не  дивно,  але  є  цьому  причини.

Несподівано  для  себе  я  опинився  у  сфері  подій,  які  примусили  мене  усвідомити,  що  непомітно  я  вже  живу  у  Восьмому  житті.  Це  дійсно  було  несподіване:  ще  не  описав  Шосте  та  Сьоме  свої  життя,  а  тут  усвідомлюю,  що  вже  живу  Восьме!

Це  усвідомлення  потягло  за  собою  необхідність  іншими  очима  дивитися  на  своє  життя  і  я  усвідомив,  що  мої  життя,  починаючи  з  Другого,  завжди  мали  декілька  закономірностей,  а  саме:
• Крах  завжди  підбирався  непомітно,  повільно  і  неухильно,  фактично  таке  життя  немов  непомітно  витікало  через  тоненьку  дірочку  в  греблі,  а  потім  –  гребля  падала  і  це  було  завжди  юридично  закріпленим;
• Це  відбувалося  приблизно  в  один  і  той  же  термін,  який  відповідав  віку  моїх  старших  доньок,  коли  я  пішов  від  них.  Цьому  я  не  дивувався  після  2004  року,  бо  вже  знав  про  прокляття,  яке  було  поставлене  на  мене.
• Наступне  за  номером  моє  життя,  часто  мною  не  усвідомлене,  немов  паралельно  формувалося  до  того,  як  вмирало  попереднє.  Інколи,  в  митті  просвітління,  я  казав  собі:  «Ні!  Досить!  Ніколи  більше!»,  але  Доля  неухильно  ставила  мене  в  такі  умови,  коли  я  не  міг  вчинити  інакше,  ніж  знову  зануритися  в  наступне  життя.
• Одинокість.  Тепер  я  точно  знаю,  що  мене  завжди  заповнювала  Одинокість,  які  б  радості  я  не  мав  в  межах  навіть  особистого  щастя.  Це  почуття  набрало  особливо  великої  моці  тоді,  коли  я  пройшов  Ініціацію  і  став  «просунутим».  Дивно,  але  тепер  я  спокійно  сприймаю  і  це,  бо  воно,  це  відчуття/почуття/цей  стан  став  звичним  і  постійно  існуючим.  Там,  в  минулому,  у  мене  був  друг,  Давид  Гінзбург,  поряд  з  яким  я  не  відчував  себе  ніколи  одиноким,  навіть  коли  ми  мовчали.  Але  його  вже  нема  на  цьому  світі  більше  30  років…

Не  знаю,  бо  ніколи  не  бачу  себе  зі  сторони,  але,  напевно,  я  робив  багато  дивних  чи  незрозумілих  для  всіх  вчинків  саме  по  цій  причині,  бо  спроби  вийти  за  межі  своєї  Одинокості  ніколи  не  полишали  мене.  Навіть  зараз,  коли  моя  Одинокість  закріплена    віком  та  хворобами.

Була  ще  одна  моя  особливість,  яка  усугубляла  мій  стан.  І  зараз  вона  весь  час  тікає  біля  скроні.

Коли  мене  Навчали  по  Контакту,  то  одним  із  головних  положень,  а  їх  було  вдосталь,  було  твердження:  «Навчись  оберігати  людей  від  себе!».  Я  питав:  «Хіба  я  небезпечний  людям?»  -  «Ні!  Вони  тобі.»
Поступово  я  почав  розуміти  про  що  іде  мова:  мене  не  можна  ображати.  При  цьому  суть  образи  та  покарання  за  неї  не  я  вирішую  –  як  по  мені,  то  і  образи  не  було,  так  собі:  звичайні  життєві  колізії.  Але  Вони  мали  іншу  думку  і,  що  найстрашніше,  іншу  логіку.    Мені  залишалося  тільки  одне:  вчасно  відчути,  що  людина  чи  коло  людей  своїми  діями  стосовно  мене  роблять  собі  небезпеку  і  вчасно  змитися.  У  відчаї  я  питав:  «Мені  що,  на  лобі  написати,  що  мене  не  можна  ображати?»  Відповідь  –  іронічне  мовчання.

Дивувало  багато  що:  з  моєї  точки  зору  неадекватність  Кари  -  за  дрібницю  сувора,  а  за  значну  недоброзичливість  –  дрібниця;  не  врахування  будь-якого  статусу  –  не  мало  значення,  що  це  близька  мені  людина  чи  далека,  чи  навіть  рідна,  яке  положення  її  в  соціальному  чи  іншому  плані;  несподіваність  і  оригінальність  реалізації…

Я  був  головним  архітектором  в  приватній  фірмі.  Господар,  прямо  скажемо,  врятував  мене,  бо  дав  роботу  в  неймовірно  скрутний  для  мене  момент.  Цікавий  проект,  радісна  праця,  повага  в  стосунках.  Але…  поступово  проявилось,  що  принцип  Советікусу  –  господар  краще  за  архітектора  все  знає  як  робити  почав  домінувати.  До  того  ж  господар  оточив  себе  своїми,  як  тепер  говорять,  «любими  друзями»  і  вони  почали  стосовно  мене  робити,  скажемо  так,  неадекватні  дії.
Перший  дзвоник:  господар,  який  тисячу  разів  виїжджав  із  власного  гаражу  і  завжди  знав,  що  треба  зразу  повертати  ліворуч,  бо  перед  гаражем  стоїть  дерево,
раптом  тупо  поїхав  прямо  і  розбив  машину  об  це  злосливе  дерево.
Другий  дзвоник.
На  будівельному  майданчику  один  із  «любих  друзів»  раптом  напав  на  мене  з  кулаками,  бо  я  зробив  зауваження,  що  він  відступив  від  проекту  і  замість  одного  шару  металевого  каркасу  в  перекриття  свого  будинку,  а  все  робилося  по  моєму  проекту,  поклав  3(!)  шари.  Через  два  дні  він  потрапив  в  автомобільну  аварію  і  чудом  викарабкався  з  неї.  
Третій  дзвоник.  Ще  через  тиждень  дружина  господаря  теж  чудом  уникнула  аварії  на  своєму  автомобілі.
І  я  зрозумів:  треба  тікати.
В  останній  мій  день  в  цій  фірмі  господар  прийшов  на  розмову  зі  мною,  він  вимагав  пояснень.  А  я  мовчав.  Адже  не  міг  я  йому  сказати,  що  його  фірма  приречена,  а  якщо  я  залишусь,  то  невідомо  чим  все  це  обернеться  для  нього,  а  у  нього  мала  донька…
Фірма  сконала  менше  ніж  через  рік.
І  подібне  повторювалося  багато  разів.
Нарешті  я  навчився  немов  закривати  себе  від  того,  що  відбувається  за  межами  мого  існування  в  якості  «просунутого»  -  ніякої  сенсорної  цікавості,  можливо  нарочита,  але  максимально  простецька  поведінка…
Зараз  інколи  промайне  думка  про  долю  тих  двох  євреїв,  що  зруйнували  мені  дві  сім’ї,  про  керівника  організації,  для  якого  робив  проект,  і  він  мене  обдурив  з  оплатою,  але  зразу  виникає  немов  бар’єр  в  думках  і  я  іронічно  думаю  про  себе,  пригадуючи  свої  власні  дурні  дії  стосовно  самого  себе.,  
До  речі:  а  це  правило  Охорони,  як  я  тепер  знаю,  діє  на  всіх  «просунутих».  Поки  вони  виконують  неухильно  Місії.
Можу  одне  сказати:  ДОРОГІ  ЛЮДИ!  БУДЬТЕ  ОБЕРЕЖНІ  з  іншими  людьми!  Бо  ви  не  знаєте  хто  стоїть  перед  вами  і  Хто  стоїть  за  його  спиною!

І  ще  одна  дивна  особливість:  біля  мене  завжди  опинялися  люди,  які  прагнули,  немов  інтуїтивно  відчуваючи  мою  ущербність,  допомогти  мені.  Саме  таким  виявився  Андрій  Кондренко,  з  яким  ми  познайомилися  в  часи  нашого  перебування  в  зоні  активної  дії  Льва  Островського.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667438
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2016

СПІВЧУТТЯ

Коли  нема  у  тебе  поряд  дружньої  руки
І  в  натовпі  ідеш  до  Одинокості  на  \"ти\",
Ти  знаєш:  не  є  дорожчим  за  порозуміння,
Спілкування  ніщо,  навіть  твоє  творче  вміння.

Коли  нема  поряд  також  подружньої  руки
І  відокремлені  дорослі  доньки  і  сини,
Бо:  нема  дорожче  за  порозуміння  мовчки
І  здатності  все  прощати  без  вагань/розстрочки.

Коли  сприймаєш  сум/плач  чужій  в  такій   халепі,
То  навіть  хоч  подумки  розраду  дай!  Далебі,
Що  між  вами  відстань  є  у  кілометри,  в  милі,
Бо  знаєш  цей  жах  відсутності  слів:  \"Друже!\",  \"Милий!\"

05.05.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667436
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.05.2016

ПУСТА СКЛЯНА ПЛЯШКА

Вчора,  12.05.2016,  традиційно  дивися  шоу  Матвія  Ганапольського  на  каналі  телебачення  Ньюс  Ван.  Була  «розминка»  стосовно  пустої  пляшки  і  вона  примусила  мене  звернути  увагу  на  декілька  моментів.

1.  Виявляється,  що  старою  людиною  цікаво  бути  –  ти  пам’ятаєш  те,  що  молоді  не  пам’ятають.  Хоча  інколи  і  виявляється,  що  вже  пам'ять  підводить.
Я  закінчив  школу  у  1954  році,  не  поступив  до  вузу  і  пішов  працювати  на  Київський  завод  «Реле  і  автоматика»,  який  тільки  тоді  відкривався  (мав  марку  пропуску  №33).  На  роботу  та  з  неї  тоді  ми  з  однокласником  Володимиром  Соколовим  (царство  йому  Небесне!)  ходили  навпростець  пішки  –  я  жив  на  Вузівській,  він  –  на  Донецькій,  а  завод  знаходився  (царство  йому  небесне)  на  Гарматній,  поряд  із  заводом  «Точелектроприлад».  Ми  були  молоді,  дорогою  жваво  розмовляли,  а  один  раз  я  поставив  для  себе  рекорд  –  5  км  пройшов  за  35  хвилин.
Так  от:  тоді  мама  давала  мені  на  обід  з  3-х  страв  55  копійок,  хліб  в  їдальні,  як  і  сіль,  був  безкоштовний.  Пуста  скляна  пляшка,  якщо  не  помиляюсь,  коштувала  3  копійки.
Це  кажу  не  на  захист  СРСР  (царство  йому  небесне,  слава  Богу!),  а  для  точності  міркувань.  Мені  здається,  що  буханка  хліба  тоді  коштувала  9  копійок.  На  заводі  я  був  учнем  токаря,  потім  токарем  3-го  (найнижчого)  розряду  і  заробляв  до  120  карбованців.
2.  Після  служби  в  Армії  та  закінчення  вузу  почав  працювати  в  проектному  інституті  «Діпроміст»  архітектором  і  отримував  спочатку  ставку  в  71,  а  потім  в  91  карбованець.  Хліб  коштував,  здається,  10  копійок,  а  пуста  скляна  пляшка  –  6  копійок.
3.  Якщо  я  не  помиляюсь,  то  на  момент  отримання  Україною  незалежності  хліб  коштував  буханка  українського  14  копійок,  а  пуста  скляна  пляшка  –  12  копійок.  З  того  часу  вартість  хлібу  постійно  зростала,  а  вартість  пустої  скляної  пляшки  залишалася  постійною.  В  результаті  зараз  та  сама  буханка  українського  хлібу  (0,95  кг)  коштує  9  грн.,  а  пляшка  –  як  і  була,  12  копійок.
4.  І  тепер  те,  для  чого  я  робив  такий  екскурс  в  минуле.
Пан  Матвій  вів  на  цей  раз  передачу  в  тандемі  із  постійним  провокатором/опонентом  Васею  (принцип  «поганий  поліцейський  –  гарний  поліцейський»)  та  незалежним  експертом  паном  Цибулько.  Легко  було  з’ясоване,  що  за  кордоном  пуста  скляна  пляшка  коштує  тому,  хто  її  здає  0,25  єврокопійки,  а  1  кг  хліба  там  коштує  1  євро.  А  далі  з’ясувалося,  що  всі  троє  наших  героїв  не  знають  скільки  коштує  зараз  нам  хліб  –  пан  Матвій  назвав    вартість  1  кг  в  5  грн.,  в  той  час,  як,  повторюю,  наприклад,  на  Троєщині  в  Києві  буханка  чорного  українського  хліба  коштує  9  грн.
Можна  зрозуміти  пана  Матвія,  який  сказав,  що  він  людина  не  бідна  і,  судячи  з  усього,  сам  хліб  не  купує,  Але  щодо  панів  Васі  та  Цибулько?
Мені  здалося,  що  це  вельми  красномовне:  наші  шоумени,  скажемо  так,  не  дуже  знають  реальне  життя  на  низу  суспільства.
5.  Колись,  давно,  у  мене  в  замовниках  на  проект  був  директор  установи  -  дуже  цікавий  чоловік.  Це  був  ще  час  навіть  до  Перебудови,  архітектор  міг  тоді  працювати  тільки  в  обіймах  Держави.  У  нас  виникла  симпатія  один  до  одного,  ми  багато  розмовляли  на  різні  теми.  І  він  якось  мені  розказав,  що  виріс  в  маленькому  селі,  приїхав  до  Києва,  поступив  до  КПІ,  в  селі  була  стара  мати,  допомоги  ніякої,  стипендії  не  вистачало,  навіть  підвищеної,  то  він  аж  до  самого  виходу  на  диплом  збирав  пусті  пляшки  та  здавав  їх.  Майже  кожний  ранок,  до  занять  в  інституті,  він  виходив  на  полювання.  Знав  вже  місця,  де  завжди  за  добу  накопичувалися  пляшки.  «Так  я  і  вижив!  Часи  були  такі!»  -  казав  він  мені.
6.  Зараз  в  моєму  кооперативному  будинку  на  якомусь  поверсі  вище  за  мене  живе  чоловік  років  за  40.  Коли  його  бачу,  то  він  завжди  тягне  мішки  зібраних  пляшок,  бо  живе  тільки  за  рахунок  цього.  Титанічна  праця.  Але  він  санітар  Троєщини.  Один  із  таких.
7.  І  останнє.  У  1969-70  роках  я  проектував  санаторій  кардіологічного  профілю  в  Криму.  Спальний  корпус,  по  моді  того  часу,  задумав  в  16  поверхів,  що  по  своїй  суті  є  ахінеєю  з  екологічної  точки  зору.  Був  молодим,  хотів  все  робити  модерне  і  знайшов  навпіл  закриту  інформацію  про  те,  що  в  Норвегії  кожна  квартира  у  багатоповерхівках  мала  доступ  до  видів  смяттявидалення:  метал,  пластик,  папір,  скло  та  біологічні  відходи.  При  цьому  були  реалізовані  рішення  як  подріблення  всього  цього  на  рівні  квартири,  так  і  внизу,  на  першому  поверсі,  у  камері  збору  сміття.
Коли  я  запропонував  це  застосувати  в  спальному  корпусі,  то  наді  мною  дуже  довго  знущалися  як  замовники,  так  і  колеги.
То  на  скільки  ж  десятиліть  ми  ментально  відстаємо  від  Європи?  Бо  технічне  відставання  є  наслідком,  і  тільки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665708
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2016

ЗУПИНКА В ДОРОЗІ

Застій  думок  і  штиль  бажання,
Немов  чаклун  наклав  байдужість,
І  серця  втрата  калатання,
Уява  теж  мене  не  кружить.

Але  все  ж  поряд  ходить  Ангел,
Хтось  каже  ще,  що  це  –  егрегор,
Хоч  натяк  є,  що  діє  Агел,
Так  потрапляю  я  у  фавор.

І  соромно  за  свою  слабкість,
Життя  бо  є  горіння  Долі.
Не  дамся  відчаю  на  милість!
Ще  маю  сили  я  доволі!

12.05.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665706
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.05.2016

СЛАБКІСТЬ

Так,  шановна  пані,  і  мене  кохали,
Слова  жагучі  щастям  мені  писали,
Для  мене  навіть  пісні  співали,  грали,
А  потім  мене  за  свою  зраду  кляли!

Так,  ясновельможна  пані,  я  теж  любив,
Нестриманий  від  щастя,  носив  коханих,
Обіймами  до  душі/серця  пригортав,
А  потім  я  у  розпачі  від  втрат  конав.

Так,  цнотлива  пані,  щасливим  я  бував,
Малих  дітей  любив  і  носив  на  копах.
Той  час  пройшов.  Старий.  Щасливий  щез  угар.
Так,  тепер  існую  в  Старості  окопах.

Так,  пані,  мі  на  душу  падає  тягар,
І  здається,  що  це  подих  вже  останній,
Та  Голос  каже:  "Не  нюнь!  Маєш  рідкий  Дар!
Радій  життю  в  чеканні,  як  на  світанні!"

04.05.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664114
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.05.2016

Інтрига

В  Києві,  на  Троєщині,  на  куту  між  вулицею  Каштанова  та  проспектом  Маяковського  стоїть  ресторан  похмурої  архітектури  з  назвою  "ТАТИ".  Кожний  раз,  коли  я  проїжджаю  повз  нього,  мимоволі  відчуваю  інтригу  від  цієї  назви:  "Що  мається  на  увазі?"

Є  така  нація  "тати",  а  якщо  на  російській,  то  це  пишеться  "таты".  Отже,  якщо  цей  напис  на  українській,  то  тоді  назва  ресторану  присвячена  відповідному  народу.    Тати  -  це  іранський  етнос,  проживають  в  Азербайджані  та  в  Росії,  мусульмани-шиїти.    
Біля  ресторану  багато  разів  бачив  людей  "кавказької  національності"  (так  люблять  говорити  в  Росії).  Але  люди,  яких  я  бачив,  розмовляли  російською.  То  може  ця  назва  написана  на  російській  мові?  І  в  цьому  є  логіка,  адже  в  російській  мові  існує  старовинне  слово  "тать"  (злодій,  крадій  і  так  далі)  множина  на  російській  мові  якого  якраз  і  буде  "тати."  В  такому  випадку  назва  показує  корпоративність?

А  може  це  написано  на  українській  мові  і  означає  множину  від  слова  "тато"?  В  такому  випадку  назва  вельми  символічна  і  високодуховна!

Інтрига.
Цікаво:  а  є  ще  подібні  інтриги  в  нашому  оточені?  Але  символічно  те,  що  одне  і  те  саме  слово  "тати"  означає  на  українській  множину  батьків,  а  на  російській  множину  злодіїв.

04.05.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663866
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2016

ПІДЛІСТЬ

Тобі  здається,  що  світ  чудовий  -
Обійми  дає  кохана  щиро,
І  друг  твій  торує  світ  казковий,
А  все  насправді  -  ти  є  офіра.

Ці  двоє  давно  тебе  заклали
У  з'ясування  твого  прозріння  -
Коли  ж  ти  врешті  впадеш  на  скелі
Із  неба  Щастя  свого  везіння.

Для  неї  це  -  розмаїття  сексу,
Для  нього  -  нові  роги  для  дурня...
Для  тебе  ж  ...  життя  не  має  сенсу,
Якщо  Довіра  не  є  могутня.

30.04.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663863
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.05.2016

ГОНОР

Той,  хто  завжди  гордо  правий,
Навіть  і  зраджений  в  борні,
Хто  живе  заради  слави,
Той  хизується  і  в  ярмі!

У  нього  на  все  є  лаври,
Хоч  обличчя  все  у  крові,
Душу  хоч  і  нищать  ларви,
Та  всі  пози  гонорові!

Лозунг  є:  \"Не  покорюся!
Істину  знаю  тільки  я!
Не  кажіть,  що  я  усруся
У  якості  богатиря!\"

Ет!  Прикро,  що  ця  хвороба
Часто  губить  здоровий  глузд!
Бо  за  нею  іде  злоба
Й  закріплення  отрути  уз!

29.04.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662941
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.04.2016

СУМНЕ СПІВЧУТТЯ

Ми  сміялись  голосно  разом,
Коли  порозуміння  нас  обіймало!
Радість  була  дороговказом
І  нам  спілкування  було  все  ще  мало!

То  чом  не  встояла  перед  спокусою?
Для  тебе  то  був  тяжкий  Іспит?
От  і  біжиш  тепер  по  стерні  босою,
Але  сліди  немов  від  копит.

Бачу:  не  втрачені  ще  крила  надії.
Бачу:  руки  тягнеш  до  Бога.
Вкрали  щастя  друзі  твої  -  лиходії.
Ти  зрозуміти  це  вже  змога?

21.04.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661787
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 31. ШОСТЕ ЖИТТЯ. Роздуми простфактум

31.  ШОСТЕ  ЖИТТЯ.  Роздуми  постфактум.
24.04.2016*  19:35

Сам  дивуюсь  тому,  що  до  цього  моменту  так  вправно  і  відверто  розповідав  своє  життя,  а  тут  раптом,  коли  треба  розказувати  найдраматичніший  шмат  життя,  з'явились  вагання.  Напевно  це  тому,  що  моє  життя  знову  зробило  кульбіт  і  мені  прийдеться,  можливо,  змінювати  нумерацію  своїх  розповідей.  Але  це  -  явно  спроба  знайти  якесь  виправдання  своєї  нерішучості  зараз.

"Чоловік  мислить,  а  Бог  креслить."
"  Добро  пушить,  а  лихо  сушить."
"Дай  серцю  волю,  заведе  в  неволю."
"Закохався,  як  дідько  в  суху  вербу."
Де  двоє  -  там  рада,  де  троє  -  там  зрада."
"Дала  жаба  цицьки."
І  так  далі,  так  далі  про  моє  Шосте  життя.  І  все  із  народної  мудрості.  Але  до  цього  слід  додати  загально  відоме:  "Ніколи  не  кажи  "Ні!""

Тепер  так  легко  говорити  про  минуле,  але  інколи  набігає  Дев'ятий  вал  згадок  і  мимоволі  ловлю  себе  на  стогоні.

Але  саме  зараз  це  немов  відсунуте  в  бік  тим,  що  ніякою  сентенцією  чи  народною  мудрістю  не  визначиш:  мене  дивує  як  багато  в  моєму  житті  було  ситуацій,  коли  немов  Доля  водить  по  колу  людей  навколо  мене  та  мене  навколо  людей,  як  я  опиняюсь,  здається,  на  самому  дні  скрути  і  раптом,  немов  по  Високому  наказу  приходить  порятунок.  Інколи  це  відбувається  дуже  жорстоко  і  несподівано.
Тільки  два  красномовні  приклади.

На  початку  80  років  минулого  століття  я  робив  халтуру  -  оформлення  однієї  бібліотеки  в  Києві.  Наближався  Новий  рік  і  директор  бібліотека  почала  мене  умовляти.  щоб  я  взяв  гроші  за  роботу  наперед,  бо  тоді  було  таке  правило:  якщо  гроші  не  використані  до  Нового  року,  то  їх  списують  і  нових  вже  не  дають  у  наступному  році.  Я  відмовлявся,  бо  знав,  що  не  зможу  після  Нового  року  за  місяць  закінчити  роботу.  Та  мене  умовили  і  я  взяв  гроші.
Далі  все  було  як  я  і  передбачав:  по  різним  причинам  виконання  роботи  затягнулось.  В  цей  час  в  бібліотеку  приходить  працювати  новий  зам  директора  по  господарчій  частині,  полковник  у  відставці.  Такий  собі  кондовий  правдолюбець  та  знавець  і  охоронець  закону.  Коли  він  побачив,  що  з  моїм  виконанням  роботи  така  справа,  то,  не  довго  думаючи,  подає  на  мене  в  суд.  А  в  ті  часи  виконувати  подібні  роботи  було  дуже  тяжко,  бо  для  оплати  роботи  треба  було  шукати  різна  обхідні  шляхи.  І  та  людина,  яка  запропонувала  мені  роботу,  знайшла  рішення:  оформлення  мене  та  липових  моїх  співпрацівників  у  одній  конторі  в  одному  із  райцентрів  Київської  області.  В  силу  цього  головним  відповідачем  по  справі  повинен  виступати  не  я,  я  директор  цієї  контори.
Як  тільки  запахло  жареним  відбувається  перша  несподіванка:  помирає  раптово  від  серцевого  нападу  після  гарного  сабантую  та  людина,  яка  дала  мені  роботу.  Відповідач  №2  щез.  Справу  оформлюють  по-новому.
Проходить  декілька  місяців  і  мені  приходить  повістка  до  слідчого  в  тому  районному  центрі,  де  були  виплачені  гроші.  Умовляю  декілька  товаришів  стати  моїми  співпрацівниками  і  їдемо  в  цей  районний  центр.
Слідчий  подивися  на  нас,  наказав  всім  вийти,  а  мені  залишитися.  Проглянув  уважно  моє  пояснення,  а  потім  каже:  "То  тут  хоч  трохи  правди  є?"  -"  Так.  Тут  все  є  правда!"
Він  помовчав,  а  потім  каже:  "Та  це  вже  не  має  значення.  головний  відповідач  мертвий."
Я  ошелешено  питаю:  "Як  так?"
"Позавчора  у  нас  тут  була  злива,  він  вийшов  на  крилечко  свого  садибного  будинку  посмалити  і  в  нього  вдарила  блискавка.    Більше  блискавок  не  було.  Це  ви  замовили?  Шуткую.  Їдьте  собі  з  Богом!"

Друга  ситуація  була  на  початку  90-х  років  минулого  століття.
Мій  середній  брат  попросив  зробити  проект  дачі  для  його  приятеля:  "Знаєш,  він  привіз  із  Сибіру  собі  молоду  дружину,  на  20  років  молодша,  вона  закінчує  в  Москві  художній  інститут,  то  він  купив  під  Києвом  дачу  і  хоче,  щоб  ти  зробив  ескіз  добудови  -  потрібна  художня  майстерня,  ну,  і  таке  інше,  ти  сам  знаєш".
Прийшли  вони.  Неймовірно  молода  жінка,  цікава,  типова  сибірячка.  А  він  -  типовий  українець.  Поговорили.  Зробив  їм  ескізний  проект  -  приятель  брата  сам  мав  намір  будувати.
Пройшли  десятиліття.  Мій  другий  з  кінця  син,  Світозар,  закінчив  4-й  клас  загальної  школи  і  поступив  у  Республіканську  художню  школу  і  першою  його  вчителькою  по  фаху  стала  Любов  Сергіївна  -  та  сама  дружина  приятеля  мого  брата.  Неймовірно  гарна  вчителька!
Коли  ми  зрозуміли  цей  збіг  обставин,  то  вона  мені  сказала:  "Ох!  Мій  чоловік  дуже  гарно  заробляє!  -  вона  на  роботу  приїздила  в  шикарному  своєму  авто  -  Але  ми  досі  не  можемо  реалізувати  весь  ваш  проект!"  А  це  був  один  із  моїх  дійсно  вдалих  проектів  -  досі  інколи  любуюсь  кресленням,  що  є  у  мене.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661786
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2016

КВІТЕНЬ 2016

КВІТЕНЬ  2016

Немов  сніг  відлетіли  весняні  пелюстки
Із  цвітіння  фруктових  дерев,
І  повисли  зловтішно  очікувань  люстри
Днів  спекотних  від  Літніх  джерел.

Закружляє  тепер  нас    Літо  жаром  щиро,
Дощі  нам  всім  будуть  розрадою  -
До  Природи  ми  підемо  всі  на  офіру,
Ніч  холодна  буде  баладою.  

19.04.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660666
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.04.2016

МАТЕРІ МОЛОДШИХ СИНІВ

На  просторах  нездійснених  мрій
Нам  з  тобою  вже  не  зустрітись  -
Нас  окремо  несе  буревій,
В  датах  разом  ми  помилились!

Нашим  крилам  небо  в  супротив
Малює  гаспідний  торнадо:
Я  -  перед,  ти  -  позаду,  напроти,
І  персональні  нам  ескапади!

Я  чую,  здається.  твій  заклик.
Чи  несвідомо  кличу  тебе?
Халепи  цій  я  не  замовник!
Це  Доля  нас  до  себе  гребе.

06.04.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657627
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 30. ВІТАЛІЙ

30.  ВІТАЛІЙ
30.03.2016*  14:25

Дивно,  але  я  не  можу  себе  примусити  продовжувати  свою  розповідь  про  себе  -  адже  треба  тепер  починати  говорити  про  Шосте  життя,  а  я  все  не  наважуюсь.  Напевно  тому,  що  раптом  десь  за  обрієм  почала  маячити  примара  Восьмого  життя,  а  це  вже  після  80  років  є  дійсно  патологія.  От  я  і  досі  вагаюсь.

Але  окрім  цього  весь  час  мене  переслідує  згадка  про  Віталія.

Ми  були  однокурсниками  і  одногрупниками,  але  під  час  навчання  майже  не  мали  спілкування.  В  той  час  я  довго  не  вписувався  в  наш  колектив,  бо  був  під  тягарем  участі  у  війні,  що  тепер  гарно  розумію.  Потім  непомітно  увійшов  до  кола  тих,  хто  весь  час  відрізнявся  чимось  -  навчанням,  захопленням  спортом  тощо,  а  Віталій  був  звичайним  студентом,  жив  в  гуртожитку  і  під  час  навчання  нічим  не  відрізнявся  серед  нас.  

Коли  я  повернувся  із  своїх  мандрів  за  межі  рідного  міста  до  Києва,  то  ми,  виявилося,  стали  працювати  в  одній  організації,  але  далі  він  пішов  працювати  в  іншу,  я  -  теж  і  наші  шляхи  розійшлися.  Хоча,  коли  працювали  разом,  то  мимоволі  стикалися  частіше  і  я  навіть  знав,  що  він  непогано  проявився  як  ГАП  (головний  архітектор  проекту),  декілька  разів  бачив  його  акварелі,  але  вони  мені  не  подобалися,  бо  я  їх  сприймав  як  солоденькі.

І  от  я  почав  жити  на  Троєщині.  Чув,  що  він  десь  тут  отримав  квартиру.

Якось  ми  випадково  зустрілися  на  вулиці  і  він  раптом  запросив  мене    на  виставку  робіт  його  доньки.  При  цьому  був  сумний  і  неймовірно  увічливий,  а  я  вже  мав  справу  з  такими  людьми  раніше,  які  ховали  неймовірну  біль  на  душі  за  підкресленою  увічливістю.  Виставка  була  в  Лаврі  і  виявилася  виставкою  пам'яті,  бо  його  донька  померла  молодою  від  раку.

Знову  пройшов  певний  час,  я  сам  опинився  в  стані  Суму/Печалі  і  ми  знову  випадково  зустрілися  з  ним  на  вулиці.  Він  поглянув  на  мене,  щось  зрозумів  і  сказав:  "Пішли,  я  покажу  тобі  свої  роботи.  Відмову  не  приймаю".  Виявилося,  що  він  від  мене  живе  через  декілька  кварталів.
Його  роботи  мене  неймовірно  вразили.  Це  була  особлива  авторська  техніка  -  сполука  олійної  монотипії  з  олійним  традиційним  живописом.  Пейзажі.  Їх  можна  було  довго  розглядувати,  занурюватися  в  них,  радіти  їм,  сміятися.  Я  був  у  захваті!  Враження  від  його  творчості  немов  примусило  мене  відчути,  що  які  б  не  були  мої  болі  глибокими,  завжди  є  засіб  подолати  їх.  І  немов  на  підтвердження  цієї  думки,  Віталій  почав  розказувати  своє  життя.

Коли  ми  навчалися,  то  Держава  всіх  випускників  вузів  розподіляла  на  роботу.    В  більшості  своїй  всіх  приманював  Київ,  але  по  київським  проектним  організаціям  розподіляли  тих,  хто  мав  київську  прописку.  Тому  нічого  дивного  не  було  в  тому,  що  на  шостому  курсі  всі  почали  одружуватися.  Віталій  одружився,  здається,  трохи  раніше.
У  нього  народилася  донька  Олена,  але  достатньо  швидко  з'ясувалося,  що  його  з  дружиною  окрім  доньки  ніщо  не  зв'язує.  Вони  розійшлися,  але  продовжували  і  далі  жити  разом  в  однокімнатній  квартирі.  "Це  було  не  легко,  повір"  -  говорив  Віталій.  І  я  йому  вірив.
Але  у  нього  була  неймовірна  любов  до  доньки  і  він  весь  свій  час  за  межами  роботі  присвятив  їй.  З  малих  років  вона  вчилася  малювати  поряд  з  ним.  Кожний  рік  він  брав  відпустки  під  час  її  канікул,  накопичував  різноманітні  відгули,  щоб  мати  додатковий  час  відпустки,  і  вони  їздили  з  наметами  по  Україні  малювати  -  етюди,  малюнки  і  вільне  життя  на  природі.  Здається,  що  він  возив  її  навіть  на  Валдай.

Десять  років  Віталій  жив  так,  поки  не  зустрів  свою  другу  дружину.

Вона  теж  закінчила  Київський  інженерно-будівельний  інститут,  але  була  відома  як  спортсменка  -  майстер  спорту  зі  спортивної  гімнастики,  чемпіонка  України,  може  тільки  в  межах  спортклубу  "Буревісник",  а  це  тоді  був  міцний  спортклуб.  Була  вже  один  раз  заміжня  і  мала  сина.  Одружилися,  народили  разом  доньку  і  Віталій  отримав  трьохкімнатну  квартиру  на  велику  сім'ю.

Його  старша  донька  успішно  йшла  по  життю:  поступила  в  Республіканську  Художню  Школу,  закінчила  її,  поступила  у  вуз,  закінчила  його,  стала  працювати  художником,  одружилася.  Творчість  її  тільки  почала  виходити  на  шлях  до  вершини,  коли  хвороба  скоротила  її  життя.  Для  Віталія  це  був  неймовірної  сили  удар.  І  він  почав  шукати  порятунок  від  своїх  душевних  мук  в  творчості,  яка  немов  стала  для  нього  святилищем  на  пам'ять  про  доньку.

Життя  йшло  своїм  ходом:  подружжя  виховувало  сина  та  доньку,  Віталій  успішно  працював  архітектором,  малював,  зробив  персональну  виставку  своїх  робіт  в  Будинку  архітектора  в  Києві,  це  не  аби  яка  честь!  Він  дуже  любив  свою  другу  дружину,  а  її  син  став  для  нього  рідним.
І  раптом  удар!
Його  дружина  почала  гуляти.  Спочатку  тишком-нишком,  а  потім  все  відвертіше  і  відвертіше.  Між  нею  і  її  дітьми  разом  з  Віталієм  виникла  прірва!  І  один  раз  Віталій  прийшов  додому  і  виявив,  що  діти  змушені  були  вигнати  свою  матір  з  дому,  бо  вони  не  могли  вибачити  їй  її  поведінку,  відношення  її  до  Віталія  та  до  них  самих.  Для  Віталія  це  була  наступна  хвиля  страждань.

Почали  жити  втрьох.  Діти  стали  для  Віталія  суттю  існування,  а  його  туга  і  біль  примушували  шукати  ще  більшу  розраду  у  живопису,  тому  його  роботи  ставали  все  досконаліші  і  досконаліші  і  вони  були  переповнені  не  білю,  а  радістю  життя,  повною  антитезою  Горю.

Йшли  роки.  Син  став  дорослим,  молодша  донька  закінчувала  школу  і  раптом  з'явилася  їх  мати.  Вона  стала  не  потрібна  полюбовникам,  не  було  куди  іти  і  вона  прийшла  до  дітей.  Стала  перед  ними  на  коліна  в  буквальному  розумінні,  покаялася  і  попросилася  назад  у  сім'ю.  І  діти  пожаліли  її.  Вона  повернулася.  Але,  як  казав  Лев  Товстий,  "  Зрада  це  як  руки  поламати,  можна  простити,  але  обійняти  не  можна".  Мати  дітей  і  дружина  Віталія  тільки  була  присутня  в  сім'ї.
Вона  знову  щезла,  а  через  деякий  час  прийшла  тільки  для  того,  щоб  сказати,  що  вона  пішла  у  монастир.  Стала  монашкою.

Коли  Віталій  розповідав  мені  все  це,  а  це  було  не  за  один  раз,  бо  я  почав  час  від  часу  приходити  до  нього  на  спілкування,  адже  ми,  пенсіонери,  могли  собі  це  тепер  дозволити,  то  кожний  раз  я  не  міг  дивитися  йому  в  очі,  бо  в  них  стояв  неймовірний  біль  і  страждання  немов  тікали  з  них  по  мірі  його  розповіді.  І  ніколи  не  було  ніяких  бранних  слів,  ніякого  засудження  -  тільки  констатація  фактів.

Ця  людина  стала  для  мене  повною  несподіванкою,  бо  його  становлення  к  чоловіка,  батька,  архітектора  та  художника  в  моїх  очах  було  величним,  воно  давало  мені  можливість  самому  ставати  вище,  долати  мою  біль  і  розуміти,  що  є  вищі  рівні  нашого  життя  навіть  у  повсякденній  юдолі.

Один  раз  я  приніс  йому  свої  роботи.  Всі.  Три  товстенні  папки.  І  мені  було  приємно,  що  я  його  теж  вразив,  адже  він  не  знав  мене  таким.  Як  нам  було  легко  розмовляти!  Як  ми  розуміли  один  одного!
Ми  ніколи  не  говорили  про  кохання,  але  завжди  розуміли,  що  наші  страждання  викликанні  саме  ним.  Біля  Віталія  я  розумів,  що  я  Чоловік,  бо  він  був  Чоловіком  завжди!

Осінню  2013  року  у  мене  був  Криз  -  тиск  250/120,  але  повезло,  бо  судини  луснули  не  в  мозку,  а  в  носі,  то  я  втратив  десь  півтора  літри  крові.  Далі  -  лікарня,  видряпування  із  халепи.
Десь  в  кінці  грудня  йшов  від  лікаря  з  поліклініки,  проходив  повз  будинок  Віталія,  машинально  подивився  на  його  вікна  на  четвертому  поверсі  і  у  мене  промайнула  думка:  "  Тут  жив  Віталій!"  І  здивувався:  чому  я  подумав  у  минулому?

Чесно  кажучи,  я  тоді  гарно  впав  -  на  Новий  рік  нікого  не  поздоровляв  по  телефону,  але  десь  на  початку  січня  2014  подзвонив  Віталію.  Слухавку  взяла  дружина  і  з'ясувалося,  що  Віталій  помер  до  Нового  року  -  тромб.  Вона  приїхала  на  поховання,  її  відпустили  для  цього  з  Афонського  монастиря,  де  вона  є  монашкою.  Вони  вже  справили  7  днів.  Тепер  будуть  сороковини.  Так,  мені  подзвонять.  Але  мені  ніхто  не  дзвонив.

З  того  часу  я  часто  відчуваю  свою  провину  перед  Віталієм,  що  не  мав  з  ним  спілкування,  бо  коли  я  проходив  повз  його  будинок,  він  був  ще  живий.  Відчуття:  мені  йшла  Підказка,  я,  напевно,  повинен  був  до  нього  зайти,  і  цей  візит  можливо  врятував  би  його,  він  би  ще  трохи  пожив,  адже  він  майже  на  10  років  був  молодший  за  мене!

І  ще  одне:  коли  думаю  про  Віталія,  то  завжди  знаю,  що  він  через  все  своє  не  просте  й  навіть  суперечливе  життя  він  проніс  Любов,  яка  глибоко  ранила  його,  але  він  був  їй  вірним.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655836
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2016

ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ

У  Минулому  я  колись  народився,
У  Сучасному  свідомо  живу,
У  Прийдешньому  собі  наснився,
А  за  ним  я  безсмертя  в  нащадках  пожну.

Тільки  крапка  є  життя  моє  реальне
У  голограмі  Безмежного  Розуму,
Де  Буття  -  сцена  є  театральна,
Ми  ж  на  сцені  -  артисти  всім  тлумом.

Ми  літаємо  в  снах  по  програмі,
В  Реальності  себе/все  коригуємо,
Кардіограми/драми  маємо  в  Храмі  -
Народження  смертю  святкуємо.

22.03.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653690
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.03.2016

ДЕНЬ ЖИТТЯ - СВЯТО

Ми  розуміємо  багато,
Коли  Осінь  стукає  у  вікно,
Бо  дійсна  філософія  завжди  буденна  -
Кожна  мить  нашого  життя  благословенна:
Тепер  життя  вже  не  театр  -  кіно,
Де  кожний  день  життя  є  свято!

17.03.2016
К

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652320
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.03.2016

ВТЕЧА

Як  ненавиджу  я  завжди  брехню!
Хоча  і  кажуть:  "Це  во  благо!
Ми  бережемо  твою  броню
І  навіть  твоє  красиве  Его!"

І  я  мовчу  вже.  Броня  пробита
Давно,  бездарно  і  недбало.  
Тепер  інша  моя  орбіта
А  прощі,  знаю,  мені  мало.

Свідомо  не  кружляю  в  променях
Нам  чужого  сонця!  Далебі!
Але  купаюсь  в  його  Знаннях
І  слухаю  нам  чужі  молебні.

17.03.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652319
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.03.2016

П'ЯТНИЦЯ

П'ятниця.  То  завтра  сім'я  збереться  до  купи.
Підсумки  успіхів  і  негараздів  за  тиждень,
Прибирання  квартири  і  продуктів  закупи
З  вірою,  що  скоро  термін  закінчиться  злидень.

Буде  святкова  вечеря  як  єднання  сім'ї,  
Розмови  про  мистецтво  і  синів  непокору,
А  для  мене  все  це  -  співають  немов  солов'ї  -
Я  святково  присутній  при  синів  життя-твору.

П'ятниця.  То  завтра  сім'я  збереться  до  купи  -
Прийде  Щастя  в  Одинокість  моєї  халупи.

11.03.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651009
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.03.2016

ДОРОГІ ЖІНКИ!!!

ДОРОГІ  ЖІНКИ!

Безумовно,  я  поздоровляю  вас  всіх  із  святом  Весни,  яке  святкується  традиційно  8  Березня!
Безумовно,  бажаю  вам  сталої  любові,  яку  вам  дарують  кохані,  діти  та  близькі  вам  люди!
Безумовно,  ви  заслуговуєте  більшого,  ніж  вам  дає  наше  життя,  наші  можливості  та  ми,  чоловіки,  на  яких  довго  ще  будуть  висити  кайдани  часів  Советікуса,  бо  ця  отрута  увійшла  глибоко!
Але  зараз,  зі  своїми  побажаннями,  які  вперше  не  розписую  по  списку  близьких  мені  жінок  у  творчості,  по  життю  чи  по  родичанству,    я  звертаюсь  до  вас  з  проханням,  щоб  ви  говорили  не  про  мужність  Надії  Савченко,  а  про  тих,  хто  ратуючи  за  неї  та  її  свободу,  фактично  зраджує  її.

Там,  в  минулому,  коли  Жанна  д'Арк  виконала  свою  місію,  французький  король  та  його  челядь  видали  її  англійцям  і  ті  спалили  її  на  вогнищі.

Сьогодні  я  продивися  по  НьюсВан  на  ТіВі  (Эхо  Украины),  де  були  два  єврея  -  Матвій  Ганапольський  та  Дмитро  Гордон,  які  хоча  і  розмовляли  російською,  але  є  щирішими  та  більшими  патріотами  України,  ніж  всі  депутати  українці,  які  розмовляють  майже  літературною  українською  мовою,  починаючи  від  Тимошенко  з  її  "Батьківщиною"  та  закінчуючи  правосеками  та  тощо-тощо,  які  так  піарно  говорять  про  страждання  Надії  і  як  вони  вболівають  за  неї,  але    фактично  зраджують  її.  
В  передачі  були    приведені  переконливі  докази  того,  що  наша  Влада  не  має  бажання  звільнити  Надію,  бо  тоді  на  Україну  повернеться  дійсний  Лідер  нації,  яка  своєю  волею,  мужністю  та  правдивістю  мимоволі  показала  свою  могутність  і  вже  набула  в  українському  народі  таку  якість.
Опитування,  яке  традиційно  провів  Матвій  Ганапольський,  показало  переконливо,  що,  навіть  при  його  м'якому  формульовані  опитування,  широкі  маси  телеглядачів  вважають  що  це  дійсно  так.
І  я  мимоволі  уявив,  що  зараз  Надія  Савченко  -  це  українська  Жанна  д'Арк,  яку  українська  Влада  віддає  на  поталу  ворогу.  

Як  завжди,  дійство,  яке  проводив  Матвій  Ганапольський,  мало  конструктивний  характер.
Було  названо  чотири  сценарії,  які  могла  задіяти  Влада  заради  звільнення  Надії.
1.  Наше  СБУ  затримувало  не  один  раз  на  Донбасі  високопоставлених  російських  генералів  і  відпускало  їх.  Якщо  відкинути  причини  таких  вчинків,  то  малюється  обмін  пачки  таких  генералів  на  одну  Надію.
2.  Арештовуються  всі  російські  банки  та  активи  в  Україні  за  умови  обміну  дозволу  на  їх  діяльність  на  звільнення  Надії.
3.  Спецоперація,  аналогічно  до  того,  як  це  робить  Ізраїль  по  відношенню  до  своїх  громадян,  які  потрапляють  в  подібну  халепу.
4.  Активна  задіянність  Гельсінської  спілки  та  інших  подібних  організацій,  до  яких  ніхто  з  України  навіть  не  звертався  з  питанням  звільнення  Надії.

І  я  питаю  ВАС,  дорогі  жінки,  які  так  майстерно  і  непомітно  пануєте  над  нами,  чоловіками  на  протязі  року  від  8  березня  до  8  березня,  коли  це  стає  явним,  які  є  дійсною  Силою  в  цьому  світі,  
МОЖЕ    ВИ    ОБ'ЄДНАЄТЕ    СВОЇ    СИЛИ    ЗАРАДИ    РЯТУВАННЯ  СУЧАСНОГО  дійсного  СИМВОЛУ  ВАС  в  Україні?
МОЖЕ  це  свято  Весни  стане  для  вас  ДНЕМ  такого  Єднання,  коли  більше  жодна  жінка  не  опиниться  на  місці  Надії?

На  цьому  і  поздоровляю  вас,  жінки,  з  Восьмим  Березня!
08.03.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649886
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2016

БАНКРУТ

Банкрути  владу  не  хочуть  віддавати:
Як  міцно  Яценюк  тримався  за  трибуну,
Як  Барна  його  прийшов  квітами  вітати!
Він  явно  хоче  привласнити  Фортуну!

04.03.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649399
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.03.2016

БЕРЕЗЕНЬ

Ще  не  панує,  непевна  весняна  погода  -
То  сонечко  сяє,  то  аспідне  небо,
Не  хоче  іти  зимова  від  нас  прохолода,
Хоча  це  зробити  давно  вже  і  треба.

Відповідно  до  цього  і  мій  настрій  стрибає:
То  літає  на  крилах  радості/сміху,
То  падає  у  вир  відчаю  без  небокраю,
Ластівка  мрію  ховає  під  стріхою.

Відомо:  все  тимчасове  на  білому  світі.
Примхи  Весни,  погоди  теж  тимчасові:
Вранці  дощ/сніг,  ясне  сонечко  вже  по  обіді,
А  ми  до  зеленого  шуму  готові!

04.03.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649397
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 06.03.2016

ДУХОВНИЙ ЛІДЕР УКРАЇНИ

05.03.2016*  8:35

В  кожній  людині  латентно  присутнє  Лідерство  -  у  когось  воно  має  коефіцієнт  майже  на  рівні  нуля,  а  у  когось  тягнеться  до  одиниці.
Це  Лідерство  можна  поділити  на  дві  принципово  різні  якісні  прояви,  які  дали  мені  можливість  колись  говорити  про  Духовне  лідерство  та  Офіційне  лідерство.
Офіційне  лідерство  всім  відоме  -  будь-який  начальник  чи  вчитель  є  Офіційним  лідером.
Духовне  лідерство  більш  рідке,  хоча  в  окремих  галузях  життя/діяльності  людини  воно  зустрічається  достатньо  часто.
Та  коли  ми  будемо  розглядати  це  питання  на  рівні  держави,  народу  чи  нації,  то  виявимо,  що  при  повному  пануванні  Офіційних  лідерів  (всі  ці  царі,  президенти,  диктатори  тощо)  Духовні  лідери  зустрічаються  дуже  рідко  і,  як  правило,  в  переломні  моменти  існування  країн/народів/націй.

Ми  вважаємо  Тараса  Шевченка  своїм  Духовним  лідером,  але  це  ми  його  зробили  таким,  це  ми  шануємо  його  і  живемо  його  закликами,  його  прагненнями  та  мріями  про  вільну  та  незалежну  Україну,  бо  при  житті  він  не  був  Духовним  лідером  України.  Він  став  таким  постфактум.
Сучасна  Україна  фактично  із  самого  початку  проголошення  своєї  незалежності  з  біллю  та  муками  чекає  на  появу  свого  Духовного  лідера,  але  він  все  ніяк  не  проявляється.
На  цю  роль  явно  йшов  В'ячеслав  Чорновіл,  але  він  спокусився  принадами  бути  і  Офіційним  лідером,  що  перекреслило  не  тільки  можливість  України  мати  свого  Духовного  лідера,  а  і  його  життя.  Досвід  інших  країн,  народів,  націй  показує,  що  сполука  в  одній  особі  Духовного  та  Офіційного  лідера  є  неймовірно  рідким  явище  і,  як  правило,  це  єнесумісним.

Що  обумовлює  прояв  Духовного  лідера?  Головне  -  розуміння  його  ідей  широкими  масами  людей,  визнання  слушності  і  доцільності  цих  ідей  і  в  кінці-кінців  підтримка  його  цими  широкими  масами.    Хрестоматійний  приклад  -  
М.К.  Ганді  в  Індії  і  гандізм  -  соціально-політичне  і  релігійно-філософське  вчення,  головні  принципи  якого  базувалися  на  досягнення  незалежності  мирним,  ненасильницьким  шляхом.
Головні  риси  М.К.Ганді:  патріотизм,  жертовність,  аскета,  його  ідеологія  та  принципова  відмова  ставати  Офіційним  лідером.

Враховуючи  це,  подивимося  на  стан,  який  зараз  утворився  в  Україні.
За  всі  часи  існування  нашої  держави  це  є  найгірші  часи  з  економічної,  а  тепер  і  з  точки  зору  політичної,  тому  що:
-  країна  майже  розвалена  російськими  посіпаками;  
-  на  хвилі  революції  Гідності  до  влади  прийшли  негідники,  які  спаплюжили  прагнення  народу,  які  заради  свого  збагачення  та  амбіцій  довели  державу  до  найгіршого  стану  за  всі  часи  незалежності;
-  іде  війна  з  Росією  і,  як  виявляється,  треба  вести  внутрішню,  теж  гібридну,  війну  з  олігархами,  з  корупцією,  з  манкуртами  та  компрадорами;
-  народ  України  знаходиться  на  грані  зриву  в  Третій  майдан,  який  тепер  буде  кривавим,  бо  гнів  народу  може  вибухнути  в  будь-яку  хвилину;  бо  є  досвід  ветеранів  війни,  які  провернулися    додому  в  жахливі  умови;  бо  в  країні  багато  зброї;  бо  наглість  внутрішнього  ворога  набула  особливого  виразу...
Таким  чином,  ситуація  явно  вимагає  появи  Духовного  лідера.

Чи  є  серед  публічних  людей  кандидати  на  цю  роль?  Хто  у  нас  весь  час  на  слуху?  Офіційні  лідери  -  від  Порошенка  та  аж  до  Яценюка,  між  якими  майстерно  демонструють  своє  володіння  популізмом  всі  ці  Ляшки,  Тимошенки,  Бурбаки,  Луценки,  не  кажучи  вже  про  правосеков  та  інших  ура-патріотів.  Жодний  із  них  і  натяку  не  має  на  те,  щоб  стати  Духовним  лідером,  хоча  жертовність  вони  і  вміють  розігрувати,  адже  не  даремно  у  Фейсбуці  розглядалось  питання  про  доцільність  висувати  наших  політиків  на  Оскара!

Мене  насторожили  слова  Саакашвілі,  що  він  не  має  прагнення  бути  прем'єром  України,  бо  він  прагне  до  більшого.  Що  може  бути  більшим  в  його  положенні?  Адже  президентом  України  він  не  може  бути  по  формальним  причинам.
Далі:  він  уточнив,  що  хоче  зламати  існуючу  в  Україні  політичну  систему.
Далі:  він  максимально  використовує  своє  положення  для  реального  підмивання  цієї  системи  в  Одеській  області;
Далі:  він  почав  проводити  форуми  за  очищення  влади  по  всій  Україні  і  ці  форуми  охоплюють  все  більше  і  більше  коло  людей.
Далі:  існуюча  влада  і  не  тільки  шукають  засоби  нейтралізувати  таку  діяльність  Саакашвілі.
Можна  продовжувати  ці  "Далі:",  але  я  бачу,  що  фактично  Саакашвілі,  усвідомлюючи  це  чи  не  усвідомлюючи,  виходить  на  роль  Духовного  лідера  України.
Таке  можливе?

В  історії  Людства  вже  всяке  бувало.  
Сліпий(!)  українець,  уродженець  Слобожанщини  Василь  Ярошенко  (1890  -  1952)  став  класиком  японської  поезії,  де  його  знають  під  іменем  Айрошяньке.    Поет,  письменник,  прозаїк,  драматург,  публіцист,  педагог,  музикант....  Повернувся  на  батьківщину  в  1920  роках  і  навіть  прожив  в  невідомості  для  українців  до  1952  року.  А  після  його  смерті  "благодатні  нащадки"  знищили  його  архів  і  тепер  тільки  з  японських  джерел  можна  дізнатися  про  нього.
Напевно,  якщо  зайнятися  цим  питанням,  то  можна  знайти  і  більш  красномовні  приклади  того,  як  натуралізований  іноземець  ставав  для  країни/народу/нації  Духовним  лідером.  Прецеденти  явно  вже  були.

Безумовно,  Саакашвілі  не  Ганді,  Україна  не  Індія,  а  21  століття  навіть  не  злам  19  та  20  століть.  Але  у  нього  є  те,  що    дійсно  може  бути  ознакою  Духовного  лідера:
-  патріотизм,  який  він  завжди  демонструє  як  до  Грузії,  так  і  до  України;
-  жертовність,  адже  він  не  боїться  відкрито  та  відверто  іти  проти  існуючої  системи  влади,  хоча  сам  і  укорпорований  в  неї;
-  несамовитість  і  нездоланність  у  своїх  діях  за  правду;
-  непідкупність;
-  неймовірно  успішний  досвід  реалізації  своїх  ідей  в  Грузії;
-  все  більша  і  більша  підтримка  широких  мас  людей  різноманітних  поглядів  -  достатньо  послатися  на  анекдотичні  ситуації,  коли  на  ТіВі  люди  пропонують  його  на  прем'єра  в  протиріччі  до  теми  телевізійної  програми;  достатньо  послатися  на  кількість  людей  різних  поглядів  і  статку,  які  приходять  на  його  форуми  у  все  більшій  та  більшій  кількості.

То  що  скажете,  мої  друзі  і  колеги  по  сучасному  життю,  є  слушність  в  моїх  словах?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649092
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2016

ЧЛЕН ВЕРХОВНОЇ РАДИ

Де  та  межа,  коли  Псевдопатріот  торує  зраду,
Коли  заради  себе  він  ладний  неньку  продавати
За  гроші,  владу,  за  ніби  всемогутності  укладу
І,  безумовно,  за  свої  вчинки  не  піти  за  грати?

04.03.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649090
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.03.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 29. МІЖСЕЗОННЯ. Іспити. 4.

29.  МІЖСЕЗОННЯ.  Іспити.4.
01.03.2016*  16:30

Був  час,  коли  я  думав,  що  мій  катарсис  в  церкві  зняв  з  мене  тягар  провини  перед  Жінкою.  Не  скоро  я  зрозумів,  що  це  не  так,  що  не  так  просто  пройти  катарсис,  який  якщо  і  відбувся  у  мне,  то  тільки  на  протязі  довгого  часу,  розтягнувшись  на  роки.

Було  декілька  епізодів,  які  немов  знову  і  знову  тикали  мене  носом  у  необхідність  усвідомити,  що  я  продовжую  здавати  Іспит,  що  я  немов  той  недбайливий  студент,  що  здає  завдання  по  часткам,  продовжую  настирно  повертатися  до  викладача.

Я  пішки  йшов  по  тоді  ще  вулиці  Кірова  після  того,  як  у  захваті  розказав  в  штаб-квартирі  МАПЕ,  що  здав  іспит  в  Малих  Лаврських  печерах,  ("А  там  сам  Кашпировський  не  витримав  іспиту  і  монахи  його  винесли  із  печері  на  носилках!")  -  тоді  я  був  "великим  ходаком",  адже      після  того,  як  припинив  бути  спортсменом,  весь  час  не  вистачало  фізичного  навантаження,  то    довгі    подорожі  пішки  давали  цьому  компенсацію.  
Раптом  мене  наздогнав  молодий  чоловік,  якого    бачив  в  МАПЕ.  Розговорилися.  І  так  я  познайомився  з  Андрієм.
Непомітно    ми  стали  приятелями  і  я  став  бувати  у  нього  дома.  Розчавлений    в  душі  Одинокістю,  хапався  за  будь-яку  можливість  побороти  її,  а  тут  була  затишна  спокійна  сім'я  -  його  дружина  чекала  дитину,  його  непробивна  манера  спокою  та  доброзичливості  мене  навіть  причаровувала.  До  того  ж  у  нас  виявилося  дещо  спільне  в  межах  екстрасенсорики.  Мені  тяжко  сказати  чим  я  йому  був  до  вподоби,  але  через  нього  у  мене  були  різні  спроби  виконувати  Сенсорне  Діагностування.  Принаймні  декілька  із  них  були  для  мене  Уроками,  які  я,  напевно  не  здав,  зараз  так  думаю,  хоча  тоді  вони  промайнули  як  маленька  пригода  при  втечі  від  Одинокості.

Зазвичай  ми  один  одному  розказували  що  у  нас  відбувалося  за  той  час,  що  ми  не  зустрічалися,  і  якось  я  розповів  йому,  що  мене  Навчають  як  визначати  чи  підходять  один  одному  чоловік  і  жінка.  Через  декілька  днів  приходжу  до  нього,  а  на  мене  вже  чекають:  пара  його  приятелів  подала  на  реєстрацію  шлюбу  і  просять  щоб  я  сказав  чи  вони  підходять  один  одному.  
Розгубився:  хто  я  такий,  щоб  казати  такий  вердикт?  Подумки  задаю  питання,  а  Голос  говорить  якось  безбарвно:  "Ну,  подивись!"
Почав  думкою  дивитися,  але  нічого  не  виходить,  немов  щось  ставить  захист  від  моїх  дій.  Пробую  підійти  з  іншого  боку  -  нічого,  ще  з  іншого  -  нічого.  А  потім  немов  зжалився  Голос  і  каже:  "Подивись  у  неї  другу  чакру."  Подивився.  Вона  вагітна.  Хоча  ще  сама  не  знає.
Якось  зім'яв  свої  дії  в  очах  присутніх,  а  всі  зацікавлено  спостерігали  за  моїми  діями,  а  потім  покликав  Андрія  і  кажу:  "То  вона  вагітна."  Він  розсміявся  і  каже:  "От  і  вирішено  все.  Я  сам  скажу  їм  про  це."
То  був  перший  раз,  коли  мене  Примушували  приймати  рішення  самостійно,  не  питаючи  Дозволу.  І  був  дивний  супровід:  мене  тоді  вперше  неймовірно  гостро  полоснуло  усвідомлення  моєї  провини  перед  першою  дружиною.

Через  деякий  час  знову  в  гостях  у  Андрія  бачу  незнайому  жінку.  "От  добре,  Вітя!  Це  давня  приятелька  моєї  Наташі  (так  звати  його  дружину),  вона  приїхала  на  два  дні  до  Києва  із-за  кордону,  живе  там,  одружена  за  іноземцем,  Наташа  розказала  про  тебе,  а  у  неї  проблеми,  то  ти  можеш  подивитися  її?"
Я,  дурна  голова,    даю  згоду.
Напроти  мене  сидить  красива  молода  жінка,  гарно  одягнута,  з  трохи  розв'язними  манерами.  Піднімаю  очі,  дивлюсь  на  неї  і  на  мене  іде  навала  інформації:  напроти  мене  сидить  феноменально  сексуально  розпусна  жінка,  перед  очима  немов  у  швидкому  мультфільмі  починають  проскакувати  кадри  із  її  насиченого  сексуального  життя  -  чоловіки.  жінки,  тварини...  Сахаюсь  і  хочу  встати,  але  Голос  мстиво  говорить:  "Визвався,  то  виконуй!"
Починаю  операцію  чистки  -  рухи  руками,  подумки  молитва  Ісуса,  працюю    Шостою  чакраю...  Але  у  мене  починає  пекти  очі.  Все  сильніше  і  сильніше.  Нарешті  відчуваю.  як  потоки  сліз  течуть  по  моїм  щокам,  а  очі  немов  вилазять  із  орбіт,  немов  в  них  налита  кислота,  я  вже  не  можу  витримувати  біль!
І  припиняю  дії.
Біжу  у  ванну  кімнату,  промиваю  очі,  а  вони  не  промиваються.  І  довго  я  це  робив,  промивав  очі.
Коли  повернувся  до  кімнати,  то  Голос  мстиво  сказав  мені:  "Не  всіх  треба  рятувати.  Особливо  серед  жінок.  Ти  тяжко  витримуєш  Іспит  жінками!"

Тільки  через  декілька  років  я  здав  цей  іспит,  коли  зняв  у  двох  жінок  рак  грудей,  а  потім  ще  і  молоду  дівчину  врятував  від  падучої,  але  все  -  інша  історія.  Тим  більше,  що  тоді  мені  Показували,  що  я  можу  таке  робити,  хоча  це  і  не  моя  Місія.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648169
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2016

БАЧ, ХОЧЕТЬСЯ!

Як  хочеться  забутися  у  щасті!
Вдихати  пахощі  твого  волосся!
Немов  воно  -  луки  Дніпра  квітчасті,
Я  ж  -  п'яний  від  їх  багатоголосся.

Як  хочеться  забутися  у  мріях!
Поринути  в  минуле  парування,
Упитися  радістю  в  наших  дітях,
Років  відкинувши  нашарування!

Та  ні!  Це  -  тільки  спомини  яскраві.
(Окрім  дітей  гонору  юнацького!)
Мрії  живуть  в  реальності  оправі,
Також  досвіду  мого  відьмацького.

27.02.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647384
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2016

НЕ ВСІМ ВДАЄТЬСЯ

Падає  багато  хто,  але  встають  не  усі,
Не  всім  вдається  себе  за  волосся  підняти,
У  холоді  палати  життям  немов  навесні,
І  досвід  падіння  перетворювати  в  лати!

27.02.2016
К.  

Додано  до  "7"              27.02.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647382
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.02.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 28. МІЖСЕЗОННЯ. Іспити. 3.

28.  МІЖСЕЗОННЯ.  Іспити.3.
26.02.2016*  13:55

Коли  я  тепер  згадую  1992  рік,  то  у  мене  складається  враження.  що  моє  життя  тоді  нагадувало  багатожильний  кабель,  в  якому  кожний  проводок  існує  самостійно,  але  всі  проводки  перекручені  таким  чином,  що  кабель  має  міцність  на  розрив.

Тяжко  тепер  сказати  яка  лінія  в  цьому  кабелі  була  головною,  бо  вони  були  задіяні  одноразово.

Йшов  пресинг  під  іменем  "Ганна".  Я  боровся  з  ним  як  міг,  хоча  інколи  і  здавалося,  що  от-от  я  буду  розчавлений  і  потраплю  до  дурдому.

Йшов  пресинг  Одинокістю,  але  тут  я  був  безсилий.
В  цей  самий  час  продовжувалося  Навчання  і  однією  із  тем  стала  розробка  "Людина  -  Чоловік  +  Жінка".  В  силу  цього  моя  Одинокість  отримала,  так  би  мовити,  і  теоретичну  базу.

Навчання  в  "Небесному  універі"  йшло  повним  ходом  і  я  вже  не  міг  навіть  визначити  на  якому  курсі  знаходжусь  і  скільки  курсів  ще  треба  пройти.    Було  цікаво,  бо  до  мене  йшли  Знання  -  несподівані,  за  межами  традиційних  інформацій,  які  отримували  нетрадиційні  люди  типу  контакторів,  екстрасенсів  і  езотериків.  Мене  старанно  Почали  Писати  з  "чистого  аркушу"!

Коли  я  припинив  борсатися  щоб  працювати  за  фахом  архітектора,  коли  мені  нарешті  було  Сказано,  що  я  не  повинен  працювати  як  архітектор,  коли  я  з  цим  примирився,  то  почався  новий  етап  мого  формування  як  Езотерика  -  почав  виконувати  Сенсорне  Діагностування.
Спочатку  достатньо  кволо,  потім  все  більше  і  більше  впевнено.
Необхідно  було  відпрацювати  систему  Діагностування  і  тому  мені  почали  Показувати  різні  засоби,  які  я  у  захваті  роздивлявся,  але  потім  не  приймав,  бо  це  було  не  моє.  Тоді,  наприклад,  було  Показано  аж  7  засобів  Діагностування  людини  тільки  по  чакрам:
-  маятником  по  медичному  Атласу  людини;
-  маятником  по  принципу  "так/ні";
-  маятником  по  малюнкам  коливання  його  навколо  однієї  точки;
-  графічною  лініями  автоматичною  фіксацією    фігур  на  папері,  коли  малювання  виконується  "бездумно";
-  через  появу  перед  закритими  очима  чорного  бархатного  тла  і  на  його  фоні  різнокольорових  тіл,  ліній,  плям;
-  по  Коефіцієнтам  розкритості  та  закритості  чакр;
-  фіксація  того,  що  казав  мені  Голос.
В  решті-решт  саме  останній  засіб  став  основою  для  того,  щоб  Діагностування  по  чакрам  стало  однією  із  маленьких  складових  загальної  системи  Діагностування.

Діагностування  спочатку  було  тільки  людей,  але  достатньо  скоро  почалося  Діагностування  територій,  а  потім  і  подій.  Хоча  тоді,  в  1992  році,  це  і  виконувалося  дуже  пунктирно.

Стосунки  з  дітьми  фактично  припинилися,  але  вся  моя  увага  була  прикута  до  сина  Бажена  -  його  мати  з  радістю  віддавала  його  мені  з  вечора  п'ятниці  та  аж  до  вечора  неділі.  Поступово  це  стало  традицією  і  тягнулось  це  роками,  на  мою  радість.  Хоча  пізніше  я  і  зрозумів,  що  мій  син  опинився  між  молотом  та  ковальнею,  настільки  чужі  остаточно  сформувалися  життєві  системи  у  мене  і  у  його  матері.

Жив  я  за  рахунок  того,  що  приходило  мені  від  Діагностувань,  то  це  було  життя  у  впроголодь.  але  це  мене  не  лякало,  бо  за  плечима  був  голод  під  час  війни  та  після  неї,  до  того  ж  я  ніколи  не  прагнув  до  розкоші.

В  той  же  час  це  був  рік  Великої  Паузи,  хоча  я  тоді  нічого  цього  не  розумів,  адже  насувався  1993  рік,  який  остаточно  укоренив  мене  в  Іншій  якості:  в  той  рік  Доля  дала  можливість  ховатися  від  Одинокості  в  сім'ї  Кондренко  -  ми  з  Андрієм  були  членами  МАПЕ,  там  познайомилися  і  він  якось  м'яко  та  обґрунтовано  став  моїм  товаришем,  хоча  різниця  у  віці  у  нас  була  велика:  його  батька  на  рік  старший  за  мене,  а  його  мати  молодша  від  мене  на  2  роки.

В  тому  році  я  проходив  Іспити  автоматично,  навіть  не  помічаючи  їх  і  не  усвідомлюючи  це,  адже  тільки  потім,  через  багато  років  до  мене  почало  приходити  усвідомлення,  що  я  тоді  нагадував  одного  героя  італійського  фільму  -  комедію  про  мафію,  коли  в  одному  клані  залишилися  тільки  жінки  і  вони  вирішили  продовжити  вендету  проти  єдиного  живого  чоловіка,  який  залишився  в  іншому  клані,  але  той,  кого  треба  було  вбити,  завжди  уникав  небезпеки  -  то  нагинається  шнурок  зав'язати,  коли  в  нього  стріляють,  то  падає  в  цей  момент,  бо  підслизнувся,  чи  ще  щось.  І  головне:  про  те,  що  на  нього  полюють  знають  ті  хто  полює  і  глядачі  фільму,  та  тільки  не  він.
Щось  таке  тоді  було  і  зі  мною  тоді.

Жив  я  тоді  у  тимчасовій  будівлі  в  садибі  Петра  Павловича  Кедровського  на  Луганській  і  дяку  за  те,  що  він  і  його  дружина  тоді  приютили  мене,  я  досі  несу  у  своєму  серці  з  глибокою  повагою  до  них.

Люблю  повторювати:  два  англійці  придумали  дві  геніальні  максими  -  Бекон  сказав:  "Знання  -  сила",  а  Оруел  сказав  "Незнання  -  сила".    Людство  завжди  прагне  жити  по  Бекону,  але  потім  часто-густо  говорить:  "Краще  би  я  не  знав!"  То  я  тоді  жив  по  Оруелу,  а  зараз,  напевно,  по  Бекону.
Отож!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647069
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2016

МІФИ про УКРАЇНУ

Там,  у  минулому,  сховані  всі  наші  поразки
Легендами/міфами  про  героїв  і  про  відчайдухів,
А  марення  про  самостійність  дало  нові  казки
Про  свавілля  нині  дідів  і  батьків,  дітей  і  онуків.

Дзеркально  живуть  паралельно  в  нас  дві  України:
Одна  насичена  болю  і  зрадою  рабства  заради,
Друга  -  могутня,  вільна,  від  Дону  та  до  Волині,
І  не  кляне,  не  плаче,  і  не  має  Верховної  Зради.

26.02.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647068
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.02.2016

ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 27. МІЖСЕЗОННЯ. Іспити. 2

27.  МІЖСЕЗОННЯ.  Іспити.2.
21.02.2016*  20:35

У  випадках,  коли  відбувалися  Сенсорні  Розкриття  Розширених  здібностей  у  людини,  то  необхідно  було  завжди  переконати  людину  в  тому,  що  вона  дійсно  потрапила  в  цю  ситуацію.    Для  цього  була  стандартна  процедура,  коли  людина  потрапляла  в  інше  місто  чи  в  інше  оточення  і  там,  де  її  ніколи  не  знали  до  цього  моменту,  відбувалося  остаточне  Розкриття.  Через  цю  процедуру  в  ті  роки  пройшло  багато  моїх  колег.  Адже  у  себе  на  батьківщині  нема  пророка  і  тому  людина,  хоча  і  має  нову  якість,  але  її  оточення  не  сприймає  її  в  цій  якості.
Так  трапилося  і  зі  мною:  я  пройшов  цей  етап  у  Енергодару,  де  під  час  відрядження  мимоволі  об'єднав  місцевих  "просунутих".    Тоді  я  входив  у  так  зване  МАПЕ  (Міжнародна  Асоціація  позитивних  екстрасенсів)  і  у  мене  з'явилася  ідея  в  Енергодару,  де  було  багато  дуже  цікавих  і  незвичних  людей,  створити  філію  МАПЕ.  Заради  цього,  за  декілька  годин  до  поїзда  до  Запоріжжя,  заскочив  до  штаб-квартири  МАПЕ.

Я  тоді  не  знав,  що  саме  цей  візит  обумовить  мій  найтяжчий  Іспит,  який  я  не  здав  і  про  який  досі  мені  соромно  згадувати,  хоча  пройшло  з  того  часу,  як  на  зараз,  25  років.
Моя  розповідь,  яку  буду  вести  далі,  передбачає,  що  імена  людей,  які  були  тоді  задіяні,  будуть  не  названі  чи  будуть  змінені.  Не  знаю,  чи  живі  зараз  ці  люди,  не  знаю  їх  долю,  але  не  вважаю,  що  маю  право  розповідати  інакше.

Отже,  я  піднявся  на  другий  поверх  будинку,  підійшов  до  дверей    "штабу".  Біля  них  стояло  пару  хлопців,  які  сказали,  що  туди  заходити  не  можна,  бо  там  іде  співбесіда.  "Та  я  тільки  покажусь  Галині,  бо  домовлявся  з  нею  по  телефону,  що  прийду  на  цей  час."  -  "Ну,  заглядай!"
Відкрив  трохи  двері  і  заглянув.  В  кімнаті  було  багато  людей,  Галина  сиділа  за  столом  спиною  до  вікна  і  обличчям  до  дверей,  а  перед  нею  сиділа  якась  молода  жінка.
Галина  побачила  мене  і  сказала:  "Зайнята  буду  години  дві.  Бачиш  скільки  людей!"  Я  покивав  головою  мовчки,  що  так  і  буде  і  прикрив  двері.    Але  до  того,  як  я  це  зробив,  жінка,  що  сиділа  напроти  Галини,  повернулася,  подивилися  на  мене  і  раптом  я  побачив,  як  її  очі  широко  розкрилися  і  вона  навіть  трохи  почервоніла.  Повна  ахінея  -  абсолютно  незнайома  мені  особа.
Не  встиг  зробити  і  крок  від  дверей,  як  вони  розкрилися  і  вийшов  мені  знайомий  молодий  чоловік.  
"Віктор!"  -  я  зупинився,  обернувся.  -  "  У  вас  є  час?"
"Не  більше  півгодини."
"  А  можна,  щоб  ви  почекали  хвилин  п'ять?  Моя  знайома,  що  зараз  сидить  перед  Галиною,  просить,  щоб  ви  дали  згоду  поговорити  з  нею."
"Про  що?"
"Та  вона  скажіть.  Прошу  вас,  будь  ласка!"

Дійсно,  через  п'ять  хвилин  вони  вдвох  вийшли  із  кімнати.
"Ганна!"  -  сказала  жінка  і  простягнула  руку.  Пожав.  -  "То  у  вас  гарно  працюють  руки  при  масажі?"  -  "Хто  вам  сказав?  Я  не  пробував."  -  "Працюють,  працюють!  Я  знаю!  У  мене  халепа  із  хребтом,  то  може    спробуєте  мені  допомогти?"  -  "Я  зараз  їду  у  відрядження,"  -  "Але  ж  ви  повернетесь.  Надовго?"  -  "Три  доби."  -  "То  подзвоните  мені,  коли  приїдете."  -  сказав  чоловік.

Коли  повернувся  до  Києва,  то  тільки  через  декілька  днів  згадав,  що  обіцяв  подзвонити.  Подзвонив.  Домовилися  зустрітися  на  квартирі    тьоті  цього  чоловіка  -  "Вона  добра  дуже  і  цікавиться  незвичним!"  -  сказав  він  і  дав  адресу.


Приїхав.  Мене  вже  чекали:  вечеря  стояла  на  столі.  А  я  і  рад  був  цьому.

Спочатку  були  розмови  про  справи  екстрасенсорні,  потім  про  авторитаризм  Льва  Островського,  кожний  щось  обережно  розказував  про  свій  досвід,  а  потім  Ганна  раптом  сказала:  "То  ви  мене  продіагностуєте?  Адже  я  сама  не  можу  це  зробити!"  
Я  вже  на  той  час  знав,  що  серед  нас  це  звичайне  явище,  коли  сам  по  відношенню  до  себе  не  можеш  застосувати  свої  здібності,  але  я  ж  в  повному  обсязі  ще  ніколи  не  діагностував!  До  того  ж,  у  мене  була  повна  недовіра  до  себе!  Сказав  про  це.
"А  ви  спробуйте!"  -  сказала  Ганна.  Всі  інші  почали  мене  умовляти.

Сів  напроти  неї,  закрив  очі,  а  Голос  каже  мені:  "Дивись  по  чакрам!"  -  "Як?"  -  питаю.  -  "Дивись!  Потрібне  прийде!"
Почав  дивитися.  На  моє  здивування,  її  тіло  проявилося  перед  очима  розмитою  плямою,  а  чакри  немов  слабі  світлі  згущення.  Та  коли  я  немов  наводив  на  чакру  погляд  закритих  очей,  то  вона  ставала  більшою  і  йшла  інформація,  яку  я  автоматично  вголос  просто  повторював  і  дивувався  цьому  подумки.

Все  йшло  звично,  бо  інформація  йшла  в  межах  медичного  діагностування  -  порушення  метаболізму,  розхитаний  хребет,  розкриття  сьомої  та  шостої  чакр,  що  означало  фонтанування  Розширених  Сенсорних  здібностей.  При  цьому  чомусь  я  проминув  четверту  чакру  і  опустився  нижче.
Коли  дивися  на  другу  чакру,  то  почув,  як  мій  голос  сказав,  що  у  неї  є  донька,  чоловік  і  коханець  -  у  відповідь  долетів  здивовано  схвальний  вигук.
І  от  я  повернувся  до  четвертої  чакри  і  зразу  відкрив  очі  та  із  жахом  встав  зі  стільця,  бо  я  побачив  себе,  а  поряд  цю  жінку  у  білому  вбрані,  і  ми  тримаємося  за  руки.

Вона  сказала:  "Коханець  у  минулому  і  то  було  так  собі,  разове.  Але  що  ви  ще  побачили?  Щось  про  доньку?"
"Так.  Ніби  їй  загрожує  якась  небезпека"  -  сказав  я,  пом'якшуючи  побачене.
"Я  знаю  про  це.  Але  ще  що?"
"Нічого  більше,"  -  сказав  я  і  на  її  умовляння  відмовлявся  говорити.  Нарешті  вона  припинила  вимагати  зробити  це,  загадково  подивилася  на  мене  і  сказала:  "Ви  побачили  нас  разом.  Так?"  -  Я  мочав.    -  "Що  ж,  мені  треба  скоро  їхати,  бо  не  встигну  на  останню  електричку,  то  може  зробите  масаж?"
І  я  зробив  масаж,  вперше  дивуючись,  що  мої  руки  немов  самі  по  собі  робили  певні  рухи,  в  певній  послідовності  і  навіть  знали  де  треба  сильно  нажати,  а  де  легенько,  який  "малюнок"  виконати.  Потім  таке  багато  разів  повторювалося  в  інших  обставинах  і  з  іншими  людьми,  а  тоді  це  було  вперше.

Коли  закінчив  це,  коли  трохи  ще  погомоніли,  а  Ганна  почала  збиратися  на  електричку,  то  вона  сказала:  "Через  три  дні  ми  ж  збираємося  всі  на  зустріч  із  Львом.  То  ви  будете?"
"Так.  Буду."
"То  я  щось  вам  розкажу."

МАПЕ  переїхало  із  центру  Києва  в  Дарницю  і  члени  МАПЕ  почали  збиратися  в  Актовому  залі  в  одній  із  середніх  шкіл.  Було  звичайне  збіговисько  -  а  залі  члени  МАПЕ,  чоловік  150,  на  сцені  Лев  півтори  години  говорив  про  все  і  вся,  адже  він  колись  був  конферансьє  і  це  наклало  відбиток,  напевно.  Одним  словом  -  театр  одного  актора.
По  закінченню  Ганна  попросила,  щоб  я  провів  її  до  метро  і  розказала  мені  свою  історію.

Жила  собі  дівчина,  а  коли  їй  сповнилося  14  років  і  вона  вперше  усвідомила,  що  вона  жінка,  то  у  снах  почали  до  неї  приходити  два  старця    у  білих  балахонах,  з  білими  бородами,  з  пронизливими  очима  і  говорити  їй,  що  її  чекає  велике  майбутнє  як  лакувальницю.    При  цьому  вони  казали,  що  у  неї  буде  чоловік  значно  старший  за  неї,  що  вона  повинна  чекати  його  і  показували  їй  фотокартку,  на  якій  був  зображений  я.  Молодший  трохи,  ніж  зараз.  (Різниця  у  віці  між  нами  була  35  років).
Вона  цьому  не  вірила  і  вважала,  що  це  якась  омана,  але  нікому  не  розказувала  про  це.
Молодість.  Поряд  жив  молодий  хлопець,  закохалися,  стали  близькими,  його  забрали  в  Армію,  вона  чекала  його,  а  коли  він  повернувся  з  Армії,  то  вони  одружилися.  Старці  припинили  до  неї  приходити  давно  і  вона  забула  про  це,  але  на  другий  день  після  весілля  вона  не  змогла  встати  з  ліжка  -  у  неї  всі  хребці  немов  роз'єдналися.  Знайшла  засіб  їх  поставити  на  місце  і  тепер  це  робить  кожний  ранок.    Особливо  було  тяжко,  коли  чекала  на  доньку.  Зараз  доньці  3  роки.

І  от  десь  півроку  назад  між  нею  і  чоловіком  почала  "бігати  кішка",  до  неї  знову  прийшли  старці  у  снах  і  почали  казати:  "Шукай!"  Вона  і  почала  шукати  .  І  знайшла.
Ця  історія  мене  приголомшила,    запитав:  "І  що?"  -  "  Я  знайшла!"

З  того  часу  стало  правилом,  що  я  проводжав  її  до  метро  і  розмовляли  ми  про  всяке,  тільки  не  про  те,  що  вона  розказала  мені.

Один  раз  після  наступного  збіговиська  МАПЕ  ми  йшли  до  метро  втрьох  -  чоловік,  що  познайомив  нас,  вона  і  я.  Вона  сказала:  "Ви  давно  мені  не  робили  масаж.  То  може  поїдемо  до  твоєї  тітки?"  -  запитала  у  чоловіка,  що  йшов  поряд  -  "Поїхали!"  -  сказав  він.  І  ми  поїхали.

Був  незвично  приємний  вечір  -  кожний  розказував  про  свій  екстрасенсорний  досвід,  вечеряли,  було  весело,  бо  кожний  почав  щось  кумедне  розказувати,  і  вечір  пролетів  непомітно.  Ганна  сказала,  що  їй  треба  на  останню  електричку  і  пішла,  а  ми  продовжували  спілкуватися.  Господиня  квартири  була  у  захваті.  Але  було  вже  пізно,  я  хотів  вже  іти  додому.  Раптом  господиня  запропонувала  мені  залишитися,  щоб  мати  ще  час  на  спілкування:  "Дві  кімнати.  Є  диван!"  Я  погодився  і  тут  роздався  дзвоник:  Ганна  питає  чи  можна  їй  приїхати,  бо  вона  не  потрапила  на  електричку,  а  там,  де  вона  інколи  ночує  в  Києві,  нікого  нема  дома.  І  приїхала.  Розказала,  що  тупо  дивилася  на  свою  електричку  поки  вона  не  відійшла.  Потім  сіла  і  іншу  і  поїхала  в  іншу  сторону..  Усвідомила  це.  Вийшла  на  станції  Повернулася  до  Києва.  Такого  з  нею  ніколи  не  було,  адже  вона  їздить  так  додому  багато  років!
"Нічого!  Переночуєш  тут!"  -  сказала  господиня.
 
Чоловік  попрощався,  проїхав  додому,  а  господиня  постелила  Ганні  на  дивані,  а  мені  на  підлозі  біля  протилежної  стінки.  Коли  Ганна  вмостилася  на  дивані,  то  я  прийшов  в  кімнату,  влігся  і  почав  повільно  провалюватися  у  сон,  хоч  і  лежав  на  вельми  твердому.  Раптом  прочув:  "Слухайте!  Чого  це  ви  там  мучаєтесь?  Лягайте  поряд.  Адже  я  не  кусаюсь!"
Здивувався,  а  потім  нерішуче  перебрався  до  неї.
І  відбулося  те,  що  повинно  було  відбутися  в  такому  випадку.

Коли  я  повернувся  на  своє  імпровізоване  ліжко  на  підлозі  і  ліг  на  спину  з  дивним  прочуттям  задоволення,  закрив  очі,  то  перед  моїми  очима  немов  розчахнувся  простір.  Повисла  срібляста  імла  з  блакитними  переливами,  а  на  її  фоні  з'явилася  трикутна  пірамідка,  ребра  якої  були  із  скляних  трубочок,  в  середині  яких  був  металевий  каркас  із  тонкої  проволоки.    Роздалась  неземна  тонка  і  красива  мелодія.  Після  цього  зліва  на  право  проплило  обличчя  неймовірно  красивої  жінки,  сяюче,  у  фіолетово-синьому  кольорі  і  вона  м'яко  сказала  мені:  "Дякую,  Віктор!"  І  все  щезло  вмить.  
Ошелешений  я  не  міг  заснути  і  все  думав  про  побачене.

Вранці  господиня  зробила  мені  швидкий  сніданок,  бо  мені  треба  було  бігти  на  зустріч  із  замовником  (тоді  ще  не  покинув  спроби  працювати  за  фахом).  На  кухню  вийшла  заспана  Ганна:  "Ви  приїдете  вдень?"  -  "Не  раніше  двох  годин  дня."

Коли  я  приїхав,  то  Ганни  в  квартирі  не  було.  Господиня  сказала  мені:  "Приїхав  її  чоловік  і  забрав  її"  -  і  простягнула  мені  записку.  Зараз  не  пам'ятаю  що  там  було  написане,  але  тоді  мене  приголомшила  феноменальна  безграмотність  написаного.
І  мене  ВДАРИЛО!
Я  усвідомив,  що  я  поступив  так,  як  отой  Каганович,  що  мені  зруйнував  сім'ю.  Сором,  каяття,  огидність  до  самого  себе,  відчуття  провини  перед  чоловіком  Ганни  та  жах  переповнили  мене.  Було  враження,  що  на  мене  навалився  неймовірно  великий  тягар.
"Що  з  вами?  Що  з  вами?"  -  питала  господиня.  Я  кволо  щось  проказав  і  на  ватних  ногах  пішов  звідти.

Приїхав  в  майстерню  Петра  Гончара,  в  якій  він  люб'язно  дозволив  трохи  пожити,  і  розгублено  не  знав  що  робити.  Руки  тряслися,  я  був  в  паніці.  В  маленькій  кімнаті,  де  я  спав,  висіла  рідкісна  ікона  Ісуса,  я  пробував  молитися,  але  нічого  не  виходило.  Раніше,  коли  я  дивився  на  неї,  то  фігура  зразу  ховалася  за  золоту  імлу,  а  тепер  нічого  цього  не  було.
Був  сон,  прокидання  в  паніці,  засинання  і  знову  прокидання.  Під  ранок  я  був  вщент  розбитий.    "Треба  іти  в  церкву!  Відмолювати  гріх!"  -  вирішив.  В  яку?  І  тут  Голос  немов  поблажливо  сказав:  "Автокефальна".

Автокефальна  церква  тоді  була  в  бувшій  трапезній  біля  фунікулеру.    В  7:00  я  був  там.  А  все  зачинене.  Почав  тупцювати  біля  входу  в  розпачі.    Хтось  проходив  недалеко  і  кинув  мені:  "Відкривається  пізніше!"  І  я  робив  круги  на  Володимирській  гірці  декілька  годин  в  очікувані  цього.

Місяць  кожний  день  відстоював  в  цій  церкві  вранішній  та  вечірній  молебні.    Потім  почав  приходити  через  день,  а  потім  один  раз  на  тиждень.  Мене  почало  відпускати.  
Але!
Весь  1992  рік  я  був  під  неймовірним  тиском:  мене  переслідували  Голоси,  які  примушували  шукати  зустріч  з  Ганною,  писати  їй  листи,  писати  вірші,  я  час  від  часу  немов  чув  її  розмову  зі  мною.  Було  неймовірно  тяжко  все  це  витримувати  А  поряд  з  цим  було  відчуття/усвідомлення  одинокості.
Ніколи  ні  до  того,  ні  потім  я  не  відчував  так  сильно,  страшенно  сильно  Одинокість.  Мне  не  рятувало  те,  що  я  весь  час  був  серед  людей,  зустрічався  з  дітьми,  з  братами,  з  матір'ю,  з  товаришами,  але  Одинокість  мов  шматок  льоду  гнітила  серце  і  душу.  І  тільки  на  кінець  року  це  пішло  на  спад,  а  потім  і  зникло.

З  того  часу  я  Ганну  не  бачив.  Через  декілька  років  господиня  квартири,  де  ми  зустрічалися,  а  так  трапилося,  що  я  там  став  бувати  і  далі,  сказала  мені:  "Я  сьогодні  на  вулиці  випадково  зустріла  Ганну.  Що  ви  їй  зробили  поганого?  Вона  так  вас  ненавидить!  Таку  гидоту  про  вас  казала!"

Що  це  було?  Демонстрація  Сили,  щоб  ми,  люди,  пам'ятали  про  неї?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646362
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2016

СВЯТА від БАТЬКІВЩИНИ

На  білому  коні,  у  білому  вся,
Звично/надсадно  руба  правду-матку,
Вона  -  це  вам  не  політична  попса,
Вона  -  кличе  людей  всіх  до  достатку!

Меч  Інтрига  палає  щиро  в  руці,
Хоча  тінь  від  нього  -  тінь  правосеков!
Тікайте,  тікайте  її  вороги!
У  наступі  сама  Свята  від  зеків!

23.02.2016
К.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646359
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.02.2016