NaTa Ly

Темне сходження

Вулиці,  вулиці,  дороги,  роки,  віки
Ноги  стираються,  забирають  їх  води.
Далечінь  нескінченна,  а  час  безпечний
Шкандибає,  змітається,  гадали  –  вічне.
Ніченьки  холодні,  надії  зголоднілі,
Чи  не  насичуються,  не  видаляються.

Тишина  в  край,  звучача,
Порожнєча  леденіюча
Смертоносні  ополонки,
І  ізгої  відібрано.

І  тільки  пройшовши  цей  шлях  самотності,
До  мудрого  в  прірві,  потрапивши  у  лопаті.
Світ  існує,  дзиґарі  слідом  змінюються,
І  новітні  душі  у  "маестро"  впрягаються.
Всім  судилося  наприкінці  своєї  "книги"
Вбачити  лише  шифр,  лише  знаки  та  ліги.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042247
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2025

* * *

Накликав  хтось  на  нас  демонічно  подвійне  прокляття,
Звисаючи  між  небом  і  землею  знак  сатанинський  диявол,
Впливаючи  магічним  впливом  на  всю  енергетичну  оболонку

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040990
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2025

* * *

Почорніле  небо  розірвалось,
спускаючись  на  землю  Сталеві  янголи.
Закричала  земля:  «Ви  гірш  за  ката».
«Поглине  вас  темрява  і  не  врятуєтеся».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040907
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2025

* * *

Відчуття  страху  й  жаху  супроводжують
Всі  наші  негативні  думки,  неначе  тіні.
Нам  варто  позбутися  їхнього  впливу  -
цей  нанесений  болісний  удар,
переживаючи,  ми  бачимо  живе  біль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040906
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2025

Шляхетний грабіжник

Коли  до  твоєї  хати  потрапити  прагне  злодій,
На  двері  свої  не  поспішай  встановити  засувку,
Для  злодія  ключ  до  свого  засувку  підібрати,
Рівно  як  воду  з  розбитого  глечика  розплющити.  

І  в  тому  краю,  де  злодії  у  повазі
Де  чесний  і  шляхетний  люд  не  у  лічінні
Від  злодіїв  завжди,  як  хочеш,  двері  зачиняй
Вони  з  твоїх  багатств  влаштують  собі  рай  небес.

А  в  наші  дні  будь  -  який  скарб  лиш  різниться,
І  з  ідеями  не  поспішай  розлучатися,
Ідейний  злодій  спритніший  від  сталого  злодія,
І  плід  твоїх  праць  він  приведе,  як  мула  з  двору.

Саме  злодію  не  в  рахунок,  що  ти  ночей  не  спав,
І  якби  ідею  втілити,  і  їсти  і  пити  не  став,
Що  від  багатьох  благ  на  якийсь  час  відмовився,
А  навіщо  ж  ти  зрештою  обкраденим  залишився.

Адже  він  нахабно  взяв,  що  не  належить  злодію,
Інші  заслуги  приписав  собі  до  свого  розуму,
На  мить  злодій  став  трохи  вище  над  натовпом,
І  спритністю  своєю,  пишаючись,  сміється  над  тобою.

І  як  же  нам  захистити  себе  від  таких  злодіїв,
Аби  щохвилі  всяк  із  нас  до  боротьби  з  ними  готов  був.
Адже  на  нині  владою  над  нами  вони  наділені,
І  злі  язики  їхні  на  тих,  хто  не  просторіка  звернений.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038402
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2025

За крок до смерті

Тільки  війна  завершувалася,  як  починалася  нова  брань  через  декілька  років.  
Війна  за  бранею,  продовжуючи  йти  далі,  не  зупиняючись.  Нова  брань  була  
найжорстокішою  за  попередню.  Саме  зараз  йшла  запекла  боротьба.  Борячись,  
чоловіка  раптово  захопили  вороги.  Як  і  інші  полонені  чоловік  жив  катованим  життям.  
Чоловік  довгий  час  перебував  у  полоні.  Неочікуване  визволення.  Але  коли  його  визволили,  
він  повернувся  до  поховальної  домовини.  
У  процесі  роботи  в  його  обов’язки  входило:  зашити  в  труп  тотемної  тварини  
й  підвісити  на  дерево,  чекаючи,  коли  птах  унесе,  або  спалював  труп  мертвеця,  
переміщював  у  спеціальний  човин,  підпалюючи  його  штовхав  з  берега,  підпалений  човен  
плив  по  річці,  або  тіло  мерця  клав  у  спеціальне  деревище  у  вигляді  птахи,  
закопуючи  у  землі.  Після  проведення  ритуалу,  записатив  у  книгу,  й  кожного  разу  
вів  метричну  книгу  смертей.  Він  знав  скільки,  якої  статі  й  який  вік  померлого.  
Вже  не  було,  як  раніше  й  не  буде.  Кожного  дня  він  бачив  багато  невиплаканих  батьківських,  
молодих  хлопців  або  молодих  дівчат  або  дитячих  сліз.  Кожного  дня  бачив  понівечені  тіла  померлого  
або  померлої:  якийсь  покійний  лежав  у  домовині  без  голови,  якась  покійна  
лежала  всередині  деревища  з  обгорілим  вщент  тілом.  Перед  похованням,  він  інколи  
ходив  до  сім’ї  покійного  чи  покійної  сповістити:  «ваш  син  помер,  ваша  донька  змертвіла,  
ваш  батько  помер,  або  ваша  мати  змертвіла.  Тіло  було  розпізнано  слідчими.  
Проводіть  в  останній  шлях».
Одного  разу  пізно  ввечері?  він  повертався  додому,  у  його  пам’яті  відбивалися  
всі  ці  страшні  образи.  Навіть  відображались  й  уві  сні,  й  наяву,  прокидаючись  
стояли  перед  очима  мертвиці.  Закриваючи  очі,  й  знову  відкриваючи,  всеодно  
перед  очима  мертвиці.  Потроху  божеволячи.  Настав  жахливий  момент,  коли  
він  вирішив  покінчити  з  життям.  Не  витримавши  випробування.  Надто  важко  було  на  душі,  
навіть  тіло  боліло.  Уявляв,  як  він  занурується  повністю  з  головою  у  свою  роботу  й  виходить  з  неї.  
Але  йому,  тільки  здавалося,  що  він  вийшов  з  жаху.  Жахи  не  полишали  його  в  спокою.  
Турбували  постійно.  Навіть  коли  він  просто  заходив  у  печеру,  й  сидів  там  декілька  місяців.  
Щоб  повернутися  до  своє  справи.  Сидячи  довго  в  темряві,  дати  собі  ради  він  вже  не  міг.  
Руки  опускалися.  Люди  кликали  його,  не  знаючи  до  кого  звернутися.  
Виходячи  з  печери  по  почутому  проханню  людей,  він  змушений  був  кожного  дня  
йти  до  поховальної  домовини,  й  повертатися  з  жахливим  настроем  до  печери.  
Він  вже  не  відчував  причин  жити  в  цьому  світі,  де  ніхто  не  розуміє  його  почуття.  
Низьким  було  поділитися.  Після  ритуального  поховання,  повертаючись  додому  
він  звернув  у  іншу  сторону.  Його  тіло  тремтіло,  коли  він  йшов  прямісінько  до  вулканічної  лави.  
Він  був  повністю  втрачений  у  своїх  емоціях,  навіть  забув,  що  не  можна  підходити  близько  до  вулкана,  
особливо  тоді,  коли  він  вивергається,  і  він  робить  крок,  його  нога  вступає  у  коктель  із  лави,  
газу  й  попілу.  Цей  котел  тік  з  гори  униз.  Обпікшись  не  відчував  болі.  Поставив  ногу  назад.  
Він  піднявся,  й  вже  стояв  на  найвищій  частині  вулканічної  гори,  
ходив  по  неї,  наче  її  не  існувало,  зробивши  декілька  ходів,  залишивши  собі  один  крок,  
дивлячись  вниз.  Вже  готовий  летіти  вниз.  Вигляд  звідти  потряс  його  зсередини.  
Його  серце  билося  в  тисячу  разів  швидше.  Йому  залишилося  зробити  крок,  
й  він  впаде  вниз  з  найвищої  точки  вулкану.  Перед  ним  зявилася  жінка  без  голови,  
лежача  у  незашитій  тотемні  тварини.  Вона  відкрила  очі  й  потягла  руку  до  чоловіка.  
Він  теж  потягнув  руку  до  померлої.  Але  померла  не  встихла  схопити  його  за  руку.  
У  цю  мить  він  раптово  втратив  свідомість  і  забув,  чому  вирішив  померти.  
Тепер  його  розум  був  повністю  сповнений  страху.  СТРАХ  СМЕРТІ!!!!  У  гостях  у  смерті,  
він  нічого  не  бачив,  існувала  лише  темрява  й  пустота.  Темрява  кудись  вела,  
вказуючи  куди  йти,  утворивши  чорну  рідинну  дорогу,  просто  слідував  їй,  йшовши  кудись  далі.  
Думаючи,  коли  ж  я  вийду  з  пітьми.  Вдалечині  він  побачив  вогонь.  
Дійшовши  до  вогню,  він  побачив  той  самий  вулкан.  Він  вивергнувся,  й  коктель  тік  вниз,  
зжарюючи  все,  що  зачепить  лавиною.  Від  жаху  закрив  очі,  водночас  відкрив  їх,  вийшовши  з  пітьми.
Він  ще  лежав,  й  відчув,  що  десь  пече,  не  міг  зрозуміти,  бо  стоіть  спека.  Ледь  піднявшись,  
він  підійшов  до  текучої  лавини.  Вже  стояв  біля  найвищої  точці  вулкана,  він  раптом  зрозумів,  
що  не  хоче  вже  помирати.  Краще  покинути  поховальну  домовину,  боючись,  
що  він  повернеться  до  жаху,  й  буде  гірше  ніж  було.  Не  хочачи  знову  переживати  найжахливіші  мити,  
знаючи,  що  очікує  на  нього.  Він  вирішив  зайти  у  печеру,  й  не  виходити  з  неї,  допоки  не  знайде  сенс  до  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037238
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2025

Космічний попіл

У  симфонії  космосу,  де  зірки  пірують  і  галактики  вальсують  у  тихій  величі,  самотня  комета  на  
ім’я  Астра  прагнула  не  лише  свого  небесного  вальсу.  На  відміну  від  своїх  родичів,  
задоволених  своїми  передбачуваними  орбітами,  Астра  жадала  невідомого,  шепіт  
далеких  сузір’їв  смикав  її  крижане  серце.
Однієї  фатальної  ночі  небесна  аномалія  розірвала  тканину  простору-часу,  сльоза  попелу  викинула  порошинки,  
піднімаючи  попіл  пилу  вітром.  Вона  хутко  втягнула  Астру  непереборною  силою,  
зануривши  хвостату  зірку  у  розломі,  залишивши  кометою  позаду  звичний  комфорт  своєї  сонячної  системи.
Астра  опинилася  всередині  всесвіту,  не  схожому  на  жоден  з  тих,  які  вона  знала.  
Галактики  оберталися  в  неможливих  геометріях,  туманності  мерехтіли  забороненими  кольорами,  
а  чорні  діри  співали  плач  про  забутий  час.  Страх  змішувався  з  піднесенням  у  серці  Астри,  
коли  вона  подорожувала  цим  незвіданим  космосом,  кожна  космічна  зустріч  стикалася  
з  самою  суттю  існування  космічного  попелу  пилу.
Хвостата  зірниця  подружилася  з  пустотливим  кварком  на  ім’я  Зіггі,  який  танцював  між  реальностями,  
як  грайливий  сонячний  промінчик.  випроминюючи  летючий  попіл  з  розірваного  простору  неба.  
Зіггі  навчив  її  таємницям  квантового  царства,  де  реальність  була  гнучким  полотном,  
а  час  танцював  за  примхами  ймовірності.
Вона  зустріла  стародавні  цивілізації,  їхню  мудрість,  вкарбовану  в  тканину  нейтронних  зірок,  
яка  перешіптувала  історії  про  всесвіти,  які  народжувалися  та  відроджувалися  
у  вічному  танці  творення  та  руйнування.  
Вона  стала  свідком  народження  наднової  зірниці,  колосальної  зорі,  яка  вибухнула  
в  симфонії  світла  та  енергії,  створюючи  нові  елементи  у  своїй  вогняній  передсмертній  муці,  
засіюючи  космос  крихітними  пилинками.  Водночас  розсіюючи  частинками  попілу  візерунку  
на  небесному  полотні.  Бачачи  небесне  сукно  у  реальності.
З  кожною  зустріччю  розуміння  Всесвіту  Астрою  розквітало.  Вона  дізналася,  
що  космос  —  це  не  холодна,  байдужа  порожнеча,  а  яскравий  гобелен,  зітканий  із  любові,  
хаосу  та  невмирущої  волі  до  існування.  Вона  бачила  зв’язки,  які  пов’язували  все,  
танець  енергії,  що  пульсувала  крізь  найменший  кварк  і  найбільшу  галактику.
Але  з  новими  знаннями  прийшла  важка  ноша  –  відповідальність.  Хвостата  зоря  зрозуміла,  
що  попіл  аномалії,  в  яку  вона  потрапила,  була  раною  в  тканині  простору-часу,  розривом,  
який  загрожував  порушити  тонку  рівновагу  космосу.
Астра  дізналася  про  еліксир  загоєння  рани,  після  вибухового  явища  зіркою,  
Підживлюючою  любов’ю  до  всесвіту  та  істот,  які  називають  його  домом,  врешті  -  решт  
комета  вирушила  в  небезпечний  пошук.  Керуючись  шепотом  стародавніх  зірок  
і  грайливими  підштовхуваннями  Зіггі,  вона  боролася  з  космічними  пиловими  бурями,  
перехитрила  пустотливі  чорні  діри  та  проклала  шлях  через  лабіринтове  серце  попілу  аномалії.
Нарешті  вона  загоїла  уразу.
Чудовим  спалахом  світла,  вимережавши  розрив,  полагодивши  тканину  космосу.  
Хвостата  зірниця  зникла,  залишивши  по  собі  сузір’я  новонароджених  зірок,  
кожна  з  яких  є  свідченням  її  жертовності.
Виснажена,  
але  тріумфальна,  Астра  дрейфувала  крізь  залагоджений  космос,  змінену  комету.  
Вона  несла  в  собі  мудрість  невідомого,  шрами  своїх  битв  і  безмежну  любов  до  всесвіту,  
яка  горіла  яскравіше  будь-якої  зорі.  Вона  знала,  що  її  подорож  далека  від  завершення,  
але  вона  також  знала,  що  вона  не  сама.  Поруч  із  нею  був  Зіггі,  шепіт  космосу  направляв  її  шлях,  
а  відгомін  її  дій  лунав  у  вічній  симфонії  існування.
Комета  рішуче  наважилася  вийти  за  межі  відомого,  водночас  полагодивши  
найменшою  іскрою  найвеличніший  гобелен,  повергнувши  мужністю  і  любовю  
над  найбільшими  випробуваннями,  вражаючи  Всесвіт,  нині  він  у  всій  своїй  неосяжності  та  таємниці,  
містить  потенціал  для  нескінченного  дива  та  трансформації.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037158
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2025

На згарищі ілюзій

В  засохлій  землі  розколини  утворили  невидимо  -  золотисті  стіни  колонії.  Аж  до  чоного  неба  дістають.  
Охоплюючи  всю  пюстиню.  З  нього  сонце  виходило  й  зоряло  вогняне  пекло.  
Сиплючи  пильні  мікрочастинки  піску  на  землю.  Буревій  піском  вимальовує  плями  деінде,  
приховуючи  останки  попелу  її  покоїв.  Потім  літаючий  Дух  заганяє  вітри.  
Прискорюючи  швидкість  вітрища  всередині  брами,  скрипить  червоною  піщугою  пустеля,  
одночасно  виманюючи  пожиток  своїми  звуками.  Вона  відчуває  наближення  поживи.  
Ще  трохи,  тільки  йди  по  моїх  слідах  залишених  мною.  Улюблене  місце  недалеко,  чекає  на  тебе.  
В  цю  мить  вже  відкриті  ворота  до  пустелі  сонячної  брами,  опинившийся  жертві.  
Але  вона  ще  не  зайшла  всередину.  Пустиня,  продовжуючи  старанно  дивувати  
оманливою  красою  пожитка.  І  ось,  як  тільки  повелася,  відразу  попленталася  
очікувана  пожива  пожирачу,  вона  наївно  дивилася  на  красу  створеною  пустелею,  
ніби  довгоочикувана  ілюзія  жила.  Завмира  від  побаченого:  блимали  якісь  кульки  менше,  
навіть  й  за  зірку  в  небі.  Вони  видимі,  тільки  коли  рухалися.  Малюючи  вогняного  духа.  
Враз  оживши.  Відразу  ж  жбурнув  багряне  світло  на  жертву.  Миттєво  перетворювалася  на  попелище.  
Ці  огняні  кулі  спалювали  так  швидко,  як  і  творили  тіні  згарища.  Досі  палає  тіло  
та  безупинно  горить.  А  він  сміється  видохнувши  хмару  диму.  Його  затія  зливою  
ллється  вогняним  дощем  з  потойбіччя.  Покривши  тонким  шаром  пороху  землю.  
Ось  і  настав  цей  день,  зникли  останки  водограєм  вогняних  іскор.  Зжарилось  все.  
Почали  зникати  огняні  кулі.  Побачивши  зникнення  пожитку,  спокійно  загодячи  у  чорне  небо.  
Стихло.  Сон  прийшов.  Ніч  огорнута  пітьмою,  тільки

виходили  рухливі  тіні  у  запелюженому  грунті  під  попілом.  Танцюючи  таємний  танець  на  згарищі.  
Коли  хотіли  розсипалися  як  пищюга,  тільки  червоні  очі  запалювались  й  горіли  на  ньому.  
Від  їхнього  спалаху  завирувала  картина  якогось  пожару  у
вогоняному  колі,
і  там  мерехтіли  очиці  їх.  Ожило  мертве  місце  смертоносного  вогню  у  пітмі.  
Це  місце,  здавалося  іскровим  простіром,  якийсь  час
мерехтіли  очі  відтінків,  
немов  скинуті  з  неба  зорі  вогні,  бовваніють  вони  на  попелищі.  Згустки  темряви  стали  
ще  чорніше  за  саму  ніч.  Поступово  гаснуть  одбляски  вогнів  на  хмарах.  Ось  і  світло  замаргало,  
змінюючись  пітьмою.  Прийде  час,  а  тоді  вернеться  знов  смертоносний  вогонь.  
А  зараз  вітерець  здуває  попіл.  Він  змішується  з  піском.  Старанно  розповсюджуючи  
й  покриваючи  місево  землю.  Прогулюбчись  місцевістю.  Ненароком  хлопчик  побачив  
чорні  вугільні  кульки,  змішані  з  піском,  взявши  жменьку  в  руку,  водночас  розкривши  
її  схоже  було  на  копіт.  Піднявши  голову  подивився  в  далечінь,  розгледівши  
якусь  вогняну  бусину,  водночас  йому  здалося  привабливою  вона.  Спостерігаючи  за  нею,  
вона  почала  розмножуватися.  Вони  грали  між  собою,  чепляючи  крилами,  створюючи  гарну  
ілюзію  для  спостерігача.  Манячи  його  підійти  ближче.  Він  пошкадибав  до  вогняної  краси,  
як  магнітом  хтось  притягував,  шаленою  швидкістю  наближуючись  до  них.  Охоче  зайшовши  всередину  покоїв.  
Ніби  пустиня  давно  чекала  на  нього.  А  тим  часом  кульки  продовжували  гаснути  й  знову  горіти,  
і  навпаки.  Біломир  бродив  по  піщугі  між  приском.  Він  був  покритим  холодним  піском  й  
не  було  там  жодного  вугляного  копіту.  Біломир  самотньо  крокував  по  простором  незвіданої  місцевості.  
Огонь  сонця  відчувало  хтось  ходить.  Якось  незвично  було  для  пустині,  жертва  гуляє  всередині  неї.  
Швидко  прокинулося  сонце,  й  як  завжди  захотіла  зжарити  жертву  за  допомогою  духа.  
Побачивши  Біломира  невидимі  стіни  колонії  заговорили  з  ним:

«хто  тут?».

"Біломир,  хочу  дізнатися  причину  смерті  здобичі».

«у  цих  покоях  не  має  смерті,  тільки  життя».

«але  ж  я  бачу  під  піском  груди  згарища».

«то  тобі  здалося».

«подивись  уважніше  ось».

Вітер  піднявся  й  зникла  груда.  Промені  світла  відразу  ж  посвітили  на  хлопця,  
коли  воно  ще  раз  розгледіло,  хто  знаходиться  у  її  покоях:  перелякавшись,  
світло  сонця  хутко  рушило  в  протилежний  бік,  ведучи  широку  стежку  пустелі,  
присипаючи  піском  попіл  надвечірної  пилової  бурі,  пішовши  в  глибші  тіні.  Зникли  стіни  колонії.  
Тільки  легенький  вітерець  дув,  замітаючи  останки  жертви.  Намагаючись  злиняти  від  хопця.  
Біломир  пішов  за  нею,  не  даючи  можливості  втікти,  але  вітер  подув  сильніше,  
та  й  ще  на  мене.  Моє  тіло  трохи  пошатнулося,  й  я  впав  убік.  Я  був  здивований,  
коли  мене  позбавили  смерті.  Зрозумівши,  що  мені  дали  другий  шанс  на  життя.  
Розколини  в  землі  відновилися.  Дерева  розквітли,  навіть  трава  з’явилася.  Підійшовши  до  дерева,  
хутко  зробивши  з  листочків  дерев  невеличку  коробочку.  Розповідаючи  все,  що  бачив.  
Водночас,  розпаливши  багаття,  спаливши  все  погане,  щоб  хороше  воскреснуло  з  попілу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037016
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2025

Давай просто мовчати

Нещодавно  ми  оселилися  сімейний  дім,  де  колись  жила  моя  пробабуся.  
Моя  пробабуся  лікувала  людей  цілющими  травами  у  князівському  домі,  інколи  розповідала  людям,  
що  на  них  може  очікувати:  чи  лихо  якесь,  чи  щастя.  Очікуване  могло  тягнутися  з  минулого  
й  вприлати  на  теперешнє  й  майбутне.  Повертаючись  додому,  вона  заглядала  в  око  підвіски,  
яке  носила  завжди  на  своїй  шиї,  бачачи  духів  у  неї.  Духи  всесвіту  направляли  її,  
як  допомогти  той  чи  іншій  людині.  Наш  дім  стояв  біля  тихоі  річки.  Позаду  будинку  ліс.  
Вважалося  священним  домом.  Залишиним  від  прабабосі.  Дім  дійсно  був  священним,  
вітав  дух  її  у  ньому,  й  пахло  завжди  свіжістю:  запах  стояв  цілющих  трав,  який  ходив  за  нею  слідом.  
Ми  в  ньому  живемо  дуже  щасливо.  Взагалі  щаслива  полоса  долі  живе  всередині  неба,  
торкаючись  нас:  тепла  погода  супроводжувала  наш  щасливий  шлях.  Вночі  зірки  яскраво  сяяли,  
радіючи  щасливій  долі.  Але  щось  трапилося,  він  покинув  мене.  Зміни  відбулися  миттєво,  
навіть  не  встигла  оговтатися.  Залишившись  на  самоті.  Вирішила,  прогулюватися  удень.  
Тиша  гуляла  деінде.  Вона  знала,  що  річка  бунтує,  коли  щось  станеться,  ніби  відчувала  щось  відбудеться.  
Гуляючи  біля  річки.  Саме  сьогодні  Амага  закохалася  в  цю  денну  тишу.  Вона  шепотіла:  
«давай  просто  мовчати».  Інколи  знаходилася  біля  річки  до  пізної  ночі.  
Вже  дома  прокидаючись  разом  із  сонцем.  Сонячний  день  був  світлим  як  ніколи.  
Виходячи  на  свіже  повітря,  водночас  насолоджуючись  світом  тиші.  
Зненацька  хмари  перетворилися  на  тучі.  Піднявся  шумний  вітер,  полив  пролевний  дощ,  
змінюючись  на  град.  Мені  довелося  покинути  вже  буйне  місце.  Зайшовши  у  будинок.  
Амага  зачинила  двері,  загорнулася  у  тепле  покривало,  сівши  на  диван.  Мацаючи  кулон,  
якого  не  було  на  моїй  шиї.  Амулет  мені  наділа  пробабуся,  коли  народилася.  
Її  теж  батьки  назвали  Амага.  Рятівний  підвісок  до  мого  минулого  зник.  
Через  нього  мені  була  відкрила  гравітація.  Розгубившись:  не  вже  я  загубила  його,  
коли  поверталася  додому,  подумала  про  себе  я.  Заспокоївшись  Амага  поважала,  що  це  знак.  
Через  мить  хтось  стукає  в  мої  двері.
Спочатку  мене  злякало  невідоме  мені  стуканея  за  дверима,  оскільки  я  не  
очікувала  жодної  компанії  після  того,  
як  пішов  від  мене  мій  коханий  чоловік  –  вона  повільно  попрямувала  до  фортепіано.  
Сівши  за  рояль,  заграла  тиха  мелодія  моїми  пальцями.  Ця  мелодія  лікувала  будь  -  яку  душу.  
Тихих  звуків  чутно  не  було  раптово  прерервалися  -  пролунав  ще  один  стукіт  голосніший  і  сильніший,  
ніж  раніше.  Вона  перестала  грати  на  фортепіано,  невитримавши,  Амага  підійшла  до  вікна.  
Розглядаючи,  що  відбувається  за  межами  дому,  неподалік  від  берега,  
хоча  важко  було  розгледіти  когось  в  суцільній  темряві,  вперто  дивлячись  заради  того,  
щоб  знайти  того,  хто  стукає  у  двері:
«Хто  б  це  міг  бути?  Хто  це?»,  -  Амага  запитувала  сама  себе  подумки.
За  дверима  ні  душу.  
Вона  підійшла  до  каміна.  Він  жив  у  гостьовій  кімнаті  всередині  домашнього  вогнища.  
Теплий  вогонь  теж  має  силу  заспокоїти.  
Раптом  я  почула  голос.  
Він  вразив  мене,  вразивши  кожен  нерв,  коли  блискавка  пробігла  по  всьому  моєму  тілу.  
Цей  відвідувач  викликав  тиху  бурю.  Підійшовши  до  ванної  кімнати,  тремтячись  від  страху.  
Амага  відкрила  двері  ванної  кімнати,  набравши  воду  у  умивальник,  
побачивши  її  мої  вагання  опанувалися  в  мені.  Почувши,  що  невідомий  гучніше  щось  сказав,  
я  вийшла  з  ванної  й  підійшла  до  вхідних  дверей.  Я  вже  поставила  руку  на  дверну  ручку,  
в  цей  момень  хутко  грім  прокотився  по  тілу,  як  мурахи  з’являються  по  всьому  тілу,  
коли  він  постукав  ще  раз,  я  насмілилася  відчинити  двері  незнайомцю.  Він  вперто  продовжував  стукати.  
Натиснувши  на  дверну  ручку.  Ще  не  встигла  відчинити  почувши:  «Я  кохаю  тебе,  
я  просто  подумав,  що  ти  повиненна  знати...  Я  не  міг  просто  подзвонити  тобі...  
мені  захотілося  висловитися  зараз.  Саме  таким  способом,  подумавши,  що  ти  зрозумієш  мене».
Відчинивши  двері,  почувшому  знайомому  голосу,  заради  того,  щоб  побачити  коханого  чоловіка.  
Його  присутність  неочікуваний  подарунок  для  мене,  його  любов  до  мене  приз.  
Цей  тихий  шторм,  який  стався,  був  чудовим  сюрпризом.  Впустивши  його  до  своєї  оселі.  
Напоїла  гарячим  чаєм  та  пригостила  їжею.  Коли  Магамір  зігрівся,  ми  цілу  ніч  розмовляли.  
Обговорювали  щасливі  моменти,  які  поступово  змінилися  на  похмурі  дні.  Ми  вирішили  жити  знову  разом.  
Цього  разу  щасливих  днів  було  занадто  мало,  поступово  перетворилися  на  скандали  й  сварки.  
Він  мені  став  просто  нецікавою  й  відчуженою  людиною.  Більше  часу  проводила  сама  на  природі.  
Навіть  не  хотілося  повертатися  до  Амагиного  дому.  Поки  він  не  полишить  мене,  як  колись.  
Одного  вечора  Амага  повернулася  додому,  а  Магаміра  не  було.  Зрозумівши,  
що  він  знову  мене  покинув.  Та  й  це  накраще  було  для  нас  обох.  В  постійних  сварках  
й  скандалах  не  можливо  було  просто  існувати.  Довго  розмовляючи  зі  спокійною  річкою.  
Постійно  хотіла  почути  правду  від  неї,  що  сталося  зі  щасливою  парою.  Де  кулон  загублений  мною  лежить.  
Натомість  річка  мовчала  й  повторювала  одне  й  те  саме:  «давай  просто  мовчати».  
Навіть  не  мала  уявлення,  що  це  значить:  «давай  просто  мовчати».  У  відповідь  чула:  
«чого  ти  мене  питаєш.  Ти  себе  спитай.  Зрозумієш,  коли  відбудеться  якась  ситуація.  
Тоді  й  підвісок  знайдеться».  Засмутившись,  більше  не  ходила  до  річки.  Даремно  питаю  у  річки,  
вона  не  може  знати.  Дійсно  я  загубила  амулет,  мені  й  знайти  його  треба.  Від  мене  пішов  Магамір,  
а  не  від  когось.  В  цей  раз  залишившись  дома.  Повернулася  до  фортепіано.  
Мої  пальці  ходили  по  клавішам  крок  за  кроком,  переносячи  звуки  річки.  Пальці  запам’ятали  голос  її.  
Мелодія  шепотіла  за  неї:  «мовчання  -  золотий  скарб,  подумай».  Просто  річка  не  хотіла,  
щоб  я  перестала  слухати  чарівну  тишу  її.  Зненацька  почувши  десь:  
«тисячі  вуст  голосів  заговорять  на  захист  вашого  кохання.  ось  побачиш,  якщо  мовчатимеш».  
Пришвидшуючи  відворення  мелодії,  шукаючи  далекий  голос,  запросивший  мене,  
швидко  заглиблює  у  свій  світ,  всередину  мелодійних  звуків  та  й  хутко  з’єднавши  мене  її  гравітацією,  
у  просторах  всесвіту,  чула  ту  саму  мелодію,  яка  посилювала  звуки  голосів  із  тисячі  вуст,  
які  тихо  -  тихо  шептали,  граючи  моїми  руками:  
–  В  чому  річ?  Ти  що,  не  розумієш,  що  ми  говоримо  про  вас?
-  розумію,  тільки  дуже  голосно.  А  мені  річка  мовляла:  «мовчати,  а  чому  про  нас?».
-  заздрить  дівчина  тобі  якась.  Магамір  до  неї  ходить.  Розповідає  їй  про  ваші  стосунки.  
Як  було  насправді.  Та  й  переносить  живе  кохання  у  інший  дім.  Тепер  у  
них  такі  ж  самі  стосунки,  які  у  вас  були.  
Від  почутого  пальці  перестали  грати,  обірвавши  з’єднання  із  всесвітом.  
Побігши  до  теплого  вогну,  замислилася:  «не  вже  Магаміру,  який  нещодавно  зізнався  мені  у  коханні.  
Розповідає  про  наше  кохання  чужій  дівчині.  І  вони  разом  створюють  власний  світ  кохання.  
Не  вже  йому  не  соромно,  жити  в  стосунках,  де  ми  були  щасливі.  
Вогонь  розгорівся,  але  мовчав.  Мені  стало  погано.  Побігши  до  річки,  виплюснувши  все  зло  на  неї.  
А  вона  заговорила  зі  мною  устами  тисячі  голосів:  «ти  при  надії».  
Спокійно  повернулася  додому,  зайшла  до  ванної  кімнати,  набрала  воду,  показавши  їй  свій  живіт,  
дійсно  я  при  надії.  Радіючи  неземному  щастю.  Вода  знову  заговорила:  «бачиш  підвісок  на  своїй  шиї.  
Готуйся  Магамір  прийде  до  тебе  знов.  Неочікувано  для  мене,  знайшовся  Амаги  амулет.  
Мені  не  хотілося  більше  бачити  його.  Вода  знову  звернулася  до  мене:  «Амага,  треба,  
якщо  хочеш  бути  з  ним.  Адже  ти  його  кохаєш  досі,  як  і  він  тебе».  Промайнули  місяці,  
народився  хлопчик.  Назвавши  його  батьківським  ім’ям  Магамір.  Через  три  місяці  прийшов  Магамір.  
Постукав  у  двері.  По  мені  вже  не  пробігала  блискавка  й  тихої  бури  не  було  викликано  ним.  
Грім  не  прокочувався  по  тілу,  як  раніше  було.  А  це  значить,  що  кохання  загинуло.  
Впустивши  його  до  дому.  Він  був  у  поганому  настрої.  
«щось  сталося?»,  -  спитала  я.
«ні,  просто  сумував  за  тобою,  хотів  відновити  стосунки».
Ще  не  встигла  відреагувати  на  його  слова,  як  ми  почули  плач  дитини.
«чого  дитина  плачить?»,  -  спитав  він.  
«Магамір».  Підбігла  до  нього,  Магамір  слідом  за  мною.  Взявши  на  руки  трьохрічного  сина,  усміхаючись  йому.  
«ти  з  іншим?  Малого  звуть,  як  і  мене  Магамір?».
«що  ти  від  нас  хочиш?  У  тебе  є  інша  дівчина,  йди  до  неї».
«хто  тобі  сказав.  Не  має  в  мене  нікого».
Зробивши  вигляд,  що  помилилася,  відразу  ж  опустила  малого  на  ігрову  підлогу.  
Магамір  пішов  від  нас  мовчки.  Продовжуючи  займатися  з  Магаміром:  постійні  прогулянки  біля  тихої  річки.  
Як  завжди  все  тихо  й  спокійно.  Раптом  почула  знайомий  чоловічий  голос,  обернувшись  до  нього,  
побачила  знову  прийшов  до  нас  Магамір.  Кулона  око  дивилося  на  сонце.  
Магамір  впав  на  коліна,  й  довго  вибачався,  вимолюючи  ожити  кохання.  
Помічаючи  світло,  яке  блимало  й  відбивалося  в  моїх  очах.  Як  і  в  його  очах.  
Подивившись  на  око  амулета.  Помітила,що  в  ньому  відобразилася  моя  прабабуся,  тихо  -  тихо  промовила:  
«доню,  вибач  йому.  Це  твоє  щастя.  Він  кинув  люту  зависницю.  Більше  до  неї  не  повернеться.  
Якщо  ні,  будеш  мати  більше  злих  зависниць.  Вона  розповсюдить  швидко,  й  всі  будуть  відтворювати  ваше  кохання.  
Просто  порвуть  його  на  частини.  А  ти  страждатимеш,  й  не  втечеш  від  зли  очей  їх,  
очі  глядітимуть  на  тебе  постійно,  чекаючи  на  нового.  Ти  так  і  не  знайдеш  своє  особисте  щастя".
Промовчавши  кивнула  й  промовила  Амагатеним  голосом:  «я  тебе  кохаю  й  досі.  Це  твій  син.  
Я  йому  дала  твоє  ім’я  Магамір».
«кохана  моя,  я  теж  тебе  безмежно  кохаю.  Я  дуже  радий,  що  в  нас  є  малюк.  
Ми  повноцінна  сім’я.  Давай  берегти  наше  палке  кохання  мовчанням  золотим».  
Кохання  відродилося  почутими  небесами.  Між  нами  й  всередині  нашого  тіла  пробігла  блискавка,  
викликаючи  тиху  бурю.  Грім    прокотився  зсередини  нашого  тіла  й  між  нами.  
Вони  утворювали  безкінечність,  яка  взлітала,  виходячи  з  наших  тіл,  й  летіла  до  гравітації.  
Торкаючись  її,  вона  відтворювала  музику  щастя,  шепочачи  тисячами  вуст  голосів:  
«хай  кохання  живе  вічно».  Тепла  погода  наразі  супроводжує  наш  щасливий  шлях.  
Вночі  зорі  яскраво  сяють,  радіючи  щасливій  долі.  Тисячі  вуст  голосів  виходили  з  неба,  
розмовляючи  хмарами:  «Ви,  шукали  шторм  щастя  й  знайшли  його,  тому  що  ваша  душа  не  була  тихим  берегом».  
Тиха  річка  текла  мовчки,  продовжуючи  шукати  пари,  заражати  й  заряджати  їх  вогником  мовчазного  кохання,  
щоб  огорнути  на  вічно  молодих  пар  щастям.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036871
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2025

Кривава кафа

Ахмед-Нази  -  жорстокий  хан,
Давно  живе  один  він  у
гаремі.
Привозять  слуги  хану
красуню,  
і  з  далеких  країн  у
гарем  -
вони  потряпляють  в  паску
немає  шляху  свободи  з
капкану.

одну  із  невільниць  
виділяв
і  дивлячись  на  неї
його  Погляд  старечий  сяяв;
тримав  себе  в  руках  із  
красунею
вона  співала  не  для  нього
а  він  слухав  її  пісню  під  
балконом.

Давно  помітила,  де  ключ  
береже  хан  потайки  від  
гарему.
згустилася  ночі  імла,
застигла
затих  в  обіймах  сну  хан.
заснув
Вона  той  ключ  викрала  у
хана
і  миттю  Відчинила  двері
вона

Біжать  наложниці  на  
свободу,
Але  іі  спіймали  вартові    
З  жадібних  рук  не  втекти
убігти
Їй  світить  вічна  неволя
нещасній.
Але  хан  залишив  вибір  їй:
недовгий.
прийняти  вона  його  любо
не  може

невільниця  сидить  у
глибокому  тунелі  із  -  за  нього  
ув'язнена  бачить  тім'я
слабеньке
Сочився  із  зовнішньої  стіни
Вела  
сумне  свою  повість  із  ним,
сльози  змішувалися  з  
вологою

Але  ось  увійшов  колись  хан
туди
І  з  переляку  сахнувся:
було  тімячко  живої  води
і  більше
Всередині  жив  чудодійний
живець.
і  став  жадібно  пити  хан
джерельце
і  він  перетворюватися  на
бунор

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036132
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2025

До чорта в пастку

Одного  чорного  дня  Пек  звів  Пекельну  фортецю  глибоко  під  землею.  У  його  
очках  мерехтіло  безліч  бісів.  У  цьому  замку  він  існував  віковічність.  Над  ним  
розмістилося  озерце,  в  якому  гопцював  огняно  -  пекельний  чорторий  вир,  чіпляючи  
своїми  полум’яними  крилами  краї  вирви.  Чорні  відтінки,  мов  бісики,  метушилися  
біля  варти,  стрибаючи  крізь  ватрища.  На  мить  вони  чорним  летом  випалахкотіли,  
мов  жар,  а  потім  потухли  у  померках.
Всередині  Пекельного  замку  мури  були  чорні,  як  смола,  а  вогняне  вугілля,  
подібна  на  павучище,  повзало  по  стінах,  в’ючи  вогнистий  тенет.  Пек  мав  лакея  
-  чорта,  який  виконував  усі  веління  свого  володаря  Пекла.  Якщо  той  не  підкорявся,  
пан  накладе  на  нього  огнистий  лябіринт.  І  буде  він  ошмалений  пекельним  ватрищем  
та  й  метушитиметься  вогняною  гадючкою  у  мороці.  Якщо  ж  слуга  надслухається,  
Пек  неспішно  підсилить  сили  Дияволу  своєю  вогняною  енергією.
Відаючи,  що  на  нього  жде,  він  щоночі  забавляв  свого  велителя  пекла.  Він  міг  
смакувати  будь  -  яким  чужим  життям,  яке  йому  до  вподоби.  Накопившись  сили  
і  гоже  поївши,  він  миттєво  перевтілювався  на  людину,  звіряку,  або  неживий  
предмет.  Кожного  разу  з  нетерпінням  очікував  на  укохана  пожива  від  Сатани.  
А  демон,  який  опановував  у  свого  володаря,  намагався  наслідувати  свого  взірця,  
переміщуючись  у  чорному  обвітрі  та  набуваючи  людяної  подоби.  У  служителя  
була  мріяння  становити  кимось,  щоб  майбутня  полонянка  не  догадалася  про  
його  справдешню  сутність.  Бували  нічки,  коли  владика  міг  відпустити  льокай,  
наказуючи  йому  спокійно  виділятися  з  пекельного  чорторию  виру  лагуни,  не  
обпалившись.  Виходячи,  він  скоро  потрапив  у  повітрі,  натякаючи:  «я  вже  тутки;  
мені  байдужки,  чи  з  журботи  чи  з  радощів,  я  готовий  викресати  привабу!».  
Служитель  вимислював  ловинки,  аби  впіймати  закохання  свого  життя  й  задарувати  
її  пану.  Він  постійно  обговорював  усе  з  велителем,  навіть  пастки,  розкладаючи  
їх  перед  Пекою,  як  карту  на  долоні.  Одного  разу,  у  процесі  обсуджування,  
у  Пеки  виникла  недовір'я  до  слуги.  У  таких  обстановках  він  зазвичай  наказував  
злобному  духу  прислідити  стежити  за  ним  й  повідомляти  про  все.  Це  відбувалося  
потайки  від  чорта.  Злий  дух  був  прозірчастим,  але  чорним,  і  у  пітьмі  його  було  
трудно  помічати,  окрім  Пеки.  Чорт  над  озеречком  творив  своєю  силою  в’ючу  
шахову  дорогу,  що  складалася  лише  з  чорних  клітин,  а  білі  заховувалися  
під  ними.  Цей  шлях  був  сплетений  з  вірьовок,  що  вів  від  озера  й  дальше.  Пека  
тягнув  за  путу,  коли  жертва  піддавалася  хитрощам,  й  негайно  ж  його  любонька  
опинялася  поруч.  Дременути  від  нього  не  могла  ні  одна  дівча.  Одного  разу  
невинна  дівчина  прогулювалася  в  невідомому  місцині,  і  зненацька  натрапила  
на  шахівницю,  яка  шипіла,  як  гадюка,  й  вела  кудись  -  то  у  глиб  темряви.  Звіддаля  
вона  помітила,  що  на  шаховій  дошці  стояли  чорні  фігурки.  «може  мені  це  тільки  
ввижається?,  Ні,  справді  щось  чорне  стоїть»,  -  обдумувала  вона.  Надлизившись  
ближче  до  них,  дівчина  розслухала,  як  фігурки  виголосили:  «Ти  наша  королева.  
Зодягни  чорне  королівське  убрання  біля  шахівниці  і  грай  обачливо.  Ти  кидаєш  
виклик  майстру  шаховому  королю.  Ось  він».  В  той  же  час  у  думках  чорт  міркував:  
«За  кожен  програшний  крок  ти  потрапиш  в  путах,  тобто  облачатимуть  їх  на  
тебе.  Вони  затягнуться  на  вузли  й  посмикають  тебе  до  вирви,  де  ти  лишишся  
назавше».  Розпочавши  говорити  вголос:  «Бажаю  тріумфу!».  Всяка  пожива  
з  чорним  фігурним  королем  у  подобі  чорта  була  примушена  грати  в  це  ігрище.  
Чорні  фігурки  стали  на  шахову  дошку,  набивши  напис:  «Зіграй  нам  добре,  
як  личить  королеві,  інакше  ти  не  довідаєшся,  що  з  тобою  станеться  потім».  
«Гаразд.  Я  докладу  всіх  зусиль»,  -  відвічала  дівчина.  Ігрище  розпочалося.  Дівчисько  
стала  на  клітинку,  легенько  провела  підошвою  по  чорній  клітинці,  й  з’явилася  
біла  цятка.  Тоді  в  неї  виникла  думка  поставити  мат  чорному  королю.  «Агей,  
чорна  королева,  готова  програти?»,  -  спитав  король.  «Ні,  спасибоньки!  Гадкую,  
ліпше,  якщо  програєш  ти»,  -  відмовилася  вона.  Він  засміявся.  Але  цей  здогад  
вразила  її:  Якщо  я  поставлю  мат  чорному  королю,  потерпить  той,  хто  не  зможе  
уникнути  поразки.  А  якщо  ми  зайдемо  в  глухий  кут,  я  просто  -  напросто  обітру  
всі  клітинки  ніженькою.  Я  виконала  своє  планування.  Під  час  граття  ми  опинилися  
в  безвихідній  ситуації.  Легко  провела  ступнею  по  чорній  клітинці,  утворивши  
білу  лінію.  Король  усміхнувся  й  запитав:  «чекай,  навіщо  ти  торкаєшся  клітинок?  
Ліпше  скористайся  своїм  кроком  та  зроби  правильний  хід».  Він  перетнув  білу  
лінію  й  виштовхнув  мене  назад  на  клітинку.  Король  трохи  розлютився,  одначе  
по  його  очиськах  читалося:  «Якими  путами  тебе  сплутати,  зав'язуючи  на  вузли?  
Як  спинити  тебе,  щоб  ти  не  утікала  так  швидко?  Якими  чарами  тебе  зачарувати,  
аби  зупинити!».  Проте  дівчина  зробила  вигляд,  що  не  помічала  що  його  очі  
говорять,  усвідомлюючи,  що  може  завиграшки  поставити  мат  чорному  королю.  
Вона  рішуче  зробила  хід  вперед.  Наостанку,  я  завершила  гру  -  поставила  мат  
королю.  Шворки  зникли,  і  вони  швидко  витягла  Пека  з  його  володіння.  Чорт  сховався  за  його  одежиною.  Але  це  не  врятувало  їх;  навспак,  вся  нечисть  
провалилася  у  безвість  темені  безіменної  чорторії  виру,  утворюючи  білі  клітини.  
Вся  нечиста  сила  обвуглилася  всередині  вирви.  Вони  не  змогли  випручатися  
з  багна  й  довіку  не  зможуть.  А  я  примоглася  вибратися  з  пастки  й  знов  таки  
стала  на  ноги.  Отепер  я  обходжу  відвідування  незнайомих,  найпаче  загрохливих  
місць,  але  регулярно  граю  в  логічні  ігрища.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035880
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2025

Чарівна Ельфійка

Серед  степу,  на  гранітній  горі  -  скелі,  оповитій  лісами,  розташувалася  скеля  
«Перстенець»,  за  якою  проглядався  рай.  Тут  можна  було  спостерігати  за  райськими  
діяннями  Богів  та  Богинь,  приховуючи  все  під  легкими  хмарками.  Коли  хмарки  
рухалися,  все  ставало  видимим,  немов  на  долоні.  Всередині  Персника  було  
зведено  Ельфійське  царство  Вищими  силами.  Над  цим  царством  висів  невидимий  
павутинний  кокон,  в  якому  знаходився  магічний  перстень.  Чарівна  Ельфійка  
могла  бачити  його,  знаючи  коли  слід  його  застосовувати.  Цей  перстенек  вплива  
на  її  магічні  сили,  якими  вона  вправно  володіла  й  знала  коли  їх  активувати.  
Існували  певні  дні,  коли  можна  було  тримати  перстень  у  руках,  а  також  дні  
коли  це  було  заборонено.  Коли  наставала  слушна  мить,  знімаючи  перстень  
та  проводячи  через  Персні,  одночасно  заручаючи  землі  та  перетворюючи  їх  
на  захищений  куточок,  куди  не  могло  проникнути  зло.  Ельфійка  могла  долетіти  
близько  до  неба,  зайти  й  вийти  через  Перстенець,  доторкнувшись  до  нього.  
Але  тільки  один  день  Персник  міг  бути  так  близько  до  неба  й  водночас  так  
далеко  від  землі,  а  інколи  -  зовсім  близько  до  землі.  Бували  дні,  коли  небо  
й  земля  дивилися  вічі  в  вічі.  Існували  перекази,  що  той,  хто  доторкнеться  до  
Персня,  потрапить  у  рай.  Під  цією  скелею  мешкали  люди,  серед  яких  була  
сирота  на  ім’я  Дзвенислава.  Її  голос  лунав,  як  дзвіночок,  і  коли  люди  чули  
її  спів,  не  могли  відірвати  вуха.  Мелодії    заповнювали  простір,  навіть  природа  
замовкла,  захоплена  її  талантом.  Вона  не  лише  мала  чудовий  голос,  але  й  полюбляла  
прогулянки  біля  гори  Персенець.  Про  цю  гору  їй  нічого  не  було  відомо,  і  ніхто  
не  розповідав  їй  про  неї;  невідома  таємниця  огортала  їх  мовчанням.  Проте  Дзвенислава  
часто  забиралася  на  скелю  та  співала.  З  висоти  відкривався  краєвид  на  життя  
поселенців,  і  вона  могла  бачити  свою  занедбану  хатинку.  
Коли  вона  починала  виконувати  різні  пісні,  її  голос  доносився  до  раю.  Боги  
й  Богині  слухали  її,  надихаючи  на  нові  слова.  Люди  з  давніх  -  давен  утворювали  
слова  і  їх  значення,  а  Дзвениславі  пощастило,  адже  її  даром  опікувалися  Вищі  
сили.  Вони  постійно  боялися,  що  чарівний  голос  якоїсь  дівчини  може  зникнути,  
роблячи  все  можливе,  щоб  цього  не  сталося.  Водночас  за  всім  цим  спостерігала  
Ельфійка,  яка  бачила  та  чула  геть  усе,  що  відбувається.  Вона  говорила  мовою  
мовця,  відтворюючи  голос  Дзвенислави  (ті,  що  говорять  голосами,  мовці).  Їй  
подобалося,  що  замість  неї  співає  якась  дівчина,  хоча  вона  не  знала,  хто  це.  
Лише  чула  свій  голос,  ніби  співала,  хоча  насправді  це  була  не  вона.  Коли  Дзвенислава  
спускалася  з  гори  Персник,  вона  заходила  у  інший  ліс,  слухаючи  музику  природи  
та  намагаючись  відтворити  своїм  голосом  чарівні  пісні  деінде,  що  лунали  з  могутнього  
лісового  шепоту.  Вона  бажала  напитися  весняним  повітрям,  щоб  повернутися  
на  верхів’я  гори  та  заспівати  знову.  Ліс,  відчуваючи  її  увагу,  наповнював  її  
енергією  світла.  Тільки  вона  розуміла  мову  лісу,  який  шепотів  їй:  «не  припиняй  
занурюватися  у  світ  Персня».
Одного  чарівного  дня  Дзвенислава  натрапила  на  мацюпулю.  Вона  не  злякалася,  
а  навпаки,  зраділа  її  присутності,  адже  вона  була  самотня.  Людинка  здавалася  
такою  маленькою,  як  крапка  на  мізинці.  Дзвенислава  була  вражена,  коли  побачила  
істоту.  Це  мало  для  неї  велике  значення  -  у  неї  був  чудовий  зір.  Батько  Сергійко  
помітив,  що  дівчина  кудись  ходить.  Спершу  він  не  зважав  на  це,  але  згодом,  
спостерігаючи  за  Дзвениславою,  яка  поверталася  додому  пізної  ночі,  почав  
замислюватися:  «все  ж  таки,  дівчина  гуляє  вночі».  Його  розлютила  така  поведінка  
Дзвенислави,  й  він  вирішив  не  дозволяти  їй  відвідувати  незнайомі  місця  у  темряві,  
поки  вона  не  пояснить,  куди  та  навіщо  йде.  Дівчина  не  зрозуміла,  чому  батько  
Сергійко  не  пускає  її.  Тоді  вона  вирішила  заспівати:  «я  мушу  піднятися  на  верхів’я  
скелі.  Там  чудова  атмосфера.  Спілкуючись  з  могутнім  голосом  лісу,  і  співаю  
високо  на  горі,  чуючи  його  шепіт».  Батько  схопив  її  за  руку  і  привів  додому.  
Опинивнишсь  між  порогом  коридору  та  кімнатою,  він  сказав:  «ти  знаєш,  що  
за  ніччю  не  можна  ходити  самій.  А  якщо  з  тобою  щось  трапиться?  Ти  подумала,  
в  котру  годину  йдеш  до  гори  чи  не  до  гори?».  «ні,  я  не  відаю,  що  то  за  скеля,  
і  не  хочу  знати.  Мені  там  добре.  Чому  ви  так  хвилюєтеся?  Зо  мною  нічого  не  
трапилося»,  -  відповіла  вона.
Василько  зачинив  двері  перед  нею  й  замкнув  її  у  кімнаті,  не  випускаючи,  доки  
вона  не  заспокоїться.  Проте  дівчина  почала  співати.  Її  гучний  голос  не  витримала  
стіна,  і  вона  обвалилася.  Вночі  Василько  не  почув  ані  співу,  ані  гучного  грохоту,  
міцно  спав,  навіть  Сергійко  не  порокинувся.  Дзвенислава  відчула  себе  вільною,  
і,  тікаючи,  побігла  до  лісу,  запам'ятавши  його  шепіт.  Люди  почули  звуки  дощу  
та  гуркіт  грому,  які  злилися  в  одни  потужний  звук,  адже  дівчину  не  пускали  
до  гори.  Коли  Боги  й  Богині  побачили  її  втечу  крізь  хмари,  вони  трохи  пом‘якшилися.  
Розпочався  проливний  дощ,  який  лив,  як  з  відра.  Дахи  протікали  в  деяких  хатах,  
особливо  протікав  дах  тої  хати  з  відки  втікла  дзвениславу  не  пускали  до  гори.  
коли  боги  побачили  через  тучи  втечу  її  трохи  подобрішали.  
розпочався  
пролевний  дощ.  Як  із  відра  лив.  У  деяких  хатах  дах  протікав,  особливо  в  тій,  
з  якої  втекла  Дзвенислава.  Василько  зайшов  у  кімнату,  щоб  забрати  промоклу  
дівчину,  але  побачив,  що  стіна  обвалилася,  а  Дзвенислави  вже  не  було.  Батько  
Сергія  взяв  ліхтар  зі  свічкою,  й  вирушив  на  її  пошуки.  Проте  дощ  не  припинявся,  
і  навіть  свічка  в  ліхтарі  затухала  від  вологи,  немов  натякаючи:  «Ти  даремно  
так  вчинив.  Даремно».  Він  ще  раз  спробував  засвітити  свічку  від  спалаху  блискавки.  
Блискавка  запалила  її,  але  він  налякався,  побачивши  їдкий  туман.  Нічого  не  
було  видно.  Повернутися  назад  було  небезпечно,  а  йти  далі  також.  Тим  часом  
Дзвенислава  сиділа,  насолоджуючись  сонячним  днем,  й  звуками  природи.  Вона  
не  зважала  на  голоси  лісу.  Вже  збиралася  піднятися  вгору,  але  в  серці  відчула  
тривогу.  Вона  зрозуміла,  що  мусить  рятувати  чужого  батька,  прислухаючись  
до  голосів  лісу.  Вітер  ще  дужче  посилив  звуки,  які  видавало  листя  дерев:  «Допоможи  
йому,  не  зволікай,  біжи».  Дзвенислава  пішла  стежкою,  осяяною  сонцем.  Коли  
вона  дійшла  до  нього,  то  побачила,  що  він  у  поганому  стані.  Проте  Василько  
помітив  дивний  світловий  шлях,  що,  здавалося,  слідував  за  дівчиною.  Підійшовши  
ближче,  Дзвенислава  виявила,  що  Батько  Сергія  кашляв  і  мав  гарячку.  Вона  
ледве  змогла  підвести  його  на  ноги.  Сонячні  промені  більше  не  проглядалися  
за  її  спиною.  Проливний  дощ  вщух,  а  їдкий  туман  розвіявся.  Сонечко  вийшло,  
повернувши  свої  промені  в  інший  бік.  Він  озирнувся,  щоб  дізнатися,  хто  його  
підняв.  Усміхнувшись,  вони  вирушили  додому,  де  їх  вже  чекав  Сергійко.  Вона  
допомогла  Сергію  покласти  батька  у  ліжко.  Коли  ж  збиралася  піти,  Сергій  
зупинив  
її  і  пригостив  гарячим  чаєм.  Вони  трохи  поспілкувалися.  Сергій  вибачення  
за  
поведінку  батька,  але  Дзвенислава  вже  забула  про  неприємний  інцидент  і  усміхнулася  
йому.  Вийшовши  з  їхнього  дому,  вона  вирішила  піднятися  на  гору.  На  верхів’ї  
гори  вона  стояла  й  співала,  зачаровуючи  Ельфійку.  Ельфійка  стала  трохи  вищою.  
Дзвенислава  помітила  зміни  в  її  зрості,  нахилилася  до  неї  і  промовила:  «ти  
правильно  вчинила,  що  не  залишила  в  біді  чужого  батька,  який  тебе  образив».  
«ні,  він  не  скривдив  мене.  Він  просто  хвилювався.  Це  я  була  неслухняною»,  -  
відповіла  дівчина.  «ти  стала  ще  краще  звучати»,  -  зауважила  Ельфійка.  
«а  ви  вмієте  змінювати  зріст?»,  -  запитала  вона.
Ельфійка  не  відповіла,  зменшилася  на  зріст  й  зникла.  Дзвенислава  залишилася  
на  скелі  одна.  Вечір  був  чарівним:  сонце  заходило,  а  місяць  починав  з’являтися.  
Вони  зустрілися  поглядами.  Дівчина,  замріяна,  споглядала  за  ними.  В  неї  промайнула  
думка:  «закохалася».  Але  вона  швидко  зникла.  Дзвенислава  вирішила  не  вертатися  
додому,  а  лишитися  на  верхів’ї  гори.  Василько  довго  лікувався,  і  нарешті  видужав.  
Він  відчував  нові  сили,  наче  народився  наново.  Проте  тривага  все  ще  не  полишала  
його.  Підійшовши  до  вікна,  він  виглядав  Дзвениславу,  але  так  і  не  побачив  
її.  Вона  просто  ще  не  повернулася  додому.  Вийшовши  на  подвір’я,  вирішив  
перевірити,  чи  не  сидить  дівчина  вдома,  подумавши:  «дарма  хвилююся».  
Але  вдома  її  не  знайшлося.  Тоді  Василько  побіг  через  свою  хату  до  гори.  Почувши  
спів  Дзвенислави,  він  зрадів  й  підійшов  ближче.  Але  замість  дівчини  побачив  
якусь  дивну  істоту,  яка  була  дуже  маленькою  на  зріст.  Василько  звернувся  
до  неї:  «ти  хто?  чому  співаєш  чужим  голосом?  що  ти  зробила  з  нею?».  Ельфійка  
мовчки  поглянула  на  сердитого  чоловіка:  «я  -  Ельфійка.  Це  мій  власний  голос.  
Не  знаю,  де  Дзвенислава.  Чому  ви  гніваєтеся?»,  -  спитала  вона  тривожно.
«брешеш!  Іди  сюди!»,  -  ще  дужче  розлютився  Василько.
Він  
схопив  Ельфійку,  але  вона  легко  вислизнула  з  його  рук  та  зникла.
Повернувшись  
додому,  Василько  застав  Сергійко,  який  сердито  накричав  на  батька,  побачивши  
його  біля  своєї  кімнати.  За  таку  поведінку  Василько  відправив  сина  до  кімнати  
та  замкнув  його  там.  Потім  він  почав  шукати  сачок,  аби  спіймати  цю  дивну  
істоту.  Знайшовши  його,  повернувся  до  місця,  де  раніше  з’являлася  Ельфійка,  
вигукуючи  її  ім’я.  Нарешті,  вона  з’явилася,  і  він  накинув  на  неї  сачок.  Затиснувши  
сачок  руками,  він  швидко  побіг  додому.    Ставши  біля  кімнати  сина,  Василько  
відчинив  двері  для  Сергійка,  й  попросив  його  знайти  кулю  для  метеликів.  Син  
уже  не  гнівався  й  заспокоївся.  Сергійко  підійшов  до  
столу,  
взяв  кулю  у  руки  й  хутко  віддав  її  батькові,  навіть  не  задумуючись,  навіщо  
вона  йому  потрібна.  Василько  зрадів,  побачивши,  як  син  тримає  кулю,  і  сам  
узяв  її  до  своїх  рук.  Несподівано  він  відвернувся  від  Сергійко.  Той  мовчки  
сів  
за  письмовий  стіл,  й  продовжив  обмірковувати  щось.  Тим  часом  Василько  
швидко  
відкрив  кулю  й  посадив  істоту  всередину.  Він  спостерігав  за  діями  Сергійко,  
а  потім  зайшов  до  власної  кімнати.  Підійшовши  до  вікна,  він  поставив  її  з  істотою  
на  підвіконня,  а  сам  відійшов  і  ліг  на  ліжко,  дивлячись  за  її  поведінкою.  
Ельфійка  
почала  плакати,  закликаючи  Вищі  сили  і  розповідаючи  їм  про  своє  полонення.  
Боги  й  богині,  прочитавши  її  думки,  швидко  вжили  заходів.  Тим  часом  Василько,  
спостерігаючи  за  нею,  був  вражений  такою  поведінкою.  Він  не  помітив  її  сліз;  
дивна  істота  виглядала  спокійною,  як  ніколи.  Водночас  Боги  й  богині  передали  
її  думки  Дзвениславі.  Дівчина  почула  шепіт,  надісланий  від  Ельфійки  через  
Вищі  сили,  і  швидко  побігла  до  них  додому.  Раптово  для  Сергійко,  вона  зайшла  
у  чужий  дім.  Коли  Сергійко  помітив  Дзвениславу  поруч,  він  захотів  поговорити  
з  нею.  А  дівчина  настільки  була  обурена,  що  зайшла  у  кімнату  Василько,  
зачепивши  рукою  Сергія.  Сергій  не  став  тримати  її  за  руку.  Вона  пішла  далі,  
зайшла  у  кімнату.  Відчинила  вікно.  Випустила  з  шару  Ельфійку.  Подивилася  гнівно  на  Василько.  
Сергійко  з  обережністю  підходив  до  них,  але  він  не  зрозумів  нічого.  А  ось  на  порозі  до  кімнати  
батька  стояв  Сергійко.  Спостерігаючи.  А  потім  подумав:  «не  вже  я  щось  пропустив».  
Дівчина  спокійно  вийшла  з  чужої  хати,  й  пішла  до  лісу,  не  пояснюючи  нічого,  непоясненим  злочинам  його.  
На  очах  Сергійко,  зненацька  на  Василько  полився  пролевний  дощ.  Грім  знову  над  його  головою  загримів.  
Налякавши  Василько.  Блискавка  іскрила  по  стелям  кімнати  на  додачу,  продовжуючи  лякати  Василько.  
Тільки  тоді,  Василько  зрозумів,  що  накоїв.  Ставши  навколішки,  попросив  пробачення.  
Боги  й  богині  поставили  важливе  запитання  йому,  перед  тим,  як  припинити  карати  злого  чоловіка:  
чому  ти  гніваєшся  на  людей,  поясни  нам?  точно  більше  не  злитимешся  на  них?.
«я  не  знаю,  чого  злюся  на  людей.  Я  зрозумів,  що  був  неправий»,  -  виправдовувався  він.  
Ставши  на  ноги.  Побіг  до  Дзвенислави  попросити  вибачення.  Швидко  дійшов  до  лісу,  й  вийшов  з  нього.  
Але  довго  забирався  на  скелю.  Приблизно  шість  світанків,  шість  днів  і  шість  ночей.  
Коли  піднявся,  він  побачив,  що  вона  була  не  одна,  й  вже  несамота,  як  раніше  вона  себе  вважала.  
Василько  сміливо  підійшов  до  дівчат,  й  попросив  пробачення  в  них.  Дзвенислава  і  Ельфійка  заспівали  разом.  
Їх  спів  чули  всі  навкрузі.  Люди  дуже  швидко  піднялися  на  верхів’я  гори  по  їхнім  голосам,  
які  залишали  сліди  перед  їхніми  ногами.  Забравшись.  Вони  утворили  коло.  
Сергійко  теж  приєднався  до  них.  Ставши  поряд  з  Дзвениславою.  Не  здогадуючись,  що  над  ними  було.  
Ельфійка  відходила  всторону.  Водночас  мисленно  передала  Дзвениславі  свою  думку.  
Дзвенислава  повільно  піднімала  свої  очі  на  небо.  Сергій  звернув  увагу,  й  вони  дивилися  разом  на  нього.  
Кокон  розкрився,  як  квітка  розкривається.  З  нього  на  них  повільно  спускався  перстень.  
Землі  об’єдналися,  утворивши  романтичний  куточок.  Небо  наблизилося  до  землі,  
ніби  злегка  торкалося  молодят  прозорим  колом.  Молодята  опинялися  в  раю.  
Коли  небо  опускалося  ще  нижче,  воно  ніби  цілувалося  з  землею.  сонце  дивилося  на  луну,  
молодята  були  занурені  у  космічні  почуття.  Природна  музика  грала  романтичні  мелодії  для  молодят.  
Все  було  як  у  казці.  Богам  і  богиням  не  потрібно  було  дивитися  вниз  через  хмари.  
Вони  були  поруч  з  молодятами.  Всі  люди  бачили  священний  храм  закоханих.  
У  священний  храм  заходити  не  дозволено.  Молодята  обмінялися  священими  перстенями.  
Палко  поцілувалися.  Усамітнившись  у  романтичному  куточку.  Їхнє  кохання  жило  й  буде  жити  вічно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035476
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2025

Очі в очі

Дивитись  очі  в  очі,  
обличчя  не  видно,  
і  бачиш  душу  тую
у  ньому  білі  Лілії.

Дивитись  очі  в  очі,  
обличчя  не  видно,  
і  з'єднані  дві  долі
на  лінії  долоні  любощі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032974
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2025

Знищення людства

Давно  -  давно  небовиді  проміння  безперервно  освітчувало  башту  -  істоту,  допоки  
люди  не  спорудили  військову  базу.  Відтоді  в  землі  виникла  відтулина  у  формі  
пащі  оника,  тобто  нуль  зона  здатна  глитати  будь-які  рештки  зруйнованої  частини  
тіла  будови  з  людами.  Миттєво  стало  безпросвітно,  і  всі  світляні  місця  оповила  
темна  завіса.  Пітьма  пробудилася,  а  сяйво  небес  позімружувало  очі,  більше  
не  спосібне  променями  осяювати  жодне  місце,  вижидаючи  на  змінювання.  Поки  
воно  дрімало,  зеро  -  пащека  стрімко  розширювалася,  поглинаючи  все,  що  потрапляло  
під  її  зубища.  Біля  країв  цієї  пащі  усе  руйнувалося,  наче  нуль  територія  мала  
кінцівки,  які  тручали  ще  неушкоджені  споруди  з  людцями  прямісінько  у  її  глибочіні.  
Вона  охоче  розкривала  свої  щелепи  й    глитала,  насолоджуючись  здобиччю,  
навіть  насмішка  з'являлася  на  її  «мармизі»  й  не  зникала.  Збудовані  споруди  
не  могли  довгочасно  втримувати  натиск  померку,  себто  вистояти  на  рівняві.  
Обвалилися  не  лише  стіни  тіла,  а  й  їхні  рештки,  розсипаючись  на  землю,  скочуючись  
до  неї.  Темрява  знищувала  все,  що  втрапляло  їй  в  поле  зору,  і  те  що  оставалось  
поза  ним.  Невидима  заволока  трути  вже  розпочала  накривати  нуль  -  пащу.
З  чорного  небозводу  спустилися  виливач  й  збирач.  Виливач  кругом  вежки  -  істоти  
виливав  отруту  на  неуражені  зони.  Вилита  отруя  продовжувала  розтікатися  
бистриною,  чіпляючи  своїм  хвостом  неуражені  території,  і  перетворюючи  їх  
на  нуль  зони.  Вони  продовжували  існувати,  віддихаючи  темрявою.  Люди  пробували  
врятовуватися,  втікаючи  від  цього  жахіття,  покидаючи  своїх  домівки.  Але  руки  
нуль  території  миттєво  хапали  їх,  тягнучи,  жбурляли  всередину  пащеки.  Остерігаючи:  
"якщо  вийдете  ви  з  свого  дому  чи  останетеся  у  ньому,  на  вас  чекає...".  Люди  
відчували  бездонну  боязнь,  який  проникав  в  їхніх  душеньки,  адже  їх  
очікувала  нуль  паща.  Ніхто  не  міг  дістатися  до  цього  місця  з  інших  земель,  
аби  закрити  її  пащеку,  адже  всі  були  в  курсі,  що  з  ними  просто  -  таки  
може  повторитися  те  ж  саме.  Навіть  збирач,  який  знаходився  обабіч  вежі  -  істоти  
не  зміг  зібрати  руїни  споруд  й  побудувати  новітню  споруду  своїми  кінцівками  
на  неураженій  місцевості.  Поглинач,  дивлячись  за  диявольським  сценарієм,  
був  шокований.  Немислимо  було  спокійно  вдивлятися  на  те,  що  відбувалося  
навколо  пащі.  Він    докладав  зусиль  поглинути  отруйливі  води,  щоб  зостановлювати  
їх  розповсюдження,  але  отруйні  бистрини  продовжували  ширитися,  захопивши  
сполучні  території  -  горизонти.  Нуль  -  зона  завдала  шкоди  не  тільки  
землям,  а  й  людям.  З'явилися  й  помічники,  допомагаючи  отруїти  все  довкола.  
Люди  почали  думати:  "коли  ж  це  все  скінчиться?  Чи  немає  жодного  способу  
знищити  цей  ворожий  об'єкт?  коли  з'явиться  сміливець".  Вони  відчували,  що  
життя  в  темряві  здається  вічність,  і  ті,  хто  опинився  всередині  неї,  не  можуть  
знайти  виходу.  Але  це  було  лише  ілюзією.  Несподівано  з'явився  споглядач,  
який  відав,  що  чиниться  у  темряві,  споглядаючи  за  нею  з  будь  -  якої  точки.  
Він  намагався  знайти  спосіб,  як  знищити  ворожий  об'єкт.  Поки  споглядач  мислив,  
до  нього  підійшов  доглядач,  і  запропонував  жбурнути  шматок  небесного  світла.  
Це  світло  відокремилося  від  нього,  коли  він  закрив  очі,  і  споглядач,  кинувши  
його  прямісінько  у  стіну  вежі,  спостерігаючи  за  польотом  цього  шматка  небесного  
світла.  Він  побачив,  як  шматок  долетів  до  вежі  -  істоти  й  вдарився  об  її  стіну,  
яка  вщент  зруйнувалася.  Уламки  шматка  небесного  світла  розпалися  на  декілька  
частин.  Деякі  рештки  зруйнованої  вежі  потрапили  до  рук  нуль  -  зони,  а  інші  
випадково  зачепили  течію  своїми  крилами.  Темрява  зникла  назавжди  разом  
із  воєнною  базою.  Чорне  небо  розвіялося,  і  світло  заполонило  все  навколо.  
Люди  більше  ніколи  не  споруджували  воєнні  бази,  які  завдавали  шкоди.  Світло  
неба  не  дозволяло  нікому  руйнувати  його  світ,  а  магічна  сила  променів  захищала  
живі  зони  від  темряви.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032755
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2025

Острів мертвих

Пливучі  до  Острова  мертвих
у  пустельній  нерухомості  вод
ніби  мріють  про  щось,
а  човен  причалить  ось-ось.

І  думи,  мрії  та  мордування
Він  розчавить  невідомість  глибин,
і,  мертвими  дивлячись  очима,
труп  ступить  на  берег...  один.

Він  у  холодні  гроти  увійде,
в  безмовність  темних  гробниць,
де  тлінням  просочені  склепіння
і  немає  ні  рослин,  ні  птахів.

Там  кістки    ворогів  та  воїнів,
там  мощі  вбивць  та  святих;
там  пісенька  кожного  заспіваного,
Вже  дописано  про  кожного  з  них.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029216
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2024

Церква

Стара  церква.  Зруйновані  стіни.

Вона  себе  зруйнувати  не  давала

Благанням  з  хрестом  ...  під  блакитні  небеса  ...

Ці  лики  ледве  зримі  як  тіні

На  кутах  видно  з  усіх  боків.

Молитва  ніби  залишається  сіротою

Назавжди  відкривши  вікна  отвір.

І  цей  будинок    наразі  для  когось  особливий.

Церковний  світ  душевний  знаходять  у  ній.

Тут  тануть  оплавлені  свічки,

Молитви  чуються  з  вуст.

Вхід  до  вівтаря  для  всіх  відкритий  нині.

Панує  у  зруйнованій  святині

Тут  вічний  дух  зруйнованої  церкви

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028974
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2024

Король жахів

Злий  меланхолії  король
Прив'язаний  дротом  до  трону
І  розпускає  Темрява  знамена
То  у  його  душі  –  лише  біль

Всесвіт  його  порожній
Душі  погасли  всі  світила
Біля  краю  самого  могили
Цілують  примар  вуста

А  втім  він,  мабуть,  не  помре
Даруючи  вічності  страждання
Світ  в'янення,  вмирання
Лещата  свої  не  розімкне!

Злий  меланхолії  король
Душею  вже  не  стрепенеться
Він  мовчки,  в  тиші  зіп'ється
То  у  його  душі  –  один  лише  біль!

Тягнуть  його  лише  міражі
Зневіри  або  смутку
Темрявою  завішані  дали
Його  негаразди  ранять,  як  ножі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2024

Експансія

З  тобою  ми  в  безмежній  темряві,
Крізь  космос  у  капсулі  летимо.
Не  знаємо  ніч,  не  знаємо  день,
Де  верх  та  низ,  не  знаємо  ми.

Зірки  мерехтять  вдалині,
Прилади  вогники  горять.
На  моніторах,  ніколи,
Рідний  нам  не  побачити  погляду.

Ми  не  повернемося  ніколи
До  своєї  покинутої  землі,
Де  вмирають  міста,
Скарб  гниє  на  дні.

Не  має  більше  білих  хмар,
А  повітря  свіжість  несе.
Тільки  трупи  померлих  ворогів,
І  розтікає  по  Землі  кров.

Ми  в  тендітній  капсулі  одні
До  надії  у  порожнечі  летимо.
А  втім  лише  проблеми  попереду,
Звісно  від  приладів  пішов  дим.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028179
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2024

Мій заборонений рай

Розтай  у  моїх  руках,  довірся,
Ступни  за  грань.
Й  з  широких  вулиць  таємними  дверцятами,
Всередину  забороненого  раю.

І  без  розуміння,  без  контролю
І  розум  геть.
З  туги  звичної  ролі
Цієї  другої  ночі.

Повітряного  очищення  вистачає,
Й  молячи  богів.
Вино  моїх  дотиків,
Моїх  кайданів.

Мій  Всесвіт  моїх  бажань.
Тож  хай  буде  так!
Пряма  відповідь  твоїх  метань  -
Один  лише  крок

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027823
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2024

Обраниця смерті

О,  як  набридла  круговерті
Бездушних  чорних  днів,
Моя  кохана  Смерть  –
Одна  –  у  душі  моїй!

Є  в  мене  один  секрет,
Народи,  що  довкола:
Моя  кохана  Смерть  –
Єдина  моя  Подруга!

Моя  кохана  Смерть,
Прекрасна  та  мила,
Ти  прийдеш  у  вічі  мені  подивитися
Якого  числа?

Небесне  склепіння,  земна  твердь,
Морське  полотно  –
Моя  кохана  Смерть
І  нас  об'єднає  в  одне!

На  всі  запитання  дасть  відповідь
І  нових  не  дасть,
Моя  кохана  Смерть,
А  прийде  лише  раз!

Настане  година  –  проникну  у  двері
До  цих  невідомих  світів,
Моя  кохана  Смерть,
Та  й  покаже,  ЩО  ТАМ!

КОГО  ще  можу  оспівати?
КОМУ  віддати  хвалу?
Моя  кохана  Смерть
Усіх  перетворить  на  попел!

Вже  не  страшно  померти,
Та  й  особливо  –  з  натовпом,
Моя  кохана  Смерть,
Усіх  забере  із  собою!

Сміятися  з  мене  –  не  сміти!
Лише  свисну  ось  зараз  -
Моя  кохана  Смерть,
До  вас  усіх  прийде  зараз!

Порив  меча,  польоти  стріл,
Граната,  кулемет  –
Моя  кохана  Смерть
Управу  вам  знайде!

Лише  одне  хочу  зуміти:
Тієї  миті,  коли  ПОРА,
Моя  кохана  Смерть,
Тобі  закричати:  «УРА!»

Товаришу!  Пане!  Повір!
Душою  клянуся  -  ей-ей!
Моя  кохана  Смерть
Нехай  буде  –  і  ТВОЄЇ!!

Якщо  я  задумав  помсту,
Та  й  ворогів  у  серцях  кляня,
Моя  кохана  Смерть
Зіграє  за  мене!

І  блискають  золото,  і  мідь,
Фортуни  колесо  …
Моя  кохана  Смерть
Вам  за  все  заплатить!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027675
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2024

Місячний камінь

Вийшов  в  дозор  нічний  місяць,
Зверху  як  куля  Земля  вся  видна.
Ніч  тишою  Непроглядною  повна,
І  таємної  нічної  природа  сильна.
У  кожному  кутку  ховаються  тіні,
Свідки  доль  і  відносин.
Вибіг  юнак  з  будинку  бігом,
Та  й  штовхнув  роздратовано  в  бордюр  чоботом.
Крикнув  Місяцю:  "Полюби  мене  ти,
Буду  носити  тобі  вічно  квіти.
Кинула  дівчина  мене,  чомусь
Я  тепер  один,  видно  потрібно  комусь.
Дивно  так  глянув  зверху  місяць,
А  втім  промовчив  з  досадом  він.
ЯК  же  приємні  слова  і  повірив,
Вирішив  його  поступово  перевірити.
Кинув  зверху  сяйво  місячне,
Жовте,  чудове,  зіркове,  ніжно  безумне.
І  зачарував  хлопчика  собою,
Тут  же  прирік  він  душевний  спокій.
Ніжні  почуття  у  природі  сильні,
Часто  зустрічались  коханням  повні.
Кожну  ніч  хлопчик  п'янів,
Ближче  і  ближче  до  місяця  він  хотів.
Та  одного    разу  обійняв  він  місяця  і  застигнув,
Тут  місячно-холодний  задум  був,
Щоб  нікому  він  не  дістався,
Холод  у  його  серце  тут  же  пробрався.
Ходять  всі  пари  до  нього,  на  холмі
Камінь  великий  стоїть  в  тишині.
І  вночі  сяє  небувалим  він  світлом,
І  освітлює  дорогу  всім  до  Світанку.
Він  символ  кохання  і  звісно,  без  суперечки,
Це  кохання  безкінечне  і  без  роздору.
А  вночі  ласкає  той  камінь  місяць
І  з  ним  засипає,  під  ранок  вона.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025494
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2024

Дитя землі

Дитя  Землі,
Закликаю  до  відповіді,
Моїм  світлом  кохання
Ви  висвітлить  планету!

Нехай  джерела
не  вичерпаються  у  ваших  душах,
І  їхні  вогники
Цим  яскравим  блиском  притягнутий

Це  світло  надій,
Моїх  мудрих  зірок  одкровень-
це  символ-рубіж
Нестандартні  рішення!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2024

Меч Арея

Гуркоче  грім  в  ковальні  Бога.
Стоять  вої  з  викуваним  мечем.
Руки  зсивілих  Богів
Кують  Арею  захисний  меч.

І  ось  меч  Арею  вже  готовий,
Відблиснув  меч  в  люстрах  небес.
Меча  святого  забрати  може,
А  Рід  богів  нарік  його  мечем.

На  позір  ворогів  Полк
Піднімає  меч  Ареєва  рука  –
На  могутній  дух,  на  захист  нам,
На  погибель  злим  підступним  ворогам.
Гримне  Небо  –  і  тремтить  Земля,
Меч  Арея  нас  з  неволі  визволя.
На  Вкраїні  хай  пощезне  враг,
Меч  Арея  поверне  нам  рідний  стяг.
Так  він  щиро  захищає  нас.

Тримав  Отаман  –  Богом  даний,
Тримали  витязі-князі,
Тримали  лицарі-гетьмани,
А  зараз  він  в  твоїй  руці.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024890
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2024

Світанок над морем

Який  прекрасний  над  морем  світанок,
Там  де  цілується  сонце  з  хвилею,
Занурюючи  промені  слід
Та  під  грайливою  її  синьовою.

Біжить  за  хвилею  хвиля,
У  цей  золотих  переливах  сяючи,
І  Лиже  берег  далекий  вона,
Цю  Ніжність  ранку  йому  віддаючи.


Горить  зорею  схід,  синіє  зоряна  парасолька,
Остання  зірка  згасла  у  висоті,
Блідніє  обличчя  місяця  на  дальньому  горизонті,
І  перший  сонце  промінь  танцює  на  хвилі.
І  спробувавши  хвилю  ногою  обережно,
Та  й  прожене  новий  день  залишаючи  сни,  
Розбігшись  уздовж  сонячною  доріжкою,
По  небі  полетить  на  крилах  навесні.


Рожевим  серпанком  огорнув  світанок
Моїх  боязких  променів  переливи  кольорові,
І  хвилі  пестять  піски  золоті,
Немов  відлуння  всіх  прожитих  років.

Повільно  сонце  сходить  із  вод,
Диск  на  очах  оголивши  розпечений,
Цей  погляд  відвести  не  можу  захоплений  -
Так  швидко  змінюється  весь  небозвід.

Це  море,  увібравши  світло  і  тепло,
І  все  заіскрилося  на  гладіні  променями
Чудових  миттєвостей,  навіяних  снами,
І  на  душі  одразу  стало  світло.

І  не  стримати  вже  думки  політ,
Та  знаючи,  що  пісня  натхненна  чекає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024681
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2024

Сон короля

Наснився  сон  цареві,  Дракон  обвив  землю,
І  білий  ікол  його  пронизав  ліси  та  річки,
І  в  темряві  зійшла  до  государя,
Фігура  в  чорному,  опустивши  сліпі  повіки.

Пройшовши  крізь  слуг,  не  освітлюючись  від  місяця,
Вона  застигла  біля  царського  покриву,
І  дійсно  незрозуміло,  чи  була  дійсність  чи  це  сни,
Навколо  померкло  все,  не  чутно  духу  поклику.

Вона  мовчала,  серед  зірок  синій  морок,
Світив  у  душу,  постать  повільно  зробив  крок,
«тож  ти  багато  років  шукав  відповідь  хто  винен,
так  винна  смерть»  –  від  тиші  стиснуло  вилиці.

«Дракон  мій  син  –  той  голос  думки  впустив,
То  цар  упав  у  коліна,  немов  бог  явився  до  ложа,
«Його ти  злістю  своєю  пробудив»
Владика  завмер,  «ти  мій  сенс  примножив»

"Я  не  піду"  шепнула  смерть,  від  цих  фраз
Чорнило  боги  впустили  в  піднебесся,
І  дикий  сміх  душу  бездушністю  потряс,
Шипіння  тварі  охрестилося  землі  тріском.

Прокинувся  цар.  Шалений  крик  застряг  у  грудях,
То  стукало  серце,  розриваючись  від  страху,
Його  очі  мовчали,  наче  померли  вони,
І  саме  ця  приреченість  убивала  своїм  прахом.

Сидів  король,  ще  не  вірячи  в  це  зло,
Але  згадавши  світ  він  віддихався  ледве-ледве,
"Всього  лише  сон"  -  він  прошепотів  глянувши  у  вікно
Там  за  річкою  ікла  прозорі  блищали

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024468
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2024

Грозові небеса

Небо  синьо-чорне,  у  хмари  все  облачено,
дощ  ось-ось  накриє  місто,  
буде  все  поглинено.
Так  набрякло  небо,  ніби  лусне  шов  зараз  і  ось...  
раз-одна  сльоза  впала,  два-все  небо  вже  реве.

Грім  із  грозою  воювали  у  танці,  в  унісон  ведуть  кадриль
на  сході  розійшлися  так,  що  там  зовсім  водевіль.
Небо  все  в  них  у  владі,  так  темно,  що  «око  коли»
ллє,  гримить,  сяє  -  взагалі  свято  життя  «селяві».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024266
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2024

Із крові й попелу

Ти  літаєш…світи  вибухаєш…
Ці  світи  чужі,  але  не  свої…
І  тобі  не  шкода  ...  ти  наздоганяєш
Скрізь  залишиш  свої  сліди.

Ти  любиш  холод,  цілуєш  камінь.
Так  самотня  і  примарна  тінь.
То  один  ідеш,  то  проводиш  зграю
Зграю  вовків  у  вмираючий  день…

Крила  розправиш  ...  очі  закриваєш  ...
Місто  нічне  поховаєш  у  тиші.
Після  себе  тільки  сум  залишаєш…
Із  крові  й  попілу  у  самотній  душі.

Ти  літаєш…і…ти  вбиваєш…
Ці  чужі  надії,  ці  чужі  мрії...
І  нічого  ти  не  залишаєш…
Крім  смутку  та  порожнечі…

Вулиці  сплять  ...  темрява  настала  ...
Я  слухаю  ніч,  серце  б'ється  кохаючи
Це  твоя  чорна  тінь  тихо  накрила  місто
І  я  дивлюсь  у  небо,  зустрічаючи  тебе...

Нам  загинути  не  страшно  ...  в  очах  немає  болю  ...
Я  чекаю  приречено  на  свою  тишу...
І  нічого,  крім  із  крові  й  попелу…
Ти  не  залишив  від  ніжної  душі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023979
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2024

Іди туди, де страшно

Плаче  старий,  адже  закінчено  книгу,
На  кожній  сторінці  пожити  збирався.
Жаль  не  встиг  він:  не  сплавав,  не  зістрибнув,
Не  ризикував,  оступиться  боявся.

Білою  вороною  нескромною  та  дикою
Він  побув  недовго.
Ці  суворі  нерви.
Згладив  мрії,  більше  думав  безлико
Так  і  складалися  нові  розділи.

А  що  зараз  робиш  ти?  
Серцем  своїм  висоту  так  люблячи,
Раптом  злякавшись  її  краси.  
Ти  руйнуєш  мрії,  руйнуєш  себе.

Іди  туди,  де  страшно.  Але
Ти  дивишся  похмуре  кіно,
А  в  ньому  під  регіт  невдач
Вершить  всезнаючий  кат.

Ти  пам'ятай  про  те.  Ніколи  не  здавайся.
Таймінг  у  страху  та  плани  на  вечір,
Гулу  натовпу  потурати  не  намагайся,
Хай  не  стихає  у  тобі  вільний  вітер.

Жах  колихає  з  усмішкою  Джаконди
Різну  дичину  на  газетних  задвірках
Хапкою  рукою  інтегрує  зонди
З  різною  отрутою.  Живе  на  підкірках.

Плаче  старий,  адже  прочитана  книга
На  кожній  сторінці  жити  збирався.
Та  й  перегорнув  все,  не  сплавав,  не  зістрибнув,
Не  ризикував,  оступиться  боявся.

Роби,  що  можеш.  Буде,  що  буде,
Ця  гіркота  помилок  -  просто  сходини.
Де  ж  твій  демон?  Нехай  він  відступить,
Вистачить  з  тебе  тремтіння  в  колінах.

Хто  малює  твій  день  чи  рік?
Ти  чи  той  кат  доброхот,
Що  дорівнює  всіх  поголовно?
І  навіює  тобі  –  сиди  рівно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023856
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2024

У світлі світлячка

Хоч  близький  світанок,
А  втім  надія  згасла  свічкою,
і  морок,  немов  чорний  вельвет,
в  який  дивлюся  я,
у  спробі  марної,
ніби  намагаючись  побачити  в  ньому
сонячного  світла.
Звісно  розгадані  були
загадки  та  таємниці,
і  тільки  мовчання  беззвучно  кричить,
про  ту  порожнечу,
ніби  космос,  безкрайній,
де,  немов  зірка,
наш  світлячок  пролетить.

І  розвіється  минуле,
ніби  тумани,
із  собою  забираючи
залишки  імен,
і  час  затягне
ці  криваві  рани
і  знову  дощі  зашумлять  в  унісон.
І  нові  будуть
загадки  та  таємниці,
і  серце  притягне
тепло  твого  кохання,  як  магніт,
А  втім  в  тій  порожнечі,
ніби  космос,  безкрайній,
він  один,  як  зірка,
наш  світлячок  все  летить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023730
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2024

Привид опери

-  Я  чую  твій  голос  із-за  стіни.
Він  лунає  з  обіймів  темряви.
Я  знаю,  люба,  ти  слухаєш  мене.
Я  в  царство  вічності  хочу  забрати  тебе...

-  так,  коханий  мій,  обличчя  своє  відкрий!
Я  Тебе  боюся  –  з  тобою  мій  спокій.
То  Твоє  обличчя  я  бачу  лише  уві  сні.
Та  Відкрий  же  його  в  північній  тиші.

-  О,  люба,  забудь  моє  обличчя!
Ми  житимемо,  ширячи  серед  мерців.
Там  сутінки  обіймають  небеса.
Ти  не  побачиш  мого  обличчя...

-О,  Еріку,  світло  моєї  душі,
Я  Тебе  чекала  серед  зірок  тиші!
Ти  Мене  з  собою  забери,
своєю  любов'ю  воскрес!..

-  ти  Торкнися  моєї  руки,  Кохана!
Ми  злинемо  над  світом  слів.
У  печері  темній  під  землею
пізнаєш  ти  моє  кохання...

-  А  втім  я  боюся,  герой  зі  снів.
То  Твоє  кохання  як  темний  рів.
Темрява  поглинає  і  манить,
А  втім  життя  моє  тобі  належить...

-А  ти  не  бійся,  лише  дихай
усім  тим,  що  я  створив  у  тиші!
Дихай  шаленим  ароматом  снів,
дихай  тугою,  що  теж  є  кохання!

Ти  Зрозумій,  рідна  моя,  що  лише  для  тебе
Я  карав  і  вбивав,  кохання  зберігаючи.
Все  для  тебе,  що  сцену  так  люблячи,
Я  ширяла  над  безумством  буття.

Тож  тепер  у  підземному  царстві  порожнечі
ти  співатимеш  лише  мені,  зберігаючи  мрії.
Ти  станеш  королевою  під  землею...
Я  ж  насолоджуватимусь  століттям  тобою!...

-  А  втім  ти  -  легенда,  лише  фантом!
Ти  привид,  Опера  –  твій  дім.
Я  Тебе  боюся,  тобі  належу.
В  очах  твоїх  танцюючи,  потону...

А  втім  що  за  маскою,  мій  герой?
Я  обдарую  тебе  собою!
З  тобою  пройду  я  рай  та  пекло!
А  втім  твій  хочу  побачити  погляд!

-Ні!  І  не  чекай!  Я  маски  не  зніму!
І  що  під  нею  не  покажу  я  нікому!
Та  Якщо  не  підеш,  тоді  доля  твоя  -
І  могила  в  полі  та  забуття  буття...

Я  покладу  Париж  до  твоїх  ніг!
І  буде  проклятий  перешкодить  нам!
Тож  Співай,  Ангел  Музики!  Ти  -  маска  та!
А  я  -  той  голос,  що  всередині  тебе!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023439
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2024

Нестерпна легкість буття

Життя,  яке  зникає  одного  разу  назавжди,
Життя,  яке,  подібно  тіні  -  без  ваги,
Вона  мертва  наперед,  як  би  не  була  вона  страшна,
Прекрасна  або  піднесена,
І  цей  жах,  піднесеність  чи  краса
Все  рівно  нічого  не  означають.
Тож  ми  повинні  сприймати  її  не  інакше,
Просто  як,  скажімо,  війну.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023381
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2024

Поглиначі мертвих

він  збирає  врожай
рік  за  роком  заряджає
свій  диявольський  медальйон
і  напоює  його  кров'ю  уваги
серед  проростаючих  платинових  пентаграм
у  тугих  зернах  нудиться
ту  закупорену  електрику  потягів

він  знає  те,  чого  не  відаємо  ми
і  тримає  нас  у  рабах  
винних  захомутованих  
цими  невидимими  шипованими  
і  сталевими  нашийниками
тисячі  повідців  стискаючи
у  хазяйському  кулаку
ця  смертельна  вірність  приречених
він  знає  чого  ми  так  жадібничаєм
а  втім  не  дасть  цього  ніколи
лиш  по  краплі
та  зціджуючи  у  вигляді  плати
те,  чого  прагне  душа
цей  індивідуальний  наркотик  нірвани
той  абсолютний  підпорядник  свідомості
як  справжній  пророчий
сон  тутанхамона

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2024

Хтось скаже прощай

Хтось  повинен  сказати  "прощай"...
Хтось  має  зламатися  першим,
І  віддаючи  кохання  "на  чай"
То  оголені  болем  нерви.

Хтось  має  закрити  вікно
Та  назавжди,  наче  кришку  труни.
Хтось  повинен  залягти  на  дно,
щоб  випливли  пізніше  обоє.

Хтось  винен…
Звісно,  я!
Я  сильніший,  але  легше  плачу.
Знову  стану  зовсім  своя,
І  забувши  надію  здачу…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2024

Вбий мене ніжно

Вбий  мене  ніжно..  Зі  смаком..  У  ліжку...
Вбий  мене  пристрастю.  Спалюючи  руками...
Звісно  думки  давно  так  на  тобі  наболіли...
І  все  так  стомлено  мовчать  між  нами...
Тож  цілуй  мене  в  губи  і  нижче.  І  нижче...
Бери  без  залишку,  бери  обпалюючи...
Будь  ти  до  межі  воістину  ближче...
Будь  ближче  ти..  Міцніше  до  себе  притискаючи...
І  цілуй  мене  пристрасно.  При  цьому  зриваючи  кайдани...
Бери  непорочність,  топи  у  своїй  ласці...
І  начебто  б  почуття,  зовсім  і  не  нові...
А  втім  я  віддаюся  їм  без  зайвого  побоювання...
Ти  люби  мене  ніжно,  і  стрічки  сплітаючи
За  шию  закинувши,  тягни,  я  у  владі...
Вже  так  порочна,  але  все  ж  таки  свята...
І  твоє  до  стогнань  рідне  нещастя...
Ти  люби  мене  зухвало,  та  так  щоб  кричала
І  нігтями  впиваючись  у  плечі...
Ти  люби  мене  зухвало,  що  б  знала
Скільки  вогню  буває  у  повсякденний  вечір...
І  невинність  очей  блакитних.
Та  зберігаючи  скромність..  Ніжність.
Стільки  таємниць  таїть  божевільних...
І  закохану  безмірність...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022339
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2024

Мандрівна відьма

Цариця  темних  сил.
Владика  зла
Гуляє  по  Зимовому  двору,
Та  й  переходить  до  Весняного  двору,
Так  само  гуляє  по  Літньому  двору
Та  й  переходить  до  Осіннього  двору
І  виникають  думки  про  одне:
"Як  же  заволодіти  всім  світом?"
Ця  темрява  в  душі.
І  цей  ціпок  злом  наповнений.
І  добра  вона  не  знала,
Тому  вкрилася  злом.
Але  в  душі  в  неї  туга!
Адже  замкнута  від  світу,
Вона  нікому  не  потрібна.
І  в  душі  у  неї  тільки  помста,
А  все  останнє  гаснуло.
І  пам'ять  хороша,
Яка  пам'ятає  погане.
Мені  мандрівну  відьму  щиро  шкода,
Адже  вона  самотня!
А  що,  може  бути,  гірше  самотності?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022059
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2024

Хороший вірус

Шатало  зиму  то  в  плюс,  то  в  мінус,
З'їжджалися  біси  на  карнавал.
А  хтось  у  світі  небезпечний  вірус
Та  на  життя  та  на  царство  коронував.

І  тим  дипломатам,  і  приватним  особам
Напрочуд  нецікавий  інший  маршрут:
Вони  літають  за  кордоном
Новий  вірус  додому  везуть.

І  звідки  родом,  на  чому  він  виріс,
І  з  чиїх  запасів,  яких  років?
Вже  той  комп'ютер  на  слові  "вірус"
Та  й  увімкнути  захист  завжди  готовий!

Та  він  рукотворний,  він  «супер»,  «мега»,
Його  непросто  перехитрити!
А  ми  прожили  взимку  без  снігу
І  без  хвороб  могли  б  жити.

Але  замкнулися  в  рідні  стіни,
Адже  пандемія  –  не  нісенітниця,  не  марення.
А  хто  сьогодні  виводить  гени,
За  це  має  відповідати!

Якими  стали,  якими  будемо,
Тож  у  якому  крокуємо  тепер  строю?
Я  більше  руку  нечистим  людям
І  не  пропоную,  і  не  подаю.

Але  життя  підбадьориться,  і  потроху
І  піде  засилля  поганих  звісток.
Лише  залишається  молитися  Богу
І  вірити  у  чесність  простих  людей.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021805
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2024

Помста Афродіти

Зірки  на  небі  виблискуйте  яскравіше  ночами
Нехай  темрява  втрачає  всі  злобні  сили  свої
У  витонченому  польоті  кружляє  планета  під  вами
І  пісні  співають  вам  навесні  солов'ї,  солов'ї

І  піною  плюскаються  хвилі  про  стародавні  скелі
Проклятий,  Венерою,  навіки   лукавий  мужлан
Вже  скоро  гори  почують,  серця  стукіт  і  удари
І  на  світанку  затанцює-сивий  з  поволокою  туман

З  піни  морської  з  часів  неоліту  архаїчний,  
Але  новий,  привабливий  твій  дар
З'явись  Афродіта,  з'явись  Афродіта,
Налий  йому  в  чашу-кріплений  дурманом  нектар

До  серця  богині,  відтепер  дорога  закрита
А  над  водою  піднімається  краплями  пара
Твоя  горда  вдача  і  образа  тобою  не  забута
Та  й  начаклуй  для  нього  ти-шалений,  полум'яний  жар

Бродитиме  він  вічно  без  ласки
І  не  почує  ніжне  слово:  "Люблю"
Так  і  ляже  попіл  на  злющі,  старі  маски
Та  й  Альдебаран  сам  закрутить  богиню  свою

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021585
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2024

Світло місячного сяйва

І  світло  місячного  сяйва
Залило  земні  простори
Очистило  землю  та  гори,
І  наповнивши  свідомість  земну.
Вщухала  денна  активність,
Та  прокинулася  душа  до  польоту
І  серце  забилося  сильніше,
Та  неначе  відчувши  щось.
Небесною  прохолодою  наповнивши,
Просочивши  її  тишею,
І  серця  розкриваючи  назустріч,
Розчиняючи  печаль  собою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021389
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2024

Руйнація

Під  покровом  ночі  міської,
Я  бреду  ледве  живий.
Я  йду  провулками,
І  по  темних  закутках.
Я  надихав  їхнє  зло,
І  завжди  ховаючись  у  тіні…
Я  тупцюю  мурах,
Та  підпалюю  метеликів.
Я  йду,
Не  в  змозі  покрикувати.
Я  йду,
не  в  змозі  стрибнути.

Як  жахливе  це  місто.
Як  небезпечний  їдкий  сморід.

Думки,  б'ються  об  асфальт,
І  перетворюючи  щебінь  на  сад.
Сміття  міста  в  озера,
Всі  недокурки  в  тополі.

Ці  лабіринти  похмурих  будівель,
Аж  руйнуються  очима.
Все  -  розвіялося  як  попіл
І  зникло  у  місячному  світлі.
Я  бреду,  топчу  і  пам'ятаю.
я  живу.  Не  в  світі  темному.
Я  живу  у  садах  долі.
Там,  де  до  зірок  по  дорозі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021154
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2024

Моя змучена душа

Ой,  душа  моя,  про  що  ти  стогнеш,
що  не  живеш  спокійно  ти?
І  скільки  сліз  ще  упустиш,
що  не  здійснилися  мрії?

І  повзе  тривога  в  мою  душу,
Та  й  жену  її  з  серця  геть.
Ні!  Не  хочу,  не  слухатиму,
Аж  як  довжина  ...  безсонна  ніч!

О,  Боже!  як  же  в  серці  сумно,
що  за  передчуття  гнітять?
Світло  від  місяця  струменіє  тьмяно,
біль  обвиває  немов  спрут.

Ну  що  ще  дано  звідати,
Цій  моїй  змученій  душі?
Скільки  мук  і  скільки  болю,
я  так  змучилася  вже.

Часто  сміюся,  повірте  мені,  крізь  сльози.
Завжди  намагаюся  я  тривогу  приховати.
І  так  хочу,  щоб  нічні  грьози,
встиг  осінній  дощ  змити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021019
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2024

Бібліотека спалених книг

Після  наказу  ворога  спалити
Ці  публічно  шкідливих  книг  скупчення
І  жодної  не  вберегти,
Найманих  шумна  течія
Гнало  вулицями  волів,
Ці  візки  з  книгами  тягнувших  з  бібліотеки
До  багаття  —  бичами  хльостких  слів...
Цей  ганимий  автор,  що  з  найкращих,
У  ту  фатальну,  важку  мить,
І  штудуючи  спалені  списки,
Не  виявивши  своїх  книг  у  бібліотеці
Серед  них  –
Казки  та  пригоди,
класика  та  детективи,  фантастика  
та  кохання  –
Згубне  захоплення
Так  губить  нашу  кров.

Книги  -  вони  багато  знають,
Слова  –  дають  нам  думки,
І  тому  їх  –  вбивають,
Щоб  не  було  в  них  сенсу.

Так  просто:  вогонь  –  попіл,
Так  просто  –  і  нема  книги.
І  пам'ятає  один  лише  вітер,
Що  книжки  колись  були.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020889
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2024

Код нації

На  нас  дивляться  блакитні  очі  неба,
І  стиглий  лан  пшениці  золотий,
Нам  кажуть  предки:
«Код  нації  нам  треба  берегти»
Як  найдорожчий  скарб  землі  святої,    
Бо  то  є  код  нашої  рідної  мови.
І  ворог  нас  ненавидить  за  це  
Люто  на  нас  нападає…
Ми  виженем  тиранів  з  нашої  землі  
І  не  дамо  війні  плести  злі  чари
Під  діями  сатани…
Ми  об’єднаємося  разом,  
Бо  оберегом  нації  є  мова
Так  відстоїмо  незалежність  свою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020587
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2024

Будинок на краю світу

Ми  –  у  раю,
 Ми  дістали  трохи  суниці  та  жуємо,
 Рай  –  наш  будинок,
 Він  стоїть  на  краю
 Цього  бездонного  кручі,
 Що  стрімко  падає
 Вниз  та  вниз,
 Там  кажуть  пекло  -  звичайне  життя,
 І  люди  туди  падають...
Небо  підтримує  їх  
А  Хмари  несуть  звістку  
на  всі  краї,
Саме  від  них,  
і  впізнала  я,

Скоро  за  щастя  своє  
ми  заплатимо  -
 Сірі  люди  візьмуть  із  нас  свої  борги,
 Бо  ми  не  заплачемо,
 Ніколи  не  заплачемо,
 І  не  погасимо  свої  вогні...

 Це  соло  вдвох,
 Це  дует  самотності  розбитих...
 Ми  -  це  наш  дім,
 Там,  на  краю  кручі,
 Плющем  повитий...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020507
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2024

Сутінковий світ

Вечірні  сутіноки  світу  знову  огорнув  місто.
І  ця  королева  ночі  вступила  в  її  володіння.
І  у  світ  тіней  зайшов  крадькома  холод,
Ведучи  з  собою  незрозумілі  суміття  ...
Близька  мить,  адже  опівночі  буде  привід
Цих  Тіней  бояться  -  примарні  бачення.
Бо  їх  приведуть  до  нас  річка  Оріль  та  кривавий  місяць,
Неначе  заганяючи  в  Ка  трепіт  наводження.
І  так  угамовуючи  спрагу  страху  та  емоцій  голоду.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020419
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2024

Страшне добро

Бентежить  те,  що  бачу  я,  
Як  люди  підставляють  від  душі  мене
Добро,  за  слабкість  приймають,  як  і  мої  вчинки
І  що  хочуть  від  мене  "не  розуміють"
Вони  часом  включають  дурня  непогано
Не  знаючи  краю  та  порога
Огидно,  що  надто  добрий  з  ними  я,  
Що  й  таке  жахливо  для  мене
Ще  й  жахливо  ображає  все  це,  
Що  коло  "таких"  людей  зближує
І  зовсім  людського  немає  в  них,  
Тому  я  називаю  це  «страшне  добро»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019858
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2024

Подвійне життя

Подвійне  життя.  Подвійні  почуття.
Вони  сьогодні  не  в  ціні.
І  на  межі  правди  та  безумства
Горіти  у  рятівному  вогні.

Горіти,  щоб  став  підсумком  попіл,
Який  ледве  вловимий.
Згоріти,  щоб  раптом  хтось  помітив,
Якою  ідеєю  одержимий.

Подвійна  брехня.  Подвійні  ролі.
Чи  не  багато  фальші  в  дзеркалах?
Подвійне  життя.  У  ньому  багато  болю,
Воно  присутнє  у  словах.

І  я  коли-небудь  перестану
І  всіх  навколо  і  себе  оманювати

І  для  чого  слова?  Навіщо  ж  звуки,
І  що  розрізають  тишу?
Любов  перевірена  в  розлуці,
Не  в  силах  витримати  весну.

Моя  весна  часом  правдива.
А  правда,  по  суті  -  оман.
Мої  вчинки  суперечливі,
У  душі  панує  суцільний  туман.

А  що  натомість?  Подвійні  промови,
Де  примішка  гіркості  та  брехні
Твердить  про  те,  що  час  лікує,
Але  не  подарує  право  жити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019539
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2024

Крізь темряву

Ми  крізь  темряву  дивимось
У  полоні  пристрасті  
Наше  кохання  колишнє  теплом  огортає  вічна  мить…
У  пам’яті  колише
Ми  крізь  темряву  дивимось
У  полоні  пристрасті
Наше  кохання  колишнє  світлом  божим  лікує  вічна  мить..
У  пам’яті  колише
Ми  крізь  темряву  дивимося  
У  полоні  присирасті  
Наше  кохання  колишнє  таємним  сенсом  життя  починає  оживати  вічна  мить…
У  пам’яті  колише

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019234
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2024

У пошуках кохання

Давним  -  давно  Князь  мав  трьох  доньок.  Старша  -  Абаддона  та  середня  дочка  -  Мамона  
не  проявляли  дружелюбності  до  молодшої  -  Зореслави.  Вони  постійно  чиплялися  до  неї,  
і  навіть  батьки  підбурювали  конфлікти.  Зореслава  ображалася  на  всіх,  хто  завдавав  їй  болю.  
Поряд  із  замком  розташовувалося  одиноке  озеро,  куди  вона  ходила,  аби  заспокоїтися.  
Сидячи  біля  води,  Зореслава  плакала  і  плакала  допоки  не  виплакала  всі  свої  сльози  до  останку.  
Лише  після  останньої  краплі  -  сльози  озеро  прошепотіло:  «не  плач  мила,  напиши  історії  
про  свої  печалі  та  образи»,  і  раптом  усе  затихло.

Зореслава  зраділа  цим  словам  і  повернулася  додому,  де  пізно  ввечері  її  вже  чекали  
сестри  і  батьки,  які  знову  почали  її  ображати.
Не  витримавши  знущаннь,  вона  в  сльозах  побігла  до  своєї  кімнати,  згадуючи  
про  шепіт  озера.  Вночі  Зореслава  розпочала  писати  правдиві  історії  про  печалі  та  образи.
На  ранок  вона  прокинулась  з  відчуттям  легкості,  адже  спромоглася  висловити  
свої  думки  на  папері.  Залишивши  напис  слів  із  літер.  З  аркушами  у  руці,  спустившись  
до  родини,  Зореслава  відразу  ж  натрапила  на  неприязнь  матірі,  незабаром  
до  них  долучилися  ще  й  сестри.  Батько,  вважаючи,  що  його  дружина  й  доньки  мають  рацію,  
всіляко  підтримував  їх.  Не  витримавши  тиску,  вона  вирушила  до  літописця,  
аби  показати  йому  написані  нею  історії.  

На  наступний  день  Зореслава  знову  відвідала  литописця,  прагнучи  дізнатися  його  думку.  
Коли  увійшла  до  хатинки  літописця,  то  побачила  його  сердитим:  «ти  написала  
нецікаві  оповідки.  Таке  точно  ніхто  не  читатиме.  І,  до  того  ж  тема  не  відповідає  сюжету»,  -  
різко  зауважив  литописець.

«Тоді  поверніть  мені  мої  історії,  я  виправлю  все,  що  вам  не  сподобалось»,  -  з  сумом  
відгукнулася  на  зауваження  Зореслава.
«Давай  зробимо  так:  нехай  твої  історії  полежать  у  мене,  а  ти  прийдеш  через  декілька  днів.  
Я  спробую  їх  трохи  вдосконалити,  щоб  люди  захотіли  їх  читати»,  -  з  посмішкою  
запропонував  литописець.
 
Зореслава  спокійно  попрямувала  до  замку,  але  там  знову  спалахнули  чвари  
та  образи,  які  дедалі  більше  роздратовували  її.  Вона  не  знала,  куди  подіти  
очі  від  цього  непорозуміння,  особливо  в  сім’ї.  

Темної  ночі,  вона  знову  відвідала  те  саме  озера,  де  випадково  помітила  стареньку.  
Стара  також  звернула  на  неї  увагу,  підійшла  ближче  до  неї  й  запитала:  «Що  трапилося,  
дитино?».  Зореслава,  сховавши  очі  від  сорому,  відповіла  їй  з  опущеним  носом:  
«Нічого,  вам  просто  здалося».
«Брешиш,  дитино»,  -  сердито  мовила  старенька.
«знаєш,  ти  можеш  розповісти  мені  все,  бо  я  бачу,  у  тебе  є  проблеми  саме  всередині  
родини»,  -  продовжила  вона,  коли  злість  вщухла.
Зореслава  розплакалася  й  зізналася:  «Справді  виникли  проблеми  в  сім’ї,  всі  мене  сварять,  
сердяться  й  ображають  -  це  триває  повсякчас».  Вона  відразу  відкрила  свою  душу  
незнайомій  старій.
«хочеш,  я  тобі  допоможу?»,  -  спитала  жінка.
«звісно,  хочу!  Але  як?»,  -  здивувалася  Зореслава,  звертаючись  до  старої.
«тобі  потрібно  знайти  кохання,  і  я  готова  допомогти…  Проведу  обряд  на  кохання…  
Побачиш,  через  три  дні  у  твоєму  житті  з’явиться  чоловік,  дуже  схожий  на  тебе…  
також  зроблю  обряд  для  очищення  від  негативу  в  домі,  але  спершу  заплати  
мені  за  ці  ритуали».  
Вона  зраділа  такій  пропозиції  і  поспішила  додому.  Там  панувала  незвична  тиша:  
ніхто  не  сварив  й  не  ображав  її.  Зореслава  зібралася  з  думками,  побачивши  батька,  
і  попросили  його  дати  їй  гроші  на  подарунок  для  подруги.  
Батько  мовчки  виділив  їй    необхідну  суму.
Пізно  вечері,  дівчина  вирушила  до  озера,  де  її  вже  чекала  стара.  Зореслава  
віддала  гроші  за  обряди  і  промовила:  «сьогодні  вдома  було  тихо,  як  ніколи".
«Ось  бачиш,  недарма  провела  обряди,  і  вони  спрацювали»,  -  зраділа  старенька,  
а  потім  залишила  її  наодинці.  Дівчина  залишилася  біля  озера  і  зненацька  відчула  
теплий  погляд.  Повернувшись,  вона  побачила  хлопця,  який  їй  усміхався.
З  усмішкою  на  обличчі  вона  побігла  додому,  зберігаючи  в  пам’яті  цю  посмішку.  
Тепер  Зореслава  також  усміхалася,  як  і  він,  а  її  сестри  дивувалися,  бачачи  
її  такою  щасливою. Вони  почали  розпитувати:  «чому  ти  посміхаєшся?»,  але  
не  отримавши  відповіді,  знову  почали  сварити  та  ображати.  Мама  приєдналася  
до  сестер.  Цього  разу  Зореслава  серйозно  образилася  на  них,  і  відвідати  літописця.  
На  шляху  до  нього  вона  зупинилася,  помітивши  знайому,  яка  читала  людям  
її  історії,  а  люди  стояли  навколо  і  плакали  разом  з  нею.  Зореслава  розгнівалася  
на  знайому,  поспішивши  до  його  хатинки,  зайшла  всередину.  Літописець,  не  гаючи  
часу,  повідомив  їй,  що  віддав  її  роботи  знайомій,  оскільки  нікому  було  виправити  
її  сюжети  та  теми.
«чому  знайома  читала  мої  історії  від  свого  імені?  Я  ж  їх  написала,  а  не  вона?»,  -  спитала  
дівчина  у  нього.  Літописець  промовчав,  а  потім  вигнав  Зореславу  зі  своєї  хати.  
Образившись  на  всіх,  вона  помчала  до  озера,  де  її  вже  чекала  старенька.  Глянувши  
на  неї,  дівчина  зрозуміла, що  повинна  розповісти  все,  і  без  вагань  поділилася  
своїми  переживаннями  про  те,  як  її  знову  ображають.
Зореслава,  зустрівши  погляд  старої,  усвідомила,  що  має  продовжити  свою  розповідь:  
ставши  жертвою  образ,  вона  виявила,  що  її  знайома,  вже  відома,  читає  й  видає  
її  історії  за  свої.  Літописець  підтримує  цю  знайому,  стверджуючи,  що  це  її  історії,  
і  не  має  наміру  повертати  їх  мені.
«тобі  потрібно  провести  обряд,  щоб  твої  історії  повернулися,  і  все  владнається.  
Побачиш,  люди  від  неї  відійдуть,  коли  зрозуміють,  що  це  чужі  оповідки.  Але  
за  обряд  потрібно  заплатити»,  -  промовила  спокійно  стара.
«Але  це  надто  дорого,  батьки  не  дадуть  мені  більше  грошей»,  -  
з  сумом  заперечила  Зореслава.
«Почекай…  ой,  я  щось  побачила.  Твої  батьки  помруть  через  пів  року,  негайно,  
чуєш?  Я  проведу  обряд,  але  ти  мусиш  заплати  мені  за  все»,  -  з  острахом  сказала  стара.
Дівчина  дуже  перелякалася,  й,  в  паніці,  побігла  додому,  де  побачила,  що  всі  
регочуть  з  якоїсь  ситуації.  Зореслава  забігла  до  своєї  кімнати,  намагаючись  
заспокоїтися,  розмірковуючи,  як  вмовити  батьків  дати  їй  грошей.  Рано-вранці  
вона  вигадала,  як  отримати  гроші  від  них.  Врешті-решт,  Зореслава  наважилася  
попрохати  їх  про  допомогу,  і  мама  без  вагань  виділила  їй  необхідну  суму.  
Дівчина  зраділа  і  повернулася  до  своєї  кімнати.
Пізно  ввечері,  Зореслава  вирушила  до  озера,  де  її  вже  чекала  старенька.  Вона  
розплатилася  за  всі  обряди,  і  стара  спокійно  залишила  дівчину  на  самоті.  
Сидячи  на  березі,  Зореслава  задумалася,  і  запитала  себе:  
«чому  в  мене  досі  немає  коханого?  чому  сварки  не  припиняються?».
Раптом  до  неї  підійшов  юнак,  який  кілька  днів  тому  усміхався  їй.
«Привіт,  давай  познайомимось»,  -  звернувся  до  неї  незнайомець,  але  не  дочекався  відповіді.  
Він  повторив  своє  запитання  кілька  разів,  але,  не  почувши  нічого  у  відповіді,  
пішов  геть.
Повернувшись  додому,  дівчина  подумала,  що  вчинила  правильно,  адже  в  неї  
боліло  горло,  і  вона  не  могла  говорити.  Але  зайшовши  до  своєї  кімнати,  Зореслава
побачила  сестер,  які  сміялися  над  нею.  Одна  з  них  запитала  її:
«У  тебе  ще  є  твої  історії?  віддай  їх  своїй  знайомій,  вона  пише  краще  за  тебе,  
тож  нехай  це  будуть  її  історії».
«Ні,  не  маю»,  -  відповіла  я  сестрам,  і  вони  лишили  цю  тему  у  спокої.
Зореслава,  нічого  не  розуміючи,  пізно  ввечері  знову  пішла  до  озера.  Сидячи  
біля  води,  Зореслава  плакала  і  плакала  допоки  не  виплакала  всі  свої  сльози  
до  останку.  Лише  після  останньої  краплі  -  сльози  озеро  прошепотіло:  
«обдурила  тебе  стара»,  і  раптом  усе  затихло.
Вона  ще  трохи  залишилася  біля  озера,  коли  до  неї  підійшла  стара  і  доторкнулася  
до  її  плеча:  «доню,  у  тебе  все  буде  добре»,-  промовила  стара.
Зореслава,  повернувшись  до  старенької,  гнівно  сказавши:  «ви  мене  
ошукали».  Стара  трохи  злякалася,  але  дівчина  не  помітила  її  легкого  переляку.  
Потім  стара  замовкла  і  додала:  «ні,  доню,  ти  побачиш,  твій  коханий  йде  до  тебе…  
він  прийде  приблизно  восени».
Зореслава  промовчала.  
«у  вашому  домі  блукає  зла  нечисть,  віддай  мені  золото.  Я  очищу  його  від  зла  
і  поверну  тобі,  воно  буде  сяяти  чистотою.  Потім  забереш  золото  додому»,  -  продовжила  
говорити  стара.
«що?»,  -  здивувалась  Зореслава.  
«ти  не  хочеш  допомогти  родині  та  собі?  Я  поверну  тобі  золото.  У  мене  надійні  
руки  та  ми  ж  знаємо  один  одного»,  -  додала  вона.
Зореслава  замислилась…і  вирушила  додому  шукати  золото,  вважаючи,  що  в  
цьому  немає  нічого  страшного  -  просто  почистить  його  і  поверне  назад.  
Коли  вона  прийшла  додому,  в  замку  нікого  не  було.  Знайшовши  золото,  дівчина  
поспішила  до  озера,  щоб  віддавати  його  старій.  Коли  дівчина  дійшла  до  озера,  
стара  вже  чекала  на  неї.  
Спокійно  віддавши  золото,  Зореслава  раптом  помітила  пташку,  і  в  ту  ж  мить  
стара  миттєво  щезла.  Дівчина  озирнулася  навкруги,  але  старої  вже  не  було  -  
вона  зникла  безслідно.
Спершу  Зореслава  відчула  переляк,  адже  не  відшукала  ані  золота,  ані  старої.  
Повернувшись  додому,  вона  зіткнулася  з  гнівом  батьків,  котрі  запитували  її:  
«що  сталося,  поки  нас  не  було?  де  золото?».
«не  розумію  я»,  -  здивовано  відповіла  дівчина.
Після  цих  питань,  вона  вирушила  до  своєї  кімнати.  
Місяці  промайнули  дуже  швидко,  настала  осінь.  Одного  ранку  прокинувшись,  
дівчина  злякалася:  рідні  сварили  її  і  звинувачували  у  крадіжці,  стоячи  біля  
її  ліжка.  Вона  намагалася  переконати  їх  у  своїй  невинності,  але  ніхто  їй  не  вірив,  
і  зрештою  її  вигнали  з  замку.
Знов  Зореслава  прийшла  до  озера,  де,  сидячи  біля  води,  Зореслава  плакала  
і  плакала  допоки  не  виплакала  всі  свої  сльози  до  останку.  Лише  після  останньої  
краплі  -  сльози  озеро  прошепотіло:  «напиши  історію  про  кохання»,  і  раптом  
усе  затихло.
Вона  зраділа  почутому  та  вирушила  на  пошуки  хатинки,  котру  незабаром  відшукала,  
зайшовши  через  відчинені  двері,  сіла  на  підлогу  й  в  абсолютній  тиші  почала  
писати  історію  про  кохання.  Коли  завершила  оповідь,  почула  голоси  людей,  
вийшовши  до  них,  почала  читати  їм  своє  творіння.  Під  час  читання  один  з  літописеців  
був  вражений  неймовірною  історією,  і  запросив  її  до  себе  додому.  
Слухачи  були  в  захваті  від  прочитаної  Зореславою  історією  про  кохання.  Люди  
ще  довго  обговорювали  цю  чудову  розповідь,  що  містила  неймовірну  історію  
про  кохання,  а  літописець  одразу  ж  визнав  Зореславу  літописцем.  Плітки  про  
її  талант  дуже  швидко  розлетілися,  і  навіть  молода  літописець  дізналася  про  
цю  неймовірну  історію.
Не  стерпівши  почутому,  вона  покликала  до  себе  стареньку  і  наказала  їй:  
«заберіть  
у  неї  саме  цю  неймовірну  історію  про  кохання,  нехай  про  неї  всі  забудуть.  І,  
до  речі  обдуріть  її,  поверніть  їй  золото  за  оповідку.  Це  вже  моя  історія  про  кохання,  
і  тепер  я  буду  читати  свою  версію.  Коли  я  її  прочитаю,  всі  повірять,  що  це  я  написала».
Стара  мовчки  пішла,  і  миттєво  ж  опинилася  коло  озера,  очікуючи  на  Зореславу.  
Коли  дівчина  прийшла,  стара  помітила,  що  вона  була  щаслива  і  тримала  у  руках  
аркуш  паперу,  на  котрому  була  написана  неймовірна  оповідь  про  кохання.
Старенька  звернулась  до  неї:  «віддай  мені  цю  історію  про  кохання,  і  в  тебе  
все  буде  добре,  твій  коханий  повернеться  до  тебе».  Зореслава  здивовано  спитала:  
«чому  я  мушу  це  робити?».  У  відповідь  стара  швидко  простягла  їй  золото:  «ось,  
тримай».  Дівчина  зраділа,  і  почала  забирати  золото,  але  стара  зненацька  вирвала  
з  її  рук  аркуш  з  оповіддю  про  кохання,  на  якому  лежало  золото,  забравши  все,  
швидко  пішла.  
«стійте,  а  золото?»,  -  спитавши  вигукнула  Зореслава.  Старенька  віддаляючись  
відповіла:  «забудь  усе».  Тим  часом  молода  літописець  розмовляла  з  літописцем,  
який  закохався  в  неймовірну  історію  про  кохання  дівчини.  Вона  вмовляла  його  
визнати  її  літописцем  цієї  історії,  літописець,  хоч  і  здивувався,  погодився,  бо  
боявся  втратити  все.  
Зореслава  поглянула  на  озеро  -  воно  висохло,  потім  на  небо  -  воно  почорніло…  
І  всі  швидко  забули  про  неї,  як  і  про  її  оповідь.  
Промайнула  зима,  і  Зореслава  знов  підняла  очі  до  неба,  котре  тільки  -  но  стало  
чорним.  Довго  дивилася,  не  відриваючи  погляду,  поки  небо  не  прошепотіло:  
«поцілую  його»,  і  раптом  все  затихло.  
Дівчина  підійшла  до  висохлого  озера  і  побачила  сумного  хлопця.  Підійшовши  
ближче,  Зореслава  поцілувала  його.  Вона  знову  глянула  на  озеро    -  воно  стало  
блакитним.  Потім  поглянула  на  небо  -  воно  стало  блакитним.  За  мить  хлопець  
поцілував  Зореславу,  і  вони  стали  щасливими.
Тим  часом  до  них  підійшла  до  старенька,  яка  повернула  їй  і  історію,  і  золото.  
Разом  з  юнаком  дівчина  повернулася  додому  і  побачила,  
що  
всі  радіють  і  щасливі.  Усі  відвернулися  від  молодої  літописця  і  забули  про  неї  назавжди.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019154
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2024

Шлях річки

Тече  річка,  тече  століття,
Тече  крізь  час  і  простір,
Що  їй  людське  лихоліття.
Так  повелося,  і  з  давніх-давен
Річка,  забачивши  горизонт,
Тече  до  нього  і  мірно  дихає.
Над  нею  –  небес  величезна  парасолька,
Цю  мелодію  річки  він  чує.
То  вона  співає,  і  пісня  її
І  живопис,  як  крила  птиці,
Все  людині  віддає,
Він  до  неї  душею  завжди  прагне.
І  світло  мелодію  свою
Вдало  вплітає  в  пісню  річки,  і  сонце
Там,  у  дикому,  північному  краю
Лиш  тільки  вигляне  у  віконце,
І  знову  вечір  над  річкою
Вдало  приховує  таємниці  вікові…
Цей  останній  відблиск,  стривай,  стривай
І  висвітли  стовпи  німі!
Річка,  річка,  як  людина,
Свій  шлях  знаходить  у  світобудові.
Йде,  йде  за  століттям  століття
І  немає  прекраснішого  за  утворення,
Чим  світ  Землі  –  моря  та  річки,
А  течуть  вони  крізь  часи
І  служать  вірно  людині.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018972
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2024

Колонія

Я  не  боюся  колонії  і  пана,
Для  мене  не  страшні  вони,
Для  мене  ще  страшніше  колонія  у  рідній  хаті,  
А  нам  здається  то  воля  наша,
А  насправді  це  не  так…
Тож  можемо  піти  ми,
Хоч  до  бога  у  рай
Хоч  до  диявола  у  пекло
Зовсім  не  важливо  куди,  всеодно  сидимо…
Ми  сидимо  у  колонії  роками.
І  чекаємо  поки  випустять  нас  на  волю,
Але  тільки  ми  чекаємо
І  так  все  життя  у  рідній  хаті  проходить,
До  самого  прощання
Нам  усім  у  колонії  на  нашій  землі,  волі  не  знайти.
Ми  знаємо  закони  життя
Ми  всі  в  умовностях  живемо,
 Бо  боїмося  ми  лихослів'я
І  тишком-нишком,  плекаємо  свій  світок
У  рідній  хаті…
І  все  чекаємо  на  волю  нашу,
А  краще  сиділи  б  неволі  на  чужині

Ми  брешемо  собі,  іншим,
 Та  правду  знає  бог  і  чорт
І  ми  сміємося  над  собою,
 А  хочеться  нам  плакати
Хай  не  завжди,  а  зрідка,  часом
Хай  мені  скажуть:  вистачить  на  мізки  нам  капати
Ще  й  лякати  нас,  не  волею  та  колонією
У  рідній  хаті…
Зараз  все  життя  колонія,
Я  в  ній  ув'язнений
І  невільний  тепер,
 Є  лише  один  квиток:
Я  засуджений
 і  до  життя  приречений
Бо  одна  дорога  чекає
і  вороття  вже  немає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2024

Сварка Чорнобога і Білобога

Комета  спостерігала  за  панянкою.  Вона  була  переконана,  з  нею  щось  негаразд  —  її  
посвіт  виглядав  мляво.  Це  спонукувало  її  розпочати  розслідження.  З'ясувавши  обставини,  
Комета  повістувала  про  можливе  отруєння  пані.  
«Панна  поранішня  Зірка,  розкажіть,  що  відбувалося  дотеперішньої  ночі?  Хто  дав  вам  трутину?  
Хто  намагається  вас  убивати?  Прошу  поділіться  з  нами»,  -  звернулися  ми  до  неї.  
«ми  всі  готові  підпомогати,  окрім  Чорнобога  і  Білобога,  оскільки  вони  повсякчас  
гиркаються  безпричинно  й  по  причині».
«Що?!  Отруя?  Хто  міг  мені  її  дати?»,  -  страхітливо  відкликалася  Зірка,  вслід  
за  сказаним  нею  швидко  звалилася  на  Землю  та  уснула  на  ній.  Аж  ось  місяченько,  
нічні  зірниці  та  навіть  старець  -  День  угледіли  це,  вони  перестрашилися,  але  ж  
нічогенько  не  могли  вдіяти,  лишень  випитували  один  одного,  як  довідатися,  
хто  отруїв  Ранкову  зорю,  та  як  помирити  Чорнобога  і  Білобога.  Тим  часом,  поки  
Ранішня  зірка  дрімала,  вона  старалася  позгадувати  епізод  минулої  нічки,  допоки  
не  наступив  поранок.  І  ось,  уві  сні,  сплюща  зоря  угледіла:  насправжки  вона  
піддурила  всіх  -  не  її  прагнули  отруїти,  а  вона  сама  отруїла…  зненацька  картинка  
сну  обірвалася.  Вечір  ворушиться  довкола,  ніде  не  бувало  нікого,  тільки  яскраво-жовтий  
молодик  та  неприховані  хмарищами  зірки  на  імлистому  полотнищі.  Отоді  місяць  
звернувся  до  старця  -  Дня:
«Хоч  я  і  мудрований  старець  -  День,  але  ж  мені  варто  ретельно  все  вдуматися,  
адже  ти  гутариш  правду»,  -  зажурено  мовив  старець  -  День.
«Втім  не  зволікай,  поки  не  настане  порання».
Старець  -  День  подався  до  своїх  покоїв,  а  зорі  повторно  стали  очевидцями  
суперечок  між  Чорнобогом  і  Білобогом.  Зірки  одержали  змогу  давати  свідчення  
в  процесі  розгляду  фактів  слідцем.  Отож  сутичка  між  ними  розпалахкоталися  
так,  що  навіть  місяць,  не  видержавши,  освітлив  їх  своїм  освітленням.
«Чому  ви  знову  гиркаєтеся?  Коли  ви  зрештою  припините  гризтися?»,-  спитав  молодик.
«Аніколи»,  -  відказали  вони  в  один  голос.
«Себто»,  -  зчудувався  місяченько.
Зненацька  він  помітив,  що  старець  -  День  ледве  поспів  вернутися  та  приніс  
із  собою  відповідь.
«О,  до  нас  завітали»,  -  уповістив  місячко.
«І  що  далі?»,  -  удруге  заразом  запитали  Чорнобог  і  Білобог.
«Я  віджу,  ви  нічого  не  второпали.  Всім  насточортіли  ваші  свари.  Ми  вас  помиримо  
і  моментально,  адже  ваші  суперечки  безглузді.  До  речі,  я  винишпорив  причину,  
хто  отруїв  Поранню  зорю?».
«І…?»,-  задумливо  спитав  Молодик.
«Це…»,-  не  встиг  домовити  старець  -День,  як  знову  наступив  вечір,  і  невдовзі  
настала  ніченька  без  ранку  і  без  старця  -  Дня.
«день  щезнув?!  Може  нічним  зіркам  вдасться  встановити  причини  розсліду  
сподіяного  злодіянню»,  мізкував  самотній  місяченько.  
Цієї  ночі  зіходила  Нічна  Зірниця  і  раптово  забалакала  та  її  голос  відлунням  
пронісся  по  нічному  небокраю:  «Це  Ранкова  Зоря  отруїла  Світання,  тепер  немає  
рання  та  дня,  а  тільки  вечір  і  нічка».  
Старець-День  
розплющив  очиці  й  скоренько  прибіг:
«Що?  Як?»,  -  ошелешено  запитав  він.
Місяченько  заразом  долучувався  до  старця  -  Дня
«От  ми  й  довідалися,  однак  лишилось  вивідати,  чому  пересварюються  Чорнобог  
і  Білобог.  Хто  знає,  можливо,  це  підстава».  
«Звернися  до  Сварога»,-  відвічав  старець  -  День.
Молодик  довго  прямував  до  Сварога,  ледве  встиг,  поки  нічка  не  минула.
«Сварогу,  Чорнобог  і  Білобог  лаються  між  собою,  навіть  доходить  до  сутички.  
Ти  можеш  дати  нам  настанову?  Що  робити?»,  -  запитав  місяць  у  Сварога.
Від  учутого  він  розлютився  й  миттю  примчався  до  них.  Сварог  так  швидко  дістався  
до  них,  що  місяченько  навіть  не  зміг  з  ним  уподібнитися,  тобто  не  до  снаги  
нікому.  Миттєво  він  помирив  їх,  і  вони  зрозуміли,  чому  не  можуть  існувати  один  без  одного.
Зненацька  на  небозводі  з’явилася  ранкова  зірочка,  яка  швидко  мовила:
«Нехай  настане  порання,  щоб  знову  встрінути  світанок».
Старець-День  пробудився,  тріусфуючи  безгомінню  та  порішившим  проблемам.  
Ось  день  промайнув,  зник  і  безвучний  вечір  погожий.  Нічка  уже  окреслює  прозоро  
-  сині  затінки,  ось  вже  і  зірниці  та  місяченько  зазирнули  на  землю.  
Темність  навколо  сяє  і  сяє,  а  далі  поранішня  зоря  розсіювала  темряву  і  проганяла  
ніченьку,  сповісщяючи  про  те,  що  поранок  прокинувся.

Обминайте  чвар  перед  усіма.  Хай  бростки  розбруеьковуються  у  косицю,  а  не  
в  колючки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018624
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2024

Міста Росії

Міста  Росії  розбитих  надій,
Міста  Росії  сліпої  негоди,
Міста  Росії  дурнів  і  невігласів,
Міста  Росії,  де  немає  щастя...
Міста  Росії  як  звір  безрідний,
Вдача  в  нього  жахлива,
Вдень  надзвичайно  добрий,
А  вночі  злий  та  небезпечний.
Кожен  у  містах  Росії    –  раб,
Той,  хто  пізнав  неволю  і  голод.
Є  величезною  клешнею,  як  краб,
Горло  стискає  містам  Росії.
І  усіх  під  свої  прапори
Міста  Росії  зібрало  воєдино...
Та  виглядає  все  знайоме,
Складно  все  як  на  картині.
Гроші  та  влада  калічать
Долі  простих  смертних.
Ці  ідеї  дурнів  увічать
Ці  ідеї  розумів  хороших.
Кожен  вважає  себе
Хлібним  царем  чи  навіть  Богом,
Інших  при  цьому  гноблячи.
У  містах  Росії  все  дуже  суворо,
Є  в  них  закони:
Ви  живете  для  себе  чи  здохните.
Все  поставлено  життя  на  кін,
Не  грайте,  не  боритесь  та  не  пам'ятайте:
Міста  Росії  не  терпить  слабких.
Не  живи  та  не  вчись  виживати  самі,
Та  наживайте  собі  сумної  слави,
І  просто  намагайтесь    програти...

Міста  Росії  розбитих  надій,
Бо  калічить  душі  людські,
Ці  холодні  погляди  невігласів,
Де  ховають  страждання  німі,
Темрява  загнобила  всіх,
Не  хоче  допомогти  вам,  
І  не  вдасться  вийти…
Головне  нам  –  вірити  в  успіх
І  ніколи  не  здаватися.
Міста  Росії  –  небезпечна  зона;
Не  бійся,  вчися  виживати  у  ворога,
Плюй  на  їх  закони  і  на  них  самих,
Ти  сам  собі  цар  і  рать,
Тож  борись  до  кінця,  не  здавайся,
Хай  наші  натовпи  придушать  заколот,
Так  або  інакше  загинемо...  
Тож  борись,
Там  опинишся  у  містах  Росії    розбитих  надій!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018549
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2024

Я біжу над прірвою

біжу  над  прірвою...
запитуючи  себе:
Куди  летіти?
Чи  вверх  -  вниз?
Маршрут  майже  рівний,
Але  протилежні  кінці.
І  смерть  і  життя  крилаті  створіння
І  люди  їх  не  водять  під  вуздечки.
Питання  лише  в  тому
Чи  бути,  чи  не  бути?
І  з  ким  летіти,  хто  переможе?
Під  маскою  життя-радість,  світло.
Під  маскою  смерті-світла  немає.

Та  вибір  мій-звичайно  ЖИТИ!
Радіти  та  любити,
І  йти  вперед,  переступаючи  
І  через  не  можу,  і  через  не  хочу
І  вічне  життя  за  все  дякуватиме.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018162
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2024

Пекельний вузол

Династія  демонів  впоряджали  урочисті  нічняні  зібрання,  під  час  яких  відбувався  церемоніал  
коронації  Демона,  й  він  ще  раз  став  їхнім  законним  велителем.  
Сторіччями  вікував  у  колодязі,  де  царювала  навічна  тьма.

Темрявої  ноченьки  Елія  рушала  до  криниці,  яка  була  такою  ж  чорною,  як  сльота.  
Несподівано  розчула  плач  і,  зазирнувши  наниз,  помітила  Ангела,  котрий  стояв  і  плакав.  
Прудко  побігенькала  по  драбину  додому,  а  вертаючись  до  колодязя,  звісила  ліствицю  вділ  
і  угледіла,  що  Посланець  вже  пропав.  Витягнувши  драбину,  дівчина  верталася  до  житла,  
безмаль  аніщо  не  видячи.  Проте  раптом  повторно  учула  якраз  те  саме  рюмсання,  
який  не  вщюхав  ні  вдень,  ні  вночі,  допоки  Елія  удруге  не  наблизилася  до  криниці.  
Плач  затихав,  однак  Охоронець  подовжував  рюмати.  Сама  собою  зумівалася,  
як  щоночі  шкандибала  до  колодязя,  завертаючись  домів,  безперервно  вчуваючи  його  рюмсання.  

Одного  разу,  доходячи  до  криниці,  оп'ять  навертавшись  донизу  та,  простягаючи  руку  
до  Ангела.  Він  злегка  сплигував  увись  і,  осміхаючись,  вершив  мені  освідчення.  
І  годившись,  зразу  вклепалася  в  нього  з  першого  погляду,  помітивши  його  поруч  із  собою.  
Несподівано  ми  спільно  опустилися  усередині  глибченного  і  темного  колодязя,  
потрапивши  в  суцільні  потемки  і,  почувавши  на  собі  легенький  потяг  вділ  -  певно,  
то  бувала  диявольська  зав'язь,  водночас  не  можучи  втямити,  що  мене  тягло  під  
діянням  сили  тягу,  адже  була  безкінечно  залюблена  у  Посланця.  

Ми  пройшли  по  невидному  хіднику  донизу,  і  знижуючись  все  нижче,  й  нижче,  
ввижалося,  що  це  ніколи  не  скінчиться.  Наостанку  мене  завели  до  покійчику  
й  садили  на  якись  коронований  фотель,  і,  залюбки  всівшись,  поруч  зі  мною  влаштувався  Охоронець.    
Тією  ж  ніччю,  коли  ставало  занадто  безпросвітно,  світло  майже  не  досягало  в  темний  колодязь,  
в  якому  животіла.  Вікуючи  там  ніби  в  світі  нічного  магізму,  не  бачачи  жодного  промінного  посвіту.  

Минали  віки,  і,  коли  вже  вбачалося,  що  тут  живу  віковічність.  Однак  невидний  бік  життя  
призвів  до  того,  що  вже  перестала  чітко  розрізняти,  коли  постає  ранок,  день  чи  ніч,  
і  коли  довершиться  ніч.  Зате  ще  досі  закохана  у  Ангела.  Ця  темна  ніченька  дарувала  
мені  сподіванку,  як  і  світ  нічняної  магії,  що  жоден  не  наважиться  порушити  цей  темний  безгомінь.  
В  моєму  осередку  панувала  лише  темрява  і  Посланець,  який  творив  цю  безмовність.  
Одначе  Охоронець  залишав  мене  ненадовго,  періодично  нишком  щезаючи,  
немов  проникаючи  крізь  стіну.  Бувало  настільки  поночі,  що  не  розбереш  –  є  
стіни  довкола  чи  нема.  

Якось  моя  зацікавість  взяла  верх  наді  мною,  наважившись  блукати  за  ним.  
Але  стараючись,  критися,  хоч  би  він  не  набачив  мене,  і,  на  щастя,  мені  це  вдалося.  
Довгенько  опускаючись  по  східцях  вділ,  і  угледівши,  що  Ангел  абикуди  ввіходивши.  
Випадково  узріла  здоровезний  камінь,  за  котрим  змогла  сховатися,  щоб  наглядати  за  ним,  
не  привертаючи  уваги.  Справа  у  тім  те,  що  бачачи  попереду  себе,  шокувало  мене:  
його  білі  крила  обернулися  на  чорні.  
Втім  він  виявив,  що  дехто  слідкує  за  ним:  ненароком  звернув  головою  у  мій  бік,  
Посланець  помітив  частину  моєї  голови,  яка  визирала  з-закаменю.  
Намагаючись  обернутися  до  своїх  мрачних  покоїв,  але  він  враз  опинився  переді  мною,  
злісний  і  алярмуючий.  Насамперед  налякавшись,  трішки  згодом  дещо  повторно  
потягнуло  мене  до  нього  -  це  був  пекельний  гудзь.  Повернувшись  зочила  його:  
Охоронець  вже  стояв  там,  де  він  вправно  перетворював  свої  крила,  і  його  крила  постали  чорними.  
Ангел  удруге  легенько  потягнув  за  собою  невидимий  вузол,  і  побіжно  вкотре  
не  можучи  збагнути,  що  мене  тягнло  до  низу.  Врешті  -  решт  я  опинилася  поряд  із  ним,  
він  знову  обернувся,  враз  поставши  білі  крила,  усміхаючись.  Від  цього  учувала  
запаморочення  і  дедалі  більше  закохувалася.  Не  підмічаючи,  попавшись  на  його  виверт.
Посланець  лишив  мене  у  такому  стані,  а  я,  буцімто  коронована  пані  підіймалася  
до  темрявої  кімнати,  волочучи  за  собою  той  диявольський  зав'язь,  який  він  міцно  застискав.  
Вірьовка  тиснула,  вглиблюючись  у  мою  шкіру,  вимушуючи  мене  осісти  в  фотель.  
Якщо  ж  не  покорюсь  його  бажанню,  Охоронець  ще  раз  тягтиме.  Він  миттєво  
переміщався  по  темному  просторінь,  отож  я  опинилася  поруч  із  ним,  не  могла  
звести  з  нього  погляд  -  темний  магізм  притягував  нас  один  до  одного  все  сильніше  й  сельніше,  
а  наші  любощі  ставали  дедалі  міцнішими  і  довічними.  Жоден  не  міг  зруйнувати  
це  почування.  

Мчали  століття,  і  я  вже  надто  довгенько  перебувала  тутки.  
Аж  ось  він  утихомирював  мене,  давши  усвідомити,  що  не  варто  слідувати  за  ним,  
Ангел  поступово  віддалявся,  йдучи  навпаки  і  грізно  вдивляючись  на  мене,  
кидаючи  поглядом,  який  повелівав  залишатися  сидячою  у  оцій  кімнаті.
Його  уплив  був  настільки  впливовим,  що  я  не  могла  йому  ні  в  чому  відмовити.  
Посланець,  відступаючи,  зливався  з  темрявою,  стаючи  єдиним  цілим.  Проте,  
гордовито  підвівшись  із  коронованого  крісла,  спустилася  униз,  дойшовши  до  каменя,  
ненароком  зачепила  його,  спіткнулася  та  впала.  Охоронець  обернувся  до  мене  від  чутого  
дивного  звуку,  та  помітивши,  що  я  зомліла,  не  встиг  навіть  змінити  свої  білі  крила  на  чорні.  
Він  підійшов,  піднявши  тіло  і  переніс  мене  у  темну  кімнату,  поклавши  безпритомності  на  
короноване  фотель,  але  не  зміг  пробудити.  Моя  душиця  злетіла  ввись  і  спозирала  за  його  діяннями.  
Вона  побачила  те,  що  було  недоступно  навіть  мені:  той  пекельний  вузол,  який  тягнув  
мене  до  низу,  та  темна  магія,  яка  притягала  нас  один  до  одного…  В  
чарівну  мить,  моя  душа  надумала  повернутися.  У  вході  її  повернення,  на  камні  
появилися  розколини,  за  котрий  я  спідкнулася,  розколовся  на  дрібні  частинки,  
які  вже  не  можна  було  зібрати.  Разом  з  цим  Ангел  доволі  повільно  зливався  
з  темрявою,  десь  отам  очикувала  на  нього  диявольська  зав'язь,  почавши  втягати  
Посланця  на  дно  пекла,  тоді  як  невидний  магізм  розчинявся  у  світлі,  і  наостанок  
з'явилася  довгоочікувана  посвіта.  Врешті  -  решт  я  опинилася  у  помешканні,  
і  пробудилася  від  жахної  дрімоти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018082
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2024

Бог полум’я

Бог  полум'я  подивився  на  землю  побачив,
як  земля  вражає  мій  погляд  загрубілими  ранами.
Наче  випалена  земля  води  у  спеку,
Їй  пекло  всередині  вогнем,
Бо  щось  лихе  вступало  в  неї  

Як  жорстока  війна,  вражає  каліцтвом,  вадами.
Ой  палають  міста,  полум'я  страшною  здіймається  загравою.
Мине  стільки  годин,  щоб  розвіялося  їдке  марево.

Ті  що  постійно  димлять,  задихаються  від  дії  Бога  полум'я.
Кажуть:  "Чорт  не  брат".  Але  доля  змінна.
Вже  продалися,  мабуть,  дияволові  вороги  в  обличчі,  нелюди.
І  тіла,  наче  смолоскипи,  попелом  на  чортовому  млині.

Ті  душі  в  клеймах  великих,  зіпсовані  і  понівечені.
І  нагодувалися  вороги  своїми  трупами  тут  отруйними,
Все  почикрижили  живе,  сміялися  безбожно,  до  дурниці.
Злочини  не  змиєш  із  землі  ні  водою,  ні  полум'ям.

Весь  небосхил  покривається  чорними  похмурими  хмарами.
Десь  плачуть  вороги  страждаючі,  сльози  важкі,  пекучі  летять.
Скільки  Бога  полум'я  спалило  невинних  людей?
А  краще  б  спалив  він  більше  ворогів
Та  наші  Імена  будуть  вписані  кров'ю  у  нашій  історії
Щоб  нагадувати  ворогу,  що  накоїли

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017978
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2024

Ілюзія безпеки

Ілюзія  безпеки,
Наче  хвиля,  що  захлиснулася
Замри

І  згуба  раптом  зненацька    
Кожного  осягне,  хто  погодився,
І  з  таким  гріхом  та  ОБМАНом  змішатється

Ілюзія  безпеки
Або  повна  віра  Святому,
Але  чому  ЖИТТЯ  за  Його  Словом?
Ясності  більше,  ясності!

Так  часто  розбиваються  в  брязкіт  
Люди,  машини,  будинки,  міста!  
Але  нам  здається,  що  це  десь  там,  далеко!
Від  цих  думок  навіть  якось  становиться  легко!
Але  ж  це  ілюзія!
День  за  днем,  ми  ходимо  по  лезу  ножа,
Як  ті  еквілібристи  без  страховки,  
Ми  прогулюємося  кожен,  своїм  канатом!
А  потім  бам!!  
І  ти  вже  у  тому  списку  людей!
Все  не  безпечно  навколо;
І  це  лише  ілюзія!  
І  уже  прокидаючись  вранці,  пам'ятай  про  це!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017830
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2024

Гість проти ночі

Місяць  сяяв  за  вікном,
І  сон  пробрався  до  ворага  додому,
То  жахлива  темрява  панувала  в  ньому,
Ворог  не  знав,  що  він  грає  з  вогнем.

Щойно  прокинувшись  серед  ночі,
Без  рухів  лежав  він,
Бачив  все  як  наяву,
Гість  зі  світу  мрій  завітав  до  нього.

І  потойбічним  голосом  сказав:
До  владики  ти  завітав  на  бал.
І  розум  прояснився,
Страх  у  куточках  душі  забився.

Ворог  не  відразу  усвідомив,
Що  у  темний  світ  уві  сні  потрапив.
І  перед  ним  все  змінилося,
Вся  кімната  світлом  осяялася.

І  побачив  він  тоді,
Як  перетворюється  стіна.
У  величезний  бальний  зал,
Ой,  куди  ж  його  чорт  покликав.

Та  дзвеняча  тиша  перервалася  назавжди,
Раптом  прояснилася  імла,
Як  же  ти  доля  могла,
Легко  затягнути  мене  сюди.

Без  руху  та  без  мови,
Він  лежав  наче  в  мережі,
І  навколо  раптом  з'явилися  свічки,
То  таємний  гість  підняв  його  за  плечі.

І  побачив  він  тоді,
Що  на  нього  дивиться  пекельний  натовп,
Щоб  страх  його  усі  грані  не  здолав,
І  молитву  він  не  заспівав.

Ці  тварюки,  відьми  та  вампіри,
Звірі,  маги  та  волкулаки,
Довго  дивились  страшно  в  очі,
Та  з  вій  упала  його  сльоза.

"Ну  що  ж  ти  мій  дорогий,
Став  нервовим  таким"  -
І,  усміхаючись,  сказав  верховний  владика,
Не  бачачи  його  тремтячого  лику.

Тож  твої  казки  нікому  не  допоможуть,
Ти  маєш  сам  знайти  дорогу.
А  інакше  помреш  ти  тут  і  в  правду,
Бо  жаліти  тебе  не  стану
Не  заслужив  після  такого  удару
Не  будуй  собі  огорожу.

Свято  в  повній  силі,
І  догорав  наче  в  могилі.
І  нещасний  ворог  раптом  сказав:
"Це  я  створив  напад  на  них".

Ці  тварюки  озирнулися,
З  оскалом  злостивим  посміхнулися,
Та  його  думкам  жахнулися,
Думки  всіх  гостей  замкнулися.

"Ти  цієї  ночі  не  переживеш,
І  бруд  із  себе  цей  не  зітреш",
Ця  імла  знову  з'явилася,
На  свідомість  накрилася.

Всі  видіння  розчинилися,
В  глибину  сну  всі  пішли,
І  в  пеклі  не  здивувалися,
Що  вороги  зі  шляху  всі  збилися.

Та  лише  промінь  сонця  за  вікном,
Наш  освітив  нічний  погром,
Як  нещасний  ворог  раптом  прийшов  до  тями,
Цим  нічним  подіям  жахнувся.

Думки  тисячами  стріл,
Знову  перетворювали  обличчя  на  крейду.
І  страхи  всі  не  відразу  розчинилися,
Вже  адже  його  бажання  справдилися.

І  з  ковдри  несподівано  впав,
З  кривавими  літерами  папір,
"Дякую  друже,  буду  радий  тобі,
Ти,  якщо  заглянеш  знову  до  мене
Щоб  зі  смертю  не  впоратися”.

Так  все  ж  таки  це  був  не  сон,
З  ворога  губ  зірвався  легкий  стогін.
Трохи  помізкував  і  вирішив,
Що  всі  мрії  владика  для  них  реалізував.

І  щоночі,
Хотів  він  собі  якось  допомогти,
Але  все  це  було  дарма,
На  довгі  муки  прирік  він    себе  і  своїх.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017530
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2024

Долини

Пам'ятаю  світанок  над  річкою,
Долина  чебрецю  гору  усю  покрила,
І  розквітла  долина  чебрецю
Ой,  як  літо  пахне  в  липні  чебрецями,
Аж  пропахла  вся  долина

Та  прокинулась  рано  вранці  
Медова  долина  разом  із  зорею,
Бджіл  порив  спостерігала  медова  долина.
Ой,  як  літо  пахне  в  липні  медом.
Аж  пропахла  вся  долина.

Очищає  на  горі  повітря  
Долина  чебрецю  і  медова  долина,
Ой,  як  літо  пахне  в  липні  чебрецями  і  медом,
Аж  пропахли  усі  долини

Та  й  від  себе  жене  геть  горних  злих  духів  
Долина  чебрецю  і  медова  долина.
Ой,  як  літо  пахне  в  липні  чебрецями  і  медом,
Аж  пропахли  усі  долини

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017449
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2024

Я живу…

Я  живу  в  міжчассі  і  в  міжпросторі    -
Вільна  від  питань  і  відповідей…
З  відчиненими  дверима
 
Муками  великих,  життя  не  щадящих,
Шлях  засіяний,  міжчассі  лежить,
Що  картами  долі  вигнутий  сміливо,
Що  перевіряє  всіх,  ламаючи  дух  та  тіло.

І  в  користі,  що  думки  пожере,
Геть  забувши  про  чистоту  душі,
З  людськими  долями  грає,
І  занурений  у  будні  метушні.

Він-цар  і  блазень  в  одній  особі,
У  його  душі  і  бог,  і  диявол.
Він  знав  усі  істини  про  того  творця,
Хто  у  житті  цілі  нам  поставив.

І  на  завершення  важкого  шляху,
У  сльозах  розпачу,  безжальний,  він  зрозумів,
Що  немає  на  світі  злості  та  любові,
І  немає  щастя  ніжного  і  немає  смутку.


Я  живу  в  міжчассі  і  в  міжпросторі  -
Така  вже  безтурботність  мною  править…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017377
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2024

Скарби неба

Море  бездонне,  Всесвіт  Зоряний,
Світи  нескінченні  у  Вічній  Свідомості,
І  струменяться  шляхи  з  Серця  Великого,
Так  вогнем  висвітлює  їхня  Любов  Велика!

Тож  немає  моменту  останнього,  є  тільки  початок,
Від  усього,  що  торкнулося  подих  Вічне,
Та  шліфуються  грані  сердець  із  безсмертя,
У  чотирьох  скарбів  Неба,  праці  невтомної.

Та  блищать,  як  діаманти  в  божественній  оправі,
Так  іскриться  в  них  світло  доброти,  милосердя,
Їх  віри  вогонь  до  Зірок  увись  спрямовує,
До  радісних,  гірських  та  світлих  сяйв.

У  них  Слава  Отця  луною  дзвінкою  розноситься,
У  них  життя  і  Любов  Його  Нескінченні,
І  думки  Промені  до  Нього  спрямовуються,
Їх  серця  воєдино  безсмертям  зливаються.

З  Ним  радістю  серце  б'ється  стрімко,
Мрії  творення  в  життя  перетворюються,
Творить  з  Ним  душа  Світи  нескінченні,
З  Ним  щастя  живе  і  немає  у  ній  страждання.

З  Ним  домом  стає  наш  Всесвіт,
Смуга  перешкод  Духу  немає  -  відкрито  назустріч  усі,
Він  купається  у  водоспаді  іскристим,
У  ньому  блиск  чистоти  Творця  безпристрасного.

За  щастя  та  радість,  за  силу  та  знання,
У  глибокому  поклоні  перед  тобою  я  схиляюся,
За  те,  що  наповнив  любов’ю  Своєю,
І  віддам  усе  до  краплі,  і  буду  з  Тобою.

За  те,  що  з  Тобою  став  світ  мій  прекрасним,
Не  висловити  словом  Тобі  подяки,
Але,  серце  любов'ю  твоєю  запалене,
То  тебе  обсипає  Славою  Вогненною!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016710
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2024

Порожні обітниці

І  не  знають  вони,  що  творять,
І  не  знають  наслідків,  на  жаль,
Не  роздумуючи  говорять
У  святинь,  не  схиливши  голови.

Та  непристойні  пісні  співають,
І  при  цьому  уникаючи  будь-яких  писань.
Все  даремно  порожні  обітниці  дають,
І  заблукавшись  серед  святих.
Їх  порушуючи  самі,  коли  нікуди  плисти…

То  невідомі  їх  шляхи...
Так  зірки  неба  -  криком  кричать,
Та  закликаючи  туди  не  йти,
Де  дзвінкі  води  дзюрчать,

Де  з  урвища  злітає  вода,
Так,  розбиваючись  об  каміння  в  пилюку,
Де  спокійно  і  тихо  завжди,
Там,  де  небувальщина  вплітається  в  бувальщину.

Де  у  білих,  як  кістки,  снігів,
Сонця  яскравого  падає  промінь,
Де  виходить  із  берегів
Це  Безмежне  море  хмар.

Там,  де  пряне  повітря  п'янить,
Де  йдуть  сумніви  та  страх,
І  місяці  де  і  сонця  зеніт  -
Так  перетворюють  зневіру  на  порох.

Носячи  з  собою  судину  зі  злом,  
Виявилася  одного  разу  порожньою.
На  мить  забувають  про  все...
Де  приходять  блаженні  сни
Про  блукаючий  Дух  свій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016422
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2024

Темна вода

Я  намалюю  чорне  сонце.  
Я  прочиню  заборонені  двері.
На  дні  пересохлих  колодязів  
Я  живу  як  пам'ять  тепер...
І  немає  повернення  із  солодкого  полону.  
І  немає  порятунку  та  виходу  немає!
Верствуватісь  по  хвилях,  
Наче  піна,  втрачаю  свій  образ  і  Світло.

Чи  підеш  ти  зі  мною
По  дорозі  нічної,
По  дорозі  чужої?
І  скоріше  ні  ніж  так….
Так!  Краще  йди
Світлим  Шляхом!
Не  спокушай  мене….
Я  –  Темна  Вода,
Що  з  озер  лісових
Тою  заблуканою  річкою
І  струмениться  до  Чужого  Неба  над  Чужою  Землею….

На  повіках  краплі  червоного  кольору.  
І  був  Долею  передбачений  той  Шлях.
Я  все  ж  таки  зважилася  на  це.  
І  Темряву  розкриваю,  як  Суть.
Але  знаю,  
Що  за  чорною  рисою  біліша  за  сніг  дорога  зі  Сну,
Що  Смертю  зветься….  Порожнє!  
Я  буду  лише  Небу  вірна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016170
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2024

Віртуальне світло

Взявшись  за  надію  прожити  своє  життя,
Жінка  намагалася  йти  далі,
Але,  ходячи  по  лезу  ножа,
На  своє  минуле  жінка  не  могла  дивитися.
Всі  залишили  її  напризволяще,
Але  Бог  дав  їй  останній  шанс;
А   віртуальне  світло  мовчить,
Бо  реальний  світ  його  сильніший,
Ці  дороги  божі  точніше
У  перетині  орбіт...
Її  тяжке  становище  було  не  настільки  чудовим,
Але  тепер  жінка  знала,  що  мусить  йти  вперед.
Вона  встала,  спіткнулася  і  впала,
Так  найближчі  тепер  справді  відбивалися;
Не  залишилось  сил  всередині  неї,
Зараз  вона  не  могла  нічого  приховати.
Жінка  знала,  що  має  сили  віртуального  світла,
Це  може  змусити  її  досягти  нових  здібностей,
Зараз  жінка  могла  піти  дуже  далеко,
Як  і  зараз,  у  її  житті  минуле  залишило  великий  слід.
Зараз  їй  не  було  чого  втрачати,
Але  між  життям  і  смертю  їй  довелося  вибрати,
І  якби  прихід  нового  життя  жінка  побачила  не  віртуальне  світло,
Ось  тоді  їй  назавжди  не  буде  за  когось  триматись.
У  неї  були  мрії,  які  враз  розбилися,
За  своїми  надіями  вона  завжди  біжить,
Думаючи  про  це,  вона  намагалася  йти  далі,
Люди,  яким  вона  довіряла  найбільше,  виявилися  шахраями,
Але  залишивши  позаду  всі  свої  турботи,
Свій  біль,  глибоко  в  собі,  ховавши  подалі,  вона  йде  далі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016061
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2024

Доля моя

Доля  моя  не  шовком  вишита.
У  ній  вузлик  на  вузлику.
Як  багато  було  в  житті  очікувано
До  болю,  стиснутого  в  кулаці.

І  малюнок  вийшов  невигадливий.
То  нема  позолоти  по  канві.
А  фарби  –  тихі,  пастельні  –
Квіти  на  скошеній  траві.

Але  мені  іншої  долі  не  треба.
Бо  скажу,  не  покрививши  душею.
Все  було  в  ній:  дощі  та  веселки,
І  ночі  грішні  кохання,

Та  осінніх  калюж  свинцевість  хитка,
Ці  морозні  зимові  сиві  дні.
Але  знову  весна  цвіла  посмішкою,
Що  ангел  з  неба  упустив.

Де  гладь,  де  хрестик  –  не  вказано.
Та  чи  варто  про  те  шкодувати?
Зі  вивороту  вузлики  зав'язані.
З  «лиця»  не  розглянути.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015878
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2024

Під вулканом

Країна  спить  під  "домашнім"  вулканом,
Простягаючись  до  морських  берегів
 Вкриє  нас  вогненною  лавою
Від  неї  ворогам  не  буде  спасіння
І  рухне  злий  світ  від  вулкана  на  мить!


У  рідкої  та  спекотної  лаві,  як  пекло.
У  темному  жерлі  земного  вулкана,
І  розжаривши  ланцюги  мідних  хрестів,
Моє  вогнедишне  полум'я  шепотіло:

Ти  прийди,  Пане!
І  ти  відродись,  вогню  сину!
Та  й  знову  демон  прийшов
Тобі  час  у  бій!”

Розлетяться  кайданами,  як  пил!
Потужністю  вогняною  небо  накриє!
То  він  вийшов,  щоб  боротися  за  мир,
І  як  колись  за  Сонячну  країну!
Та  й  знову  в  сідлі  він  і  кінь-його  друг
Чекає  смиренно  і  тихо  зітхає.
І  ось  він  узяв  свій  легендарний  меч,
А  вістря  чиє  зловісно  блищить!
Щит  його  –  дощ  із  полум'яних  зірок,
Шолом  –  дарування  похмурої  ночі!

Та  й  знову  будь  до  бою  готовий
Миритися  із  злом  він  не  хоче!
То  у  серці  вогненному,  непомірний  запал!
І  сил  дістане  нести  цей  тягар!
Мій  король  Вогню  захистить  це  життя
Продовжить  на  Землі  людей  час!

“Розгорись,  мій  безсмертний  вогонь!
І  в  попіл  перетвори  ворогів!
Та  пролийся  полум'яним  дощем,
Покликавши  і  блискавку,  і  грім
І  навіки  морок  гони  геть!”

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015681
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2024

Тут були ми

Я  проти  війни,  проти  болю  чужого  
І  свого,  України,  і  тим  більше
Не  те,  щоб  хотів  бути  святенником
Просто  немає  тут  щастя  в  агонії,
Бо  ми  були  тут  і  там,  під  час  обстрілу
Просто  занурились  у  криваву  війну
В  очах  дитини  майбутня  війна,
А  в  сльозах  його  терпкий  біль
Що  готує  нам  ворог  знов,
Так  здається  бомбардування,  
Бо  ми  були  тут  і  там,  під  час  нападу
І  не  боялися  нічого,  
Бо  знали,  ми  в  безпеці  все  одно
Цей  час  йде  по  цегляній  стіні,
І  при  цьому  розсипаючись  на  сотні  уламків
Це  чудові  ночі  і  дні  у  щасливому  пори  року
Так  перекриті  неземним  образом
Ці  снаряди  вирішують  бездонне  небо
І  втрачають  колишню  височінь.
Але  ми  дали,  даємо  і  будемо  давати  відсіч,
Бо  ми  будемо  тут  і  там  ще  щасливі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015478
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2024

Зрадник, проклятий та демон

Кому,  як  не  тобі,  написані  ось  ці  рядки,
Але  навряд  чи  смисл  їхній,  потурбує  розум  твій,
Де  був  ти,  коли  життя,  тобі  давала  мудрі  уроки
Ти  напевно  спав,  а  я,  на  той  час  охороняла  твій  спокій.

Ти  вічно  зайнятий  був,  ти  їхав  надовго,
А  я  чекала,  долю  благала,  щоб  тобі  завжди,  у  всьому  щастило,
І  навіть  у  мить,  коли,  доля  тебе  хльоснула  боляче,
Я  любила,  вірила,  що  будемо  разом,  усім  чортам  на  зло.

Зараз  ти  стогнеш,  не  від  болю  ні,  від  жалю,
Про  те,  що  розгубив  все  те,  що  навіть  не  секунди  не  цінував,
Ти  ЗРАДИВ  ВСЕ!-затишок  сім'ї,  любов  мою,  і  дітей  своїх,
Та  що  там  говорити,  нехай  буде  так,  адже  ти  ж  так  вирішив!

Ти  один  у  цьому  світі,  безсмертний  королю,
Усі  рідні  давно  у  небутті.
І  ти  хочеш  почути  від  смерті  пароль
І  заснути  покаєно  у  темряві.

Ти  живеш  на  Землі  вже  тисячу  років.
Ти  ж  бачив  падіння  країни.
І  ти  змушений  дати  безшлюбну  обітницю,
І  адже  всі  гинуть  твої  діти.

Хоч  кидайся  зі  скелі,
Хоч  гори  у  вогні,
Хоч  у  річці  ти  потонь  –
Не  потрапити  у  небуття.

Ти  був  проклятий.  Назавжди,
Ти  назавжди  у  світі  тому.
І  спокій  ніколи
Не  ухилить  тебе  у  сон.

Ти  один  у  цьому  світі,  безсмертний  король,
Ти  пережив  усіх  слуг  сотні  разів.
І  ти  хочеш  почути  від  смерті  пароль...
Ти  почекай,  не  зараз...  не  зараз...

Ти  проживеш  на  Землі  ще  тисячу  років,
Поки  істину  зможеш  дізнатися,
А  потім,  у  тиші  ти  дізнаєшся  секрет,
І  піде  все  по  колу  знову.

Як  завжди  блукала  біля  води
І  зустріла  там  демона  глухого.
Я  простягла  руку,  але  він  не  дав  руки,
Бо  закривав  своє  обличчя  криве.
За  ним  стояли  натовпи  дів  прекрасних,
А  він,  нещасний,  дивився  на  океан,
Тихий,  величезний,  моторошний,  одноокий,
Не  чув  він  правду,  ні  обман.
Я  лише  одна,  взяла  його  за  руку,
Я  вела  його  до  кінця;
А  натомість  він  показав  мені  біль,  розлуку,
Також  образу,  ревнощі,  милі  риси  обличчя...
І  прибрав  він  руку  свою  і  всі  бігли  геть,
А  я  стояла  поруч,  приголомшливо.
У  очниці  демона  прекрасного,  наче  ніч,
Квітка  проросла…
Квітка

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015367
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2024

Битва за життя

Цей  огидний  світ,  який  знаю,
Не  гідний  мирно  жити.
І  Чорна  вдова  вже  сплітає,
У  своїй  обителі  мережі  темряви.
Битва  за  життя,  битва  за  щастя,
А  не  за  золото  королів.
І  повинна  йти  вона  зараз.
Поки  не  так  все  й  дарма,
Поки  що  в  серцях  ще  агат,
То  палає  полум'ям  Світила,
Поки  боїться  лютий  ворог,
Поки  що  одна  ми  разом  сила,
А  тепер  зведемо  все  полум'я  воєдино,
Щоб  розвіяти  всю  ту  завісу  зла,
Що  гризе  своє  ж  плем'я,
Що  не  дає  нам  людям  жити.
Щоб  лик  земний  жив  далі,
І  цей  небесний  звід  змінював  лик  світил,
Промені  та  зірки  стелять  у  далечінь  простір.
І  перейдемо,  де  в  болотах  не  ходили,
У  битві  за  життя,  долі  наперекір.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015204
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2024

Варта у грі

Нехай  ковзають  вулицями  тіні,
Тих  усіх  живих  і  мертвих  людей,
Нехай  тече,  у  своєму  руслі,  час:
Час  воїн,  помилок,  пристрастей.
Тож  я  прикидаюсь  у  часі,  сплячим,
Я  затаюсь,  як  хижак,  у  темряві,
Немає  мені  діла,  до  тих,  що  йдуть,
До  згоряючих  –  на  Землі!
Цей  ритм  своєї  долі  уповільнюючи,
Знаю:  багатьох  переживу.
Нехай  самих  себе  розшматують  –
Усі,  хто  служать  злу  та  добру!
Це  пішаки,  тільки  лише  пішаки…
Сили  світла  та  сили  темряви.
І  їхня  боротьба  –  лише  зла  усмішка,
Тільки  Бога,  тільки  -  Сатани  ...
Вбивають  –  заради  святого,
То  заради  –  віри,  то  заради  –  кохання,
Шукають  у  комусь  ознаки  поганого,
Щоб  його  напитися  крові.
Чи  це  світло?  Чи  це  віра?
Не  повинні  вони  вбивати.
Нехай  ковзають  вулицями  сірим,
Тіні  всіх,  хто  любить  грати:
У  ці  ігри  варти  –  у  світлих  та  темних,
І  чекає  на  них  усіх  –  мовчання  гробниць;
Тож  я  прикидаюсь,  серед  них,  невгамовних,
З  порожнечею,  без  чітких  кордонів.
І  буде  все…  Щоб  згинути  в  битві!
Але  боротьба  та,  не  для  мене:
Дух  не  може  знати  поразок,
Не  борючись,  а  просто  живучи!
Нехай  ковзають  по  вулицях  тіні,
Воїнів  світла  або  ж  -  темряви,
Нехай  тече,  лукаве,  час,
І  відносячи  їх  у  пекло  війни.
Тож  я  прикидаюсь  у  часі,  сплячим,
Цей  ритм  своєї  долі  уповільнюючи.
Немає  мені  діла  до  тих,  що  йдуть,
Як  добра  немає,  у  вихорі  боротьби!
Це  пішаки,  тільки  лише  пішаки,
А  битві  –  тисячі  років…
Душі  їх  –  лише  зла  усмішка,
Над  собою...  Забули  світло:
Це  світло,  яке  не  вбиває,
Але  любов'ю,  всяку  темряву,
Тож,  у  нове  світло,  легко  перетворює,
І  припиняючи  цим  війну.
Ці  люди  будуватимуть  будинки  і  житимуть  у  них.
Так  у  що  ж  ти  таки  віриш:
«цих  світлих  сил»  божевільна  рать?
У  те,  що  темрява,  таїть  у  собі  звіра,
І  йдеш  –  його  вбивати?
Ця  віра  Вас  і  погубить:
То  хай  віддасться  нею!
Не  судимий,  лише  той,  хто  не  судить;
І  не  загинув,  лише  той,  хто  мудріший;
Буде  все…  Щоб  згинути  в  битві!
А  битві  –  тисячі  років!
Я  одного  прошу  лише:  терпіння,
Мого  у  небес…  Де  правда  та  світло.
Бачити  сенс  у  житті
Ця  сила  лише  у  справжньому  світлі:
Від  нього  ми  такі  далекі…
Адже  сонце,  для  кожного  світить,
Не  рахуючи  наших  гріхів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014922
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2024

Ми зустрінемося з тобою…

Ми  зустрінемося  з  тобою  в  інших  світах
Де  дутиме  нам  вітер  вічності
Цей  чарівний  смуток  в'юном  в  душі  кружляє
В’є  нам  полотно  любові  до  нескінченності

І  поворот  долі  торкнеться  народженням,
Та  оголосивши  бажанням  лекгим  як  порятунком
І  хоч  штормило  нас  від  нових  відчуттів
У  хвилях  кохання  ми  шукаємо  насолод

Світло  казкове  дарують  усі  сузір'я
І  ніби  тендітний  пліт  несе  нас  у  хмарах
У  коханні  нам  не  страшні  Богів  відплати
У  Всевладді  ночі  потопаємо  як  у  шовках

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014845
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2024

Світ не простий

Світ  не  простий,  зовсім  не  простий  світ,
Не  можна  в  ньому  сховатися  від  бурі  та  від  гроз,
Не  можна  в  ньому  сховатися  від  зимових  завірюх
І  від  розлук,  від  гірких  розлук.
Але  крім  бід,  непрошених  бід,
Є  у  світі  зірки  та  сонячне  світло,
Є  будинок  рідний  та  тепло  вогню,
І  в  мене  є  ти,  і  тільки  ти  в  мене  є.

Все,  що  в  житті  є  в  мене,
Все,  в  чому  радість  кожного  дня,
Все,  про  що  тривоги  та  мрії,
Це  все,  це  ти  в  мене  є.
Все,  що  в  житті  є  в  мене,
Все,  в  чому  радість  кожного  дня,
Все,  що  я  кличу  своєю  долею
Пов'язано,  пов'язане  лише  з  тобою.

Світ  не  простий,  зовсім  не  простий  світ,
Але  я  не  боюся  ні  бурі,  і  ні  гроз,
Не  страшний  холод,  не  страшна  спека  мені,
Якщо  зі  мною,  ти  тільки  поряд  зі  мною.
Ти  не  сумуй,  ти  даремно  не  сумуй  за  мною,
І  якщо  встане  лихо  на  шляху  моєму,
З  бідою  я  впораюся,  як  і  ти  справляєшся,  кохання  зберігаючи,
Ти  ж  у  мене  єдиний  -  ти  в  мене  є

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014776
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2024

Ми зруйнували імперію зла

Обрали  один  з  чотирьох  сценаріїв  -  «Розпад»
Імперія  зла  в  руїнах...
Таке  уявити  можеш?
І    під  нею  підірвали  міни
І  бомби  підірвали  також.

Ну,  правда,  вже  дістала…

Тепер  –  лише  Царство  світла.
А  зло,  якщо  є,  то  мало  –
ошмаття  від  інтернету.

Чого  б  торкнувся  поглядом  –
і  лад,  і  добро  суцільне,
де  парами  тварюки  стадом
та  йдуть  за  воскреслим  Ноєм  -
і  гідним  і  найкращим.

Наважимося  на  цю  витівку…

Але  як  би  так  зло  зруйнувати,
щоб  тільки  добро  лишилося?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014407
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2024

Третє небо-рай

Ангели  з  третього  небесного  неба  -  рая  
І  вони  посилають  тобі  свою  найдорожчу  любов.  
Так  вони  воюють  у  невидимому  на  вашому  боці  ,
Щоб  захистити  та  перемогти  темні  сили  зсередини.  


Ті  крилаті  створіння,  сяяні  славою,  
Кинув  його  з  вершини  землі.  
Відданий  на  третє  небо-рай:  
Тож  старійшини  гуртом  у  білих  шатах  співали:  
Царю  Алілуя!  Алілуя!  Алілуя  Царю!  

І  тоді  його  маскування  велике  згортається,  
І  встановлюючи  свій  космічний  годинник  
до  третього  небо-рая.  

Бо  як  небо  знаходиться  високо  
над  землею  таке  велике  його  милосердя  
до  них  що  боялися  його.  

Небо,  навіть  небо,  є  Господні:  
Але  землю  він  дав  дітям  людським.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014075
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2024

Зелений захід сонця

Ти,  коли-небудь  бачив  зелений  захід  сонця  
і  бордове  сонце,  що  сидить  у  морі,
Хмари,  як  цвітіння  мімоз  навесні,  
І  вселенське  небо  у  спокої.
То  з'являється  у  небі
зелений  блискучий  промінь.

Ти  коли-небудь  відчував  зелений  колір  
На  зап'ясті  своєму,  як  сполучне  світло,  
З  тими,  хто  самотньо  по  життю  
Йде,  але  своєю  душею  
У  політ  усіх  кличе  зеленим  блискучим  променем

Хоч  люди  самотні,  але  вірою  сповнені  
І  ввібрали  в  себе  всю  красу  землі,
Не  клянуть  це  життя,  
Не  стогнають  у  глушині,  
А  всьому  людству  просять  кохання  у  неба.

На  заході  сонця  побачивши  зелене  небо  
Ніби  віддзеркалення  душевної  туги  і  болі,
-  призвісткою,  що  близький  захід  сонця
Промінь  ніжно  розбудить  гарні  почуття  тих  людей,  
Що  забули  свої  витоки  на  заході  сонця
При  цьому  згадати  свої  витоки  на  заході  сонця

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013506
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2024

Драбина

Поставлю  драбину  на  землю,   
Залізу  на  хмару з  землі
І  там  чудово  відпочину,
Аж  раптом  легшає  дробина
Дивлюся:  я  схопилася  неба,
нехай  злізу  з  неба  на  Землю
Бо  не  тут  моє  сонце
Бо  не  тут  мої  зорі
Бо  не  тут  моє  серце,
І  навіть  очі  тут  не  мої,
А  все  моє  на  землі,
То  хтось  кличе  та  виглядає
Мене  згори...
Щоб  я  повернулась  туди,
Не  треба  мені  захмарного  раю
Тільки  б  цілувати  руки  землі
І  думати  що  квіти  то  вічні  зорі
І  думати  що  сонце  в  очах  твоїх
Бо  тут  моє  серце  
І  тут  мої  очі  
Дивлюся  знизу  на  небо,  Наче  у  раю

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012972
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2024

Дияволиця

Я  падаю...
В  багаття  твоїх  обіймів
Згоряю...
У  вогненному  пеклі
Німію...
Від  великої  кількості  прокльонів
І  тлію...
Під  напором  принижень

Даремно…
Ти  обливаєш  мене  водою
Та  й  небезпечно…
То  танцює  її  магія  вогнями
Дме  на  полум'я  невміло
Як  пристрасно...
Ти  накрила  вогнем  своїм  мене
Мені  страшно…
В  пеклі  продовжую  горіти  
Жахливо…
То  розжарило  полум'я  моє  тіло

Палаю...
Там  де  язик  пожежі  спекотні
Вдихаю...
В  насолоді  немає  межі
Ридаю...
І  обожнювання  сльози  солодкі
І  знаю...
Не  такий  кінець  хотіла

Та  досить  вже!
Вітер  розриває  душу
Все  втрачено
Зникне  диявольське  обличчя,
Ти  станеш  ангелом  моїм...
Як  боляче!
І  обпаленим  птахом  битися
Достойно….
І  страждання  пекла  приймає
На  попелищі  доль
Ти  справжня  дияволиця...
Ти  -  дитя  ночей  і  пристрасті  чаклунів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011991
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2024

Все не так…

Все  не  так,  як  здається  -  насправді,
Все  не  так,  як  бачиться  -  скоріше  за  все,
Все  не  так,  як  хочеться  -  досягти  мети,
А  те,  що  можеться  -  дивлячись  чого...
Все  не  так,  як  чується  -  містить  правду,
 Все  не  так,  як  пишеться  -  обман  і  брехня,
 Все  не  так,  як  відчуваєш  -  приносить  радість,
І  не  від  холоду  кидає  у  тремтіння.
Все  не  так,  як  чудиться  -  гідно  казки,
Не  все  те  золото,  що  дарує  блиск,
І  не  кохання  часом  приносить  ласку,
Порожнє  збуджує  інтерес...
Все  так  заплутано  –  зовсім  не  просто,
нерозібравшись,  можна  напоротися...
Так  легко  я  напоровся  на  підводні  камені,
Що  на  дні  лежать…
То  так  хочеться  виправити  все,
За  весь  час,  що  зі  мною  сталося,
Бо  так  не  важко  оминати  перешкоди…
Чи  вистачить  довіри  і  Святого  духу,
А  якщо,  як  здається,  погано  все  й  глухо?
Зло  над  нерозумними,  все  ще  куражиться.
Але,  прошу  вас,  пам'ятайте:  
ВСЕ  НЕ  ТАК,  ЯК  ЗДАЄТЬСЯ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010004
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2024

У неба попрошу я

Я  не  та,  і  ти  інший
між  нами  промайнула
тінь  забутого  кохання.
Роки  марного  чекання
Залишили  в  серці  рани.

У  неба  попрошу  я
Про  щастя,  про  порятунок,
Про  кохання,
Щоб  наше  кохання  
не  згасало  і  не  зникало.
Горіла  довго  та  яскраво,
Щоб  наші  серця  доторкнулися
До  кохання…  чи  тіні…
Бо  любов  жива
І  жити  не  перестане  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009748
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2024

Таємниця сповіді

Минуле  вже  не  повернути.  
Що  гіркі  плоди  гріха,  що  гіркі  ті  муки.  
Я  знаю  лише  роки  дадуть  забути  мої  гріхи  на  сповіді,
Бо  демон  не  може  знати  ані  думок,  
ані  глибин  моєї  душі
А  може  не  забуду  свої  гріхи,
Бо  демон  не  дасть  забути  
Ті  приховані  гріхи  таємничою  сповіддю.
В  полоні  темряви  моя  душа  перебуває
І  в  цей  момент  чую  голос  дивний,
То  хтось  тихенько  шепоче  мені:
Ти  не  намагалася  говорити  із  своєю  Душею?
Зі  Своєю  душею,  можливо  маленькою,
А  можливо  великою...
Хочеш  Дізнатися,  що  думає  вона  про  тебе,  
Як  поведе  себе  при  розлуці  з  тобою,
 Та  коли  настане  цей  день  та  година.
Як  їй  жилося  в  єдності  з  тобою,
Чи  Пробачить  вона  розуму  і  тілу  мої  гріхи,
Я  попрохаю  відпущення  гріхів  своїх,  
І  які  поглинає  таємниця  сповіді,  
Щоб  сповідь  могла  очистити  мої  гріхи,  
про  які  я  дізналася  на  таємниці  сповіді  
Я  Сподіваюсь,  що  пробачить  вона  мені...  Амінь!
Бо  Очищена  ж  від  гріхів  душа  представляє  собою  
Нареченою  Божою,  
Спадкоємицею  раю,  
Співрозмовницею  Ангелів.
І  Нехай  це  буде  під  знаком  Рози,
Під  її  квітами...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009717
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2024

Лабіринт любові

Манячий  лабіринт  любові.
Він  такий  чарівний,
Він  такий  небезпечний.
Там  спалахнуть  твої  та  мої  почуття,    
Та  нехай  наші  почуття  нерозділені,
Але  ж  вони  не  згаснуть.
На  кожному  повороті  дня
У  лабіринті  любові  вони  
то  палять  тебе  та  мене,
То  ніжно  гріють.
А  ми  намагаємося    зрозуміти,  
що  відчуваємо  один  до  одного
Ось  знову  поворот  крутий
Що  криється  за  ним,  не  знаємо,  
але  знайдемо  у  лабіринті  любові,  те  що  шукаємо

Ти,  подивися,  подивися,  
ми  в  дзеркальних  стінах.
Ти  вгадай  де  ти,  де  я.
 Ми  дивимося  у  дзеркала,  
і  бачимо  горить  наш  вогонь  кохання
Не  втекти,  не  втекти  нам  
Від  того,  що  бачимо  у  дзеркалах.
З  своїм  відображенням  не  розійтися,  не  розійтися
в  різні  боки  не  зможемо  в  лабіринт  дзеркал.

Манячий  лабіринт  дзеркал
Ми  давно  блукаємо  в  ньому,  але  тільки
Манячий  лабіринт  дзеркал
Не  відпустить  нас,
Бо  ми  продовжує  блукати  в  ньому  

Так  манить  лабіринт  любові  до  тебе  і  до  себе
І  ми  в  нього  ступаємо  обережно
І  відчуваємо,  як  це  можнливо
Душою  її  відтінки  на  собі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009358
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2024

Слово

Мені  потрібне  слово,  а  не  слава

Слово  джерело  інформації,
Слово  живить  магічною  енергією,
Складаючи  чудові  рядки,
І  тому  мені  потрібне  слово

Комусь  потрібна  слава
Хтось  воліє  купатися  в  славі,
А  комусь  не  потрібна  слава
Бо  слово  краще  слави

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2024

Між нами

Я  стою,  дивлюся  на  небо,
Знаю,  десь  ти,  як  і  я  зараз
Через  орбіту,  дивишся  
Точно  так  само,  на  небо
З  небес  не  зводиш  очей
Між  нами  небо  й  земля,
Бо  я  як  і  ти  поруч,  я  як  і  ти  скрізь
Падали  зорі  в  долоні
І  з’єднавши  нас  незримим  павутинням  
Нитка  сплітає  нас  й  кудись  же  заведе  
і  закручувалась  щильно  у  вузлики
Так  мене  щодня,  щоночі  твоє  кохання  тримає…
Так  тебе  щодня,  щоночі  моє  кохання  тримає…

Зачіпав  мене  своїм  поглядом,  зачіпай
Зачіпала  тебе  своїм  поглядом,  зачіпаю
Говорив  мені  своїми  зоряними  очами,  говори
Говорила  тобі  своїми  океанськими  очами,  говорю
І  торкаємося  один  до  одного  струнами  душі,
То  виник  тонкий  зв’язок  між  нами
У  тиші  ми  залишили  свої  тіні
І  знову  разом  зустрічаючи  світанок
Хай  знову  судять  нас,  всі  хто  не  любить,
Дивлячись  на  нас  серед  людей,  
що  тонуть,  як  і  ми
в  безодні  злості,  крізь  роки
різних  злетів  та  падінь  у  виру  дна

Я  стою,  дивлюся  на  землю,
Знаю,  десь  ти,  як  і  я  зараз
Через  орбіту,  дивишся  
Точно  так  само,  на  землю
З  землі  не  зводиш  очей
Між  нами  небо  й  земля,
Бо  я  як  і  ти  поруч,  я  як  і  ти  скрізь
Падали  сльози  в  долоні
І  з’єднавши  нас  незримим  павутинням  
Нитка  сплітає  нас  й  кудись  же  заведе  
і  закручувалась  щильно  у  вузлики
Так  мене  щодня,  щоночі  твоє  кохання  тримає…
Так  мене  щодня,  щоночі  моє  кохання  тримає…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008043
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2024

Земля туманної кулі

пливе  земля  туманної  кулі    
Во  чреві  космосу  великого
 і  людський  кошмар  все  знає,
все  зріє  по  його  покриву

земля  туманної  кулі  дихає  
во  чреві  магічною  темрявою,
а  вітер  дмухає  жахливим  голосом,
розливаючи  свій  рожевий  обман  на  землю

Космічний  простір  оживає  
І  Чутно  дзвін  струн,  живе  там,
А  сонце  матово  сяє,  
то  сонце  красу  співає

Розкрилася  куля,  як  квітка,
вже  вкрита  туманом  Земля,
І  просто  розплився  туман  над  землею,  
Як  щільна,  сива  ковдра,  
Магічні  звуки  полилися

виявляється  струни  почуттів  живі,
то  світанок  таємниче  струмує  наскрізь  
в  тумані  божественним  сяйвом  найтонших  струн,
забреніли  сонячні  струни

сім  струн  сталевих  -  голоси  епох,
сім  співочих  нот  тишу  дроблять,
між  собою  сперечаються  
та  струни  втручаються  туди

То  пісня  рветься  вгору,  а  душа  співає
І  тихою  луною  вторячи  перебором  струн,
своєю  чарівною  грою  зводять  темряву  і  світанок

Вони  Прагнуть  побачити  гру  міражів,  
Проникають  і  не  руйнують  струни  душі,
а  просто  зникає  грайливий  міраж
світанок  з’являється  на  світ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007943
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2024

Війна

Бачиш  війна  
Так  склалося  з  нами
Досі  йде  страшна  війна
На  разі  плаче  кожний  в  куточку
Навіть  всі  місяці  року  плачуть
Їм  гірко  як  і  нам
Для  чого  війна?
Для  чого  прострілені  груди  -  плачуть
І  ця  не  по-людськи  висока  ціна
Дана  безглуздим  наказом  від  біса
Бачиш  війна
Так  склалося  з  нами
Досі  йде  війна
Ця  катастрофа  тепер  у  нас  своя:  болюча  ціна  
Та  несе  Христа  роками,  місяцями  і  днями  -
зовсім  боса…
Та  зупиняється  і  плаче  
бачить  війна
І  стоїть  серед  чорних  руїн  
І  все  одно  продовжує  нести  Христа  заради  спасіння

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007851
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2024

Колискова молитва

Виють  регулярно  руські  братські  могили,
навіть  чорт  не  візьме,
Та  що  це  коїться  у  ворогів  в  голові,
ви  ж  живете  з  цим  жахом…
А  я  співаю  колискову  молитву,  питаючи:  
За  що  вбиваєте?
І  самі  не  знають…
За  що  вмирають  ті  самі?
І  самі  не  знають…
Так  Бога  благаю,  
Бо  маю  побачити  своє  дитя  
Бог  час  від  часу  поцілувати  забігав
Та  оберігав  в  самому  пеклі
Ось  так  нам,  даючи  надію  чекати  і  оберігати…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007738
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2024

Пригадаймо

Пригадаймо  розстріляли  цінічно  і  підло  вояків  і  мирних  людей,
Зникли  по  дорозі  діти,  жінки
Пригадаймо  все  що  з  нами  робить  ворог,  
Навіт  з  нами  плакав  бог  на  колінах  стоячи
Пригадаймо  про  загиблих  у  рідному  краї,
збираючи  в  долоні  горе
братів,  що  загинули  навіки  в  бою,
накотилася  сльоза  на  камінь,
на  гранітну  грань  плити,
Розлітаючись  уламками,
І  відмолила  у  смерті  гріхи
Відмолила  нас  в  Бога
Просимо  захисту  у  Бога  
Проведи  нас  Господи  до  перемоги
Знаючи  настане  день,  
І  прокинемося  на  світанку  і
Зникне  війна…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007656
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2024

Цариця ніч

не  йди,  а  веди  мене,  цариця  ніч!
І  тільки  ти  одна  моя  подруга,
я  сестра  зірок,  і  я  небо  дочка
я  теж  частина  природного  кола!

Я  хочу  зливатися  з  синьовою
і  можу  розчинитися  в  піднебессі,
полетіти  над  сплячою  Землею
і  разом  співати  із  вогнем  пісні.

на  чорний  пил,  упав  уламок  темряви
і  сірим  став  його  пильний  уділ,
І  він  огрубів  свої  риси  каменю,
тепер  не  сміє  служити  у  темряві,

і  згодом  сухий  вогонь  ночі
прозорим  укрив  той  покрив  каменю
і  він  підняв  його  чорне  крило,
І  щось  не  побачив  тих  кайданів.

Його  змінив  той  уламок  темряви,
хоч  чернь  залишився  чистим,
І  він  розшив  камнем  уламок  неба,
як  перлину  чарівної  безодні,  

крило  розкрило  вогнь  ночі,
вогонь  вп'явся  як  і  раніше,
Його  огорнув  поглядом  у  пітьмі,  
але  відступило  його  відразу  ж.

І  камінь  укрило  той  час  пітьмою  
І  він  стискає  міцно  його  крилом,
він  так  палить  світлий  світ  вогнем,
Та  він  розтікав  димом  пітьму

зі  мною  побудь,  ти  моя  цариця  ніч,
Ти  не  обходь,  моя  безмовна  Подруга.
А  ти  вкажи  мені  вірну  дорогу,
ти  покажи  шлях  із  природнього  кола!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2024

Мамині сльози

Мені  мама  свої  сльози  передала,
Ось  так  вилив,  з  глибини  душі!
Сльозами  вона  багато  не  забудить  і  не  пробачить:
За  Забране  життя  ворогом,
І  за  Брехливу  історію  
За  Зруйновані  мрії,
І  за  Знищені  церкви
Наскрізь  проплаканими  маминими  сльозами  не  пробачимо  
Врятуємо,  ми  ворогів  так  врятуємо,
Що  аж  Загарбане  все  поверне  ворог  нам
Та  виборемо,  й  ми  відвоюємо  всі  землі  українські  
І  виситаємо  цю  пекельну  битву
Дамо  ворогам  так,  що  аж  полягають  всі  вороги  
І  більше  не  встануть
Згорить  уся  военна  техніка  до  тла…і  не  відновите

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007273
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2024

Молитовний оберіг

На  світанку  босими  ногами
Йшла  до  Бога  Україна  
Та  йшла  тихо  з  молитвеним  оберегом  і  йде  далі…
Одягнувши  молитовний  оберіг
Та  йшла  просити  в  Бога  сили  і  кращої  долі,
Вона  ставши  на  коліна  молилася  днями  і  ночами…
Як  тільки  побачила,  
Вона  раптом  впала  від  побаченого  замліла,
Бо  наші  сини  і  доньки  полягали  
Воно  вкрито  все  христами  
З  небес  голос  чути:
Невдовзі  в  Вкраїні  настане  мир,
а  той  хто  прагнув  Україну  здолати  сам  ляже  хрестами…
Моя  рідна,  потерпи  зовсім  трішки  загою  рани  молитовним  оберегом

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2024

Вкраїна

Моя  Вкраїна,
Ти  мій  раю,  ти  ніченько  -  чарівниченько  моя
Твоя  ніченько  -  чарівниченько  танцює  з  дзеркалом,
і  полум'я  зірками  летить,
а  у  дзеркалі  доля  накреслена  -  картина  божественної  зірки.
Кому  пророкує  зірка  щастя,  кому  пророкує  зірка  нещастя
І  ніченько  -  чарівниченько    -  прекрасна  Вкраїна,  оновлена  моя  Вкраїна
і  таїнством  ніченько  -  чарівниченько  сповнена.  Пам’ятає  все…
У  вигині  граціозному  з  дзеркалом  грається,  прекрасна  Вкраїна,
Ніченько  -  чарівниченько  навколо  крутиться…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003430
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2024

Родинний звіт

священний  пил  покрив  наш  вічний  рід  -
родинний  звіт,
Ми  віхи  життя  запустили  знову,
Ми  люди-боги,  ми  –  святий  народ!
І  очистивши  наш  вічний  рід  -
родинний  звіт

Шануємо  ми  священний  пил,  
що  наш  вічний  рід  -  
родинний  звіт  покрив.
І  опад  минулих  вічних  років,
Святий  пил  нас  навчив
Блюсти  наш  вічний  рід  -  родинний  звіт.

О,  мати  Земля,  ти  нас  вигодувала,
Дала  нам  життя,  то  ж  продовжуймо  
наш  вічний  рід  -  родинний  звіт,
То  твій  світлий  лик  навік  покрила
Безсмертних  років  святий  пил

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003048
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2024

Шлях до перемоги

Тої  страшної  ночі  всі  біжали  у  підвали  та  з  ними  біжала  дивна  жінка  у  військовій  формі  
зі  своїм  маленьким  сином,  тому  що  чули  гучні  удари  та  вибухи.  
Ця  дивна  жінка  носила  на  лівій  руці  ультрафіолетове  тату  «магічний  компас»  та  ультрафіолетове  тату  «магічний  компас»  було  ретельно  
приховано  від  злих  очей  під  військовим  одягом,  завжди  носячи  цей  одяг,  тому  вона  не  хотіла  щоб  хтось  бачив,  що  вона  має  тату  «магічний  компас».  
Раптом  щось  майже  вдарило  цю  жінку,  пролетівши  кілька  сантиметрів  від  удару,  вибух  був  настільки  потужним,  що  це  щось  розділило  підвал  на  дві  частини.
 Так  дивна  жінка  втратила  зв‘язок  з  сином  і  з  усіма  іншими  людьми.  Тож  дивна  жінка  знаходилась  під  завалами.  
Виявляється,  цим  «чимось»  була  ракета  і  куля.
Вона  прокинулась  від  сильного  болю  та  коли  вона  підвелася,  то  спочатку  побачила,  
що  поряд  з  нею  нікого  немає,  навіть  її  маленького  сина,  почавши  шукати  його,  оглядаючи  зруйноване  приміщення  та  це  було  даремно,  
бо  в  приміщенні  нікого  не  було,  крім  неї  самої.  При  оглядинах  приміщення  вона  побачила  сходи,  коли  вона  спустилася  по  сходах  вниз,  то  побачила  кімнату  
і  швидко  відкрила  двері,  щось  її  тягнула  туди,  всередині  кімнати  побачила  незліченну  кількість  книг.  Потім  їй  захотілося  взяти  книгу  
і  прочитати  її,  а  коли  взяла  до  рук  книгу,  відкривши  її  була  зачарована  від  прочитаного  та  й  ще  українською  мовою.  Вона  вирішила  зберегти  таємницю  про  те,  
що  прочитала  та  де  знаходилась  кімната  українських  книг,  та  трохи  згодом  вона  покинула  приміщення.  Наслідуючий  день  
вона  вирішила  повернутися  до  кімнати,  але  не  спустившись  по  сходах,  вона  побачила  якусь  дивну  кімнату  і  підійшовши  до  неї  відкрила  двері,  
побачивши  розбиті  стіни  та  побачила  людей  у  військовій  формі,  які  гучно  сміялися  у  дворі  розбитого  будинку,  а  біля  розбитої  стіни  
стояв  один  із  них  та  підійшовши  ближче  до  неї,  при  цьому  націливши  на  неї  зброю,  їй  наказали  лягати  обличчям  до  підлоги,  але  вона  почала  тікати.  
Раптом  її  побачили  всі  інші  військові  та  почали  її  наздоганяти,  наздогнавши  її  відразу  вдарили  по  голові,  прострелили  ногу  та  її  потягнули  
до  вцілілої  темної  кімнати.  Дивна  жінка  почала  прокидатися  від  жахливих  криків  чоловіків,  дітей  та  жінок.  Вона  побачила  маленьку  темну  кімнату,  
яка  була  ще  чорніше  ночі,  перед  нею  сидів  злий  кат  та  почав  допитувати  всю  інформацію  про  наших  воїнів  в  присутності  полонених.  
Спочатку  вона  не  могла  нічого  відповісти  від  шоку,  бо  побачила  катованих  братів  у  жахливому  стані,  які  терпіли  біль  і  мовчали,  бо  куди  вони  мали  подітися.  
У  когось  рука,  або  нога,  або  дві  руки,  або  дві  ноги  та  інша  частина  тіла  були  пошкоджені,  їх  тіла  гнили  повністю.  Всі  поранені  були  прижаті  до  стін.  
Дивна  жінка  та  побратима  не  просто  в  темній  кімнаті  перебували,  а  в  кімнаті  було  сиро  та  на  стінах  цвіла  цвіль.  Та  на  допиті  
їй  погрожували  за  мовчання  та  казали:  “ми  –  раби”  та  дивна  жінка  вперто  не  давала  відповіді  та  кричала:  “ми  -  не  раби...”  та  згодом  її  залишили  в  спокої,  
а  замість  цього  вони  загнали  кудись  декілька  полонених.  Всі  полонені  та  дивна  жінка  продовжували  чути  жахливі  крики  своїх  побратимів,  
бо  жахливий  кричущий  звук  звучав  відлунням  в  темній  кімнаті  лунало  так  гучно,  що  аж  закладало  вуха.  В  таємній  кімнаті  людей  спалювали  живцем,  
маленьких  дівчат,  маленьких  хлопчиків  та  молодих  жінок  насилували,  а  воєнних  чоловік  та  жінок  вбивали  або  вішали,  
або  відрубували  голови  полоненим.  Також  злі  кати  надягали  кайдани  на  руки  та  ноги  полоненого  та  вішали  на  стіну,  як  картинку,  щоб  не  змогли  втекти.  
Інколи  проводили  допити,  але  відразу  вбивали,  щоб  ніхто  не  зміг  знайти  слідів.  Якщо  кати  бачили  тату  з  символом  “тризуба”  відразу  вирізали,  
швидко  шукали  нове  тату,  щоб  знову  вирізати  з  тіла.  Якщо  чули,  що  полонені  розмовляють  українською,  заставляли  розмовляти  російською  мовою  
та  ставили  російські  канали  про  рідну  Батьківщину,  якщо  хтось  намагався  відмовитись  відрізали  язика  полоненому,  
так  вороги  стирали  все  з  пам’яті  полонених.  Трохи  згодом  приносили  понівечені  тіла  убитих  людей  та  дивна  жінка  була  здивована  і  при  цьому  
вона  задавала  сама  собі  питання:  чому  її  допитували,  але  не  лишали  життя?  Чому  вороги  такі  жорсткі  злочини  вчиняють  з  полоненими?  
Що  надихає  ворогів  так  робити?
Також  дивна  жінка  була  здивована  тим,  що  заганяли  полонених  у  таємне  місце  більшу  кількість  людей,
 а  повертали  тіла  убитих  людей  меншу  кількість.  Мертві  тіла  людей,  які  не  повертались,  вороги  використовували  на  війні,  як  снаряд,  
тобто  мертві  тіла  прив’язували  до  снаряду  та  кидали  на  тилові  території  велику  кількість  снарядів.  Та  при  цьому,  щоб  українські  бійці  не  здогадалися,
 вони  перевдягалися  в  українську  військову  форму  та  йшли  на  фронт  вбивати  людей,  видаючи  себе  за  українця.        
Настільки  була  чорна  кімната,  де  перебували  вона  і  полонені,  що  аж  ніхто  не  міг  розрізнити  ранок  від  ночі.
 Через  деякий  час  хтось  із  полонених  промовив:  “вони  з  нами  поводяться  гірше,  ніж  з  рабами...ми  не  повинні  втрачати  надії…
ми  не  повинні  дозволяти  так  жорстоко  поводитися  з  нами”.
Раптом  зайшли  у  кімнату,  і  почувши,  ці  вислови  в  присутності  всіх  полонених  повісили  
і  відрубали  голову  полоненому,  та  щоб  зовсім  замести  сліди  прив’язали  його  до  снаряду,  ходячи  по  колу  та  показуючи  всім  полоненим,  
що  зробили  і  промовили:  “ще  раз  ми  почуємо,  такий  вислів  від  когось,  начувайтеся  лихої  долі,  тобто  ми  будемо  поводитися  з  вами  ще  жорсткіше,  
ви  на  це  заслуговуєте,  бо  ви  зрадили  свою  рідну  Батьківщину”.  Поглянувши  на  неї  вороги  викрикнули:  “всім  мовчати”,  і  знову  дивну  жінку  
забрали  на  допит  у  іншу  кімнату,  при  цьому  вона  подумки  подумала:  “Начувайтеся  лиха”  та  на  допитах  нічого  в  них  не  виходило  випитати  в  неї.  
Вороги  злилися,  але  повертали  її  до  побратимів.  Перебуваючи  у  темній  кімнаті,  вони  всі  разом  жили  неначе  у  пеклі  з  дияволом,  
що  мучили  всіх  і  її  як  могли.  Зв’язували  їй  руки  й  ноги  мотузкою  та  ця  мотузка  впивалася  в  шкіру  до  крові,  коли  вона  намагалася  боронитися.  
Дивну  жінку  потай  жаліли,  але  нічого  не  могли  вдіяти  -  боялися,  а  надодачу  вони  були  в  гіршому  становищі,  ніж  вона.  Тим  часом  деякі  вороги  
не  могли  зрозуміти,  що  з  ними  відбувається.  На  їх  тілах  з’являлися  рани  та  кровоточили  і  кровотечу  не  можна  було  зупинити.  
Деякі  втрачали  свідомість  і  не  прокидалися.  У  деяких  боліла  сильно  голова,  аж  голова  починала  тріскатися  від  такої  сильної  болі.  Деякі  вороги  
переходять  на  бік  України,  а  деякі  вороги  втікають  з  фонту  від  такого  кровавого  бою  і  не  хочуть  більше  сюди  повертатися.  Та  при  всій  цій  картині  
у  цій  темряві  її  тату  інколи  сильно  сяє.  Полонені  хоч  трохи  бачили  один  одного  стан  та  при  цьому  не  могли  зрозуміти,  звідки  світло  у  темряві  світить,  
для  них  її  тату  було  світло  вогню  та  коли  настала  12:00  година  ночі,  і  засвітивши  «магічний  компас»  і  її  перемістивши  на  фронт  
та  відразу  вона  перетворилася  на  бойового  лікаря.  Всі  були  здивовані  та  водночас  обурені,  тим  що  ніхто  нічого  не  міг  зробити,  а  якась  дивна  жінка  
витягує  бійців  з  –  під  обстрілів.  Вона  витягує  тих,  хто  не  міг  іти,  контужених,  або  були  тяжко  поранені,  які  зовсім  не  могли  рухатися,  
лежачи  в  окопі  або  під  завалами  будинку.  Якщо  не  було  можливості  витягнути  поранених,  вона  залишалась  лікувати  на  місці  під  обстрілами.  
Вона  вважала,  що  мусить  допомогти  своїм  побратимам,  якщо  ніхто  не  хоче  допомагати,  то  кому  допомагати,  як  не  їй  та  все  одно  вона  думала,  
що  хтось  захоче  допомогти,  при  цьому  знаючи,  що  вони  перестануть  обурюватися  на  неї.  Та  коли  наставала  година  тиші,  вона  рішуче  
продовжувала  витягувати  поранених  із  важких  та  небезпечних  місць  при  цьому  вже  була  надана  хоч  якась  перша  медична  допомога,  щоб  
дотягнути  пораненого  до  більш  безпечного  місця.  Також  витягувала  бійців  з  будівель,  які  опинилися  на  межі  обвалу,  а  коли  була  можливість  витягнути  
поранених  з  окопів  або  обвалених  будинків,  то  швидко  надавала  першу  допомогу  цілющими  травами,  щоб  доставити  пораненого  до  лікарні  з  безпечного  місця.  
Вона  бачила,  що  хлопці  тягають  на  собі  поранених,  тож  і  вона  так  вчиняла.  Деякі  хлопці  і  так  витягували  своїх  побратимів,  
але  коли  побачили  дивну  жінку,  то  і  їм  їй  захотілося  допомогти.  Раптом  інші  бійці  приєдналися  до  хлопців  та  вони  згуртувалися  разом,  
бо  згадали:  “гуртом  і  батька  легше  бити”,  тому  від  побаченого,  хлопці  вирішили  допомогти  бійцям  та  бойовому  лікарю.  Її  думки  
впливали  на  людей,  навіть,  якщо  злилися  на  її  дії,  і  її  це  тішило.  Ось  так  дивна  жінка  рятує  життя  бійцям  і  ставить  на  ноги  поранених  незважаючи  
ні  на  що,  і  ні  на  кого.  Вона  щаслива,  що  має  великі  можливості  допомогти  людині,  хоча  і  дуже  стомлена,  бо  працює  днями  і  ночами.  
Приходячи  і  сидячи  в  темному  підвалі,  для  того,  щоб  хоч  одну  хвилинку  відпочити  та  вже  о  12:00  годин  ночі,  засвітивши  «магічний  компас»  
і  її  перемістивши  у  приміщення  та  відразу  вона  перетворилася  на  волонтера,  де  всі  допомагали  військовим  та  людям.  Всі  були  здивовані  її  діями  
та  питали  дивну  жінку,  як  це  їй  вдається?
Бо  вона  допомагає  визволити  полонених  і  їх  повертають  додому.  Вона  допомагає  з  розшуком  дітей  
та  полонених  людей,  які  вимушено  живуть  в  країні  агресора  і  їх  також  повертають  додому.  Таким  чином  вона  організовує  
та  проводить  оперативно  –  розшукові  заходи  різних  організацій,  підключаючи  власні  зв’язки  з  ООН  та  міжнародного  комітету  Червоного  хреста  
та  на  її  прохання  реагують  і  при  цьому  роблять  все  можливе,  щоб  повернути  людей.  Але  повертали  не  всіх  полонених  і  цивільних  людей  
з  дітьми,  або  просто  дітей,  бо  вороги  на  півдорозі  могли  передумати  повернути  або  повертали  кого  захочуть,  навіть  якщо  давали  згоду  на  обмін.  
Та  все  одно  з  Божою  поміччю  повертають  всі  додому.  До  речі  через  деякий  час  пролунало  ім’я  жінки:  Владислава,  різко  повернулася  
на  звук  і  бачила  свого  сина,  підійшовши  до  сина,  відразу  її  син  вимовив  цитату:  «Взірець  терпіння,  з  яким  переносять  страждання»  і  в  цю  мить  
вона  згадала  зачарований  вислів  та  показала  місце,  де  знаходилась  незліченна  кількість  книжок.  Розповіла,  як  вороги  поводяться  
з  побратимами  та  які  жорстокі  тортури  на  їх  чекають  у  полоні,  їй  було  важко  про  все  це  розповідати,  бо  все  це  несправедливо.  Її  питали  звідки  в  неї  така  інформація,  
а  вона  відповіла:  “бачила  все  на  власні  очі”.  При  продовженні  розповіді,  раптово  всі  почали  радіти,  бо  всі  військові  повернулися  
додому  та  всі  почали  будувати  майбутню  країну.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002792
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2024

Клинок

І  глянув  грім,  іде  війна  
І  тріснув  світ,  навпіл  ділить  розлом  у  кромішній  темряві,
В  кромішному  пеклі,
То  повернувся  диявол  у  плоті  смерті
Він  сам  приніс  у  наш  світ  темряву,  орда  темряви  та  нечисті
Він  викликав  апокаліпсис  всюди
Та  його  клинок  серпанку  розкреслив  руни  зла,  
кров’ю  розписавши  тіла  попри  закони  та  мораль
Він  поважає  лише  себе…
У  кривому  клинку  його  душа  
І  не  потрібні  йому  слова
І  більше  не  потрібна  любов
Від  погляду  у  венах  холоне  кров,
Та  лише  згадує  іноді…її  очі,  її  слова,  її  зрада  і  біль.
І  гнучкою  тінню  танець  смерті  танцює…
Він  знову  рветься  вбити  долю,  вбити,  вбити!
Не  можна  з  таким  болем  жити…
Капля  крові  по  клинку  ковзне
І  скотиться  у  траву
Так  тихо  плаче  іноді  його  полонена  душа…
Я  давно  не  відчував  такого,  можна  битися,  забувши  про  втому,
І  виплескуючи  внутрішній  гнів  з  невидимою  досі  люттю.
Та  коли  нікого  немає  за  спиною
Мій  клинок  воістину  вільний
Кожні  взмахи  його  збуджує  моє  знеможене  серце
Мітка  клинка  залишена  силою  злою  «жертва»
Виклик  кинутий  долею  мені
Виклик  кинутий  безоднею.
Жертва!  Все  навколо  завирувало.
Жертва!  Я  тебе  відчуваю!
І  з  шаленою  силою  клинок  свій  встромляю
І  загинувши  від  мого  клинка  вороги
Ми  насолоджувалися  сповна.
То  вони  чекали  на  цю  зустріч,  
І  шукаючи  клинком  знову  жертву,
Та  рубаючи  клинком  кого  бачемо  на  своєму  шляху…
Раптом  інші  герої  дістали  клинок,
-  і  тепер  злу  викладемо  урок.
І  дзадзвеніли  наші  мечі,
То  гримлять  обладунки  та  щити,
Б’ються  всі  за  своє…
І  грім  гримить,  земля  тремтить  -  адже  кожен  до  смерті  б’ється  
І  наші  герої  сильні  і  сміливі,
І  вороги  теж  не  наділ,
Та  гримлять  мечі,  весь  світ  тремтить…
Та  наші  воїни  достойно  б’ються  
Всіх  клинок  серпанку  добра  і  зла  не  розминеться.
Б’ються,  сонце  вже  сідає,
А  бій  все  не  завершується…
У  бою  тому  поранених  і  померлих  багато  героїв,
А  ворогів  ще  більше.
Ледь  -  ледь  не  повалені  наші  воїни  пітьмою,
В  один  момент  все  змінилося,
Зі  злом  за  все  розплатилися…
Та  коли  злі  вороги  підняли  зброю,
То  ми  часу  не  гаїли  
Ми  свої  клинки  у  ворогів  встромили
І  зле  серце  розрубали
Та  розвалилася  на  той  момент  Земля,
І  поглинула  ворогів  Земля:
-  тих,  що  всюди  зло  творили
-  тих,  що  світ  не  полюбили,
-  тих,  що  сном  кошмарним  були
-  тих,  що  страх  у  всіх  вселили
-  тих,  що  світові  довго  мстилися,
Там,  де  кров  їх  була  
Там  все  мертве  було,
Там  де  у  пітьму  слуги  впали
Там  камінь  у  формі  серця  став
І  нагадуючи  про  те,  що  діти  воюють  в  армії  
Діти  святими  виявилися,
Саме  вони  рятують  наш  тлінний  світ
Від  зла  та  темряви  
Не  здійснюйте  люди  темних  справ,  їх  і  так  вистачає

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002541
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2024

Королева війни

Опівночі  у  чужу  Вкраїну  нечутно  входить,  відчиняючи  чорні  двері.
То  вранці  мама  трупи  знаходить,  своїх  дітей
І  знову  зло  прокинулося  у  світі,  гостем  смерть  війни  додому  заходить…
Опівночі  лише  годинник  пробив,  жертву  смерть  знову  знаходить  
Ніхто  врятувати  дітей  не  всилах,  ні  молитви,  ні  ікони…
У  світі  зла  свої  закони,
А  в  душі  страх  змією  вповзає
Зі  смертю  не  посперечаєшся  та  ходить  королева  війна  серпанку,
То  сили  зла  прокинулися,  бо  королева  війна  йде,  а  перемоги  все  немає…
Розірвані  сім’ї  і  батьків,  синів,  втрачені  життя  жінок,  дітей,  чоловіків,
Бомби  летять,  будинки  горять,  а  війна  спокійно  дивиться  на  хаос  смерті.
То  від  тендітної  Вкраїни  лишився  шматок  щастя.
Вставай  на  Священну  битву  та  борись  за  кожного  воїна,
дитину,  за  рідний  дім…
І  йди  за  Перемогу  з  Молитвою!  Поки  топчуть  нашу  Землю  вороги,
Воюють  в  окопах  наші  вояки…все  одно  душа  молиться  в  тиші  смертельної  війни,  пам’ятаючи,
Що  на  світі  є  Всесущий.  Наші  сльози  стікали  по  Землі.
Душа  страждала  від  смертельної  війни.
Вона  благала  і  кликала,  щоб  було  сили…
Вона  молилася,  аби  Бог  почув  мене  серед  голосів  до  тебе  молящих,
Побач,  що  зробила  смертельна  війна,  
Візьми  поранену  душу  Вкраїни,
Полегшуючи  страждання  Вкраїни,  забираючи  весь  біль  змученої  Вкраїни.
І  раптом  простягся  заповітний  промінь  серпанку,
Торкаючись  душі  Вкраїни  і  стало  краще  їй,  допомагаючи  як  прадідам  та  прабабусям  нашим  колись

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002466
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2024

Демон

На  чужину  приходять  демони  з  призирливим  виразом  обличчя,
Всі  пробивалися  з  боями,  атакувавши  нас  забрудненою  кров’ю,
І  обманюючи  і  катуючи  ні  за  що,  спочатку  здалося  маренням,  а  зараз  кошмаром  наяву,
І  поводяться  з  ними  звірски  та  по  -  звірячому  вбивали  з  шаленими  очима  
То  вигадують  все  більший  і  страшніший  спосіб  вбити,  знищити…
І  змінюючи  вигляд  у  темряві  і  прийнявши  злу  усмішку,  
То  вони  люблять  дивитися  на  людські  страждання,  вважаючи,
Що  ми  жалюгідні  смертники,  виявляємо  сентиментальність,  коли  втрачаємо  когось.
Сумно  не  здатні  цінувати,  те  що  маємо  і  ось  помітили  демони    
І  кинули  на  нас  ядерну  ракету,  а  ми  витримали  удар  
І  зуміли  голими  руками  вбити  жорстоких  тварюк…
Ми  бачили  досить  багато  смертей,  обривалися  за  мить  людські  життя.
Стали  грізні  та  потрьопані  боями  обличчя
Та  б’ємося  в  агонії,  даємо  жару  деману…
І  навіть  коли  вирує  вир  кривавого  пекла  вуальки,  знайшли  фішку,
То  дає  вона  протистояння  ворогу…Боремося  в  запеклому  бою  утримуючи  позиції,
І  склавши  план  жорсткої  помсти,
Щоб  демон  міг  спокутувати  свої  страшні  гріхи…
І  якщо  дозволимо  собі  загинути,  то  зло  переможе,
Все  одно  йшли  довгим  темним  коридором  назустріч  білому  світлу  вуальки…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002383
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2024

Пекло і рай

Потрапивши  у  цілковиту  темряву
З  кімнати  самобранки  вийшов  як  провітрям  виплив,
Дивився  на  мене  з  -  під  обсмалених  брів  мара  -  привид…
В  його  очах  була  мука,  
Випалюючи  очі  скажені…
Та  поглянув  на  небо  й  
Помітивши  яке  воно  низьке,  сіре  та  беспросвітне…
Лиховісно  світили  очиська,
А  там  палав  вогонь…  
І  за  дві  секунди  з  свого  обличчя  знімає  маску,  
Та  кинув  на  землю,
То  криваво  виблискує  обличчя  його,
Багнюка  полетіла  
І  промовивши:  -  будете  в  мене  як  на  долоні.
В  сірому  небі  як  вогняний  птах,
То  летіла  якась  багнюка  палаюча…
Плює  вогнем  та  розгорається  земля.
І  чорніла  мара  -  привид  і  слідом  чорніло  небо…
З  чорного  неба  на  лице  падала  злива  вогняна.
Все  спалахує  Земля  горіла,  земля  диміла…
То  чорне  небо  і  всі  сузір’я  перекошені…
Це  було  настання  якесь
На  яких  молимося  
Людей  вже  политі  брудом,
І  показуючи  удень  і  вночі  кошмарне  кіно  без  початку  і  кінця…
Дивиться  і  радіє  мара  -  привид  всім  керуючи…
Але  й,  на  противагу  видимій  силі  вступає  невидима  сила,
Від  сяйва  очей  не  відірвати  за  синім  небокраєм,
То  було  щось  дуже  далеке  та  велике  невиразно  спалахувало,  мерехтіло,
І  рухалося,  надималося  й  опадало,
І  відсвічувалося  на  сонці  та  почало  поступово  приближатися,
Повільно  описав  дугу,  ніби  годинникова  стрілка  
І  зникало  і  розчинилося  у  туманному  мариві,
Немов  самого  диявола  Ангели  душать  
То  виблискували  на  сонці  сяючі  яскравим  світлом  тіні,
І  глянувши  оксамитовими  очима,
Повернувся  і  пішов  у  блакитне  небо,
Спинився,  подивився,  розчинився  у  прозорій  білій  вуалі,
При  цьому  шукає  чисті  безгрішні  душі  мара  -  привид  та  звертає  їх  до  зла,
Та  двері  відчинилися  перед  душею,
І  відправивши  їх  в  чистилище…розчинився  у  прозорій  чорній  вуалі,
Та  Ангел  спостерігаючи  через  хмари  за  світлом  живих  душ,
Полилося  яскраве  світло  з  долоні  Ангела
І  він  розчинився  у  сліпучому  сяйві  світла…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002294
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2024

Місячний серпик

Доба  прийдешніх  все  ближче  кроки,
Незабаром  настане  термін  їх  повноважень,
А  це  означає  час,  як  завжди,  
Наближаючи  північний  
І  стрілка  годинника  «нарізає»  кола.
То  у  небі  завис  блідний  серпик  серпанку  місяця,
Та  часто  за  хмари  ховаючись  сором’язливо,
І  я  також,  хіба  що  трошки  прокидаюсь
Приспить  й  мені  ж  не  спиться  від  думок  припливу,
Хоч  і  час  бачити  солодкі  сни
Та  хтось  розігнав  хмари  і  серпик  місяця  
То  він  сяє  у  висоті  брошкою  небесною
У  темряві  руку  простягнеш,  
І  здається  все  зможеш  дістати,
Лише  поманив  й  заманив,
То  мене  злегка  тінь  торкнулася  плеча…
То  він  мене  цілував  місячного  серпику  до  ранку,
То  мої  груди  і  тіло  стомлене  наповнивши  місячною  росою
Мої  руки  омивав  він…очистив  мене
Запалив  вогонь  в  мені
Яскравою  зіркою  уста  осяяв.
Та  я  чую  при  місячному  серпику  серпанку  скрип  пера  його
Це  Ангел  на  світанку  пише  музику  добра

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002234
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2024

Бархат неба

Вигорів  і  вицвів  чорний  оксамит  неба  серпанку,
І  випалюючи  понурість
 і  біль  від  туманно  -  сірого,  жовтого,  зеленого  неба
Все  встигло  -  навіть  вилитися  у  кров
І  в  завороденості  погляду  здивованого,  
У  синяві  спокою  тихою  чергою  пропливала  процесія
з  полинялою  хмарою  
Прямо  над  дзеркальною  водою…
І  воно  непомітно  і  незрозуміло  коли  і  звідки,
То  підкрався  світанок…
Чорний  оксамит  неба  перетворюючись  сплітаються  
І  на  білий  неба…
При  цьому  розплитаючись  по  кутках,
У  небі  синьому  запалюють  хмари,
Я  змішаю  акварель,  і  запам’ятаю  назавжди
фарби  ніжного  світанку…заспокоївшись
І,  чисте  небо  серпанку,  лише  трохи  підсинене,  
При  цьому  зімкнулося  з  водою,  
А  над  водою  вітер  жене  рясні  линяючі  череда  хмар…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002135
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2024

Темновид і світловид

Скаче,  біситься,  грається  темновид,
І  відкриває  свої  обличчя  п’є  захід  сонце  серпанку,
То  червоний  мок  ллється  темне  вино  темновида  по  землі…
І  падають  ниць  
Люди  перед  ним  
Чорний  бог  дивиться  на  несамовитість  править  темрявою
І  в  крові  вирує,  іскриться  зілля,
Що  дурманить  розум…
П’є  душу  до  дна…
І  продовжує  кров’ю  обливає…
Та  немає  кінця,
Не  видно  краю.
Скаче,  біситься,  грається  темновид
Крові  не  напився  усім,  
Хто  торкнувся  темновида  
І  дають  ночі  обітницю  веселиться,
І  впиватися  у  небо…
То  зухвалий  погляд  кидати  
У  похіть  глибше  занурюватися,  
Міри  у  гріху  не  знати…
Білий  Бог  воскресаючим  оком  воскресає  світловид
Він  до  тебе  приходить  
І  приходить  скрізь  темряву  
І  оберігає  від  чорного  пристріту,  
Він  життєдайний  дарує,
Білі  почуття  оживають  
І  не  плач,  
Вже  все  позаду,
Світловид,  все  виконує  душою,
І  воскресає  молитва,  осяюючи  все  вогнем,
Та  дарує  нове  життя  небесне  
світло  серпанку  не  погасне,  
Не  охолоне  від  чорновид,
Навіть  якщо  скачить,  біситься,  грається…
Рабом  стати  не  змогли…

1.01.24

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002134
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2024

Подвійний шлях

Я  вибираю  чорний  шлях  
Там,  де  іншим,  не  продихнути,
Де  шепіт  зірок,  -  їхня  брехня  свята,
І  залишаючи  сажу,  сліди  на  шляху  серпанку
Там,  де  кохання,  і  все  не  те.
Де  не  пройти  і  окремо  вдвох,
Де  до  душі  дверний  отвір,
Де  недомовленість  висить:  
За  кожним  словом  по  бруду,
Де  неможливо  не  повернути,
Не  можна  повернути,  і  не  можна,
По  тілу  ніжному  ковзаючи,  
І  зупинитись  хоч  на  мить,
Де  Ангел  пам’ятає  лише  крик.
Де  залишаються  лише  хрести,
І  смислів  хмарних  листи,
Я  вибираю  чорний  шлях,
І  плентаються  один  за  одним  кохання  і  розлука…  
І  заглядаю  шляхом  обережно  все  те,  що  просто  пише.
Білим  шляхом  пишемо  порятунок,
Щоб  було  світліше  йти  по  шляху  серпанку,
Все  подолати,  все  змогти,  зростати  починається  
все  по  -  новому,  зізнаюся  
від  чистого  листа.
Просто  стати  на  голову  вищим,  
старшим,  мудрішим.
Всі  негаразди  та  радості  перейняти,
Як  досвід  днів.
Просто  стати  відважніше  та  вільніше,
Просто  бути  частиною  Всесвіту.
Та  схилити  голову  біля  небесного  пагорба.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002043
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2023