Родвін

Івасик Телесик Дуже страшна казка. 6+

             [b]Івасик  Телесик.    Дуже  
                     страшна  казка.  6+[/b]


[i]Виправлено,  змінено  і  доповнено    
у  грудні  2025  р.

Жили  старенькі  баба  з  дідом.
На  хуторі,  поза  селом.
Багатий  дім,  міцна  садиба  -
Усе  в  достатку  в  них  було  :

Садок  розкішний  біля  хати,
В  кошарі  вівці,  а  в  хліві
Гладкі  корови,  ще  й  телята
Спокво́лу  паслись  на  траві.

Воли  доріднії,  рогаті,
У  стайні  -  коні,  ще  й  лошата,
Індики  й  кури  в  загороді,
І  все,  що  хоч,  росло  в  городі  -

Городини  було  немало...
В  баштані  -  кавуни  пузаті,
А  в  погребах  там...  Що  й  казати  -
Все  те,  що  серденько  бажало  !

Буяли  мальви  коло  хати,
Ще  й  гуси  важно  походжали,

Качки  плескались  під  вербою.
Хатки  до  озера  тулились
З  криштально  чистою  водою,
А  верби  в  озеро  дивились

І  безсоро́мно  підглядали
Як  місяць  з  зорями  купались...

Стояла  вербонька  в  надвір’ї,
А  ще  завжди  понад  подвір'ям,
Де  бабця  з  дідом  вікували,
У  вирій  гуси  пролітали...


Лишалось  тільки  спочивати
У  тихім  раю,  коло  хати...
Здавалось,  все  у  них  було,
Та  їм  невесело  жилось,

Бо  Бог  їм  діточок  не  дав,
То  дід  ходив  і  все  зітхав,
А  баба  Бога  все  просила
Щоб  він  їм  дав  дитинку  милу.


Вітрисько  якось  відірвав
Від  вербоньки  чималу  гілку.
Дідусь  ту  гілку  в  руки  взяв
І  раптом  чує  голос  гіркий  :

-   Дідусю, вітром,  відломило
    Мою  коханую  дитину  !
    Спасіть  її,  дідусю,  милий  !
    Не  дайте  крихітці  загинуть  !

    Бо  їй,  відірваній,  не  жити,
    Та  можна  гілку  врятувати,
    Як  в  руки  люблячі  віддати  !
    Й  людське  життя  наворожити  -
    
    Хай  бабця  гілку  спеленає
    І  в  люльці,  як  дитя,  качає  !
    Хай  крихті душу  начарує,
    А  Бог  тільце́  їй  подарує...

    Пісні до  ранку  хай  співає
    І  душу  всю  у  них  вкладає  !

Вербичка  просить  так  за  гілку,
Благає  й  плаче...  Гірко-гірко...


Коли  той  плач  дідусь  почув,
Він  мить  подумав  і  збагнув  -
До  баби  поспіхом  побіг,
І  тільки  вскочив  на  поріг,

Кричить  :  -    Стара,  шукай    пеленки,
Назавтра  буде  в  нас  маленький  !

Хоч  баба  віри  і  не  мала,
Що  може  бути,  з  того,  діло,
В  пелюшки  гілку  спеленала,
І  з  нею,  як  з  дитям,  сиділа,

Не  спала,   очі  не  змикала,
До  ранку,  ніжно,  колисала
І  Бога  пристрастно  молила,
Щоб  дав  він  їм  дитинку  милу.

Ще  й  колисаночку  співала
І  душу  всю  в  слова  вкладала  :

-    Ой  лю-лі  лю-лі,  баю-бай...
     Спочинь,  гіллячко,  засинай,
     І  як  в  маленького  дитятка,
     У  тебе  будуть  мама  й  татко,

     Як  сонце  зі́йде,  оченята
     Вже  будуть  в  білий  світ  глядіти,
     Ти  станеш  ніжками  ступати
     І  бігать,  і  радіть  як  діти...

     Вербичка  плаче  коло  хати,
     Тебе  теж  хоче  колисати...
       Засни  дитятко,  спочивай,
       Бо  нічка  темна...  Баю-бай...


А  вранці,  з  першим  промінцем
У  хаті  дзвінко  плач  лунає,
Дідусь  з  розгубленим  лицем,
Як  сонечко  від  щастя  сяє  -

За  ніч  вербова  гілочка
Та  й  обернулась  в  малючка  !

Старі  тоді  і  не  гадали,
Хлоп'я  Івасиком  назвали  !
А  щоб  вербу  не  забували,
То  ще  й  Телесиком¹  прозвали.

Росте  Івасик,  підростає,
Швиденько  розуму  надбає.

Він  став  вродливий  як  та  квітка
І  не  одна  порядна  тітка,    
Яка  гарненьких  дочок  мала,
На  ньому  погляд  зупиняла...

Івась  підріс,  став  міркувати,
Став  про  життя  своє  гадати...
Питати  Діда  про  щось  важне,
А  потім  якось  йому  й  каже  :

-  Дідусю  милий,  мій  рідненький,
    Поглянь  -  давно  я  не  маленький  !
    Мені  негоже  пнем,  сидіти
    І  геть  нічого  не  робити  !
    
    Зроби  човенце  золотеньке
     Й  леге́ньке  срібнеє  весельце,
     Візьму  я  вудочки  простенькі,
     Та  й  буду  плавать  на  озерці,

     І  стану  рибку  там  ловити
    Та  й  вас  з  бабусею  кормити  !

Тож  відмовлятись  дід  не  став,
З  комори  інструмент  дістав,
Човенце  золоте  зробив,
Та  й  на  водиченьку  спустив...

Весельце  срібне  змайстрував,
А  напослідок  поучав  :

-   Івасю,  буде  бабця  кликать,
    То  прав  до  бережка  мерщій  !
    Бабуся  дасть  тобі  обідать  !
    Коли  ж  той  голосок  чужий,
     
     То  ти  одразу  ж  розвертайся,
    До  бережка  плисти  не  смій  !
    Пливи  собі  й  не  відгукайся  !
     Не  оглядайся  і  не  стій  !

   До  берега,  де  комиші,
   Онучку  милий,  не  пливи,
   І  рибку  там  ти  не  лови,
    Бо  ні  живої  там  душі  !

   Місця  там,  внучку,  нехоро́ші  -  
     Не  плинь  туди,  я  дуже  про́шу...


Тож    зранку  в  човник  внук  сідає,
Весельце  срі́бне  дістає
Й  на  плесо тихо  відпливає.
Отак  і  повелось...  Як  є²...

Вудкарить  рибку,  споглядає  -
Стоять  вербички  край  води,
Купають  віти,  сонце  сяє...
Заквилить  птах,  вряди-годи

Й  бабуся,  з  кошиком  їди,
Іде  до  бережка  й  гукає  :

–  Івасику,  Телесику  !
     Несу  тобі  кулешику  !
     Приплинь  до  бережка,  приплинь,
     І  під  вербою  відпочинь  !

     Івасику  !    Це  я  прийшла,
     Тобі  сніданок  принесла  !

Телесик,  звісно,  бабцю  чує,
До  неї  по́вагом  веслує,
І  тільки  човен  в  берег  ткнеться,
Бабусі  радо  посміхнеться,

Із  чо́вна  рибку  вигружає,
Потому  в  холодок  сідає,
Попід  розлогою  вербою,
Понад  прозорою  водою.

Бабуся  скатерть  розстеляє,
Сніданком  внучка  пригощає  :
-  То  ти  ж  поїж,  моя  дитино  !
     Смачний,  гарячий  ще  куліш,

     І  молоко  є,  й  пироги...  -

Та  ще  й  сорочку  перевдіне.
Блаженство  й  тиша  навкруги,
Хіба  що  пташка  десь  пролине,

Та  шелест  вербоньки  сумний  :
-    Телесик...  Синку  дорогий...

А  потім,  смачно  попоївши
Та  ще  й  водиченьки  попивши,  
До  двору,  бабцю  він  проводить,
Бо  та  -  старенька,  важко  ходить,

І  в  човник  золотий  сідає...
Хороше  у  Івася  серце,
Він  знов  бере  своє  весельце,
І  берег  тихий  покидає,

На  плесо  як  завжди  веслує
І  до  зірниці  вудкарює...


А  в  темнім  лісі,  за  озе́рцем,
Старезна  відьма  проживала.
Бездушна,  із  жорстоким  серцем.
Їй  скільки  літ  -  сама  не  знала.

Із  кри́цевою  щелепою,
Із  костяною  впень³  ногою,
Ця  баба  весь  час  колдувала,
І  звалася  вона  Ягою  !  

Бувало  відьма  діток  крала,
Все  приворотом  гендлювала,
А  ще  -  личин  багато  мала,
І  їх  щораз  вона  міняла.

А  заздрісна  ж  яка  була  !
Як  про  Івасика  прознала,
То  ледь  від  жовчі  не  сконала,
Та  аж  кази́лася  зі  зла  !

Над  казаном  сидить,  чаклує,
Івасика  впійма́ть  планує.

До  озера  часте́нько  ходить,
Лежить  тихесенько  в  кущах
І  зирить  -  хто  коли  приходить,
Чатує  довго,  в  комишах,

Бабуся  кличе  -  відьма  чує,
І  хто  що  каже  -  пи́льно  слуха,
Бурмоче  щось,  шорошить  вуха  !
Глядить  на  воду  і  чаклує...

То  ж  так  Яга  наколдувала,
Що  бабця,  в  лісі,  заблукала...
До  озера  не  йде,  кружляє,
Неначе  в  потімках  блукає  !

А  відьма  в  комишах сидить,
Весь  час  за  Йвасем  підглядає,
Де  бабця  бродить,  добре  знає,
Тож,  грубим  о́кликом,  кричить  :

– Івасику,  Телесику  !
    Принесла  я  кулешику  !
    До  бережка  скоріш  приплинь,
    Попід  вербичкою  спочинь  !

    Бо  я  -  це  бабця  !   Я  прийшла,
    Тобі  смачно́го  принесла  !

Івасик  все  те  добре  чує,
І  він  до  відьми  не  веслує  !
Бо  вчув  він  -  голос  той  чужий  !
Хрипливий  грубий  та  ще  й  злий  !

Отож  одразу  ж  розвернувся,
У  беріжок  гребти  не  став,
Відплив  подалі,  оглянувся,
Та  ще  й  рукою  помахав...

 Гукнув  :    -  Я  бабці  голос  знаю  !
 Вона  ніколи  не  волає  !
 Бабусин  голос  -  голубливий,
 Ласкавий,  ніжний  і  пестливий  !

 Та  і  поплив,  тихенько,  далі...
 А  баба  геть  пошкандибала...

Плелась  тихенько,  розмишляла  :
-  Ну  що  ж  це  я  не  так  зробила  ?...
А  як  збагнула,  зрозуміла,
То  спересердя  аж  завила  :

-  Я  ж  голос  ні́жним  не  зробила  !

Мерщій  у  ступу,  відьма  сіла,
Стрілою  в  кузню    полетіла.
Та  ще  й  розмахує  мітлою,
Як  пес  хвостом,  над  головою  !

Окрай  ковальні  приземлилась,
Вслухається  -  кується  сталь  !
І  хто  кує  там,  придивилась,
У  кузні  -  молодий  коваль  !

Відьмачка  пильно  оглянулась  :
-   Ех,  молоде  ще,  та  зелене...
А  потім  хижо   посміхнулась  :
-   Цей  буде  слухать...  Достеменно  !

Тож  далі  -  потай  колдувала,
Закляття  чорні  напустила,
Зазва́ла  ще  й  нечисту  силу
Та  й  коваля  зачаклувала  !

Лице  своє  зачарувала  -
Обличчям  панни  обернула  !
Горбату  спину  розігнула,
І  у  воротах  кузні  стала...

Коваль  побачив  -  аж  спіткнувся,
Свою  роботу  вмить  відклав,
Потому  приязно  всміхнувся
Та  й  слухать  відьму  розпочав  !

А  та  все  в  очі  заглядала,
Все  говорила,  чарувала,
То  він  вже  й  гадки  не  гадав⁴
І  відьмі  голосок  скував,

Ласкавий,  ніжний,  як  в  бабусі...
А  як  зробив  він  -  повернулась,
Вмостилась  в  засідку  в  кущах,
Пізніш  -  сховалась  в  комишах.

Таїлась  довго,  чаклувала,
Щоби  бабуся,  ще  блукала,
Івася  поспіль  не  шукала,
І  задум  відьмин  не  зламала  !

Відтак  -  тихенько   виглядає,
Немов  злоді́йка,  озирнулась  :
-  Чи  є  тут  хтось  ?    Авжеж,  немає...
Низенько,  до  землі,  пригнулась

І  ніжно,   з  комишів,  гукає  :

–   Івасику,  Телесику  !
     Несу  тобі  кулешику  !
      До  бережка  скоріш  приплинь  !
      Та  й  під  вербою  відпочинь  !

     Це  я  -  бабуся  !   Я  прийшла,
     Тобі  смачненьке  принесла  !

Телесик  ніжний  голос  чує,
І  прямо  в  комиші  веслує.
Але  бабусі  він  не  бачить
І  геть  не  втямить,  що  це  значить...

Ось  човник  в  комиші  уткнувся,  
Івась  швиде́нько  озирнувся  :
-  Бабусю  !    Миленька  бабусю-у-у  !...
Ніде  нема,  він  одвернувся,

І  враз  відьмачка  підхопилась,
Як  звір  на  хлопчика  стрибнула,
Лапища  клі́щами  зімкнула
Й  на  землю,  ни́цьма,  повалила...

Його  вірьовкою  скрутила,
В  мішок  кропи́в'яний  запхнула,
Ще  й  кляпом  рота  затулила
І  так  до  дому  потягнула  !


Приволокла  мішок  до  хати,
І  в  двері  стала  громихати  :

-    Оленко,  Йожко  відчини,
     Замки,  у  дверях,  відімкни  !
     Почни  негайно  піч  ладнати  -
     Вечерю  будем  майструвати  !

     Мені  ще  в  пущу  тре  злітати
     Щоб  вурдалаків  в  гості  звати  !

     Натопиш  від  душі  в  печі
     Щоби  каміння  розпадалось  !
     І  хлопчика  в  печі,  спечи  !
     Гуляти  будем,  щоб  згадалось!

     Щоб  вся  земля  дрижала  й  небо  !
     Цього  малого  з'  їсти  треба  -

     Допоки  він  по  світу  ходить,
     У  нас  нічого  не  виходить  !
     Так  стало  важко  ворожити...
     Потрібно  хлопця  з  світу  зжити  !

Відьмачка  знов  у  ступу  сіла,
Швиденько  в  пущу  полетіла,
Жене,  розмахує  мітлою
Немов  вітряк  над  головою.

Тож  Йожка  вдома  залишилась
Дрове́ць  у  хату  наносила,
Вогонь  у  пе́чі  розпалила,
І  в  лю́стро  потім  задивилась  :

-  Яка  ж  я  гарна  молодиця,
   Така  рум'яна,  білолиця  !  -
Ще  й  підморгнула,  посміхнулась  
Та  ще  й  на  місці  крутонулась...

Але  люсте́рко  їй  брехало,
Бо  щоб  Оленка  не  тужила,
Над  люстром  відьма  ворожила  -
Дочці  щоб  правди  не  сказало...

Бо  доченька  була  немила,  
І  кривобока,  й  свинорила,

Натура  -  злющая,  сердита,
А  ще...  Боюсь  бода́й  сказати,
Де  в  неї  малося  копито,
Щоб  дуже  вас  не  налякати  !

Нарешті  піч  вже  й  протопилась,  
Від  жару  дужо  розкалилась,
Бо  аж  каміння  вже  тріщить  !
То  Йожка  рада,  аж  пищить  !

Швиденько  за́слінку  відкрила,
Лопату  хутко  наладнала
І  коло  пе́чі  примостила.
Мішок,  з  Івасиком,  дістала,

Розв'язала,  зазирнула  
І  навіть  кляпа  витягнула  -
Бо  дуже  їй  хотілось  взнати
Як  буде  той  малий  вищати  !

За  барки  Йва́сика  взяла
Й мерщій  до  пе́чі  потягла  !  !  !

Тягне  й  тягне,  аж  крекоче,
З  паще́ки  слина  стуменить  -
Печені  -  до  зарізу  хоче,
Тож  не  говорить  -  верещить  :

-  Сідай,  Івасю,  на  лопату  !
-  Так  я  ж  не  вмію  !  Як  сідати  ?  !

А  відьма  далі  напирає  :

-  Давай,  давай,  я  добре  знаю  !...
   Сюди  ось  ногу  поклади  !
   Ану,  давай...!    Да  не  туди  !
  Дай  руку  !    Йой,  Який  незграбний  !

   Коліна,  гарненько,  зведи  !
   Ну  ось  !  Який  же  ти  безладний,
   І  безтолковий  і  нескла́дний,
   І  ні  туди,  і  ні  сюди  !...

-  Хіба,  щоб  хтось  це  показав...  -
Івасик  жалібно  сказав  :
-  Раніше,  я  не  лазив  в  піч,
   То  й  не  збагну,  у  чому  річ...  

-  Ну  ти,  Івасику  й  тупак  !
   Дурний  як  пробка,  я  гляджу  !
   Гаразд,  я  зараз  покажу  !
   Дивись,  навчайся  !  Треба  так  !  !  !

   Оленка  на  лопату  всілась,
   На  Йвася  гордо  подивилась,
   Угору  палець  підняла  :
-  Дивись,  учись  !   -   Такі  діла...      
           
Але  Івась  не  розгубився,
Він  за  лопату  ухватився,
І  в  піч  гарячую  жбурнув,
Та  ще  й  заслі́нкою  припнув  !   

Хатину  по́хапцем  замкнув
Й  щосили  з  двору  дременув  !
Та  тільки  вибіг  за  ворота   
Аж  бачить  -  вся́кая  мерзо́та  

Бреде  по  стежці...  Гості  йдуть  !
То  щоб  не  стрітися  з  Ягою
Івась  улігся  під  вербо́ю,
Й  не  дише  навіть,  щоб  не  чуть  !



По  стежці,  серед  буйних  трав,
Ішла  й  горланила  пісні,
Лихої  нечисті  орава  -
Аж  трійко  мавок  -  всі  красуні,

Кривенький  Лісовик  кудлатий,
Відьмак  почварний  і  горбатий,
Страшний  зубастий  Вовкулака,  
Потворний,  лютий  Вурдалака,

Русалка  ззаду,  ледь  встигала,   
То  не  по  стежці  шкутильгала,

А  так  і  пхалась  -  напролом,
І  риб'ячим  своїм  хвостом,
За  колючки  все  зачіплялась,
Та  йойкала  і  чортихалась,

Й  своєю,    ри́бною  лускою,  
Свій  шлях  рясненько  посипа́ла.   

Яга  ішла  перед  юрбою,
Ще  й  ступу  зморено  тягла,
Мітлу  несла  попід  пахвою,
І  бубоні́ла  щось  зі  зла.

Та  тільки  до  верби  дійшла,
Одразу  ж  носом  повела  !
Отут  Івась  не  розгубився,
Він  за  вербою  затаївся,

За  гілку-дру́гу  міцно  взявся,
Та  й  на  сами́й  вершок  забрався  !

Хоч  би  там  що  -  карга    не  вчула  !
Вона  як  носом  потягнула,
Печені  запах  -  на  весь  ліс
Легенький  вітерець  розніс  !

Скоріш  за  клямку  потягну́ла  -
Та  за́мкнено...  Яка  ж  досада...
Куди  ж  Оленка  та  гайнула  ?!
-    Ну,  в  чому  справа,    де  ж  те  чадо  ?!

-    Оленко,  Йо́жко  відчини,
     Замки  у  дверях  відімкни  !          
     Бо  у  дворі  вже  в  нас  відьмак,
     А  на  порозі  -  вурдалак  !

     Постав  на  стіл  заморські  вина,
     Бо  кожен  з  них  -  жених  зави́дний!
     Тебе  ми  заміж  віддамо,
     Коли  Телесика  з'  їмо  !

Оленка  їй  не  обізвалась,
Хоч  як  відьмачка  не  старалась  :

-  Куди  ж  ти,  Йо́жечко  поділась,
   Моя  ж  ти  до́ню,  люба,  мила  ?
   Ти  що,  печені  вже  наїлась,
   І  вже  на  гу́льки  полетіла  ?

   Ну  добре,  добре,  ждать  не  будем,
   А  далі  якось  видно  буде...
   
Відкрила  врешті  відьма  хату,
Усілось  нечисті  багато  -
Русалку  ледь  не  задавили  !
Вона  зайойкала  й  завила,

Хвоста  швидесенько  прикрила
І  ближче  до  печі,  підсіла...

Із  печі  витягли  лопату
Та  й  почалось,  в  нечистих,  свято  -

Вина  по  пруг⁵  усім  налили,
Печеню  спритно  розділили,    
До  не́стяму  всі  повпивались,
І  все  до  крихти  позжирали...

Добряче,  добре  попоїли,
Потому  свайби  захотіли...

-    Ну  де  ж  Оленка  ?!      -  Всі  кричать  !
-    Давайте  заміж  видавать  !

Вся  нечисть  висипала  з  хати
Та  й  стали  всі  Оленку  звать  !  
Ще  й  по  траві  давай  качатись  -
Ричать,  горла́нять,  верещать  :

-  Ех  !    Покотились  !    Повалились  !
   М'ясця  Телесика  наїлись  !      
   Ну  де  Оленка  ?!    Скільки  ждать  ?!
   Кого  нам  заміж  видавать  ?  !

І  так  вони  весь  час  кричали,
Усю  траву  геть  потоптали  !
Стояв  в  дворі  такий  бедла́м  !
Гармидер,  вереск,  тарарам,

П'янючі  викрики  з  юрби...
А  їм  Телесик  із  верби  :

–  Ха  !    Покотились-повалились,  
      М'ясця́  Оленки  ви  наїлись!

Вони  прислухались  :   -  Хто  там  ?
І  знову  шум  і  знову  гам  :
 
-  Ех,  повалились  !    Покотились  !
   Ми  хлопчика  до  крихти  з'їли  !

Телесик  вельми  розгніви́вся,
Згори  до  низу  подивився
Тоді  як  крикне  тій  юрбі
Із  височенної  верби́  :

–  Йой,  покоти́лись...  Повалились...
     Ви  ж  не  мене,  ви  Йожку  з'їли  !

Вони  це  вчу́ли,  гамір  стих.
Притихли  вигуки  і  сміх...
Уважно  стали  прислухатись,
Навколо  пильно  огляда́тись  :

-  Це  хто  кричав  ?!    -   Давай  шукати...
Три  мавки,  лісовик  патлатий,
Відьмак  почварний  і  горбатий  -
Всі  із  травички  підхопились,

Постали  і  заціпеніли...
Та  й  думають:    -  Кого  ж  ми  з'  їли  ?  !

Вся  нечисть  -  мавки  й  відьмаки
Скрутили  грізно  кулаки,
Ще  й  повишкірювали  ікла  -
Згризуть,  як  зловлять,  залюбки  !

А  русалка  -  та  принишкла,
Угору  голову  задрала,   
Позадкувала  й  міркувала,
Щоб  як  скоріше  дати  драла...

Яга  теж  вгору  подивилась,
Та  з  люті  ледь  не  удавилась  !
Бо  глядь  -  Івасик,  на  вербі  !
-    А  де  ж  це  Йожка  ?!...  Щоб  тобі    !  !  !


Відьмачка  злюща.    В  ступу  сіла,
В  нестримнім  ша́лу  в  вись  злетіла
Та  ще  й  розмахує  мітлою
Немов  вітряк  над  головою.

До  хлопця  коршаком  летить,
Ще  мить  -  і  буде  його  бить  !
Івася  люто  бить  мітлою  !  
Вербовою,  ще  й  геть  новою  !  !  !

Але  Івась  ледь  посміхнувся,
Та  й  ніжно  до  мітли  звернувся  :

-  Вербичко,  сестронько  моя,
   Та  ти  ж  такая,  як  і  я  !
   Чого  ж  ти  відьмі  догоджаєш
   Й  на  мене  злісно  нападаєш  ?!   

   Бо  ми  вербові  -  я  і  ти  !  
   Вербичка  -  наша  кревна  мати,
   З  тобою  -  рідні,  як  брати  !
   Давай-но  спільно,  воювати,

   Та  й  ра́зом  нечисть  лупцювати,
     І  по́гань  цю  перемогти  !

Мітла,  як  тільки  це  почула,
То  наче  дикий  кінь  збрикнула  !
І  вирвавшись  із  відьми  рук
Злетіла  наче  чорний  крук  !

Під  небом  вихором  ширяє,
Немов  шуліка  нападає,
І  витись  стала,  і  кружити  -
Івася  мужньо  боронити  !

Про  те,  як  битись  -  добре  знає  !
Рішуче  й  стрімко  нападає  !
Взялася  нечисть  лупцювати
Та  ще  й  ганять  довкола  хати  !

Мітла  всіх  добре  пригостила  -
По  спині  мавкам  трьом  -  щосили,
Лісовику  кудлатому,  
По  тім'ячку  патлатому  !

Всім  вовкулакам  -  по  мордяці  !
А  вурдалаці  -  по  носяці,
То  той  злякався  -  просто  жах  !
І  затаївся  десь  в  кущах...

Вже  й  вовкулака,  й  вурдалаки
Не  крутять  грізно  кулаки́  -
Порозбіга́лись  харцизя́ки
Й  сховались  аж  в  чагарники,

Бо  вкрай  розлючена  мітла
Під  зад  добряче  їм  дала  -

Сидять,  трясуться  лайдаки  !
Одна  русалка  не  втекла,
Бо  цій,  почварі,  так  попало,
Що  вмах  хвоста  їй  одірвало  !

То,  щоб  не  пха́лась  напролом,
І  ри́б'ячим  своїм  хвостом,
Геть,  де  попало  не  метляла,
За  колючки  скрізь  не  чіплялала,

Та  ще  й,  поганою  лускою,
Стежинок  не  пересипала  !


Але  ж  і  відьма  мала  силу,
Нараз  вона  поворожила,

В  вербички  силу  відняла́,
Та  й  за  руків'ячко  схватила...
В  печі  заступницю  закрила,
Та  спалахнула  і  до  тла,

За  мить  у  полум'ї  згоріла  !
А  відьма  знов  у  ступу  сіла,
Але  ж  та  ступа  не  злетіла...
Вона  не  може  без  мітли...

-    Оце  такії,  брат,  діли...


Всі  з  чигирів  повилізали,
Попід  вербою  в  круг  зібрались,
Кміти́ти  стали,  мізкувати,
Як  їм  Івасика  дістати.


Три  мавки  довго  не  гадали
Одразу  запропонували  :

-  Ми  втрьох  на  дерево  полізем,
   Та  й  до  верхів'я  доберемся.
   Прямце́м  !...  До  Йвася  дотягнемся,
   Та  й  із  гілляки  зразу  знімем,

   І  швирнгонем  униз  як  кеглю.
   Він  розіб'є́ться,  вмить  об  землю  !
   У  піч  його  покладемо,
   А  як  спечеться  -  то  й  з'  їмо  !

Одразу  ж  план  цей  ухвалили,
Повище  мавок  підсадили,

І  ті  полізли  вверх,  як  кі́шки,
У  крону  вже  залізли  трішки,
Але  верба  своє  зробила  -
За  стан  тих  мавок  обхватила,

Міцни́ми  ніжними  гілками,
Немов  дівочими  руками,
Їм  руки,  ноги  пов'язала
Й  до  себе  міцно  прив'язала.

Висять,  мов  на  липучці  мухи,
Безсилі,  немічні,  без  руху  !
Ще  трішки  -  й  дихати  не  стануть,
Ніяк  Івася  не  дістануть  !

Івасик  бачить  все  й  глузує,
Сміється  так,  що  відьма  чує.

-  Давай  Яга,  залізь  до  ме́не  !
   Тут  місце  є  -  зручне,  зелене  !
   Верба  обніме  тебе  ніжно,
   За  ручки  візьме  і  за  ніжки  !    

   Ласкаво  віттям  спеленає,
   Та  лізь  же,  лізь  -  тебе́  чекаю  !

   
Стара  Яга,  як  те  почула,
То  вмить  від  злості  спалахнула  !
Всю  нечисть  ставить  рівно  в  ряд
І  задає  такий  наряд  :

-  Всі  до  вербиці  підійдіть
   І  як  бобри,  її  гризіть  !
   Коли  верба  таки  впаде,
   Івась  не  дінеться  ніде...

   Тоді-то  ми  його  спіймаєм  !
   Нікуди  він  вже  не  втече  !
   Накинемось  і  заламаєм,
   У  піч  закинем  і  спечем  !

   Вина  у  келихи  наллєм,
   Оленку,  доню  пом'янем,
   Кістки  Івася  обгризем,
   Й  спокійно  спатоньки  підем  !
 
Тож  вся  нечистая  орава,
З  них  дехто  зліва,  дехто  справа,
Кругом  всі  стовбур  обступили
Й  гризуть,  гризуть  його  щосили  !

Аж  тирса  з-під  зубі́в  летить,
Але  ж  вербиці  так  болить...
Тож  гілкою  вона  махнула,
Та  й  голову  комусь  звернула,

А  відьмакові  так  попала,    
Що  зуби  всі  повилітали  !
Ну  а  решта  -  ті  гризуть,
І  тільки  ляскіт  ще́леп  чуть  !


Івась  збагнув,  що  кепське  діло  !
Бо  чує  -  вже  верба  тріщить  !  
Та  й  чує  ще  -  махають  крила,
Клинець  гусей  повз  них  летить  !

Схопивсь  Івась,  маха  руками  
Й  до  них  чимдуж  услід  кричить  :

-  Гей  !    Гуси-гуси,  сіре  пір'я  
   Ви  ж  летите  через  подвір'я,
   Де  дід  із  бабцею  живуть  ?!
   Мене  вони  так  гірко  ждуть  !

   На  крилоньки  мене  візьміть,
   До  діда  й  бабці  віднесіть  !
   Вербу  ось-о́сь  відмачка  звалить,
   У  піч  мене,  живцем  посадить  !
  
Та  вже  далеко  стрій    летить...
У  вирій...  В  дальню  путь  спіша́ть,
А  крайній  гусь  йому  й  кричить  :
–   Тебе  клин  білих,  зможе  взять...!

І  тих  гусей  уже  й  не  чуть...
А  відьми  все  гризуть-гризуть  !


Івасик  бачить  -  гибла  справа  !
Верба  так  довго  не  встоїть  !
Аж  глядь  -    а  від  вербички,  справа,
Клинець  гусей  прямце́м  летить  !

Тож  він  з  вербиці  їм  махає
З  останніх  сил  !...    До  них  взиває  :

-  Е-е-й  !    Гуси-гуси,  біле  пір'я  !
   Ви  ж  ринете  над  тим  подвір'ям
   Де  бабця  з  дідусем  живуть  ?!
   Вони  мене  так  слізно  ждуть...

   От-от  вербу  Яга  повалить,
   З  мене  печеню  в  печі  справить  !
   Спасіть,  на  крила  підніміть,
  Мене  додому  віднесіть  !
   
 А  клин  гусей  летить,  летить,
 Вже  ледве  видно  -    над  полями
 Летять,  вимахують  крила́ми,
 І  крайній  гусь  йому  й  кричить  :

–  Нехай  тебе  візьме  маленький,  
   Пощипаний  і  чуть  кривенький  !


Один  як  перст,  дрібни́й,  бідненький,
Сидить  Телесик  у  журбі.
Один  сердешний,  на  вербі,
На  висоті  гойда́ється...

Та  видно  -  час  кінчається,
Тріщить  верба,  шатається  !  

Яга  вже  стовбур  догризає
І  в  дикій  злобі  торжествує  !
Зненацька  хруст  страшний  лунає
То  відьма  зуби  вщент  ламає,

Івасик  добре  все  це  чує  !
То  ж  він  з  надією  гадає,
Що  без  відьмачкиних  зубів 
Ораві  не  здолать  верби  !

Та  відьма  марно  час  не  гає,
Прожогом  в  дім  вона  біжить,
Сервант  на  кухні  відкриває,
І  бутля  звідти  витягає  -

Сама,  з  кортячки,  аж  дрижить,
Бо  там,  під  мертвою  водою,
Покрита  чорною  іржою,
Залізна  щелепа  лежить  !

Та  вузькі  горла  у  бутлях,
Не  влазять  руки  в  них  ніяк  !
Щоб  звідти  щелепу   дістать,
Потібно  довго  чаклувать...

Тож  бутиль  відьма  підхопила,
Й  об  землю  -  хрясь  його,  щосили
Та  й  вщент,  у  друзочки розбила  !
З  долівки  щелепу  схвати́ла  

Й  тремтячою  як  лист  рукою,
Ще  й  разом  з  чорною  іржою

В  пащеку  чорную  втулила.
Відтак,  вдово́лена  собою,
До  справи  знову  приступила  -
В  бідненьку  вербоньку  вчепилась

Немов  ковальськими  кліща́ми,
Гризе  залізними  зубами,
Аж  іскри  навкруги  летять  !
І  вже  лишилося  чуть-чуть,

Тож  відьми  все  гризуть,  гризуть,
Й  вербиці  довго  не  встоять...

Івась  відчув  -  діла  погані  !
Верба  вже  хилиться,  тріщить  ...
Аж  бачить  -  до  вербички  прямо,
Маленький  гусачок  летить.

Стомивсь,  ледь  крилами  махає,
Бідне́нький...  Квилить  і  стенає  :

-  Івасику,  Телесику,
   Верби  синок  ріднесенький,
   Гусей  клинець  куди  подівся  ?
   Бо  я,  один,  від  них  відбився...

   Ніде,  ніяк,  їх  не  знайду,
   Тож  заблукаю  й  пропаду  !

Де  той  клинець,  Івасик  знає,
Тож  гусачку  відповідає  :

-  Біленькі  гуси,  біле  пір'я...
   Ге-е-н  пролітають...  Над  подвір'ям...
   Там  дід  із  бабцею  живуть,
     За  мною  тужать,  гірко  ждуть.

   Візьми  на  крила,  я  вкажу
   Доріженьку  до  тої  хати  !
   Мій  дід  там,  бабця...  Й  верба-мати  !
   Я  напрям  вірний  укажу  !
 
   До  того  двору  слід  злітати,
   До  бабці  з  дідом  завітати,
   Тебе  від  пуза  накормити,
   Та  ще  й  в  дорогу  спорядити...

   На  ґанку  трішки  посидим,
   У  синь  небесну  поглядим  -

   Як  ключ  гусей  вгорі  полине,
   То  ти  одразу  ж  в  небо  злинеш,
   І  прямо  з  нашого  порогу  
   Ти  станеш  в  стрій  -  і  ген  в  дорогу...


Візьми  на  крила  !...    Злинем  в  небо
Мені  тікати  звідси  треба  !

Бо  відьма  часу  не  марнує  -
Ось-ось  вербу  Яга  повалить,  
В  гарячу  піч  мене  посадить,
Й  печеню  з  мене  приготує  !
   
-  Сідай,   -   Йому  гусак  гукає,
-  Раз  так,  то  разом  політаєм  !

На  крила  Йвася  підхопив
І  з  ним  в  блакитне  небо  змив  !


Верба  нараз  всіх  сил  лишилась,
Услід  поглянула,  з  тугою,
Та  й  затріщала,  повалилась,
І  непідйомною  вагою

На  хату  відьми  навалилась...
Яги  паршивую  халупу,  
Немов  горіхову  шкарлупу,
З  жахливим  тріском,  розчавила.

Відьмачку  теж  верба  дістала  -
Гілля  на  неї  тяжко  вклала,
Та  так,  що  як  її  дістали,
То  з  миром  вже  вона  лежала,

І  не  стогнала,  й  не  кричала,
Та  й  більш  нікого  не  чіпала...

Тоді  зубастий  Вовкулака,
Удвох  з  почварним  Відьмаком,
Землі  віддали  відьму  злую,
Не  рідную  для  них,  чужую,

Десь  недалеко  біля  хати...
Ще  й  пом'янули  коло  ями,
Та  і  пішли  собі  шляхами
По  світу  разом  мандрувати...


Івасик  вербоньку  покинув,
На  гусачку  увись  полинув  -
Та  й  полетіли  над  полями,
Понад  зеленими  гаями,

Витали  там  аж  над  верхів'ям  
Та  й  долетіли  до  подвір'я,  
Де   дід  із  бабцею  живуть,
І  де  його,  так  кріпко  ждуть  !

Над  дво́рищем  чуть  покружля́ли
Та  й  на  причі́лку  повсідались.


Сидить  Телесик  на  причілку,
А  Дід  і  каже  бабі  гірко  :
-   Ну  де  ж  те  наше  внученя  ?
    Боюсь,  що  й  кісточок  нема...

    Наш  човник  золотий  стоїть,
   Носо́чком  в  бережо́к  уткнувся...
   Ото  ж  би  зараз,  у  цю  мить,
   Івасик  та  й  до  нас  вернувся.

Бабуся  в  хаті  прибиралась,
Із  печі  пиріжкі́в  дістала,
Дідусю  сумно  посміхнулась
І  крізь  сльозу  йому  сказала  :    

- Візьмім  собі  по  пиріжку...  -
Сльозу  змахнула...  Гірко-гірко...
А  Йвась  кричить  їм  із  причілку  :  
- А  де  ж  мені, Теле́сику  ?

Чи  то  Бабусі  так  почулось,
Чи  може  листя  шелестіло...
Можливо  марево  війнуло  ?
Тож  знов  вона  прошепотіла  :

-    Візьмі́мо  ми  по  пиріжку́...    -
       І  поряд  з  дідусем  присіла...

Івасик  знову  з  причілку́    :
-   Ну  а  мені  - Теле́сику  ?
-   Дідусю,  може  й  ти  щось  чуєш  ?
-   Ну  що  ти,  бабо,  там  мудруєш...?

Прожогом  бабця  до  вікна  -
Таки  ж  бо  чує,  щось,  вона  !
Віконце  на́стіж  розкриває
І  на  подвір'я  виглядає  !

А  там  -  Івасик  на  подвір'ї,
Щоправда,  трішечки  у  пір'ї  !

Онучок  їхній  дорогий,
Такий  жаданий  і  живий  !

Йой,  як  вони  його  стрічали  -
І  цілували,  й  обнімали,

Дали  смачненько  їсти  й  пити,
Переоділи  у  все  чисте,
У  все  ошатне  і  барвисте  -
Щоб  хороше  було  ходити  !

І  гусачка  теж  вшанували  !
Його  поїли  й  годували
Пшона  з  собою  торбу  дали,
Ще  й  напрям  вірний  показали,

А  вже  коли,  над  їх  подвір'ям,
Клинець  гусей,  із  білим  пір'ям,
В  далекий  вирій  пролітав,
Івась  гусятко  проводжав,

Та  ще  й  сльози́нки  витирав,
Бо  встиг  малого  полюбити.

А  гусь  йому  пообіцяв,
Весною,   в  гості  прилетіти,
У    них  на  озері  пожити,
Та  й  рибку  ра́зом  половити.

Потому  з  дідом  ще  стояли
І  довго  клину  вслід  махали...

                                         *          *          *

[i]¹   семантика  безпосередньо  пов’язана    
     зі  словами  дитина,  деревина,  пень.  
     https://ukrainian.stackexchange.com/
     questions/458/Яке-походження-слова-
     Івасик-Телесик

²  повелось  як  є  -  сталося  як  сталося,  
     так  склалися  обставини.

³  впень -  геть  усе,  геть  усі;  цілком,  
       зовсім

⁴    гадки  не  гадав    -   зовсім  не  думав,  
     не  припускав,  і  в  думках  не  мав  і  т.  д.

[i]⁵    пруг  -  верхній  край  якої-небудь      
     посудини



Автором  малюнку    є  українська  художниця   Мельниченко  Валентина. 


04.01.21  -  15.05.2021  р.
06.11.25  -    24.12.2025  р
                                             
                                                 Кінець[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053905
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2025

Сестричка Оленка і братик Івасик

[b]Сестричка  Оленка  і  братик  Івасик.  5+[/b]


[i]Виправлено,  змінено  і  доповнено    
в  листопаді  -    грудні  2025  р.[/i]


Це   сталося   не   на   чужи́ні,
В    краю   сосновім,   між   озер,
Не   в   го́рах   синіх,   на   рівнині...
Історію   оцю тепер,

Вже   казкою   всі   називають.
Чи правда  то  ?    Тож  я  не   знаю...

А   тільки   можу   розказати,
Що   від   людей   місцевих  чув.
Ну   трішки   можу   прибрехати,
Бо   час   отой,   давно   минув...


Отож,   із   дідом   у   садочку,
Під   вишнею,   у   холодочку,
Пили́   меди́   із   винограду¹.
Дід   говорив,   я   слухав   радо,

Мотав   на   вус,   що   чуло   вухо,
І   слухав   діда...   Слухав,   слухав...
Про   відьму   й   славного   купця,
Івасика   й   сестру   Оленку,

Як   горювали,   геть   саменькі...
І   що   там   відьма   натворила,
І   не   хотів,   щоб   закінчилась
Страшнюча   розповідь  оця,

Та  ще  далеко  до  кінця...

                         *         *         *

Жили   старенькі   дід   та   бабця,
На   хуторі,   аж   на   узліссі.
Дідусь   рибалкою   займався,
А   бабцю   бачили   у   лісі,

Де   ягоди   вона   збирала,
Гриби  та  трави  добирала.
Дід  теж  у   лісі   промишляв  -
Бурштин,   бувало,   добував...

Трудились   гірко,   не   гуляли
Та   ще   й    внучаток   доглядали.

Онука,   майже   вже   доросла,
Красуня,   пишнеє   волосся,
Весела.   А   якая   статна...
Краси   їй   щедро   Бог   одміряв,

І  легінь  не  один  вже  мріяв,
Щоб   на   рушник   із   нею   стати.
Була   вона   вже   не   маленька,
А   звали   дівчину   -   Оленка   !

Вона  малого  брата  мала,
Його   любила,   забавляла,
За   мамку   братику   була.
Як   був   малим,  то  сповивала,

Кормила   з   пляшечки   і   дбала,
Щоб   він   нужди  ні   в  чім   не   мав.
Бабуся   в   нього   душу   вклала,
Його   Івасиком   назвала,

А   дід   з   ним   сонце   зустрічав !

Пройшла   зима,   а   потім   літо...
Дідусь   та   бабця   постаріли,
Враз   згорбились   і   посивіли
Та   і   пішли   із   цього   світу...

Лишились   діточки   одненькі,
По   дому   порають   саменькі,
Івасик   на   рибалку   ходить
Та   тільки   час   там   переводить,

Бо  ще маленьким  був  Івашко,
Щоби   тягати   сіті   важкі,
Хіба   що,   разом   із   сестрою,
Бува,   вудкарять   над   водою.


Отож   Оленка   порішила
Іти   в   село   на   заробітки.
Сорочку   братику   пошила,
Щоби   гарненький   був,   як   квітка.

Уранці   шви́денько   зібрались,
Поснідали   й   на   шлях   подались,

Пройшли   через   зелений   гай,
Із   гаю   вийшли   в   чисте   поле...
Красиво  там  -  стрункі   тополі,
Бездонний  чистий  небокрай  -

Чарі́вний,  благодатний   край.
Жита  доспіли  вже,  буяють,
Та   палко   сонце   в   небі   сяє.
Вже   не   ласка́ве.   Припікає...

А  їм  так  довго  ще ходити...
Тож  захотів    Івасик   пити

І до   сестрички  промовляє :
-    Оленка,   милая   сестриця,
     Я   пити   хочу,   дай   водиці !
       У  нас  же  є  вода  в  торбинці  ?

Оленка,   як   таке   почула,
Спинилась,   в   торбу   заглянула,
І  там  води   не   відшукала...
Тому   збентежено   сказала  :

-    Івасю, ми  так  поспішали,
     Що  той... Водиці не  набрали...

Івась,  з-під   лоба,   подивився,
Сестричці  в  очі   і   скривився  :

-  То   ти   намисто   приміряла,
    Та  так   водиці   й  не   набрала  ?

-    Мій  братику,   спинись,  не  злися.
       Пройдемо  зараз  житнє  поле,
       За  полем  -  чистая  криниця  -
      Там  нап'ємось  водиці  вволю.

Але   малому   не   терпи́ться,
Побачив   він   коня   копитце²,
До  краю  сповнене  водою
І  вказує  сестрі  рукою  :

-    Давай до  нього нахилюся
     Та  і  водиченьки нап'юся.
       Бо  не  взяла  ти  у  торбинку
       Води  із  дому  -  ні  краплинки  !

-    Іванку,   милий,   почекай
     Ти   це  копитце   не   займай.
     Як   тільки   з  нього  ти   нап'єшся,   
     То   вмить  в   лошатко   оберне́шся  !

     Ми  скоро  прийдем  до   криниці
     І   нап'ємось  там,   як   годиться.

Малий   Івась сестричку   слуха,
Швиденько   далі полем йдуть,
Але  ж  посіяв   капелюха,
А  сонця   промені   печуть  !

Та  знову   Йванку   не   терпи́ться :
-    Тут  є   коров'яче   копитце !
     До   нього   зараз  нахилюся
     Та  і водиченьки   нап'юся  !

-    Івасю   любий,   почекай
     Ти  й   це  копитце   не   займай  !
     Бо,   тільки  з  нього   ти   нап'єшся,   
     То  враз в   телятко   оберне́шся  !

     Вже  скоро,   скоро   вже   криниця.
     Смачна  й  холодна  там водиця  !

Але   Івась   сестру   не   слуха,
Тож  ледь   вона   його  за   вуха
Геть  від   копитця   відтягнула  !
І   на   дорогу   підштовхну́ла  !

Вони  й  надалі   ідуть шпарко.  
Вже  до   криниці   йти   -   чуть-чуть,
Та  сонця промені   печуть,
І  стало   дуже,   дуже   жарко...

Ніяк   Іванку   не   терпи́ться,
Угледів   він   кози копитце,
По  пруг³  повнісіньке   водиці.
Тож  хоче   ближче   нахилитись

І  з  нього  потайки напитись.

-    Івасю,  брате рідний,  стій  !
     З копитця   воду    пить   не   смій   !
     Бо,   тільки   ти   її    нап'єшся,   
     То   в   козенятко  оберне́шся   !

     Ще  трішки  -  й   буде   вже   криниця.
     По  вінця   доброї   водиці.

Але   Іванко   не   скорився,  
Він  до   землиці   нахилився,
Та  й із   козиного   копитця   
Нараз,   води  тої   напився !

Але  ж   як   тільки   він   напився,
То  в   козеня   перетворився   !!!

Оленка   в  розпачі   гукає  :
-  Івасю,  братику  !? -   Немає  !...
Натомість   бачить   -   козеня  !
Оце така,   брат, маячня  !


Присіла   дівчина   і   плаче,
А  козеня  - навколо   скаче.
Та  їхав мимо   них   купець,
Пригожий   хлопець,   молодець,

Вертався   він аж   із-за   моря,
Побачив,   що   в   дівчи́ни   горе,
Спинився,   чемно   привітав,
Чому   ллє   сльози,   розпитав.    

А   та  Оленка,   наче   квітка,
Прегарна,   мила,  повнолітка !
Тож  хлопець  глянув,  закохався !   
Одразу  ж  і  заженихався  !

         Говорить :   -  Будь   мені   жоною,  
         Ми  козеня   візьмем  з  собою,
         Я  вас  до  хати  приведу,
         Та  й  будем жити  до  ладу !    

         Ми  станем  ра́зом  газдувати,
       Івася  вкупі доглядати  !          
         Я  буду   вік  тебе  кохать,   
      У  сріблі-золоті   купа́ть,

         Забудеш   ти   свою   біду  -
         Життя  за  вас  я  покладу  !...
   
На   ньо́го   дівка   погляділа
-    Дива   ж   які...    -   Отетеріла !
Стоїть   прекрасний   незнайомець,
І    просить...    Просить  під вінець...? !

Нежданий  доленьки  гостинець...
Та  і згодилась  !    Гарний   хлопець !   
Його одразу  полюбила,
Тому  й  ваганням  всім  кінець  !

На  круп  коня  вона  усілась,
На  руки  Йвася  примостила
Й  помчали  верхи  навпрстець  !
Звінчав  їх  в  будень  панотець,

Та  й  стали   жити-поживати.
Вже  не  бідують.   В  гарній хаті,

Із   ними   козеня живе,
І  їсть   і   п'є   з   одної   чашки,
З   сестрою  козлик  той  -   Івашко.
І  в  тому   домі -  все  там  є !

У   них   не   дім   а   повна   чаша,
Бо  справний  газда  там   жиє !


Та  якось   сталось,   що  за   море,
У   справах,   виїхав   купець.

Оленка   з   козликом,   на   дво́рі,
Награлись  вволю а   в   кінець,   
Коли  палити  стало  сонце,
Усілась   прясти   до   віконця.

А   в   лісі,   біля   їх   села,
В   старезній   неохайній   хижі,
Чаклунка   старая   жила.
Бридка́я,   жадібна,   та   хижа.

Відьмачка   заздрісна   була.
І  до   купця   всіх ревнувала,
А  про   Оленку,   як   узнала,
То  аж   казилася,   зі   зла  !

Всім  ближнім  напастей  наслала
Й  орудку  чорну  сланувала...


Личи́ну   дівки   молодої   
Відьмачка  вправно  начепила,
Додала   посмішки благої,
З  люстерком  довго  ворожила.

Та  й  до  купця  у  двір   приперлась,
Підправила  нову́ личину,
За  тим на  лавку,   біля   тину,   
Без   дозволу  підступно втерлась,

Стала   лу́зкати   насіння,
Утерла   піт   з   свого   чола,
І  позабувши   про   сумління,
Ласкаво   мову   повела :

-    Яка   ж   ти   гарна,   молодице.
     Рум'янощока,   білолиця.
     Немає   кращих  від  тебе  !
     День  ясний,   небо   голубе...

     Чого   сидиш  ти  край  віконця,
     Тоді   як  в   небі   сяє   сонце  ?
     Самій   не   скучно  тут   сидіти
     Та на  подвір'ячко   глядіти   ?

А   Оленка   й   викладає  :
-    Та   вдома ж   милого немає...
     Сиджу   саменька,   бо   за   море,   
     Купець   подався   ще   учора...

Відьмачка   ласо   посміхнулась,
Навкруг  уважно   оглянулась,
Чи  ж  бо ніхто   її   не   чує,
Та  й  так ласка́во   пропонує  :

-    То   пі́дем   разом   до   озерця.
     Бо  знаю,   любиш ти  всім  серцем
     У  річці-озері  купатись
      І  на  осонні повалятись...

     Позагоряєм  на  піску,
     Чи  на  траві,  на  беріжку.

     Для   те́бе  по́другою   стану,
     І  все  що  хочеш я   дістану  :
     Помаду,   пудру,   лак  для  нігтів...  -
     Сама  ж  притім ховає   кігті...

Оленка   трішки   повагалась,
Бо  наче  сонечко  сховалось...
Потому   поспіхом   зібрались,
Рученьку   дру́жці   подала,

Та  ще   й   Івасика   взяла
І  втрьох  до  озера   пода́лись.

В   водиці   славно   поплескались
І  на   пісочок   повлягались...
Погода   лагідна  була,
Оленку   трішки   розморило...

Відьмачка  встала,  підійшла
Закляття  в  злобі  шепотіла,
Та  так,  що  сили  відняла,
І  руки   дівчині скрутила.

До   шиї   камінь   причепила,
За  коси  дівчини  вчепилась,
До  бережечка  притягла,
Із   пальця  перстень свій   зняла,

І  дівчині  скоріш наділа.
Потому  - в   воду   опустила...

Сама  там   всілась,   ворожила.
Лице   Оленочки   зліпила,   
Зліпила  тіло,   її   вроду...
Оленкин   одяг   потім   взя́ла

І все   при   тому   чаклувала
Та   довго   зи́рила   у   воду...

Івасик   все   це   споглядав,
Перелякався,   ледь   не   впав,
Але   усе   запам'ятав
Й  чимдуж  до  дому поскакав !


Відьмачка  теж  пішла додому,
Прийшла,   розсілася   в   хоромах,
Що,   де,   в   оселі   відьма  знала.
Бо  так  вона  наколдувала.

Ніхто  каргу в   ній  не   впізнав
Й   нічого   проти   не   сказав...

Купець   приїхав   із-за   моря,
Та   й   не   відчув,  що в  домі   горе,
Бо  відьма так   наворожила,
До   того   ж   -   зіллям   опоїла !

До   рук  нараз його   прибрала,
Бо   приворотом   чаклувала.
То   він   нічого   й   не   дізнавсь.
І   в   жінці   відьму  не впізнав   !

Про   все   лиш  козлик тільки   знав,
Він  до  нестями  сумував  -
Не    спав  Івасик  і   не   їв,  
Лише́нь  до   озера   ходив,

Як  тінь по   берегу   бродив,
і  все  сестричку слізно   звав :

-      Оленко,   сестронько   моя,
       Приплинь,    приплинь на   бережок  !
       На  цей  зелений   моріжок !
       На тебе  тут чекаю   я...

       Приплинь,   сестриченько   моя   !

Про це  відьмачка  як  прознала
То  зразу  запанікувала -

Бо  як   не   є,   а   козлик  -  свідок,
Купчині  зможе  все  повідать...
А  щоб  цього  не  допустить
Потрібно  свідка  з  світу  зжить  !

До  купця  вона  вчепилась,
Та  й  злюща  ж,   буцімто   сказилась :

-     Давай  ми  козлика  заріжем,
      Та  на   роже́н   його   нанижем  !
      Сусідів   в   гості   позвемо́,
      Печеню   го́стям   подамо !

А  той   не   хоче,   бо   козлятко,
Уже  давно  йому  як  братко  !
-   Давай  ми  візьмемо ягнятко...
-   Говорить   їй   - Або   телятко...

Він   довго,    довго не   здавався,
Ніяк,  ні  в  чім не поступався,
Але  ж карга  -  йой  хитра, зла,
Його  ледь  з  світу  не   зжила  !

І  нервував   він, і   бісився,
Та,   врешті-решт,  таки скорився...

Відьмачка  хутко  підхопилась
І   геть  про   все   розпорядилась  -

Кострище,   щоби,   розпалили,
І  воду  в  казанах нагріли,
А  як   водиця  закипить,
То  козлика  у  ній  зварить !

Та  ще  й ножі  щоб заточили,   
І  козенятко   швидше  з'їли !  !  !

Тож  як   дійшла   новина   ця
До   вух  козлятка,   він  купця
Почав   просити   дуже   слізно :
-    Пусти  мене,  докіль не  пізно  !      

     До   озера  дозволь сходити,
      Та  по  травичці   побродити,
     Водиці  чистої попити,
     І  кишечки   собі   промити...

Купець Івася  пожалів,
Він  очі   в   землю   опустив,
Щоправда,   трішечки   вагався
Але  до  озера   пустив.

Івась  по  беріжку   бродив.
Він  дуже,   дуже   побивався,
І   весь  сльозами   обливався.
Сестричку  милу  все   просив  :

-      Оленко,   сестронько   моя,
       Приплинь,  приплинь   на   бережок,
       На  цей  зелений   моріжок   !
       На тебе  тут чекаю   я...

       Врятуй  нас,   сестронько   моя   !

       Уже   кострища   розпалили,
       І  казани на   них   нагріли,
       І  закипіла  вже вода  !
       Тож  скоро  буде вже  біда  !

       Ножі   сталеві справно  точать
       Мене  там  відьма  з'їсти   хоче   !

Оленка,  звісно,  все те   чує,
Але  ж,   сердечная,   бідує   

І  з-під  води   відповідає  :
-      Івасю, мій   браточку   милий,
       Я  виплисти  не  маю  сили...
       Бо  камінь з дна  не  відпускає,

       Міцна  шовковая трава
       І  руки  й  ноги заплела,
       На  самім  дні  тяжкі піски
       На  груди   давлять   як   тиски !

А   відьма   козлика   шукає,
І  де   знайти  його  не   знає,
Тож  гайдука вона  гукає,
Й  бундючно  в  нього  вимагає :

-      Ти  зараз  же  у  ліс  піди,
       І  козеня  мені  знайди !  !  !

А   той,   то  довго,   й   не   шукав,
Усе   про   всіх  він  добре  знав   !
Ще  краще  знав,  ніж  про  себе,
Бо  він раніш  служив  в  СБ   !

Тож  він  до  озера  пішов   
І   козенятко  там  знайшов.
Воно   на   бережку   стояло,
Та  й  сльози   гірко  проливало,

Розпачливо   у   глиб   кричало,
І   все   Оленку   закликало :

   -    Оленко,   сестронько   моя !
       Та  випливи  ж  на   беріжок,
           На  цей  зелений   моріжок  !
         На тебе  тут чекаю  я...

       Спаси  нас,   сестронько   моя   !

       Уже   кострища   розпалили,
       І  казани   на   них   нагріли,
       Кипить,  кипить  уже вода !
       Ось-ось  і   буде   вже   біда !

       Ножі   сталеві вже  готові,   
      Відьмачка  крові  хоче,  крові  !!!

Оленка,  звісно,  все те   чує,
І  плаче,  бідная,   бідує   

Крізь  сльози  так   відповідає  :
-      Івасику,   браточку   милий,
       Я  виплисти   не   маю   сили...
       Бо  камінь з  дна  не  відпускає,

       Міцна  зеленая трава
       Все  тіло  гаддю заплела,
       А  ще  такі  тяжкі  піски...
       На  груди   давлять  як тиски !

Гайдук   почув   це,   побілів,
І  все,  одразу,  зрозумів  :

-    Ну  ти   побач,   що  тут  чини́ться,
     То  мабуть,   відьмі   не   сидиться,
     Карга  знать  знову бавиться...
     Ніяк   стара   не   вдавиться.

Додому,   шви́денько   прибіг
І   тільки   вскочив   за   поріг,
Про   все,   що   бачив   і   що   знав,
Купцю,   негайно,   розказав !

Купець,   відтак,   не   розмишляв,
Увесь   народ,   скоріш,   зібрав.
І  не   шуміли   й   не   кричали,
Мерщій,   до   озера   прийшли.

Баграми дно  порозчищали,
І  сітку  в  воду  завели,

Знайшли  Оленку, врятували  !
Траву,   шовкову,   розв'язали,
З-під  шиї  камінь  відтяли́,
І  пе́рстень   відьмин  той зняли́  !

Водою  чистою умили,
Диха́ння  штучнеє зробили,
І  враз,   як   тільки   перстень   зняли,
Личи́на   з   відьми   зразу  спала   !

Оленка  три рази́ апчхнула.
А  потім   сильно   позіхнула,
Розкрила  очі  й  ожила,
І  стала   краща,  чим   була  !

А  козлик,   з   радості,  три   рази
Окрай   води   перевернувсь,
Потому встав,  і  стрепенувсь,
Ще  тричі  мекнув   і,   одразу,

В  обіймах  рідних  опинився,
І  вже  не  мекав,  не  скакав,
А  сльози  щастя  витирав,
Бо  в  хлопчика  перетворився  !


Відьмачку швидко  заловили,
Щоправда,   трішечки   побили,   
Добряче  боки їй   нам'яли  !
Ще   й   ременями   пов'язали.

А  через   місяць   осудили.    
У кліть  незламну   посадили,
Замок   навісили   з   срібла́  -
То  щоби   відьма   не   втекла.

Щоб  всі  спокійно  спать  змогли,
Аби  малих   не   ображала,
І  більш  нікого не   чіпала,
Їй  сорок  літ  тюрми дали,

А  щоби  більш  не  ворожила,
І  там  бува,  не  чаклувала,
Міцний  намордник  начепили
Ну,  правда,  на  обід  знімали...

                            *         *         *

Дідусь   замовк,   бо   казка   ця
Добігла   врешті   до   кінця,
Тоді   дід   тім'я   почесав,
Чоло   насупив   і   сказав  :

    Потрібно  вам  не   забувати
     З  собою  воду  захопить,
     Як  з  дітьми  будете  гуляти,
    А   потім   можете   ходить  !

    Гуляти   довго   й   не   боятись
    Що може   дехто, із   копитець,
    Води   поганої   напитись   !  
     До  цього  хочу  ще  додати  -
    
    Не   треба   язиком   тіпати,
    Де   чоловік,   чому   сама,
    Чи   є   хтось   вдома,   чи   нема  ?
    Не   треба   всім  такого  знати  !  

Потому  в   повен   зріст   Дід   встав
І   дужим   голосом   додав  :

-      Дівчатка,   милії,   глядіть,
       Свої  секрети  бережіть,
       Не  ляпайте  всім  про  своє,
       Бо  відьми  поряд  завжди  є  !

       Як  хочете  спокійно  жить
       То  з  ними  дружбу  не  водіть  !


Ну,   то   і   я   теж   не   змовчу
І   вас  хоч  трішечки   повчу,
Скажу   всім   тим,   хто   має   вуха :
-   Якщо   Дід   каже  - треба   слухать   !



¹ [i]Медовуха   з   виноградом[/i]  -  пимент  
  (виноградний   меломель),  Pyment   (Grape       Melomel).

²  [i]Копитце[/i]  -  виразний,  глибокий  слід  від  
     копит  тварини  у  снігу  або  землі.

³  [i]Пруг[/i]  -  Верхній  край  якої-небудь      
     посудини


[i]Автором  ілюстрації,  ймовірно,  є Віктор  Чеботарьов (В.  Чеботарев),  оскільки  зображення  використовувалося  в  книзі  казок  1978  року  з  його  ілюстраціями. 
[/i]
                                                                                                       


29.12.2021   -   20.05.2021   р.
28.11.2025    -    01.12.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052786
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2025

Червона шапочка та Сірий вовк.

             
             (  Як  це  було  насправді  )  5+

                             За  мотивами  казки
                                         Шарля  Перро

[i]Виправлено,  змінено  і  доповнено    
в  травні  -    серпні  2025  р.[/i]


 
Жила  собі  на  Прикарпатті  
Десь  на  околиці  села
Побіля  гаю  в  ладній  хаті
Гарненька  дівчинка  мала.

Привітна  як  світ  сонечка  -
Матусі  люба  донечка,
На  вдачу  -  легка  як  пір'їнка
Весела,  сонячна  дитинка  -

Весь  Божий  світ  вона  кохала.
Була  ще  й  рідная  бабуся,
У  дівчинки,  окрім  матусі,
Та  в  них  вона  не  проживала,

А  мешкала  в  другім  селі,
На  власнім  клаптику  землі

В   хатині  гарній  коло  гаю,
Немов  у  раї,  серед  мальв,
Подвір'я  бабці.    Хата  скраю,
За  хатою  -  джерельний  став.

Крізь  ліс  до  дуба  зелено́го,
Через  місток  аж  до  порогу,  
Де  мама  з  донею  жила,
В'юнка  стежинка  пролягла.

По  ній  онучка  пробігала
Коли  бувало  в  гості  йшла
До  бабці  напрямки  з  села,
Але  частенько  зупинялась,

І  чемно  до  звірят  віталась,
Які  окрай  доріжки  грались  -

Жили  там  білки  в  верховітті
Швидкі,  мов  сонечко  руденькі
Край  стежечки  буяли  квіти,
Зайчатка  бавились  сіренькі.

Плело  дівчатко  там  віночки,
З  ромашок  ніжних  та  дзвіночків,
Із  цвіту  золота  кульбаби
І  бігло  знов  прямце́м  до  баби  !

Бабуся  якось  по  неділі,
Червону  шапочку  пошила,
Бо  дуже  внученьку  любила  
Тож  і  змайстрила  на  дозвіллі.

Дарунок  дівчинка  наділа,
Ледь  у  люстерко  погляділа

І  вельми  шапочці  зраділа,
Уподобала  її...    Зразу  !
І  тільки  в  ній  гулять  ходила
Й  дарунком  тішилась  щоразу.

Дражнитись  став  сусідський  хлопчик
Пронозливий,  немов  горобчик  :
-   Червона  шапочка  помчалась  !
Оттак  дражнилка  й  прив'язалась,

Та  й  прізвиськом  їй  милим  стало.
І  згодом  всі  вже  так  звертались.
Дівча  на  те  -  лиш  посміхалось,
Бо  й  люба  матінка  так  звала...

Тож  якось  зраночку  матуся
Ладнала  кошик  для  бабусі.  

Поклала  з  печі  пиріжків,
Горнятко  свіжої  сметани
Та  ще  й  гаряченьких  млинців,
Таких,  що  прямо  в  роті  тануть.

Встелила  рушничок  розшитий
Щоб  гарно  кошик  був  укритий
Гарненько  доню  наряджала
Ще  й  на  доріженьку  повчала  :

[img]https://xn--80aaukc.xn--j1amh/chervona_shapochka/4.jpg[/img]

-    Послухай,  донечко,  біжи,
    По  цій  стежині  через  гай
     Бабуні  кошик  передай,
     А  ще  -  прибратись  поможи,

   І  довго  в  бабці  не  гуляй
   А  будеш  йти,  то  пам'ятай  :

     У  лісі  всяке  може  статись  -
     Там  може  бути  хижий  звір
     Тож  треба  пильно  озиратись...
     Та  ти  ж  не    смійся...  Ти  повір  !
   
     По  стежечці,  моя  дитино  ,
    Іди  швиденько,  без  зупину  !
    Окрай  стежини  не  тиняйся  
    І  без  потреби  -  не  спиняйся  !

    Ніде,  ні  з  ким  не  розмовляй  !
     В  гаю  з  звірятками  не  грайся,
    А  ще  -  скоріше  повертайся  !
     Хіба  що  -  квітів  назбирай...

     І  манівця́ми  не  ходи,
  Додому  по  стежи́ні  йди  !

Червона  шапочка  зраділа,
У  руки  кошик  підхопила.
Відтак  -  статечно  так  пішла,
Бо  мама  їй  у  слід   гляділа.

Але,  як  вийшла  на  стежину,
То  вже  помчалась  без  зупину  !
По  стежці  жваво  тупотіла  !
Бо  дуже  там  гулять  любила...

Легенький  кошик  з  пиріжками,
У  кронах  десь  -  свистять,  співають,
Більчатка  радісно  стрибають...
Біжить  стежина  під  ногами  !

Ласкаво  вітрик  обвіває
І  сонечко...  Так  ніжно  сяє...

Спокійно  й  тихо  все  кругом,
Лиш  шелест  листя  в  вишині...
Крокує  підстрибки,  бігом,
Зненацька  звідкісь,  з  гущини,

На  стежку  вийшов  сірий  звір  !
Та  не  злякалася,  повір,
Бо  він  привітну  мав  личи́ну,
Як  пан  розлігся  на  стежині,

[img]https://xn--80aaukc.xn--j1amh/chervona_shapochka/5.jpg[/img]

Дівча  побачив,  враз  зібрався,
Навкруг  уважно  оглянувся,
А  потім  лагідно  всміхнувся
І  дуже  чемно  привіта́вся  :

-   Червона  шапочка,  привіт  !
-  Панотче,  здрастуйте  !  -  В  одвіт.  

Звірюка  ледь  не  розсміявся  :
-    Оце  удача...  Ясен  світ  !
    Гляди,  яке  дівча  попалось,
    Смачненький  буде  мій  обід  !

А  сам  їй  квіточку  дарує
У  очі  зирить...  Щось  хитрує...
Дівча  й  не  знало,  що  хижак
Рішив  поснідать  нею...  Так...

Давно  точив  на  неї  зуби...
Та  чути  в  гаї  перегук,
А  потім  гамір,  сильний  стук  -
То  ліс  рубали  лісоруби  !

-  Ого  !...    На  стежці  зась  її  чіпати,
   Бо  можуть  тут  мене  спіймати  !  -

Вовчисько  так  собі  гадає  :
-  Червону  шапочку  зловити  
     У  лісі  змоги  вже  немає  ...
     Десь-інде  треба  це  зробити  !  -

Тож  він  ласкаво  так  питає  :
-      Куди  ти  йдеш,  я  може  знаю  ?      
       Давай,  додому  проведу...
       А  то  -  й  дорогу  прокладу...

-      Та  недалеко,  за  ліском,
       Від  лісу  перша  бабці  хата.    
       В  дворі  у  неї  -  кіз  багато  
       А  дворик  -  прямо  за  садком  !

       Бабусю  всі  там  добре  знають,
       Стареньку  люблять  й  поважають  !
           
       Несу  бабусі    пиріжків,
       Горнятко  свіжої  сметани
       Та  ще  й  гаряченьких  млинці́в,
       Таких,  що  прямо  в  роті  тануть.

-      То  добре.    -  Каже  вовк  :    -  Дивись,  
       Навколо  стільки  ніжних  квітів  !
     Чому  ж  ти  квапишся  ?    Спинись  ?!
     Бо  це  ж  найкраще  місце  в  світі  !    
       
     Ти  можеш  тут  сплести  віночок,
     Якщо  хвилиночки  не  жалко  ...
       Гляди,  он  синенькі  дзвіночки,
       Он  там -  ромашки,  тут  фіалки.

     Тож  дружняя  тобі  порада   -
     Букет  бабусі  назбирай  !
     Казкові  квіти  !  Вибирай  !
     Старенька  буде  дуже  рада...

     Прикрасить  ними  бабця  хату  !
     Ну,  я  побіг,  бо  справ  багато,

А  сам  -  прямісінько  до  баби...
Та  по  ромашках  !    По  кульбабах,

Геть  навпростець,  крізь  терени́,
До  дому  бабоньки  побіг  -
Через  кущі  та  бур'яни  !
Прибіг  і  всівся  на  поріг...

Сидить  на  ганочку  чекає,  
Та  й  сам  до  себе  промовляє  :
-    Кишки́  у  пузі  марші  грають,
       Дівчиська  бачу  щось  немає  ...
    
     То  ж  треба  якось  йти  до  хати  -
       Там  може  ще  чимсь  поживлюсь,
     Допоки  дівчинки  діждусь...
       Навіщо  ж  тут  її  чекати  ?!

[img]https://xn--80aaukc.xn--j1amh/chervona_shapochka/7.jpg[/img]


Відтак  лапище  вовк  підняв:
-    Тук-тук...  -  
Навкі́л  рознісся  грізний  стук  !
Тихенько  так,  у  двері  грюка...  
-    Хто  там  ?    -  
Бабусі  ледве  чути  гук...

А  вовк  голодний  був  звірюка,
Тож  аж  дрижак  його  пройняв

І  слина  з  пащеки  точить  :
-   Та  внучка  ж,  ти  хіба  не  знаєш  ?
Вовк  тонким  голоском  ричить  :
-    Червона  шапка,  що  питаєш  ?

       Приніс  гаряченьких  млинців...  ...
       Ще  й  двійко  ситих  баранців,
       Таких,  що  прямо  в  роті  тануть.
         І  кошик,  ще  чогось...    Сметани  !

А  бабця,  як  прийшла  з  двора,
То  в  ліжечку  якраз  сиді́ла.  
Вже  й  згорблена  і  посиві́ла,
Глухенька,  бо  уже  стара...

Про  внучку  думала  якраз
А  як  почула,  то  зраділа:

-    Та  чую,  внученько,  я  знаю  !  
     Он  там  мотузочка  -  тягни  !
     А  потім  клямочку  нажми  -
     Давно  на  тебе  я  чекаю  !

Тож  вовк  мотузку  потягнув,
А  потім  клямочку  натис,
Мерщій  у  хату  прошмигнув,
І  над  старенькою  навис  !

На  неї  хижо  подивився,
Щоправда  трішечки  скривився,
Пащеку  ширше  розверзнув
І  бабцю...  Боже  !    Проковтнув  !!!

А  сам  на  ліжечко  улігся,
Та  навіть  двері  не  замкнув.
Бабусин  чепчик  натягнув
Й  по  вуха  ковдрою  укрився.

Ще  й  окуляри  приладнав
І  на  стареньку  схожим  став...

Тим  часом  внучка  в  ліс  зайшла,
Букет  розкішний  назбирала
Та  ледве  стежечку  знайшла,
Бо,  захопившись,  заблукала  !

А  як  знайшла  -  прямки  помчалась  !
Бігом  !    Ніде  не  зупинялась,
Мерщій  до  бабиної  хати,
Хоч  квітів  скрізь  там  так  багато  !

З  букетом  квітів  й  пиріжками,
З  горнятком  свіжої  сметани
Й  такими,  що  у  роті  тануть,
І  ще  з  гарячими  млинцями,

Швидким,  нестримним  вітрюганом
До  бабці  в  двір  вона  влетіла  

І  в  двері  затарахкотіла:
-    Тук-тук...  !    Тук-тук...  !    -    
Рознісся  в  хаті  дрібен  стук,
Дівча  бадьоро  в  двері  грюка  !
-    Хто  там  !?  -    
З-під  ковдри  ледь  долинув  звук...

-    Бабусю,  я  -  твоя  онука,
     Щодуху  я  до  Вас  летіла  !!!

     Вам  склала  мама  до  стола
     Смаколиків  !      Я  принесла  
     Горнятко  свіжої  сметани
     Та  ще  й  таких,  що  в  роті  тануть...
     Гаряч...
       
Довгенько  Вовк  її  чекав...
Тож  слухать  більше  -  не  стерпів,
Дівчатко  грубо  перебив
І,  з  нетерплячки,  прогарчав:

-    Ех,  внученько,  я  б  тебе    зз...ї..  
     Тьху  !

     Отам  є  мо́туз...  Потягни  !
     Потому  -    клямочку  нажми...

Онучка  хутко  потягнула
А  далі  -  клямочку  натисла,
В  руках  міцніше  кошик  стисла,
І  притьма  в  хату  дременула.

Та  й  привіталась  дуже  чемно.
Одразу  ж  лампу  засвітила,
Бо  щось  було  в  кімнаті  темно  -
То  бабця,  штору  опустила...

Новеньку  скатерку  встелила,
У  глечик  квіти  помістила,
Поближче  до  віконечка,
Матусі  люба  донечка.

На  лавці  трішечки  прибрала,
На  стіл  дістала  передачу,
А  потім,  щоби  бабцю  бачить,
Тихенько  коло  ліжка  стала.

[img]https://xn--80aaukc.xn--j1amh/chervona_shapochka/8.jpg[/img]

Млинців  у  по́стіль    подала  -
Така  газдинонька  мала...

Та  тільки  в  ліжко  подивилась,
Одзразу  ж  дуже  засмутилась,
Бо  щось  з  бабусею  -  не  так,
А  що  -  не  втямить  їй  ніяк  !

Збагнуть  не  може,  що  це  значить  !
Бо  окуляри  й  чепчик  бачить  !
Мабуть  то  бабця  її  люба...
Але  ж,  які  великі  зуби  !

Це  трішки  дівчинку  лякає...
Вона  ще  ближче  підступилась,
У  Вовчу  морду  подивилась  -      
Не  так  щось  бабця  виглядає  !

І  так  вона  й  не  зрозуміла,
Що  чепчик  той  -  не  бабця  вділа...

Тож  погляд  вище  переводить  -
Та  й  бачить  -  вуха  на  маківці...
Вона  очей  своїх  не  зводить  :
-   Бабусю,  нащо  на  голівці,
    У  Вас  такі  великі  вушка  ?

А  Вовк,  розлігшись  на  подушках,  
Лаписьком    поза  вухом  чуха,
Хрипливо  мовить  до  малючки  :
-   Це  щоб  тебе  уважно  слухать,  
    Моя  ти  солоденька  внучка  !

Червона  шапочка  знітилась,
У  вирла  вовчі  подивилась,
Та  й  так  тихе́сенько  шепоче  :
-  Чого  на  Вашому  обличчі,
    Такі  страшні  й  великі  очі  ?

А  Вовк  на  внучку  поглядає,
В  жадо́бі  слину  вже  глитає,
А  дівчинці  в  одвіт  бурмоче  :
-   Моя  ж  ти  внученька  хороша,  
    Бо  краще  бачить  тебе  хочу  !

Онучка  враз  зніяковіла,
Низе́нько  очі  опустила
Узріла  лапи...  Вовчі,  дикі...
-   Чому,   бабусенько,    -  питає,
-   І  руки  в  Вас  такі  великі  ?

Личину  бабці  Вовк  зриває  
В  пориві  дівчинку  схопити  !
Гарчить  -  не  в  силах  говорити:  
-   Дитинко,  щоб  тебе  спіймати
    І  дуже  міцно  обійняти  !  !  !

Червона  шапочка  злякалась,
Ледь  відсахнулася  від  згуби
Відтак  нажахана  спитала  :  
-   Чого  ж,  бабусю  моя  люба,  
    У  вас  такі  гострющі  зуби  ?!

У  вовка  в  горлі  рик  клекоче,
Схопився  з  ліжка  він  швиденько,
Вчепився  в  дівчинку  й  регоче  :
-    Щоб  їсти  вас...  Таких  маленьких,
       Смачних  дівчаток  солоденьких  !  !  !
      Ха-Ха-Ха  !  !  !

До  внучки  нижче  нахилився,
Довкола  ще  раз  обдивився,
Пащеку  ширше  розверзнув,       
Дівчатко  миле  проковтнув,

А  потім  в  ліжко  завалився,
Бо    дуже  сон  його  зморив.
Чуть-чуть  рядниною  прикрився,
Гикну́в,  зівнув  та  й  захропів

Та  ще  й  так  гучно,  що  той  хропіт  
На  все  село  навкруг  стелився...
Бо  вовку  ласий  сон  наснився
І  стало  все  йому  не  в  клопіт  -

Як  пан  в  постелі  розвалився
І  звідти  драпать  не  хотів  !

Але  так  сталось,  що  в  той  час
Обабіч  чистої  криниці,
Ішов  по  вулиці  якраз,
На  полювання  гурт  мисливців.

[img]http://www.poetryclub.com.ua/upload/photoalbum/74ab5915792ecacd88a00a6481f6449d[/img]

Очільник  гурту  -  вуй  Василь.
Мав  чорний  каптур,  чорний  чуб,
Удатний,  мудрий  дуже  сильний...
Та  ще  й  кремезний,  мов  той  дуб  !

Високий,  файний, кучерявий,
І  хлопець  славний,  дуже  бравий,
Від  Бога  гарну  вдачу  мав,
У  досвіт  сонечка  вставав,

Любив  дітей,  а  ще  -  природу,
Охоче  всім  допомагав,
Коли  прийшлось  -  шерифом  став,
Не  в  жарт,  до  служби  давши  згоду.

В  селі  усіх  він  добре  знав
І  за  порядком  наглядав  !

Напроти  бабиної  хати  
Василь  спинивсь  коло  воріт.
Присів,  затих  став  мізкувати...  
І  вгледів  раптом  вовчий  слід  !

Тихенько  попросив  стояти
І  став  чутливо  прислухатись  -
Кріз  шум  дерев  і  милий  спів,
Огидний  хропіт  долетів  !

Тоді  він  тихо  каже:   -   Братці,
     Щось  баба  дивно  так  хрипить...
       Можливо  в  неї  щось  болить...?
       Тут  щось  не  так  у  крайній  хатці  ...

До  неї  варто  в  дім  зайти
 І  може  якось  помогти,

Та  й  увійшли  до  бабці  в  хату.
На  скатертині  -  квіт  багатий,
Горнятко  свіжої  сметани,
Й  таких,  що  прямо  в  роті  тануть,

Гора,  гарячих  ще,  млинців
І  повна  миска  пиріжків...
А  ще  -  у  ліжку  хтось  лежить
Та  так  хропе,  що  дім  дрижить  !

Мисливці  тишком  підійшли  -  
В  постелі  міцно  сірий  спить,
А  з  під  ряднини  -  хвіст  торчить  !
Рядно  брутально  потягли,

А  той  і  вухом  не  веде  :
-   Ага,  вовчара, ось  ти  де  !

То  хлопці  враз  його  скрутили,
Зубасту  пащу    розімкнули,
Ліхтариками  присвітили,
І  прямо  в  пузо  зазирнули  !

А  там  у  вовка  в  животі,  
На  самім  дні,  на  видноті,  
Сидять:   бабуся,  козеня,
Зайчаток  троє,  дві  корови,

Мале  зелене  жабеня,
А  там  і  внучка  виглядає  -
Тремтить  -  на  поміч  все  чекає,
І  всі  вони  -    живі-здорові  !

Сидять  і  плачуть  в  темноті,
В  бездоннім  вовчім  животі...

У  пузо  хлопці  зазирнули,
І  плач  тихесенький  почули,
І  дуже  й  дуже  розгнівились  -
Ледь  сіромаху  не  прибили  !

Вовчисько  з  ляку  весь  зібгався,
В  куток  під  лавкою  забрався.
Його  мисливці  міцно  взяли
Та  й  чоботом  під  зад  піддали,

Ще  й  догори  перевернули,
І  вельми  сильно  трусонули  !
Тоді  із  вовчого   нутра,
У  білий  світ,  як  із  відра,

Зайчатка  випали,  корови,
Одне  маленьке  козеня,
Дрібне  зелене  жабеня,
Червона  шапочка  і  бабця...

[img]http://www.poetryclub.com.ua/upload/photoalbum/c3617e13ca6f32580f98141a6da64427[/img]

В  траву  беркиць  -  яке  ж  то  щастя  !
Притому  всі  -  живі-здорові.

В  кайданки  вовка  закували,
Через  подвір'я  провели,
У  автозак  запакували
І  до  звіринцю  повезли.

Та  й  засадили  його  в  клітку...
Всім  на  показ...  Зокрема  -  діткам  !
Щоб    дітки  знали,  що  хижак
Той  -  вовк.    І  виглядить  він  так  !

[img]https://studfile.net/html/2706/999/html_fSMbHDtc_k.Hry4/img-j1U2Fa.jpg[/img]

Щоб  знали,  хто  на  вас  пантрує,
На  стежку  крадькома  виходить,
Розмову  влесливо  заводить
І  навіть  квіточку  дарує.

Не  довіряли  щоб  таким  -
Завжди  голодним  й  дуже  злим  !


Ще,    любі,  хочу  вам  сказати,
Усім  -  великим,  і  малим:
-    У  лісі  можна  заблукати  !
     Не  варто  в  ліс  ходить  самим...

     Ніякий  вовк  не  має  знати
     До  кого  йдеш,  у  котру  хату,
     Хто  де  працює,  з  ким  живеш
     І  що  ти  в  кошику  несеш...

     Якщо  вже  по  стежині  йдеш,
     То  в  ліс  далеко  не  відходь,
     Розмов  з  вовками  не  заводь
     Бо  злих  пригод  собі  складеш  !

     Будь  обережним,    не    хи-зуй-ся  !
     Затям  -  з  чужими  не  спілкуйся,


     Чужим    -    не  довіряй    своє,
       Бо  звірі  всякі  поряд  є  !


[i]Фотоколаж  автора[/i]
   

   04.12.2020  -  18.05.2021  р.
   31.05.2025  -    01.09.2025  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047170
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2025

Купаючись в сонці й небес синяві

[i]Виправлено,  змінено  і  доповнено    в  травні  2025  р.[/i]
         
         
Купаючись  в  сонці  й  небес   синяві,
Додому  бреду,  по  зеленому  лузі.
Чалапаю  босий,  по  стятій  траві,
Піснями  поло́хаю  птаство  в  окрузі  !

Спеко́та  зморила...  Ні  вітру,  ні  хмар...
Розсипало  сонечко  сяючий  жар,
Повітря,  безжалісно,  день  розпалив,
Гарячим  диханням  всю  землю  сповив.

Покосу  солодкий,  п'янки́й,  аромат,
Собою  неначе  весь  світ   заповня́є,
Нечутно  лелека  в  блакиті  ширяє...
Цвіркунчики  бризками  при́тьма  летять  !

Метелики,  па́рами,  в танці  кружляють,
Ідилія,  спокій,  цикади  дзвенять  !

Злетів,  поміж  кві́тами,  джміль...  Загудів,
Здавалося  -  впало  все  в  ніжну  дрімо́ту,
Забулися  при́страсті,  сум  і  скорбота...
Втім,  жайворон  співом  мій  слух  полонив.

Піднявшись  до  сонця,    маленький   артист,
Перлинками,  трелі  навкру́г  розсипає.
Маестро...  Блискучий,  казковий соліст,
Чаруючим  звуком  весь  світ  заповняє  !

Не  квапивсь  нікуди.  В  траву  впав  на  спину,
Свій  погляд  уту́пив  в  небес  глибочі́нь...
І   марив  злетіти,  земне  все  покинуть,
Ширяти  між  хмарок,  гайнуть  в  височінь  !

В  тих  мріях  я  птахом  над  світом  полинув,
Й  не  ві́дав  -  коротка  ж  та  хвилька  покою...
Краєчок  небесний,  вже  морок  поглинув
Імлою  зловісною,  мов  пеленою  !

Я  вмить  підхопився  та  й  швидше  в дорогу  !
Пітьма  стрімко  суне  в  небесну  лазур,
Тож  треба  мерщій  налягати  на  ноги  -
Додому  скоріш,  щоб  не  втрапить  в  грозу  !!!

Легесенький  вітер  зніче́в'я  з'явився,
Споквола  піднявся,  з  травою  погрався...  
Повіяв  ліниво,  нараз  збадьорився,
Сердито  подув  -  і  чимдуж  розгулявся  !

А  хмара  давно  небокрай  вже  закрила...
Зненацька  все  вщухло  -  повітря  як  скло,
І  ковдрою  тиша  все  раптом  накрила,
Та  гуркоти  грому,  здалік,  донесло...

Замовкли  цвіркунчики,  стихли  цикади.
Нечутні  небеснії  співи,  рулади  -
Десь  жайвір  затих  у  небесних  глибинах...
Листочок  застив,  не  тремтить  на  осині.

Заклякли  дерева  у  смутній  тривозі,
А  я  не  іду  -  я  біжу  по  дорозі  !
Природа  застигла,  немов  край  могили...
Та  ніженьки  легкі  і  мчусь  я  щосили  !

Повіяла,  втім,  з-попід  хмар  прохолода  -
Так  бажана  в  спеку  таку...  Насолода...
Обличчя,  немов  літня  ніч,  освіжає...
Картина  ж  небесна,  не  в  жарт,  вже  лякає  !

Бо  морок,  могильний,  півнеба  відтяв,
Та  так,  що  всю  синь  пополам  розкрая́в  !
Над  світом  сяйнула  стрімка́  блискавиця,  
Хитнулась  земля  -  гуркотить  громовиця  !

Вітрисько  сказився,   став  зовсім  затятий  !
Доріженьку  пилом,  нараз  заклубив  !
А  вихор,  вхопивши  жмут  листя,  завзято,
Аж  десь  в  піднебессі  його  закружив  !

Краплинками  дощик  упав  на  траву,
На  плечі  мої  і  стерню  лугову...
Накинувся  ливнем  і  тут  же  відстав,
Розси́пався  градом,  і  враз  перестав...

Понурим  свинцем  небеса  затягнуло...
Під  хмарами  морок  бурлить  і  клекоче  !
Небес  синяви  уцілів  лиш  кусочок,
А  сонце,  мабу́ть,  у  пітьмі  потонуло...

Хмарища  пливуть,  громіздкі  і  холодні.
Все  сунуть  й  клубочать  в  небесних  вітра́х.
Над  світом  панують,  похмурі  і  злобні,
Віщують  жахіття,  негоду  і  страх  !

А  ще  й  буревій  розшалівсь,  як  назло  -
Осини  гілляку,  із  тріском,  зірвало  !
Копицю  розкидало  і  розметало.
І  мороком,  щільним,  навкруг  облягло...

Берізка  за  землю  корінням  вчепилась,
Тремтить  вся  і  стогне,  на  буйнім  вітру́.
Осинонька,  аж  до  землиці  схилилась,  
Стоїть,  надломилася  та,  не  змирилась  !

Ніяк  не  здається  лихо́му  вихру́  !  

В  ревучому  мороці  -  жах  первозданний...
Розкраяло  світ  -  блискавиця  палає  !
А  вітер,  скрутившись  униз,  як  примарний,
Вже  хоботом,  з  хмар,  до  землі,  проростає   !

Звивається  хобот,  немов  хижий  спрут   !
Реве,  як  скажений,  все  крутить  і  нищить
Когось  він  шукає,  все  нижче,  і  ближче  !
Ще  хвилька,  ще  мить...  І,  о  Боже  -  він  тут  !!!

Поривом  зриває  з  корінням  осинку,
Висмикує  вітром,  немовби  травинку !
Неначе  билинку,  підтяло  соснину,
Та  так  і  пожбурило...  Прямо  в  бистри́ну  !...

Загу́ркало  громом  -  помилуй  мя  Біг  !   
Стрясає  всю  землю  !...  Збиває  із  ніг  
Вітрище  колючий  !    Не  можна  вдихнуть  !
Очей  не  відкрити,  не  можна  й  зирну́ть  !

На  землю,  потрібно  би,  падати  ниць  !
Прижатись,  обвити  і,  може,  спастись...
Як  матір  обняти  і  міцно  тримать  !
Зубами  вчепитись  і  не  відпускать  !
               
Корінням  у  неї,  нараз,  прорости,
І  бурі  не  дати  у  вись  піднести...
         
         
Та  вихор,  буремний,  як  гі́рська  вода
Хитнув,  підштовхнув  і  упасти  не  дав...
На  крилах  жорстоких,  у  небо,  підняв
І  зе́млю,  у  мене,  навіки  відняв...

Таке  й  не  примариться  -  знагла  злетіти...
-    О,  Господи  !    Змилуйсь...!  Так  хочеться  жити  !
У  дикому  реві,  беззвучно  кричу...
Та  в  ревищі  вітру,    Госпо́дь  не  почув
       
І  жити  відміряв  -  допоки  лечу...
             
             
Мелькають   видіння,  а  може  то  снить  ?
Життя  промайнуло  в  останнюю  мить...
Перед  очима  -  життя  всі  картини  !
Ось  -  я,  ще  дитина,  а  ось  -  молодець  !

А  ось  я  -  в  обі́ймах  палко́ї  дівчи́ни...
А  далі  -  цей  вихор  ?   І,  ма́буть,  кінець  ?...
Скінчи́лись  видіння.  Останняя  мить  -
В  ній  жайвір  прощально  під  сонцем  бринить...

Наразі,  вже  миті,  як  краплі  сплили...
Лише́нь  пустота,  та  ще  -  зойкіт  землі,
Коли,  до  її,  доторкнулося  тіло...
І  зникли  й  хороші,  і  спогади  злі...

Лежу  я  покійний,  уже  бездиха́нний...
Закі́нчилось,  раптом,  буденнеє  діло...

І  душенька  бідна,  напевно,  востаннє,
На  світ  цей,  буремний,  ще  раз,  погляділа,
Поли́шила  землю  й  страшний буревій,
У  вись  піднялася,  спочатку  несміло,

А  потім,  до  суду  господнього,  змила...
Купаючись  в  сонці  й  небес синяві  !
             
         
12-19.03.2021  р.
05-27.05.2025  р.
         
         
         [b][i]Для  тих  моиїх  Читачів,  яким  фінал  цього  вірша  не  до  вподоби,  бо  занадто  депресивний,  похмурий  і  песимістичний,  пропоную  інший  фінал  -  із  щасливою  розв'язкою.  Про́шу  :[/i][/b]
[i][/i]              
...
           
А  ось  я  -  в  обі́ймах  палко́ї  дівчи́ни...
А  далі  -  цей  вихор  ?   І,  ма́буть,  кінець  ?...
Скінчи́лись  видіння.  Останняя  мить  -
В  ній  жайвір  прощально  під  сонцем  бринить...
           
         
[b]Наразі,  вже  миті,  як  краплі,  сплили́...
Лише́нь  пустота...  А  ще  -  подих  землі́,

Бо  вишвиргнув  вихор    мене  з  буревію  !!!
Лежу  я  в  копиці  і  встати  не  смію,
Обнявши  берізку...  Нараз,  розумію  -
Живий...  Не  скінчи́лось  буденнеє  діло...

І  душенька  злякана,  просится  в  тіло,
Купаючись  в  сонці  й  небес   синяві...[/b]
             

[i]Дякую  за  увагу.  
Родвін.[/i]          


Фото   [i]https://stihi.ru/pics/2012/05/05/5943.jpg[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039801
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2025

Завірюха і ведмідь. Казочка

[i]Виправлено,  змінено  і  доповнено    в  квітні  2025  р.[/i]


Весна  набухшими  бруньками,
Прийшла  нарешті  в  зимній  сад,
Пройшлась  замерзлими  стежками
Й  давай  скоріш  наводить  лад  !

Сніжок  останній  розтопила,
Земельку  щедро  відігріла,
Уважно  глянула  на  став  -
Чи  є  ще  лід,  чи  вже  розта́в  ?

Туманом сивим  оповитий,
Дзюрчить  руча́єм  талий  сніг  -
Зимовий  час  своє  добіг...
А  Дід  Мороз  несамовитий

Ледь  зранку  хрускає  з-під  ніг  -
Він  в  сплячку  бідненький  заліг...

В  прогалині,  як  перли  -  квіти...
Пробившись  через  жухлий  сніг,
Казкові,  милі  первоцвіти
Красуються,  як  в  дивнім  сні...

Весна  ж  бо  часу  не  марнує  -
Від  серця  всім  тепло  дарує,
І  разом  з  сонцем,  з  вишини
Промінчик  простягла   мені  !

Зманила  в  гості  теплий  вітер,
А  щоб  лунав  пташиний  спів,
Зазвала  з  вирію  птахів  :
-   Додому  час  усім  летіти  !

    У  рідний  край  !   Пісні  співать  !
    Концерт  в  гаю  вже  час  давать  !

Одна  нахабна  Завірюха
Веде  себе,  як  хуліган  !
Весни  зухвала  геть  не  слуха...
Танцює  зимній  свій  канкан,

Як  тільки  Ве́сна  відвернеться  !

Ніяк  вона  не  схаменеться,
Хурделить  сніг  на  ніжний  цвіт   -
Завіять  хоче  цілий  світ  !

Та  стрілась  з  вітерцем  гарячим  -
Ой,  як  же  він  її  обняв  !...
І  ще  б  лиш  трішки  -  і  здолав,
Гарячим  подихом  юначим  !

Ледь  вирвалася  -  не  спіймать
І  га́йда  в  ліс  -  скоріш  тікать  !

Метнулась  з  страху  по  дорозі,
А  потім  -  через  бурелом  !
І  опинилася  в  берлозі,  
З  ведмедем   за  одним  столом.

-  Послухай,  друже  косолапий,
   Єсть  діло...  Добре  дам  на  лапу...
   Берлогу  здай,  щоби  пожить...
   Та  літо  якось  пережить  !

Ведмідь  второпав,  хоч  спросоння,
Що  діло  вигідне.  Зопа́лу
Ціну  заправив...  Ой,  чималу  !
Й  угоду  склали...  Двохсторо́нню  !

То  я  скажу  вам,  щоб  ви  знали
І  навіть  друзям  розказали:

-  Допоки  літечко  стояло
   І  осінь  золотом  буяла,
   В  берлозі  завірюха  спала,              
   По  вуха  вкрившись  одіялом  ...
         
                             *              *              *

Та  час  пройшов,  тепла  не  стало,
Птахи  у  даль  подались,  в  вирій...
То  дощ,  то  сніг...  Всі  фарби  сірі...
Ось  і  зими  пора  настала  ...  

                             *              *              *

У  темнім  лісі,  при  дорозі,
Де  непролазний  бурелом,
У  теплій  затишній  берлозі,
З  ведмедем    за  одним  столом,

Сиділа  сонна    завірюха,
І  їй  ведмідь  бурчав  на  вухо
Щось  про  угоду  двохсторонню...
То  ж  бідненька  вона,  спросоння

Ніяк  не  в  силах  зрозуміти  :
-  Про  що  це  він  весь  час  бурмоче  ?  
   Ну  що  ж  від  неї  він  так  хоче  ?
   І  має  що  вона  робити  ...  ?

Продовжував  бубніть  Ведмідь  :
-  А  то,  таких  як  ти  я  знаю  !
   Клялась  ти  щедро  заплатить,
   А  як  прийшла  розплати  мить,
   Шукай-свисти  тебе  по  гаю...  !

Вона  второпать  не  могла  :
-  Який  ще    борг  сплатить    пора  !  ?
Ведмідь  нахнюпився  й  ричить  :
-  Комірне  час  прийшов  платить,

   І  краще  мене  не  гнівить  !
   Бо  миттю  вижену  з  двора  !

   Ти  ж  бо  літо  все  проспала,
   Спеки  справжньої  й  не  знала  !
   То  кажеш,    голова  болить  !  ?
   Комірне  нічим  заплатить  !  ?

   Про  що  ж  ти,  миленька,  гадала,
   Коли  угоду  ту  складала  ?

-  Послухай,  друже  косолапий,      
   Та  згодна  я...  Давай  брат  лапу...    
   Ось  зараз,  зараз,  розплачу́ся...
   Лишень  від  сну  розворушуся  !

І  потихеньку  повернулась
Та  й  до  дверей...  Ледь-ледь  дмухнула
І  двері  рипнули,  розкрились,
А  за  дверима  -    білим-біло...

-  То  що  ж  це  я...?  Невже  проспала  ?
   Он  снігу  ж  бо  понасипало...
   А  хто  ж  у  нас  тут    на  порозі,
   Як  вартовий  стоїть  в  берлозі  ...?  

   Та  це  ж  ведмідь...  Щось  я  забула...
   Та  лишень  мимоволі  чхнула,
   Як  тут  ведмедя  хитонуло,
   А  потім  із  барлігу  здуло...

Він  вилетів,  перевернувся
Ще  й  в  кучугуру  носом  вткнувся  !
В  снігу́  увесь,  засніжив  очі,  
Вже  і  комірного  не  хоче...

Отут  вона  все  й  пригадала  -
І  як  від  вітерцю  втікала,
Та  й  до  берлоги  як  прибилась,
Й  на  літо  як  тут  прихистилась  ...

Тож  підійшла,  сніг  обтрусила,
Клишавого  перепросила
Ще  й  гри́вню  золоту  дістала
І  у  ведмежу  лапу  вклала

Та  й  провела  його  в  берлогу...
Відтак  пішла,  але  з  порогу  
Сказала  тихо,  на  прощання,
На  вушко,  ось  таке  повчання  :

-  Ти,  взимку,  в  лісі  не  гуляй
   І  свій  барліг  не  полишай  !
   Побудь,  всю  зимоньку,    вві  сні...
   То  ми  й  зустрінемсь  навесні  !...

                                       *              *              *

А  потім  в  танці  закружляла...
Спочатку  все  припорошила,
Галуззя  трішки  наламала,
І  вхід  в  берлогу  притрусила,

Піднісшись  в  вись,  аж  понад  над  лісом
Зчинила  снігову  завісу...
До  долу  верховіття  хилить,
Та  ще  й  надривно,  й  тужно  квилить  !

А  вже  за  мить,  зібравши  сили,
Вона  завіяла  світ  білий  ...
Мов  сірники,  гілки  ламає,
Зчинився  тріск,  немов  стріляють  !

Тріщить  похилена  осина,
Стражда́є  зламана  соснина  !
Зростає  куча  бурелому
Але  хурделиця  невтомна  -

Їй,  невгамовній,  все  ще  мало  -
Вже  аж  до  хмар  вона  дістала,
І  завертіла  круговерть,
Всіх  налякала,  прямо  всмерть  !

І  заревіла,  й  загуділа,
І  сонце  геть  ущент  закрила,
Світ  Божий  з  ху́ґою  змішала,
Ще  й  кучугур  понагортала  !...

Невтомно  сипле  сніг,  щосили  !
Шляхи  всі  -  вще́рть  позамітала  !
І  шкоди  по́спіль  наробила...
Ой,  та  й  не  трішечки...  Чимало...

Лиш  через  три  доби  стомилась,
Ще  покружляла  і  спинилась,
Все  обдивилась  дуже  строго
Своїм  зірким  хазяйським  оком  :

-  Мабуть  гайну  я  до  берлоги,
   Хоч  треба  ще  було  б  кружляти...
   Там  спить  дружо́к  мій  клишоногий...  
   Під  теплий  бік  я  вля́жусь  спати...

   Диви...  А  люд  який  завзятий  -
   Одазу  ж  взяв  до  рук  лопати
   І  чистить  старанно  дороги  !...
   Та  ще  завію...  Ради  Бога  ...



Микола  Кицун
07.12.2023  -  21.04.2025  р.

[i]Фото      https://st.violity.com/auction/big/auctions/89/1/91/89019194.jpg
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038190
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2025

Спинись перехожий і шапку зніми…

Спинись  перехожий  і  шапку  зніми,
Принишкни  з  сльозою  в  німому  мовчанні...
В  останню  дорогу,  обабіч  труни,
Село  все  зібралось  у  провід  печальний...
                     
Загинув...  Загинув,  а  міг  би  ще  жити  !
Радіти  життю  і  дітей  народити  !
Посіяти  жито  і  жито  зібрати
Садочок  закласти...  Поставити  хату  !
           
Доглянути  матір  і  батька  у  старість.
Онуків  леліять,  добра  їх  навчити  !
Зустріти  кохання  й  любити...  Любити  !
Та  доля  лихая  на  вік  твій  дісталась  -
             
Лежиш  ти  безмовний  і  світ  Божий  плаче.
І  плачу  із  ним  я...  Юначе,  юначе...
         
           
13.04.2025  р.
             
Фото:  https://volyninfa.com.ua/wp-content/uploads/2025/04/v-zhalobi-za-voinami-tri-hromadi-rivnenshchini_20250405_5680.jpg

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037649
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2025

Зустріть живим…

Вокзал,  перон  і  знов  розлука,
Й  дорога  знову  за  крайсвіт...
І  душу  давить,  як  гадюка
Печаль,  і  знову  ждеш  привіт

В  ночі  безсонній...  Лиш  тривога,
Й  молитва    ревная  до  Бога,
Щоб  врятував,  не  відступив,
Й  хранитель-ангел  захистив  !

І  -  щоб  дожить  до  Перемоги  !
Щоби  звершились  світлі  мрії  -
Сльозами  радості  й  надії
Зустріть  тебе  живим  з  дороги  !

Гримить  війна...  Господь  не  чує...
Печаль  гірка  в  душі  панує...


10.04.2025  р.


Іллюстрація  :    Наполова  Наталія
Картина  "Молитва"

https://art-most.com/wp-content/uploads/2017/07/Napolova-molitva-90h90-holst-akril-2016.jpeg

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037623
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2025

  Притча про блудного сина

                                        За  мотивами
                                           Євангелія  від  Луки.
                                        Глава  15,  вірш  11  -  32.


Були  в  чоловіка  дорослих  два  си́на,
Заможно  жили...  Мали  все  у  достатку...
-  Віддай  мені,  отче,  маєтку  частину  !  -
Молодший  син,  я́кось,  звернувся  до  батька...

І  що  ж  тому  дідичу  сталось  робити  ?
Прийшлося  маєток  між  дітьми  ділити  ...
Відта́к  син  молодший  забрав  що  дістав
Й  подавсь  десь  далеко...  Відтоді  й  пропав...

Син  старший,  що  з  батьком  в  маєтку  лишився,
Невтомно  й  успішно  весь  час  працював,
А  той,  що  повіявсь*  -    неробою  став  !
Гультяйське  життя  вів,  ніде  не  трудився,

Грішми  розкидався,  вдягався  ошатно
І  спа́док  розтринькав,  бо  жив  марнотратно.


Коли  ж  він  прожив  все,  що  мав  за  душе́ю,
В  тім  краю  нега́дано  голод  настав.
Залишився  сам  він,  з  бідою  своєю,
Без  дому  й  без  їжі  -  батрачити  став.

Пішов  він  тоді  і  пристав  до  одного  
Заможного  пана  -  ратая  сільського.
Той  зглянувсь  на  нього  й  роботу  надав  -
На  поле  свиней  своїх  пасти  послав.

Стручками,  що  їли  їх  свині  на  полі,
Той  син,  непутьовий,  наїстись  бажав,
Та  навіть  цього  там  ніхто  не  давав
І  мріяв  сердешний  -  наси́титись  вволю  !  

Від  голоду  зсохнув,  як  тріска  охляв,
Тоді  спам’ятався  й  до  себе  казав:  


-  У  батька  в  маєтку  завжди  був  порядок.
   Було  нерозумно  домівку  покинуть..!
   Бо  там  в  наймиті́в  навіть  зараз  достаток...
   В  них  хліба  аж  надмір,  а  я  отут   гину!  

   Устану,  й  піду  я  до  батька  скоріше,  
   Скажу  йому  :  -  Отче,  ти  мій,  найрідніший,
   Прогрішивсь  я,  каюсь,  як  є  -  против  неба  
   І,  батьку  прости,  бо  згрішив  проти  тебе…  

А  ще  я  із  шаною  мовлю  до  нього  :
-  Негожий  я  батьку  буть  сином  твоїм.
   Візьми  мене  наймитом,  отче,  своїм  
   Й  поводься  зі  мною  суворо  і  строго  !  

Прийми  свого  сина  назад  в  рідний  дім  !
І,  вставши,  пішов  він  в  нелегку  в  дорогу...  
     

Узрів  його  батько  далеко  від  дому
І  сповнившись  жалем  до  хлопця  свого,
Він  кинувсь  назустріч,  до  сина...   Потому
Почав  обнімать  й  цілувати  його...  

-  Прогрішивсь  я,  каюсь,  як  є  -  против  неба  
     І,  батьку,  прости,  бо  згрішив  проти  тебе…
     Негожий  я  батьку  буть  ча́дом  твоїм  !  -
     Озвався  до  батька  його  блудний  син.  

А  батько  до  слуг  :  -  Мій  синочок  з  дороги  !
     В  одежу  найліпшу,  його  зодягніть  !
     Найкращими  пе́рснями  руки  вберіть
     Й  добротні  сандалі  одіньте  на  ноги  !  

     Негайно  теля,  не  худе,  заколіте
     Столи  накривайте  і  будем  радіти  !!!


   Бо  син  цей  був  мертвий,  з  очей  десь  подівся
   І  бачив  його,  довгий  час,  лише  в  сні
   Та  ось  він  ожив  і,  жаданий,  з'явився  !  -
Й  тоді  почали  веселитись  вони...

А  син  його  старший  у  полі  трудився,
З  роботи  вертавсь,  коли  день  закінчився
Й  учув,  як  з  маєтку  лунали   пісні
І  музику  й  танці  почув  голосні.  

Дійшовши  до  двору  -  гуля́ння  узрі́в,
Покликав  слугу,  та  й  сердито  спитав:
-  І  що  ж  тут  у  вас,  що  я  навіть  не  знав  ?
-  Твій  брат  повернувся  з  далеких  країв,  

   Ваш  батько  теля  заколоти  звелів,
   Бо  сина  здорового  й  цілого  стрів...


-  В  честь  меншого  брата  теля  закололи  ?
І  старший  розгнівавсь,  ввійти  не  хотів  !
-  В  мою  честь,  такого  не  сталось  ніколи  !
Тоді  батько  вийшов  до  ньо́го  й  просив...  

А  той  відповів  і  до  батька  промовив  :
-  Мені  й  в  козеняті  ти,  батьку,  відмовив,
   Аби  лиш  з  приятелем  втішився  я  !
   А  тут  зразу  нате  вам  -   ціле  теля  !  

   Я,  батьку  в  маєток  вклав  труд  свій  і  душу,
   Я,  отче,  тобі,  стільки  років  служив  !
   І  словом  твоїм  -  я  завжди  дорожив
   Й  ніколи  наказу  твого  не  порушив,  

   А   брат  мій  молодший,  зібрав  все,  що  має
   Й  подався  далеко  від  рідного  краю  !!!


   У  краї  далекім  -  ущент  розорився,
   З  блудницями  весь  твій  уділ  там  проїв  !
   А  ти,  коли  він  голодра́нцем  з'явився,
   Теля  відгодоване  різать  звелів…  

Й  сказав  йому  батько,  змахнувши  сльозину:
-  Ти  завжди  зо  мною,  моя  ти  дитино,  
   І  все,  що  моє  -   то  воно  ж  є  твоє!
   І  брату  твоєму  тут  прихисток  є  !  

В  цім  домі  й  для  нього  шмат  хліба  знайдеться
Тож  сину  мій  рідний,  не  гні́вимо  неба,
Бо  нам  веселитись  і  тішитись  треба,  
Дасть  Бог  -  і  погане  все,  врешті  минеться,

Бо  брат  твій  був  мертвий,  з  очей  десь  подівся
Та  ось  він  ожив,  слава  Богу,  з'явився  !


*ПОВІ́ЯТИСЯ  - Піти,  поїхати  куди-небудь,    
   поволочитися.
Словник  української  мови
https://sum11.com.ua/povijatysja/    


27.11.2024  р

Іллюстрація  :  Рембрандт  ван  Рейн
Картина  "Повернення  блудного  сина"
1669  р.
https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/9/91/Rembrandt_Harmensz._van_Rijn_-_The_Return_of_the_Prodigal_Son.jpg/600px-Rembrandt_Harmensz._van_Rijn_-_The_Return_of_the_Prodigal_Son.jpg

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027525
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2024

Осені мінливе розмаїття

Горобчик  тихо  плаче  під  стріхо́ю
За  друзями,  що  в  вирій  відлетіли...
Так  страшно  перед  лютою  зимою,
Його  не  взяли,  бо  маленькі  крила*...

Сумує  за  птахами,  хмурить  осінь,
За  сонечком  сумує  в  небі  просинь,
Земля,  колись  палким  теплом  зігріта,
Сумує,  ну́дить  за  гарячим  літом  ...

Хмаринка  слізно  плаче  ген  над  гаєм,
Їй  вітер  ніжно  слізки  витирає
Листочками,  що  з  гілочок  зриває
І  в  височінь,  до  неба  піднімає...

-  Оце  журба...  Хіба  ж  я  так  хотіла  !  -
Опалим  листям,  Осінь  шелестіла  :


-  Та  й  сумно  ж  як...  Я  маю  це  змінити  !..
І  в  Сонечка  люб'язно  попросила
Днів  теплих  ще...  Хоч  трішки,  щоб  погрітись...
 -  А  потім  з  Вітерцем  поговорила

І  той  хмаринок  врешті  заспокоїв,
Провів  додому,  аж  до  їх  покоїв,
Пото́му  сам,  під  грушою  вмостився
І  там  заснув,  бо  дуже  вже  стомився...

Синички  й  снігурі́  в  садках  розсілись  -
Бо  Осінь  з  гаю  птаство  запросила.
Багрянцем  золотим  дерева  вкрила
Й  вони,  в  тих  шатах,  мов  запломеніли...

-  Тепер  порядок  !  -  по́спіль  озирнулась:
-  Красиво  ж  як  !...  -  І  Сонечку    всміхнулась...


*Цей  горобчик  мав  друга  дитинства  -  журавлика,  і  коли  восени  той  зібравсь  у  вирій,  то  горобчик  попросився  летіти  з  ним,    а  журавлик  йому  і  каже  :  "Тобі  не  можна,  бо  в  тебе  крильця  маленькі".  Отож  сидить  горобчик  і  плаче.


15-19.11.2024  р  

Іллюстрація  https://img.freepik.com/premium-photo/sparrow-swing-autumn-woodland_962764-23908.jpg

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026895
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2024

Горобчик тихо плаче під стріхою

Горобчик  тихо  плаче  під  стріхою
За  друзями,  що  в  вирій  відлетіли...
Так  страшно  перед  лютою  зимою,
Його  не  взяли,  бо  маленькі  крила...

Сумує  за  птахами,  хму́рить  осінь,
За  сонечком  сумує  в  небі  просинь,
Земля,  колись  палким  теплом  зігріта,
Сумує,  ну́дить  за  гарячим  літом  ...

Хмаринка  слізно  плаче  ген  над  гаєм,
Їй  вітер  ніжно  слізки  витирає
Листочками,  що  з  гілочок  збиває
І  в  височінь,  до  неба  піднімає...

-  Всі  плачуть...  -  Осінь  мовила  з  журбою  :
-  Прийде  зима,  поплачете  за  мною  ...


15.11.2024  р

Іллюстація  з  казочки  Тетяни  Прокоф’євої  «Пані  Зима»
https://mala.storinka.org

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026561
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2024

Ісус іде по воді

                                                                             За  мотивами
                                                                             Євангелія  від  Матвія.
                                                                             Глава  14,  вірш  22  -  33.
                                                                   

До  учнів  звернувся  з  велінням  Син  Божий,
Щоб  в  човен  вони,  не  барившись,  сідали
Та  й  плили  на  то́й  бік,  допоки  день  гожий
Й  на  березі то́му,  на  Нього  чекали.

Народ  відпустивши,  Він  врешті  звільнився,
На  гору  пішов,  в  самоті  помолився  -
Віч-на-віч  із  Богом,  з  палким  почуттям,
Як  вечір  настав,  то  ще  був  Він  там  Сам.

А  човен  вже  був  на  середині  моря,
Його,  наче  друзочку,  кидали  хвилі  !
І  в  учнів  гребти  -  не  лиши́лось  вже  сили,
Став  вітер  супротив,  з  пустельних  просторів  !

В  четвертій  сторожі,  як  сни  сняться  милі,
До  них  підійшов  Він,  ідучи  по  хвилях.


Узрівши,  що  хтось  йде  до  них  по  воді,
Учні  шепта́лись  :  -  Мара  !  -  Бо  злякались  !
Вжахну́вшись  до  смерті,  завмерли  тоді,
А  потім,  від  страху,  вони  заволали…!

Ісус,  наче  поряд,  весь  час  там  стояв,
Одразу  ж  озвався  до  них  і  сказав,
-  Це  Я  !  Заспокойтеся  і  не  лякайтесь!
   Ні  вітром,  ні  хвилею  не  переймайтесь  !

А  човен  крени́вся,  води  зачерпнув  :
-  Якщо  це  Ти,  Господи,  то  проведи,  
    До  Себе,  по  морю,  мене  по  воді  -
Петро  Йому  в  ві́дчаї,  всилу  гукнув  !

Син  Божий  промовив  :  -  Що  ж  Петре,  іди  !
І  той,  вставши  з  човна,  став  йти  по  воді  !


По  хвилях  до  Нього  Петро  йти  почав  !
Та  вбачивши  бурю  й  шаленство  стихій,
Зачав  потопать  і  в  розпуці  скричав  :
-  Рятуй  мене,  Йсусе  !   Дай  руку  мерщій  !!!...

 -  Петро,  маловірний,  чого  усумнився?
   Від  Віри  неста́тку,  ти  ледь  не  втопився!  -
Десницю  простягши  й  схопивши  його  
Ісус  тихо  мовив  до  учня  свого...

Пото́му  у  човні  обидва  вмостились
І  море  затихло,  і  буря  вляглась,
Доріжка  до  місяця,  вдаль,  простяглась
Й  до  берега,  потім,  поволі  поплили  ...

І  всі,  хто  був  в  човні,  Йому  говорили:
-  Ти  справді  Син  Божий  !    -  І  в  ноги  вклонились...
                 
             
31.10.2024  р.
         
           

https://www.progolovne.in.ua/wp-content/uploads/2017/08/16.-%D0%A5%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%8F.jpg

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2024

Чудо нагодування п’яти тисяч народу

                                                                     За  мотивами
                                           Євангелія  від  Луки.
                                                                     Глава  9,  вірш    1,  2,  6,  10  -  17.
                                                                     від  Іоана.  Глава  6

Син  Божий  став  учнів  до  себе  скликати,
Щоб  владою  й  силою  їх  наділить,
Щоб  демонів  злобних  уміли  скоряти...
І  вчив,  як  недужим  хвороби  зцілить,

Щоб  Царствіє  Божеє  про́повіда́ли,
І    Добру  Новину  всім  людям  звіщали,
Й  заслаблих  по  селах  цілити,  послав...
І  вийшли,  і  кожен  болящих  зціляв  !  

Коли  ж  повернулися  учні  додому,
Вони  Сину  Божому  все  сповіли  :
Лічи́ли  як  хворих,  кому  помогли...
Детально  й  поштиво,  забувши  про  втому.

А  згодом,  як  разом  зібратись  змогли,
То  до  Віфсаїди,  спочивши,  пішли.


А  люди,  дізнавшись,  пішли  вслід  юрбою...
І  всіх,  в  тім  нуждених¹,  Син  Божий  зціляв,
Бо  Він  їх  прийняв  і  повів  за  собою
Й  про  Царствіє  Боже  Він  їх  провіщав...

-  Дивись,  як  зібралось  тут  люду  багато...
   Хай  на  ніч  розійдуться,  в  села  по  хатах  -
Як  день  закінчився,  Пилип  так  сказав:
-  Щоб  кожен  поїв  щось,  і  ніч  переспав...

Промовив  Ісус  їм  :    -  То  дайте  їм  ви  !
-  Нема  чим  кормити,    -  Андрій  відповів  :
-  У  нас  лиш  дві  риби  й  всього  п'ять  хлібів...
Смиренно  сказав,  не  підвівши  глави  :

-  Не  знаю,  чи  зможем  поживи  дістать,
   Бо  там  чоловіків,  мабуть,  тисяч  п’ять...


-  Ви    по́  п’ятдесят,  розсадіть  їх  рядами.  -
Ісус  повелів  лиш  до  учнів  своїх  :
-  Щоб  без  тісноти,  всі  були  перед  вами.
Отак  І  зробили  й  всадили  усіх.

Покра́явши  риби,  і  хліб  розламавши,
Він  взяв  все  до  рук,  ну  а  потім,  піднявши,
На  небо  споглянув  і  бла́гословив...
Пото́му,  розважливо²  учням  вручив.

І  учні  понесли  й  народу  поклали,
І    їли  всі  в  смак,  і  удо́сталь  наїлись!
Опісля  ще  учні  пройшлись,  де  сиділи,
Й  кусків  зо³  дванадцять  кошів  назбирали  !

 А  ті,  що  побачили  чудо,  казали  :
-  Це  справді  Пророк,  що  в  Писанні  віщали!                  
                     
                                                 *                *                *

¹нуждений  -  крайнє  потребуючий.
Словник  Грінченка.
https://ua-books.com.ua/slovnyk/slovnyk_hrinchenko-slovar-ukrainskoi-movy/%D0%BD%D1%83%D0%B6%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B9

²розважливо  -  спокійно.
https://slovnyk.ua/index.php?swrd=%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%B2%D0%B0%D0%B6%D0%BB%D0%B8%D0%B2%D0%BE

³зо  -  з,  зі, рідко зо, прийм.,  з  род.,  знах.  і  оруд.  відмінками.
https://uk.m.wiktionary.org/wiki/%D0%B7


19.10.2024  р


Ілюстрація  :  Автор  невідомий
https://i.pinimg.com/736x/1f/a9/58/1fa958c398b33d2fa4983e2fea71cfd4.jpg

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025136
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2024

Весілля в Кані Галілейській

                                За  мотивами
                              Євангелія  від  Іоана,  
                              Глава  2,  вірш  1  -  11  


У  Кані  Галілейській  
містяни  святкували...
Весілля  молодятам  
містечком  всім  справляли.  

Людей  було  там  стільки  -  
що  зе́рню  ні́де  впасти,
Була  там  разом  з  ними  
Марія,  Божа  мати...  

Прибув,тако́ж,  Син  Божий,  
ще  й  учнів  запросили.
Гуляли  так,  що  вина,  
немов  водиця  ли́лись.  

Тож  трунку¹  як  забракло,
Марія  й  повіда́є²
До  Нього,  так,  тихенько  :  
-  Вина  вони  не  мають...  

Тоді   Ісус  промовив:  
-  Ой,  Жоно,  що  робити?
   Ще  не  прийшла   година...
   Щоб  чудеса  творити  ...  

Почувши  таку  мову,
рече³  до  слуг  Марія  :
-  Ідіть  сюди  швиденько,
   робіть,  що  Він  звеліє  !  

Шість  камінних  посудин
по  три  відра  вміщали.
З  очищення  юдейського
у  них  давно  стояли.  

Ісус   до слуг  звернувся:
-  Із  чистої  криниці,
   Ущерть  в  оцю  посуду
   ви  наберіть  водиці.  

Побігли  до  кринички,
у  тіні  смоківниці.
Водиці  натягали
і  налили́  по  вінця...  

Ісус  до  них  говорить  :
-   А  зараз  зачерпніть
    Й  до  старости  весільного,
    до  столу,  занесіть  !  

А  староста  весільний  
ту  воду   скуштував,
Що  сталася  вином...
Та  він  того  не  знав,  

Що  то  вода  з  криниці...
Бо  що  за  ви́на, знали
Одні  лише́нь  служниці,
що  воду  наливали  !  

Тож  староста  покликав
до  себе  молодого,
Й   тихесенько  промовив  -
і  при́язно  й  нестрого:  

-  Спочатку  ви́на  кращі
   до  столу  подають...
   А  потім  -  то  вже  гірші,
   коли  сп'яніють,  п'ють  !  

   А  ти  на  до́сі  вина,
   найліпші  приберіг  !
   Поглянь,  яке  весіля
   зчинилось  у  дворі  !  

Такий  початок  чудам  
зробив  Ісус  у  Кані.
І  ввірували  в  Нього  
всі  учні  першозвані  !  

І  виявив  Він  славу
і  доброту  безкраю,
Як  Бог,  і  як  Людина,
що  ближнім  вболіває  !



¹Трунок  -  Напій (перев. алкогольний).
https://slovnyk.ua/index.php?swrd=%D1%82%D1%80%D1%83%D0%BD%D0%BE%D0%BA

²Повіда́є  -  Розказує, розповідає,
Каже що-небудь.
https://slovnyk.ua/index.php?swrd=%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B0%D1%82%D0%B8

³Рече    -   поет. Промовляє
https://slovnyk.ua/index.php?swrd=%D1%80%D0%B5%D1%87%D0%B5


09.10.2024  р



[i]Ілюстрація  :  Картина  "Чудо  в  Кані"
Автор  -  Володимир  Маковський
https://cdn2.picryl.com/photo/1887/12/31/v-e-makovskij-chudo-v-kane-8b4c05-1024.jpg[/i]







 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024501
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2024

Ісус і багатий юнак

                                                         За  мотивами
                                                         Євангелія  від  Марка.
                                                         Глава  10  вірш  17-27


Син  Божий  зібрався  в  нелегку  дорогу,
Та  при́тьмом  до  нього  наблизивсь  один
Упав  йому  в  ноги  й  не  вставши  з  колін
Звернувся  смиренно  з  питанням  до  Нього:

-  Учителю  Добрий,    що  маю  робити,
   Щоб  вічне  життя  по  той  бік  вспадкувати?
Ісус  же  йому  відповів  :    -  Що  й  сказати...
Чого  ти  зовеш  Мене  Добрим  ?...  Прожити

З  любов'ю  у  серці  до  Бога...  До  того  -
Не  крадь,  не  вбивай,  не  чини  перелюбу,
Будь  добрим,  не  кривди,  не  ской  людям  згубу.
Ніхто  не  є  Добрий,  крім  Бога  Самого...

Шануй  своїх  батька  та  матір...  Довіку  !
А  ще  не  забудь  -  не  свідкуй  неправдиво.
Завіти  ти  знаєш...  З  них  кожен  важливий.
Сказав  і  за  руку  підвів  чоловіка.

-  Учителю,   це  я  ще  змалку  засвоїв.  
Юнак  до  Ісуса  поштиво  промовив.
Ісус  же  з  любов'ю  поглянув  на  нього  
І  мовив    :  -  Бракує  тобі  лиш  одного  –  

 Іди,  розпродай  все.    Що  матимеш  з  того  -
 Убогим  роздай.  І  не  будь  у  журбі
 То  буде  на  небі  скарб  вічний  тобі,
 Бо  чистим  постанеш  тоді  перед  Богом,

 Потому  приходь та  й іди  вслід  за  Мною,
 Узявши  хреста  -  неси  в  світ  над  собою  !

Юнак  засмутився,  слова  ті  почувши,
Бо  сам  був  заможний,  маєток  свій  мав,
Ретиво  й  доладно  він  ним  управляв,
Отож  і  пішов...    дуже  тяжко  зітхнувши.

Поглянув  Ісус,  як  той  зникнув  квапливо
Й  прорік  Своїм  учням  уче́ння  важливо:
-  Як  тяжко  багатим  мети  досягнуть  -
   Ввійти  в  Царство  Боже,  закінчивши  путь!

Та  учні  жахнулись  від  цих  Його  слів.
Ісус  їм  на  те  тоді  так  відповів:

-  Тож діти  мої,  дуже  тяжко  отим,
Надію  які  всю  кладуть  на  багатство,
Щоб  в  Божеє  Царство  за  будь-що  пробраться!

   Купатися  в  розкоші,  й  бути  святим  -
   Яке  ж  нетямуще  й  бридке    святотатство  !

   [b]Верблюду  простіш  в  вушко  голки  пройти,
   Аніж  богачу  в  Боже  Царство  ввійти  ![/b]

Вони  здивувались  :  -  Тоді  взагалі,
   Спастися  хто зможе,  на  грішній  землі  ?

Ісус  же  поглянув  на  них  і  промовив:
-  Це  людям  незмога,  та  тільки  не  Богу  !
   Усе  у  цім  світі  можливе  для  Нього  !
   До  всіх  я  звертаюсь,  таке  моє  слово  !


05.10.2024  р


Ілюстрація  :  Картина  "Христос  і  багатий  юнак".  
Автор: Школа  Г.  Гофман.
Друга  половина  XIX  сторіччя.  

[i]https://kdais.kiev.ua/wp-content/uploads/2022/09/hristos-i-bogatyy-yunosha-526x526.jpg[/i]  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024039
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2024

Що Бог спарував

       [b][u]Що  Бог  спарував,  людина  [/u][/b]

                   [b][u]  нехай  не  розлучує
[/u][/b]
                                                         За  мотивами
                                                         Євангелія  від  Марка.
                                                         Глава  10  вірш  1-12


У  землю  Юдейську  Ісус  перебра́вся
На  той  бік  Йордану.  В  зорю  завітав...
І  знов  перед  юрбами  люду  постав
Й  за  звичаєм,  ре́вно  навчати  їх  взявся...

Відта́к  підійшли  фарисеї  й  спитали  -
Хотілось  їм  дуже  йому  досадить  :  
-  Чи  може  дружину свою відпустить
   Той  муж,  що  не  хоче  буть  в  шлюбі  надалі?

Ісус  з  ними  стиха  почав  говорити:
-  А  що  ж  вам  в  законі  Мойсей  повелів  ?
-  Мойсей  написати  листа  заповів,
   Листа  розводо́вого  та  й  відпустити...

Тоді  їм  Син  Божий  промовив  сердито:
-  За    жо́рстокосердя  він  вам  написав,  
 Щоб  вас  вгомонити,  цю  заповідь  склав!
 А  потім,  задумавшись,  тихо  додав:

-  З  початку  творіння  -  рук  Божих  це  діло,
   Створив  чоловіком  і  жінкою  їх,
   Полишать  вони  найрідніших  своїх
   І  стануть  обоє  одним  лишень  тілом...

   Не  буде  вже  двох,  а  одне  тільки  тіло,
   [b]Що  Бог  спарував  !  [/b]-    Ісус  та́к  проріка́є.
[b]-  То  хай  вже  людина  їх  не́  розлучає  ![/b]
   Сказав  і  закінчив...  Більш  не́  гомоніли.

А  вдома,  про  це,  учні  знову  спитали,
То  Він  відповів  :  -  Хто  дружину  відпустить,
 А  сам  із  другою  учинить  розпусту,  
 Той  ско́їть  пере́люб,  що  б  Там  не  писали.

 Коли  ж  чоловіка  покине  жона
 І  за  грошовитого  заміж  ускочить,
 А  може  справнішого  в  ліжку  захоче  
 То  вчинить  пере́люб,  в  цім  разі,  вона  !


28.09.2024  р.


[i]Ілюстрація:    Христос  і  фарисеї.  Гравю́ра  (друга  половина  XIX  сторі́ччя),  Франція.
Автор  невідомий.
https://star-knigi.msk.ru/upload/iblock/78a/1005607486.jpg
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023588
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2024

Подих осені.

[u][b]Подих  осені.[/b][/u]

На  жаль    це  все.  Скінчилось  літо,
З  тополі  листя  вже  летить...
Рука  в  руці...  Лишень  на  мить,
А  далі  -  розбіжимся  світом...

Ще  трішки  і  суворий  погляд
Зима  зупинить  на  тобі    
І  ти  розчинишся  в  юрбі,
Лиш  в  спомині  ще  будеш  поряд.

Та  поки  не  холодна  осінь
І  серце  радістю  тремтить
Люби,  бо  швидко  час  летить,
Не  стане  завтра  його  зовсім  !

Тож  кожну  мить  ту  бережіть,
Докіль  в  руці  рука  лежить...

04.09.2014  р.


Фото  :  https://vsepic.ru/uploads/posts/2022-02/medium/kartinka-ruka-v-ruci-35-foto-14.jpg



[b][i]До  уваги  варіант  в  стилі  онєгінської  строфи  :[/i][/b]

[b]Подих  осені.[/b]

На  жаль    це  все.  Скінчилось  літо,
Ми  разом,  але  час  -  він  мчить
І  далі  -  розбіжимся  світом,
Рука  в  руці  -  лишень  на  мить...

Лиш  в  спомині  ти  будеш  поряд.
Ще  трішки  і  суворий  погляд
Зима  зупинить  на  тобі    
І  ти  розчинишся  в  юрбі...

Та  поки  не  холодна  осінь
І  серце  радістю  тремтить
Люби,  бо  швидко  час  летить
Не  стане  завтра  його  зовсім  !

Тож  кожну  мить  ту  бережіть,
Докіль  в  руці  рука  лежить...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021646
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2024

Веселка

                 [u][b]Веселка[/b][/u]

                                   [i]Ремейк  на  вірш  "Райдуга"  
                                         від    13.04.2024  р.[/i]

Десь  сон  пропав...  Гримить  над  гаєм,
Досвітня  тиша  вщент  розбита  !
Земля,  вся  хмарами  сповита,
На  дощ  стривожено  чекає...

Палають,  сліплять  блискави́ці  -
Стрімкі  й  нестямні  їх  удари  !
В  їх  сяйві  тіні  -  мов  примари...
Рвуть  небо  громи-громовиці  !  !  !

Здійнявсь  зненацька  злющий    вітер  -
До  низу  хилить,  гне  ялину  !
Зламав  при  корені  осину,
Зірвав  й  поніс  пелюстки  цвіту  !

Розве́рзлось  небо.  Божий  світ,
Накрило  зливи  пеленою  !
Вже  не  весняною  грозою  -
Гарматним  боєм,  грім  гримить  !

Як  з  це́бра  з  неба  стало  лити  !
Струмок  дзвінкий,  роздавсь,  розлився,
В  потік  стрімкий  перетворився  -      
Бушує,  мов  несамовитий  !  !  !

Почав  щось  холод  дошкуляти,
Вогонь  погас,  в  наметі  мряка...
Заснути  б...    Тільки  розбишака,
Зухвалий  грім  не  дасть  поспати  !

А  втім  вже  чути  -  дощ  стихає...
Земелька  до́чиста  умита,
Серпанком  сизим  оповита,
Весняний  ранок  зустрічає  !

Ясніє  небо  -  вже  світає...
Зриває  вітер  краплі  з  листя,
Ранкові  співи  донеслися  -
Пташиний  гвалт  стоїть  над  гаєм  !

Лиш  сонце  все  ще  не  проснулось,
Бо  за  вікном  -  досвітній  ранок...
Та  небосхил  наливсь  багряним
І  тихо  вітерцем  війнуло...

Багрянець  золотом  ясніє,
Світанок  сили  набирає
І  над  далеким  небокраєм
Яскрава  стрічка  пломеніє  !

А  в  небі  свято  барв  буяє  -
Зелена  поруч  з  ясно-синім,
Яскраво-жовта  з  неба  лине,
Оранжева  як  жар  сіяє  !

Зірниця  променить  пожаром  -
Край  неба  полум'ям  палає,
Заграва  –  в  височінь  сягає,
Змішались  фарби  з  сонця  жаром  !

Та  ось  уже  ранкове  сонце,
Над  обрієм,  в  цей  світ  з'явилось  
І  теплі  промені  поли́лись
Прямісінько  в  моє  віконце.

Зійшло...  Води  краплинки  в  травах
Мов  діаманти  заіскрились.
Аж  серце  трепетно  забилось
Від  сяйва  розсипів  яскравих  !

А  над  землею  -  примха  Фе́ба*...
Повірить  навіть  неможливо,
Що  є  в  цім  світі  більше  диво  -
Ясніє  райдуга...  В  півнеба,

Веселка  понад  світом  сяє  !
Прогнала  геть  жахливу  хмару
І  разом  з  сонечком,  на  пару,
Світ  Божий  днем  нови́м  вславляє  !



[i]*      Феб    у  давньогрецькій  міфології  
син  Зевса,      бог    світла    і    сонця.
[/i]

05.02.2021  р.  -  12.03.2024  р.  
15.08.2024  p.  -  22.08.2024  р.





             

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020607
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2024

Дрімав на хмарці місяць срібний.

[b][u](  Санжійка.  Досвітня  зоря.  )[/u][/b]


Дрімав  на  хмарці  місяць  срібний,
Красою  нічка  чарувала,
Прокинувсь  ранок,  ще  досвітній,
На  краю  неба  запалало.

Бреду  я  вдосвіт,  по  покосах  -
Стерня  колюча  п'ятки  коле.
Збивають  роси  ноги  босі,
Так  зле  ступать  росистим  полем  ...

Як  лід  роса  холодна  вранці  -
Судомить  ніжки,  ломить  пальці,
Невсипний  бриз  ледь-ледь  подув:
-  Ну  що  ж,  нарешті,  я  прибув  ...

Пройшовсь,  завмер  над  кручі  краєм,
Перед  бездонним  небокраєм,
Під  синім  зоряним  шатром...
Ще  спить  все  досвіта  кругом.

Сіяє,  ще,  на  небі  місяць,
А  зни́зу  в  хвилях,  плещуть  зорі,
Бо  там,   під  кручою  іскри́ться,
Брилья́нтом  чорним  -  Чорне  море  !

Помалу  сонечко  вставало,
За  небокраєм  затаїлось,
Остання  зіронька  зірвалась
І  десь  за  море  покотилась.

А  над  водою,  в  темнім  небі    
Блакитна  смуга  засвітилась
Й  чорнильна  синь,  мов  так  і  треба,
На  захід  трішки  відступилась...

Над  морем,  прямо  із-під  хвилі,
Зелений  промінець  пробився
Смарагдом  ніжним,  колір  милий
Попід  блакитним  прихистився.

З'явивсь,  засяяв  і  зостався...
Вже  жовтим  небокрай  палає,
Дарує  світло  -  день  почався
І  темінь  ночі  розганяє.

А  сонце  ж  де  ?!    Воно  заснуло  ?
Та  ні,  йому  ще  трішки  рано...
Налився  небокрай  багряним
І  вітром  з  берега  війнуло.

Багрянцю  колір  золотіє,
У  помаранчів  фарб  позичив.
Вогнем  над  морем  пломеніє,
Де  небо  з  хвилями  граничить.

Набрались,  певно,  фарби  жару  -
Заграва  полум'ям  палає  !
Аби  ж  не  сталося  пожару  -
В  півнеба  зарево  сягає  !

Та  ось  у  купелі  багряній
Вже  видно    край  гарячий  сонця  !
Ще  мить  -  і  лик  його  вогняний
Всміхнеться  і  в  твоє  віконце  !

Зійшло...  Одразу    в  травах  роси
Немов  перлини  заіскрились.
Як  самоцвіти,  на  покосі,
Аж  в  радість,  серденько  забилось  !  

Все  поле  в  крапельках  роси,
Вогнями  райдуги  палає  !
Пейзаж  чарівної  краси...
Так  ладно  -  душенька  співає  !  

Як  гарно  ж  тут  стоять,  на  кручі,
Ранковим  сонцем  милуватись,
Вслухатись  в  моря  шум  могучий
І  хвилі  мовчки  споглядати...

Хвилинки    розсвіту  скінчились,
Погас  край  неба  -  не  зорить...
І  фарби  зблідли  й  десь  поділись...
Лишились  сонце  і  блакить!


10-12.06,  18.06.2024  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015490
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2024

Чорний сонет.

Час  мчить,  немов  в  шаленім  танці,
Під  рев  сирен,  судьба  крива
Веде  в  світ  діток  -  долі  бранців,
А  доля   їх  -  передова...!  

І  вдень,  і  в  ніч,  з  зорею  вранці,
Болить  від  думок  голова...
Та  вже  побриті  новобранці
І  Смерть  готова  жать  жнива,

На  чорну  випалену  землю,
В  угоду  осоружнім  кре́млю,
Дітей  звали́ти,  мов  снопи...

Щоби  найкраще  наше  зе́рня
Врожай  дало  -  колюче  терня
І  білі  голі  черепи  ...


30.04.  -  30.05.2024  р.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014587
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2024

Райдуга

Десь  сон  пропав...  Гримить  над  гаєм,
Досвітня  тиша  вщент  розбита  !
Земля,  вся  хмарами  сповита,
На  дощ  стривожено  чекає...

Палають,  сліплять  блискави́ці  -
Стрімкі  й  нестримні  їх  удари  !
В  їх  сяйві,  тіні  -  мов  примари...
Рве  небо  гуркіт  громовиці  !!!

Проснувсь  від  грому  буйний    вітер,
Плюндрує,  валить,  гне  ялину,
Зламав  при  корені  осину,
Зірвав  й  поніс  пелюстки  цвіту  !

Розве́рзлось  небо.  Божий  світ,
Накрило  зливи  пеленою  !
Вже  не  весняною  грозою  -
Гарматним  боєм,  грім  гримить  !

Як  з  це́бра  ллє,  невтомна  злива  -
Струмок  дзвінкий,  роздавсь,  розлився,
В  потік  стрімкий  перетворився  -
Заллє  весь  світ  вода  бурхлива  !

Вогонь  погас.  В  наметі  мряка  -
Вже  й  дрижаки  почав  справляти...
Заснути  б  швидше  !    І  поспати  ...
Та  грім  гучни́й  не  дасть  ніяк  !

А  втім  вже  чути  -  дощ  стихає...
Земелька,  до́чиста  умита,
Серпанком  сизим  оповита,
Весняний  ранок  зустрічає  !

Ясніє  небо  -  вже  світає...
Зриває  вітер  краплі  з  листя,
Ранкові  співи  донеслися  -
Пташиний  гвалт  стоїть  над  гаєм  !

Небесний  край,  як  жар  палає,
Гарячим  барви  налилися,
Назу́стріч  сонцю  простяглися  -
Світ  Божий  день  нови́й  вславляє  !
 
А  над  землею  -  примха  Фе́ба*...
Повірить  навіть  неможливо,
Що  є  в  цім  світі  більше  диво  -
Ясніє  райдуга...  В  пів  неба  !



*            Феб  --  в  римскій  міфології
син  Зевса,      бог    світла    і    сонця.



05.02.2021  р.  -  12.03.2024  р.


Фото    https://cdn.mapme.club/images/2379/23792-snimok-vsej-zhizni-molniya-i-raduga-v-odnom-kadre.jpg

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010854
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2024

Гумор. Васько Блоха - рекордсмен

Васько  Блоха  -  у  нас  кумир,
Найкращий  і  найшвидший,
Без  нього  наш  спортивний  двір,
Не  став  би  самий  ліпший  !  

У  школі  Вася  -  рекордсмен,
Бо  раз,  на  фізкультурі,
Сто  метрів  він,  в  один  момент,
Пробіг  -  рекорд  в  натурі  !  

Коли  стояв  він  в  день  ясний,
Готуючись  до  старту,
Сусідський  півень  в  двір  шкільний
Забіг...  Тож  не  до  жарту,  

Бо  цьо́го  півня,  за  хвоста,
Недавнішньої  днини,
Впіймав  Блоха,   не  просто  так,
А  вискуб  три  пір'їни  !  

Їх  вставив  в  головний  убір,
В  убра́ння  індіанця,
А  потім,   вийшовши  у  двір,
Тим  пір'ям  хизувався  !  

А  півень  ще  тоді  не  спав  -
Вони  з  Блохою  стрілись
Та  ко́гут  Васю  не  чіпав,
В  "індєйця"  -  лук  і  стріли  !  

А  тут   -   тут  доленьки  презент  !
Васько   "НА  СТАРТ"   схилився  ...
Відкрився  тил  ...   Один  момент
І  ко́гут  не  збарився  !  

Команда  "МАРШ"  !    В  єдину  мить,
Васько,  як  та  пружина,
Зривається  і  з  місця  мчить  
Бо  спорт  -  це  ж  поєдинок  !  

Та  півень  ще  на  старті  встиг  
Спортсмена  клюнуть  дзьобом,
А  потім  Васю  він  настиг
І  ЩЕ  додав  до  того  !!!  

Дзьоби́ще  в  когута  як  сталь,
Тож  мало  не  здавалось  !
Блоха,  як  міг  тікав  ...  На  жаль
Від  півня  -  все  ж  дісталось  !  

Той  когут  гордо  походжа́в,
В  дворі  -  король  законний  !
Ще  й  груди  колесом  держав,  
І  гребінь  -  як  корону  !  

Васько,  неначе  дикий  звір,
До  фінішу  домчався  !
Фізрук  спинив  секундомір
І  аж  за  серце  взявся  ...  

На  дві  десятих  наш  рекорд
Побив  рекорд  району  !
Портрет  Блохи  -  аж  на  біг  борд  !
Ще  й  грамоту  -  додому  !  

Сестричка  Васі  -  мілкота,
На  ній  і  написала  :
-  Якби  не  півень  без  хвоста,
   Рекорду  б  не  бувало  !


[b][i]Зі   слів   внучка,  записано  правильно.
Підпис                                              /  Родвін  /
[/i][/b]

19-20.03.2024  р.



Ілюстрація  :  https://png.pngtree.com/png-clipart/20220116/original/pngtree-a-little-boy-chased-by-a-rooster-png-image_7103619.png

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009048
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2024

Дві години вже тривога

Дві  години  вже  тривога  -
Як  же  ми  стомились  !
Жінка  мо́литься  до  Бога,
Просить  в  нього  Сили  !

Просить  захисту  від  дрона,
Щоб  відвів  ракету,
Щоби  наша  оборона  
Вберегла  планету  !

Коли  стіни  ходуном  -
Сльози  витирає.
-  Щоб  ота  падлюка  здохла  !    -
Часто  промовляє  !

Як  воно  там  далі  буде  -
Господь  Бог  лиш  знає  !
Доки  все  там  грима  й  буха,
Віршик  виставляю  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009047
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2024

З Весняним святом 8 Березня !

У  весня́ну  теплу  днину
Щиросердно,  вас  вітаю  !
Повний  ке́лих  піднімаю
І  кажу  на  всю  Вкраїну  :  

-   Всіх  з   Жіночим  світлим   святом,
    Любі   жі́ночки  й  дівча́та  !  

В  славне  й  рідне  ваше  свято,
Хочеться  сказать багато  -
Вас  люблю,  вас  поважаю...
Та  найбільше  :   -  всім  бажаю,  

     Перемоги  й  мирних  літ  !  

      Щоб  ви  довгий  вік  прожи́ли  !
     Щоб  ніко́ли  не  тужи́ли  !  
     Щоб  здоров'я  -  як  граніт  !  

   Вам  в  цей  день  -  палкі  вітання !!!
   Щоб  здійснились  всі  бажання,
[b]
   Миру  й  щастя  -  НА  ВЕСЬ  СВІТ    !  !  ![/b]


08.03.2024  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007800
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2024

ЯК  ДИЯВОЛА В ПЕКЛО ЗАГАНЯЛИ 16+

[i]            Слідами  світової  класики.

                             За  мотивами  твору

                               [b]Джованні  Бокаччо
                                         "ДЕКАМЕРОН"[/b]

                       В  перекладі  з  італійської  
                                         Миколи  Лукаша

                     День  третій.  Оповідка  десята.

[/i]
                                                       *              *              *

У  древнім  царстві  Берберійськім,
В  краю  пустинь  й  сухих  озер,
Неподалік  земель  Лівійських,
Де  лиш  літа  степний  орел,

Жив  чоловік,    мав  віру  в  серці,
Жонатий  був  він  на  берберці¹
Господар  добрий  -  мав  свій  дім
І  все  що  треба  було  в  нім.

Щасливо  жив  він  із  сім'єю
Маленьку  кучу  діток  мав,
Радів  їм,  доньку  балував
Й  втішався  долею  своєю

Дочка  була  вже  не  мала
То  ж  мамця  доцю  стерегла  ...


Була  дівчина  гожа  й  мила  -
Її  леліяли  і  знали,
Усе  живе  навкруг  любила  -
Красуню  ту  -  Алі́бек    звали.

Алі́бек  вірила  у  Бога
Та  віра  та  була  не  строга,
Бо  віри  у  Христа  не  знала
Й  Аллаха,  теж  в  душі  не  мала  !

Від  християн  вона  почула  -
Од  тих  людей,  що  вона  стріла,
Що  в  них  найкраща  в  світі  віра  !
Її  слова  ті  й  навернули...

Цікавість  гостру  розпалили
І  міцно  в  голові  засіли  ...


Тож  у  захожих  християн
Питала  :  -  як  в  тій  вірі  жить?  
А  у    священників  й  мирян  :
-    Як  краще  Господу  служить  ?

Від  них  тоді  й  почула  суть  :
-    Найліпше  службу  ті  несуть,
     Які  все  світське  уникають,
     І  душеньки  в  скитах  спасають...

В  свої  чотирнадцять  годочків
Вона  дурненька  ще  була
І  зрозуміть  все  не  змогла...
Мала  вона  ще...  Просто  -  дочка....

Їй  треба  вдома  ще  сидіть
А  не  сере́д  скитів  бродить...

                                                       *              *              *

Тож  із  примхливого  бажання  -
Ніхто  не  силував,  сама
Зібралась  тихо,  на  світанні
В  дорогу  дальню,  геть  одна.

Добро  все  в  клуночок  зв'язавши
Й  нікому  слова  не  сказавши,
В  обхід  солончаків  і  скель...
Пустилась  аж  до  тих  пустель.

Пустелі  в  спеку  -  просто  страх  !
Лиш  на  бажанні,  цілковито,
Дійшла  аж  до  якогось    скиту  -
Пустельник  там  стояв  в  дверях  :

-    Ти,  мабуть,  жіночко,  блукаєш  ?
       Чого  прийшла,  чого  шукаєш  ?


-    Прийшла  сюди  шукать  такого,  -
     Йому,  Алібек  у  одвіт  :
-    Щоб  хтось  навчив  служити  Богу,
       То  я  служила  б  много  літ,

       Щоб  взнала  лиш,  як  то  робити,
       Щоб  Богу  праведно  служити  !  
       Пустельнику,    мене  навчіть,
       Як  ревно  Господу  служить  !
   
Пустельник  глянув,  що  вона
І  молоденька  і  вродлива...
Дивитись,  навіть  неможливо
На  ту  красу...  Вночі,  одна,

Спокуса  вабить,  це  жахливо  -
Не  спить  нечистий  ...  Все  можливо...


Злякавсь  аскет  тої  спокуси,
За  ду́мки  чисті  похвалив,
Погризти  дав  сухенький  кусень
Й  водиці  в  черепок  налив.            

А  потім  вивів  на  дорогу
І  помолившись  ревно  Богу
Подальший  напрям  указав,
А  на  додачу  вслід  сказав  :

-  Дочко́  моя,  пройди  ще    далі,  
   Там  муж  один  святий  живе  ,
   Який,  ще  краще  завізве²
   Й  тебе  на  путь  спасіння  справить³  !

І  почалапала  дитина
На  пошук,  далі  у  пустиню  ...


Брела,  одна  в  безлюднім  світі
Куди  пустельник  показав,
А  як  знайшла  того  у  скиті,
То  він  однак  одвітував  -

За  скит  провів  -  не  дав  присісти,
Лопу́цьків  дав  сухих    поїсти,
Водиці  з  бурдюка  налив,
За  ду́мки  чисті  похвалив...

І  відіслав  її  ще  далі...
Щоб  зваба  молода,  стиха,  
Не  спокусила  до  гріха,
Завів  за  скит  і  геть  направив  !

І  знову  побрела  дитина
Без  прихистку,  мов  сиротина...


Алі́бек  схудла,  мов  примара,
Мов  привид,  по  пустині   йде
Допитливість,  як  Божа  кара,
В  пустелі  глиб  палку́  веде  !

Невтомно  палить  в  небі  сонце
Та  врешті    бачить  вона  скит,
Добротний,  начебто  на  вид  -
В  халупці  навіть  є  віконце  !

Стомилась  Алібе́к  в  дорозі  !
Та  серця  стук  несамовитий  -
В  відкритих  дверях  цього  скиту
Стояв  відлюдник  на    порозі  :

-    Ти,  ма́буть,  дівчино,  блукаєш  ?
       Чого  прийшла,  кого  шукаєш  ?


-    Сюди  прийшла,  шукать  такого,  -
     Алі́бек  жалібно  в  одвіт  :
-    Щоб  хтось  навчив  служити  Богу,
       То  я  служила  б  із  цих  літ,

       Бо  хочу  знать,  як  то  робити,
       Смире́нно  Богу  щоб  служити  !  
       Пустельнику,    мене  навчіть,
       Як  ревно  Господу  вслужить  !
   
Пустельник  глянув,  що  вона
І  молоденька  і  вродлива  -
Що  втратить  голову  можливо...
Та  пропаде  ж  вночі,  одна  !

І  не  врятує  її  диво...
Загине  дівчина  ...  Жахливо  ...


Не  захотів  їй  тої  долі,
Дівчи́ну  бідну  пожалів,
Поїсти  дав,  було  що,  -    вволю
Й  водиці  в  туєсок  налив.            

А  потім  вивів  на  дорогу
І  помолившись  ревно  Богу
Додому  напрям  показав,
У  вічі  глянув  і  сказав  :

-    Ти  маєш,  жінко,  вільну  долю,
       Тож,  щоб  не  сталося  біди
       Збирайсь  скоріш  й  додому    йди,
       Але  на  все  -  Господня  воля  !
         
Якщо  так  хочеш  -  залишайся,
В  куточку  скиту  розміщайся  !

                                                       *              *              *

Так  розсудив  аскет  побожний,
На  ймення  Рустіко́.  Красивий,
Ще  молодий,  благий,  спроможний
Іще  спастись.  Тож  мав  ще  сили,

На  пробу  твердість  перевірить
І  хіть  терпінням  пересилить.
Тож  це  він  спро́бувать  рішив
Й  Алі́бек  в  келії  лишив.

Стелив  постіль  їй  з  пальми  віття,
Ще  й  спати,  рано  її  вклав,
А  як  заснула,  то  стояв
Забувши,  що  робити  з  хіттю...

Бо  в  чарах  місячного  сяйва
Спасіння  раптом  стало  зайве...


Попід  звабливий  шелех  ночі,
Під  подих  тиховію  ніжний,
Краса  незаймана  дівоча,
Навіяла  на  думки  грішні.

Над  ложем  Рустіко́  схилився,
В  лице  дівоче  подивився
Й  проснулась  хіть  в  нім  невситима,
Забувши  про  обіт  і  схиму  !

Йому  несила  опиратись,
Лишивши  помисли  святі,
Став  думать,  що  в  цьому  житті,
Що  має  -  то  хай  має  статись  !

А  потім  звів  собі  на  думку    -
Ну  як  йому  занадить  любку  ?!


На  другий  день,  все  розпитавши,
Дізнавсь  -    не  мала  ще  мужчини,
І  головне,  переконавшись,
Що  душенька  проста  в  дівчини,

Став  сам  собі  тоді  гадати,
Як  би  на  гріх  її  дістати...
Вона  ж  красива  й  молода,
Тож  треба  думать...  Не  біда,

Бо  під  покровом  служби  Богу,
Таку  підмовить  він  на  все  -
Відправу  ревно  понесе,
А  по́тім  -    матиме  він  змогу

Надать  дівиці  допомогу...
А  може  й  більш...  Як  повезе  ...


-    То  хочеш  ти  служити  Богу,
     Тебе  Господь  благословить  !
     Шукаєш  тут  ти  допомоги,    
     Того,  хто  вміє  службі  вчить  ?  -

Аскет  спитав...  Й  не  помилився...
А  потім  ревно  помолився,
Ще  раз  дівча  перепитав,
І  з  Богом,  вчить  її  почав  :

Почав  науку  він  із  того,
З  чого  сам  вчитись  починав  -  
Він  про  нечистого  мовчав,
А  славив  велич  й  силу  Бога  !

Диявола  -  не  споминав,
Лиш  потім  перейшов  до  нього...


Відтак,  він  розповів  докладно,
І  про  врага  Господнього,
Та  ще  й  про  пекло  куди  владно,
Наві́ки  Бог  заслав  його  !

А  по́тім  дав  їй  зрозуміти  :
-    Миліш  для    Бога    не  зробити,
     Чим  в  пекло  сатану  загнать  !
     Ти  це  повинна  тут  пізнать  !

Вона  все  слухає  уважно  :
-    Кажіть  скоріш,  я  все  зроблю  !
-    Роби  лиш  те,  що  я  роблю  !
Статечно  мовив  він  й  поважно  ...

Сказавши  це,    роздівсь  до  тіла;  
Так  само  й  дівчина  зробила...


Він,    потім  на  коліна  став,
Немовби  час  прийшов  молитись
Та  наготу  лиш  споглядав,
Й  бажання    зовсім  розпалились  ...

Ще  кращою  вона  здалася
Коли  дого́ла  роздяглася
Тож  плоть  окріпла  й  піднялась
І  служба  в  скиті  почалась...

Ту  плоть  Алібек  споглядала  :
-    Русті́ко,  що  то  випина,
     Що  в  тебе  є,  в  мене  катма?  -
Вона  стурбовано  спитала  ?

-    Ото  і  є  той  сатана,
     Мордує  -    витерпу  нема...


     Диявол,  я  ж  тобі  казав  ...
     Так  мучить  -  сили  вже  немає,
     Це  ж  я  про  нього  розказав,
     А  він  на  волі  тут  гуляє,

     А  має  маятися  в  пеклі,
     Я  з  ним  веду  бої  запеклі  -
     Загнать  не  шкодило  б  туди,
     Щоб  клятий  не  втворив    біди  !

-    Це,  слава  Богу,  означає,  
     Мені  тут  легше,  ніж  тобі.  -
     Сказала  Алібек  в  журбі  :
 -  В  мене́  диявола  немає  !  

       Мені  так  жаль  -  тобі  з  пір  ранніх,
       Жить  випало  в  таких  стражданнях...


 -    Ти  правду  кажеш  ...  -  Відрікає
Пустельник  дівчині.  -    Дарма  !
       Ти,  дщерь  моя,  щось  інше  маєш  
       Таке,  що  у  мене  нема  !

 -    Так  що  ж  то  є  ?!  -  Пита  Алі́бек  -
       Про  все,  що  маю  -  знаю...  Ніби...

 -    У  те́бе  пекло  є  ...  Ось  тут.
       У  ньо́го  древній  є  статут  :

 -      Щоб  Божу  волю  учинити  -
         Злоді́я  в  пеклі  слід  тримать  !
         Диявола  слід  міцно  взять
         Й  без  жа́лю  в  пекло  засадити⁴  !

         А  як  жирує  він    на  волі,
         То  ду́ші    спокуша  в  сваволі    !


         І  істинно  тобі  глаголю,
         Що  Бог  прислав  тебе  сюди  !
         Звичайно  ж  то  -    господня  воля,
         Мене  спасати  від  біди  !    

         Бо  мучить  мене  а́спид  оний,
         То  ми  до  те́бе  враз  загоним.
         Диявола  у  пекло  тихо
         Це  Богу  дасть  велику  втіху.

Алі́бек  каже  :  -  Святий  отче,
         Якщо  мордує  Вас  нужда,  
         То  в  пеклі  хай  аспид  стражда,
         Коли  Господь  цього  так  хоче  !
       
         Що  хоче  Бог,  те  хочу  й  я  !                                        
-        Блаженна  будь  же,  дщерь  моя!


         Щоб  він  нарешті  дав  нам  спокій  
         Ми  зараз  заженем  туди  -
         До  пекла...  В  ка́тівні  жорстокій,
         Аспи́ду  місце.  Назавжди  !  

Русті́ко  знав,  що  мав  робити,
Щоби́  аспида  ув'язнити.
Дівча  до  лігвища    позвав,
І  як  їй  діять,  показав...

Диявола  до  пекла  свого
Алі́бек  зроду  не  впускала  :
 -      Ай  правда,  отче,  -  так  сказала  -
         Диявол  той  -  Господній  ворог,
   
         Мабу́ть  паскудник,  прошептала,
         Бо  пеклу  боляче,  від  нього,

     
-      Та  не  хвилюйся,  дав  я  слово,
         Не  буде  пекло,  більш  страждать,  -
Всміхнувшись,  Ру́стіко  промовив  :  -
 -    Аспи́д  не  буде  завдавать

       Тобі,  Алі́бек,  більше  болю,
       Хоч,  зараз  він  утік  на  волю
       Та  сил  у  нього  більш    нема,
       Бо  трохи  змучивсь  сатана.

То  перш  ніж  із  постелі  встати,
Дияволу  дали  наказ
Й  загнали  в  пекло  ще  шість  раз,
А  потім  не  змогли  підняти  ...

Бо  добре  збили  з  нього  пиху,  
Щоб,  ча́сом,  не  створив  він  лиха  !


Атож,  відтак,  якщо    пізніше
Та  пи́ха  знову  відчувалась,
То  Алібе́к,  по  змозі  швидше,
До  діла,  швидше  долучалась  -

У  пеклі  демона  томила,
Його  гординю  там  скромила⁵,
Та  непроста́,  побожна  справа,
Для  неї  стала  -  як  забава  !

З  Русті́ко  якось   гомоніли  :
-     У  Ка́псі⁵    правду  говорили,
       Коли  збиралась  я  в  дорогу  -
     Найліпша  річ  -  служіння  Богу  !

         Тож  я  скажу  Вам,  віч-на-віч,
         Це  -  найсолодша  в  світі  річ  !


         Забави  кращої  не  знати,
      Не  відати  найкращих,  втіх,
      Чим  в  пекло  аспидів  вганяти,
      І  безогля́дно  мучить  їх.

         Тому  я  впевнено  вважаю,
       Всі  ті,  що  в  пекло  не  бажають
       Вганять  диявола  й  служить,
       А  хочуть  інше  щось    робить  -

             Вони,  скажу  при  цій  нагоді,      
             Тварюки,  просто  та  і  годі⁶  !


Відта́к  Пустельнику  казала  :
 -    Я  не  прийшла  байдикувать,
       Ніколи  днями  тут  не  спала  -
       Я  маю  душеньку  спасать  !

       Тобі  ж  потрібно  конче  знати  :
       Пора  давно  вже  починати
       І  службу  Божу  відправлять  -
       Аспида  в  пекло  заганять  !

А  під  час  служби  говорила:
-      Русті́ко,  думка  є  така,
       Чому  із  пекла  він  тіка  ???
       Хотів  би  він,  як  я  хотіла,

       То  в  пекло  шастав  би  без  ліку
       Й  сидів  би  радий  там  довіку  !

           
Частіше  все  вона  просила
Русті́ко  службу  відправлять.
Та  в  його  віці  -  не  та  сила,
Не  може  день  і  ніч  спасать  !

То  ж  він  їй  став  таке  казати  :    
 -      Аспи́да  слід  тоді  карати,
         І  в  пекло  нагло  наганять,
         Як  голову  почне  здіймать  !!!

         Алі́бек,    демон  одинокий,
         Не  може  шкодить  нам  ніяк.
         Його  вкокоськали  ми  так,
         Що  він  благає  дати  спокій  !

Давай  про  це  не  забувать
І  просто  так    не  турбувать  ...


Тож  Алібе́к  угамувалась,      
Від  чесних  слів  -  на  пару  днів,
А  далі  бачить,  що  не  склалось  -
Немає  служби    й  поготів  -

До  пекла  він  й  не  наближався,
Все  маявсь,  навіть  не  збирався
В  нього  диявола  зазвать,
Не  те,  щоб  службу  з  ним  справлять...

Алі́бек,  звісно  ж  вередує  :
 -    Тебе,  я  бачу,  не  турбує...
       А  в  ме́не  -  пекло  !      Отче,  чуєш  ?
       Чому  ж  мене  ти  не  рятуєш  ?

       Ути́шіть  ярість  мого  пекла
       Свої́м  дияволом  запе́клим⁸  !

         Як  пеклом  я  Вам  помагала  -
         Коли  пиху́  йому  збивала  ...


Мовчить  Русті́ко,  серце  мліє  -
Не  може  дівку¹⁰  врятувать
Бо  ж  на  лопуцьках⁹  і  на  мріях
Йому  аспи́да  не  здолать  ...

Не  вгамувать  йому  і  пекла  -
Одним  дияволом  запе́клим  ...
Для  порятунку    від  біди  
Чортів  потрібні  череди  !

Та  він  все  зробить,  що  можливо...
Її  ж  вдавалось  вдовольнить  !
Була  така  блаженна  мить
Для  пекла,  звісно,  що  важливо  ...

Нечасто  ...  Що  то  для  дівчини  -
Мов  леву  кинуть  горошину  ...


Алі́бек  ремствувати  стала
Здається  дівчині  -  вона
Служити  Богу  перестала  !
Що  невгамовний  сатана

Не  в  пеклі  -    інде  десь    герцює,
Що  Рустіко́  її  не  чує,
Що  між    дияволом  і  пеклом,
Борі́ння  на  розбра́т¹¹  померкло¹²...

Розстроєні  вони  й  сердиті
Як  неспроможністю  одних,
Так  ненаситністю  других,
Сиділи  сутінками  в  скиті  ...

А  так  же  гарно  починалось
І  геть  нічого  не  зосталось...


                                                       *              *              *


Пожежа  в  Капсі  то́ді  сталась
І  батько  дівчини  -  згорів  !
Не  зразу  Алібе́к  дізналась  -
Ніхто  їй  вчасно  й  не  сповів...

Згорів  у  домі,  із  сім'єю,
Ще  й  із  родиною  всією.
Лишилась  Алібек  сама  -
Нікого  більш  в  її  нема...

Але  дісталось  їй  у  спадок
Все  ціле  батьківське  добро,
Будинок  цілий  і  шатро  -
Лиш  трішки  навести  порядок...

Багато  всякого  добра...
Й  товару  -  як  у  гендляра.


Юнак,  з  багатої  родини,
Геть  прогулявши  свої  статки,
Почув,  що  Алібек  в  пустині,
Надумав  дівку  розшукати.  

Женитись  він  схотів  скоріше,
Щоб  вспадкувать  нараз,  бистріше
Її  батькі́в  відумерщину  -
Ну,  як  не  всю,  то  половину,  

Скоріш,  щоб  не  загарбав  суд.
Знайшов  її  в  пустелі,  в  скиті  -
Ну  як  дівчи́ні  в  скиті  жити,
Сере́д  пустельників,  заблуд¹³  ?  

Забрав,  всупротив  волі,  тихо,
На  радість  Рустіко  і  втіху  ...


Відвіз  її  з  пустелі  в  Капсу
І  одружишись,  чесно  й  чинно¹⁴,
Успадкував,  таким  ось  чином,
Усе  майно,  що  було  в  спадку.

Тоді,  як  дру́жка  від  безділь,
До  того,  як  вести  в  постіль  
До  молодого,  запитала:
 -      Спасалась  чим  вона  ?  -  Сказала  :

 -      Служила  Богу,  краще  всіх,    
         Аспида  в  пекло  заганявши,
         Жених  вчинив  великий  гріх,    
         Мене́  од  служби    відірвавши.

         Вам  тут  так  смішно  все  здається,
         А  служба  Богу  не  ведеться  !


Тоді    посипались  питання  :
 -      А  як  те  роблять  заганя́ння  ?
Тож  все  вона  їм  розказала  
І  ще  й  на  кивах  показала.  

Ото  жінки  розреготались  !
Аж  сльози  лились,  в  боки  брались  !
Спинить  ніяк  -  мов  коні  ржуть,
В  фату  ніяк  не  приберуть  !

Сміються,  певно,  до  сих  пір  !
А  потім  кажуть  :    -    не  журись,
         До  Неербала  посміхнись,
         Бо  він,  твій  чоловік,  повір  -

       Не  гірше  вміє  це  робити  !
       З  ним  будеш  Господу  служити...


Цю  притчу  рознесли  кумасі
По  всьому  місту  древнім  -  Капсі
Пішла  відтоді    приповідка  -
Всі  жі́нки  знають,  вона  звідки  :

Найліпша  Божа  служба,  знать  -
Аспи́да  в  пекло  заганять  !


                                                       *              *              *


Ця,  із-за  моря  приповідка
Ніким,  і  досі  не  забута.
Ця  повість,  гарна,  наче  квітка,
У  Капсі  десь  була  почута.

Тим-то  й  ви,  такі  святії,
Шляхетні  дами,  молодії,  
Прислу́хайтесь,  оці  байки́  -
Для  вас  -  найкращі  язики  !

Тож,  як  ви  хочете  дістати  
Тут  справжню  благодать  Господню,  
То  треба  Вам  уже  сьогодні
Такими,  як  Алі́бек  стати  -

Навчитись  службу  відправлять
Й  диявола  у  пекло  гнать  !


Воно  і  Богу  буде  мило,  
Воно  й  жіноцтву  -  ой,  як  гоже  !
Чимало  з  того,  що  страши́ло,
Велику  радість  дати  може  !


                                                       *              *              *


¹Берберці    -  корінна  етнічна  
   група Північної  Африки  -  Бербери,   
   або Амазиги  (бербер.   ⵉⵎⴰⵣⵉⵖⵏ,     
   Imaziɣen).
   Віроісповідування  -  
   Апатеїзм,  також  відомий    
   як прагматичний атеїзм, —  риса  
     світогляду,  яка  виявляється  
     в «апатії» щодо  релігійної  віри.    
     Апатеїсти  розглядають  питання  про  
     існування  божества  як  таке,  що  не  має  
     для  їхнього  життя  жодного  значення

     В  подальшому,  в  основному  витіснена  
     християнством,  а  потім  -  
     мусульманством.


²Завізве  -  запросить

³Справити  -  спрямовувати

⁴Засади́ти (розм.) помістити  у  в'язницю,    
   позбавити  волі

⁵Поскромити,  млю́,  миш, гл. ,  усмирити,
   опустити  голову.

⁶В  українському  перекладі  твору  
   Миколи    Лукаша,    з    італійської  мови,  
   написано  :  "а  робить  щось  інше,  
   просто  тварюка,  та  й  годі"  .

⁷Названий  по  стоянці  у  м.  Гафсі  (Капсі)  в  
   Тунісі. 

⁸Запе́клим  -  завзя́тим

⁹Лопу́цьки  —  молоді,  м'які  їстівні  
   парослі  деяких  трав  та  дерев.  Такими  є:  
   козельці,  калачики,  рогіз,  щавель. 

¹⁰Питання  виникло  тому,  що  багато  
     жінок  уважають  це  слово  образливим
     і  принизливим.  Слово  дівка  в  
     українській  мові  нейтральне.  
     Те  саме,  що  й  дівчина  -  тобто   
     неодружена  особа  жіночої  статі.

¹¹Розбрат  -  відсутність  згоди  в  стосунках        
     між  кимнебудь;

¹²Померкло  -  утратило  силу,  значення

¹³Заблуда  -  людина,  що  збилася  зі  шляху,          
     заблудила.

¹⁴Чинно  -  з почуттям власної гідності.


01-29.02.2024  р.


Ілюстрація    https://xn----7sbb5adknde1cb0dyd.xn--p1ai/img/boccaccio/decamerone/big/30.jpg

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2024

ЯК  КОБИЛІ РОБЛЯТЬ ХВІСТ 16+

   
                 [i]Слідами  світової  класики.

                             За  мотивами  твору

                               [b]Джованні  Бокаччо
                                         "ДЕКАМЕРОН"[/b]

                     День  дев'ятий  .  Оповідка  5.
[/i]
                                                       *              *              *

Священник  Джанні  ді  Бароло
Колись  в  Барле́тті  проживав.
Приход  убогий  був  та  з  цього  
Ніколи  він  не  горював...

Але,  щоб  якось  все  ж  прожити,
Бароло  мусив  щось  робити  -  
То  він  кобилу  запрягав
Й  по  краю  з  гендлем  мандрував.

По  ярмарках,  а  то  й  базарах
Він  їздив  на  своїй  кобилі  
По  всій  багатій  Апулії*
І  знався  в  крамі  і  товарах  -

Де  дешево  -  то  щось  купляв,
А  де  дорожче  -  продавав.


Десь  недалеко  від  Таранті
В  однім  базарному  селі
Він  стрівся  з  П'єтро  із  Тресанті,  
Той  був  баришник.  На  ослі

Він  їздив  теж  ярмаркувати,
Товари  й  кросна  купувати,
А  потім  вміло  продавав.
І  в  тім  -    живу  копійку  мав  !

Вони  на  ринку  сонце  стріли,
З  них  кожен  добре  справу  знав,
Товари  кожен  розіслав,
Й  люб'язно  й  мило  говорили...

Про  те,  про  се...  про  своє  діло  ...
Про  що  -  ніхто  не  пам'ятав  !


Немов  раніш  десь  розлучились...
Священник  П'єтро  кумом  звав  -
Так  міцно  й  славно  подружились.
П'єтро  у  Джанні  чаював,

Коли  по  справах  був  в  Барлетті,
Вгощались  дорогим  спагетті,
В  Тресанті  Джанні  ночував
І  П'єтро  радо  частував...,

Від  серця,  мило  і  привітно,
Його  усім,  чим  Бог  послав.
А  потім  спать  його  поклав
Аж  на  солому,  у  повітку,

У  ліжко  кума  не  вложив  -
Бо  П'єтро  дуже  бідно  жив  !


Він  мав  будиночок  в  Тресанті,
В  нім  ліжко,  де  постіль  він  слав.
Ані  балкона,  ні  веранди  -
Лише́нь  повітка  для  осла.

Вони  з  жоною  в  ліжку  спали.
Для  Джанні  -  місця  бракувало  !
Він  мусив  на  соломі  спать,
Біля́  кобили  постіль  слать  !

Джемма́то  сповнилась  бажанням
В  сусідки  Зіти  ночувать,
Щоби  із  П'єтро  міг  поспать
Священник  із  Барлетти  Джанні.

-    В  постелі  він,  як  гість  щоб  спав,
     А  не  кобилу  обнімав  !  -


Джеммато    -  так  дружину  звали...
То  чоловік  лиш  промовчав,
А  в  Джанні  очі  запалали,
Він  посміхнувся  і  сказав  :

-  Кумо́  Джеммато,    не  турбуйся,  
   Бо  я,  як  оком  підморгну  -
   Кобилу  в  дівку  оберну
   В  таку,  що  просто  залюбуйся  !

   І    сплю,  як  з  жінкою,  всю  нічку.
   А  потім,  знову  -  тільки  чхну,
   То  враз  в  кобилу  одверну
   І  запряжу  у  віз  чи  в  бричку  !

   Свою  кобилку  я  люблю
   Тож  біля  неї  пересплю  !


Хазяйка  дому  здивувалась,
Але  повірила  йому...
Ще  й  чоловіку    розказала
А  по́тім  мовить  по  тому́  :

-  Якщо  він  вміє  чарувати
   Та  ще  й  великий  твій  приятель,
   То  хай  тебе  навчить  тих  чар  -
   У  нього  ж  -  небувалий  дар...!

   Ти  о́бернеш  мене  в  кобилу.
   Вдвох,  на  кобилі  й  на  ослі,
   Поярмаркуєш  у  селі,
   Поті́м  вернеш  личину  милу.

   Подвійний  зиск  ми  будем  мать,
   А  втім  -    пора  лягати  спать  !


Кум  П'є́тро  ніч  крутився  в  ліжку
Джеммато  навіть  не  змогла
Приспати  любощами,  ніжно...
Бо  думка  спати  не  дала.

Повірив  П'єтро  в  ту  дурницю,
Послухав  жінку,  як  годиться,
Кумася  став  прохать  навчить
Кобилу  з  жінки  як  зробить.

Хотів  його  відговорити
Приятель  Джанні,  та  ніяк
Не  піддається  неборак  -
До  чарів  хоче  долучитись  ...

 Кортить  кобилу  свою  мать
 Й  з  ослом  на  пару  гендлювать  !

   
-  То  що  ж,  навчу  вас,  що  робити,
   Проснемось  завтра  ми,  чуть  світ,
   Бо  гриву  важко  сотворити...
   Та  найтрудніша  штука  -  хвіст,

-  Кум  Джанні  важно  так  промовив,
   А  потім  ще  додав  два  слова  :
-  Щоб  хвіст  гарнезний  сотворить  
   Із  ним  прийдеться  помудрить  !

   Його  так  тяжко  приробити...
   Для  цього  треба  щось  утнуть...,
   А  без  хвоста  ж  -  не  обернуть  !
   Це  важко  навіть  уявити...

   Та  раз  вже  взялись  -  не  вернуть  !
   У  нас  все  вийде,  певен  будь  !

       
Джеммата  з  П'єтро  знов  не  спали,
В  постелі  йорзали  всю  ніч...
На  чудо  так  вони  чекали,
Що  з  сонцем  побрели  навстріч,

До  кума,  дорогого  Джанні,
Скоріш,  щоб  чари  ті  бажані
Перевтілили  на  кобилу
Джеммату  -    П'єтра  жінку  милу  !

А  Джанні,  лиш  в  сорочку  вдітий,
До  них  підвівся  і  сказав  :
-  Нікому  б  це  не  показав
   Раніше  я  у  цілім  світі  !

Лише́нь  для  вас,  своїх  кумів
Таїнство  це  розкрить  посмів  !
   

Коли  ви  так  це  забажали,
То  я  навчу,  дивись  сюди  -
Щоб  все,  що  ви  запам'ятали,
Не  принесло  для  вас  біди,

Щоб  без  помилок  чаклувати,
Не  слід  нічого  мудрувати  !!!
Я  все  вам  зараз  покажу,
Робіть  лиш  так,  як  я  скажу  !

-  Ми  згодні  все  робить  по  слову,
   Лишень  тобі  я  тут  корюсь,
Джеммата  мовила:  -    Клянусь  !
-  Клянусь  і  я...!    -    П'єтро  промовив...

Тоді  кум  Джанні    свічку  взяв
Ткнув  П'єтру  в  руку  і  сказав:


-  Ну,  от  і  добре,  все  чудово,
   Я  бачу  -  все  до  Вас  дійшло  -
   Й  додав,  здригнувшися  нервово  :
-  Язик  у  вас  -  не  помело,

   То  щоб  не  сталося  -    ні  слова  !
   Бо  все  розладить  та  розмова,
   Дивіться  добре,  що  чинить,  
   Й  затямте  все,  що  говорить  !

   Щоб  не́  було  -  терпіть  щосили  !
   Бо  зойкнеш,  крикнеш  -  нанівець
   Зведеш  всю  справу  і  -  кінець  ...
   Й  не  буде  в  вас  тоді  кобили  .

   Щоб  кожен  Господа  благав
   Про  хвіст...  До  ладу  щоб  пристав  !


Кум  П'єтро,  в  руки  свічку  взявши,
Запевнив  -    буде  все  як  слід  !
Завмер  він,  дух    затамуваши,
А  від  неспокою  -  аж  зблід  !

Отець  звелів  Джемматі  милій  :
-  Нараз  догола  роздягнись,
   Постань  же  рачки,  міцно  впрись  !
   Стій  так,  немов  стоять  кобили  !

   Тихенько  стій,  не  озивайся.
   Хоч  хто  би  раптом  не  позвав,
   Чи  доторкнувся,  чи  злякав  -
   Ти  навкруги  не  озирайся  !

   І  щоб  не  сталося  -    мовчи  !
   Бо  все  розладить  навіть  пчих  !


А  сам  до  неї  руки  суне,
Ко́си  гладить  їй  грайливо,
Говорить  П'єтру  :  -  Слухай,  куме,
   У  нас  розкішна  буде  грива  !

В  Джематти  коси  розплелися  -
Так  в  шию  Джанні  їй  вчепився
І  примовля  при  цім  слова:
-  В  кобили  гарна  голова...

А  сам  -  мов  кіт  коло  сметани,
Навкруг  оголеного  стану  :
-  В  кобили  будуть  гарні  ноги  -
Каже    Джанні  :    -  щоб  дороги,

   Для  неї  легкими  були...
І  гладить  -  знизу  догори...


Від  дотику  вона  здригнулась,
Назад,  легенько,  подалась...
Неначе  грізне  щось  почула.
Та  виду  все  ж  не  подала...

А  той  вже  груди  її  мацав,
По  спині,  як  кобилу,  ляскав,
А  перса  -   повні  і  пругкі,
Та  ще  й  привабливі  такі...

Аж  в  нього  встало  щось  незване,
Ще  й  з  під  сорочки  вигляда,
Та  добре  -  то  не  є  біда,
Бо  він  же  теж  людина  -  Джанні  !...

Тож  Джанні  й  каже  :  -  Певно  будуть
У  кобили  гарні  груди  !


До  живота  він  теж  звертався,
Й  до  спини  складно  ворожив,
А  щоб  міцніший  круп  удався,
До  стегон  тихо  шепотів  :

-  В  Джеммати  є  красиві  стегна,
   В  кобили  буде  сильний  зад,
   Бо  це  ж  -    кобила,  не  коза,
   Ще  й  чистокровная,  напевно...

Лишень  хвоста  зробить  зосталось...
То  він  сорочку  закотив,
За  тичку  свою,  рослу,  взявся  
І  прямо  в  дучку  застромив,

Що  зроблена  для  того  діла...
-  Хвіст  буде  гарний  у  кобили  !

Врочисто  Джанні    заявив  !
Джематті  й  втямити  не  вспіла  !


Кум  П'єтро,  що  уважно  слухав,
Бо  все  хотів  запам'ятать,
Вдивлявся  і  мотав  на  вуса,
Враз  став  обурено  кричать  :

-  Панотче,    стійте,  зупиніться
   Хвоста  не  треба,  відступіться  !
Та  рідиво  нараз  стіка,
Те,  що  від  нього  рость  людська...

Кум  тичку  витіг  й  важно  мовить  :
-  Гей,  П'єтро,  що  ж  ти  натворив?
   Хіба  ж  мовчать  я  не  велів  ?
   Була  кобила  вже  готова,

   Ти  розкричався  -  нанівець
   Ізвів  всю  справу  і  -  кінець  ...


   Хвоста  вже  наново  не  втулиш  ...
-  Та  добре  зразу  було  там...
   Хвоста  того  не  треба...  Чули  ?
   Мені  б  сказали  :    -  Зроби  сам...  

   Та  й  направляли  його  низько  !
-  Приріс  би  добре,  там  же  близько,
   Тому  тобі  я  й  не  сказав,  
   Бо  ти  ж  бо  влучно  б  -  не  попав,

   На  перший  раз.  Не  зміг  би  вставить  !
   Це  діло  тонке,  любий  куме  -
   Потрібен  досвід,  треба  думать...
   Не  зміг  ти  б  так,  як  я  приставить  !
 
Промовив  Джанні  :    -  Жаль...  Не  стати
Кобили  гарній  із  Джеммати  !


Почувши  їхню  суперечку,  
Звелась  Джематта  й  аж  кипить  !
На  чоловіка,  безперечним,
Сварливим  голосом  кричить  :

-  Який  дурний  ти,  чоловіче,
   Кажу  тобі  я  прямо  в  вічі  :
   Ну  де  ж  ти  бачив,  біднота́
   Живу  кобилу  без  хвоста  ?

   Та  ти  і  так  уже  є  бідний,
   Дай  Боже,  щоб  бідніший  став,
   Як  ти  із  мене,  без  хвоста,
   Кобилу  робиш,  жалюгідний  !

   Чого  ти  рота  відкривав  ?!!!
   Хвоста  не  треба...?  Ти  сказав  !


Словами  чари  ти  розвіяв,   
   Тож  про  кобилу   -   тільки  мріять...!
   А  я  ж  старалась,  як  могла  !  -
   Джематта  вділась  і  пішла...

А  П'єтро,  з  панотцем  напару,
Скупивши  гарного  товару
Осла  й  кобилу   запрягли
Бо  часу  га́ять  не  могли  -

В  Бітонто,  Лечче,  місті  Барі*,
Вони  завзято  торгували,

А  в  Барі  ж  ярмарки  -  ой  славні  !...
Там  П'єтро  добрий  гендель мав
Й  ніколи  більш  не  розмовляв
Він  про  кобилу  з  кумом  Джанні.

Лише́нь  одній  Джанетті  милій
Ще  снились  сни  про  хвіст  кобили...

                                                       *              *              *

*  [b]Апулія[/b]  -  один  із  найрозвинутіших  регіонів  Італії,  розміщений  на  півдні  країни.  Складається  з  провінцій  Барі,  Барлетта-Андрія-Трані,  Бриндізі,  Лечче,  Фоджа,  Таранто.  
     Столиця,  адміністративний  центр  і  найбільше  місто  -  [b]Барі[/b].


22-29.01.2024  р.



Фото  :    https://xn----7sbb5adknde1cb0dyd.xn--p1ai/img/boccaccio/decamerone/big/90.jpg

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004729
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2024

ТРОЄ І ВЕЛИКА БОЧКА

               [i]Слідами  світової  класики.

                           За  мотивами  твору

                                     [b]Луція  Апулея
"МЕТАМОРФОЗИ,  АБО  ЗОЛОТИЙ  ОСЕЛ"
[/b]
                 Книга  дев'ята  .  Розділи  5  -  7.
[/i]

                                   *              *              *

Мовчання  таїнством  сповита,
Належно  в  пам'яті  укрита,
Була  б  ця  розповідь  забута,
І  більш  ніколи  не  почута  ...  

Про  казус  той,  лиш  двоє  знали
І  в  тайні  б  до  сих  пір  тримали
Та  те,  що  в  серденьку  ховають,
Так  часто  іншим  довіряють  ...

Тож  якось  з  вуст  до  вух  жіночих,
По  дружньому,  посеред  днини,
Слова,  немов  горох  з  торбини,
В  цей  світ  посипались  охоче  !

Тож  можна  нашорошить  вуха
Й  цю  байку,  по  секрету,  слухать...

                                   *              *              *

В  землі  якійсь,  в  якомусь  краї  
Хазяїн  в  бідній  хаті  жив.
Жилося  як  ?  Лиш  Бог  те  знає  !
Хоч  бідував  він  -  не  тужив.

До  ночі  тяжко  працював  !
Заняттям  не  перебирав  
І  щоб  копійку  заробити  -
У  кузні  тяжко  мав  робити  !

Такая  ж  бідна  і  проста.
Була  в  нього  дружина  мила,
Та  всі  про  неї  говорили  :
-  Розпусниця  вона  ще  та...

Недобру,  тобто,  мала  славу    -
Мов  гріховодная...,    шалаva  ...
       

Одного  разу,  рано-вранці,
Коли  ще  сонце  тільки  встало,
До  неї  завітав  коханець,
Коли  господаря  не  стало  -

Побіг  той  бідний  на  роботу,
А  жіночці  -  нема  турботи  !
Стриба  коханець  -  прямо  в  ліжко  !
Цілує  їй  і  вушко  й  ніжку,

Від  любощів  немов  літають,
Чимдуж  кохаються,  щомога
На  потім  не  лишив  нічого,
В  обімах  палких  засинають  ...

Такі  наївні  й  безтурботні...
У  ніжній  трепетній  дрімоті  ...
           

А  чоловік  пройшов  дорогу
До  кузні,  прямо  до  порогу  ...
Згадавши,  що  забув  ключі.
Додому  повернув  мерщій  !

Прибіг  до  хати,  сіпнув  двері  :
-  Мабуть  моя  дружина  спить  !
Він  в  двері  грюка  ще  й  свистить  -
Неначе  сон  якийсь  химерний  ...

-  Прокинсь,  дружино...!  Відчини  !!!
Та  тільки  ж  замкнені  вони  :
-  Мабуть  розбійників  злякалась
   Та  й  з  переляку  десь  сховалась...

     Бо  зараз  бродять  всякі  люди,
     А  так  воно  спокійніш  буде...
     

А  за  дверима  -  переляк  !!!
Куди  втекти,  куди  сховатись  ?!
Коханець  в  розпачі  закляк  -
Оце  так  влип  !  Все  ж  може  статись  !

Кулак  у  коваля  -  як  молот  !
Закрався  в  душу  страх  і  холод  !
Тікать  -  куди  ж  ти  побіжиш
Коли  від  жаху  весь  дрижиш  !?

Але  ця  шельма,  знала  справу,
Все  оком  обвела  довкіл
Й  узріла,  вриту  прямо  в  діл,  
В  кутку  порожню  бочку  справа  !

Чималу  бодню,  замість  скрині,
Ще  й  вкопану  до  половини  !
     

Від  страху  швидкий  і  безмовний
Кохнець,  голий,  як  з  води,
Шугну́в  в  ту  бочку,  безсоромний,
Аби  подалі  від  біди  !

А  жінка  двері  відчиняє
Й  до  чоловіка  промовляє  :
-    Ну  що,  з'явився  ?  Ти,  ледащо  ?!
     Та  заблудився  б  десь  ти  краще  !

     А  то  десь  лазиш,  волоцюго  ?!
     Ти  хоть  копієчку  приніс  ?
     Мабуть  носив  тебе  сам  біс  ?
     З  тобою  жить  -  одна  наруга  !
 
     Шматочка  хліба  не  діждуся...,
     За  кужілем  вся  ізведуся  !
           

     Не  світить  лампа,    темно  в  хаті,
     Про  заробітки  ти  не  дбаєш  !
     Що  заробив  -  те  проїдаєш
     Не  буть  мені  отут  багатій  !!!

     Та  ти  ж  не  чоловік  -  ледащо  !
     Сусідці  Дафні  онде  краще  -
     Бо  чоловік  про  неї  дбає  
     І  гроші  гарні  заробляє  !

     А  та  Дафна  -  та  ще  панна  !  
     Зранку,  досита  наївшись
     І  донесхочу  напившись
     Тільки  й  марить  про  кохання  !
       
     А  я  вже  і  не  жду    на  милість  -
     Боже,  як  же  я  стомилась  ...
     

-    Та  заспокойся,  Бог  з  тобою,
       Не  верещи,  спокійніш  будь  !
       Я  вже  подумав  головою,
       Грошей  як  можна  роздобуть  !

В  мене  така  цікава  справа  -
Ти  оком  обведи  довкіл,
Ти    ж  бачиш  бочку,  вриту  в  діл  ?
В  кутку,  порожню  бочку,  справа  !?

Чималу  бодню,  замість  скрині,
Ще  й  вкопану  до  половини  !
Із  неї  користі  немає  -
Порожня,  тільки  заважає  !

То  я  рішив  її  продать
Дина́ріїв...  скажім  -  за    п'ять  !!!
         

Вже  й  покупця  стрів  на  дорозі
Коли  додому  з  кузні  йшов
Він  скоро  буде  на  порозі
Дивись  -  уже  він  підійшов  !

Тож  треба  бочку  витягати
Щоб  покупцю́  її  віддати.
Фарту́х  на  себе  накидай,
Давай,    скоріше  помагай  !

Бо  п'ять  дина́ріїв  -  то  гроші
І  на  дорозі  не  лежать  !
Потрібно  їх  швиде́нько  взять,
Бо  лиш  свої  вони  хороші  !

Скоріше  б  бочечку  продать,
Динаріїв  -  аж  цілих  п'ять  !


Тут  жінка  тим  і  скористалась,
Що  чоловік  грошима  марить
Нахабно  сміючись,  озвалась:
-    Ну  й  чоловік  в  мене...  Не  тямить...

       Удома,  гожий  цей  товар,
       Я  продала  за  сім  динар  !
       А  ти  десь  бігав  продавать
       Й  продав  його  за  цілих  п'ять  !

       Який  же  є  з  тебе  гендля́р,
       Якщо  ти  річ  продав,  прито́му,
       Дешевше  чим  я  баба,  вдома
       І  взяв  якихось  п'ять  динар  !

-    Оце  ти  справжній  молодець  !
     Коли  ж  прийде  той  покупець  ?
     

Промовив  чоловік    зрадівши
Ціні,  що  жінка  сторгувалась:
-    Хто  ж  заплатив  за  неї  більше  ?
     І  як  воно  так  гарно  склалось  ?

Вона  на  це:  —  Та  він,  причинний,
     Сидить  у  бочці  з  півгодини.
     Заліз  у  бочку  й  розглядає,
     Чи  вад  якихсь  у  ній  немає.
 
-    Та  є  тут  в  бочці  дві  щілини
Нежданно  з  бочки  долинає  :
-    Я  все  уважно  оглядаю  -
       Хороша  бочка.  Трішки  в  глині,

       Потрібно  лампу  -  присвітить,
       Щоб  бачити  -  за  що  платить  !
     

     Бо  я  ж  ті  гроші  не  клепаю  !
     Он  трохи  бруд  отут  пристав...
     Я  зараз  бруд  цей  поздираю,
     Щоб  різних  вад  не  прикривав  !

Тоді  коваль  приніс  шахтарку  
-      У  тебе  в  бочці  душно  й  жарко  !
       Вилазь  но,  брате,  почекай,
       Я  сам  почищу...    спочивай

І  знявши  одяг,  вліз  до  бочки,
При  світлі  слабкому  шахтарки
Схватив  шкребок  і  дуже  шпарко
Здер  бруду  кірки  і  шматочки    

Світ  лампи  ледве-ледь  тремтить,
 А  в  бочці  вже  коваль  сидить  ...
     

Над  ним  дружина  нависає,
Коханець  -  ззаду  примостився,
Своє  він  діло  добре  знає,
До  жінки  тісно  притулився

І,  як  обперлась  та  на  бочку,
Продовжив  з  жінкою  любо́щі  !
І  ублажав  свою  коханку  -
Робив  все  так,  як  вдіяв  зранку  !

Була  та  жіночка,  порочна,
На  чоловіка  вкрай  сердита  -
Бо  грюкав  так,  щоб  розбудити  
Та  ще  й  згадав,  невлад,  про  бочку  !

Ледь-ледь  не  вибив  в  хаті  дверці
І  взагалі,  чого  приперся  !?
     

То,  щоб  ще  більше  допекти,
Просунувши  башку  під  віко,
Ще  й  глузувала  з  чоловіка  -
Тиця́ла  пальцем,  де  шкребти  !

Скінчив  трудитися  коханець,
І  витер  голову  від  поту.
Коваль  завзятий,  бочки  бранець,
Заве́ршив  теж  свою  роботу.

Сім  ди́нарів  забрала  краля
Й  на  ринок  побрела  по  тому.
А  бочку  той  коваль  помалу
Припер  коханцю  аж  додому.


       13.01.2024  р.


Фото  :    Alexander  Daniloff
https://illustrators.ru/users/id5048  
https://illustrators.ru/illustrations/884087

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003013
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2024

Сніжинки

[b][u]Сніжинки[/u][/b].

Коли  йде  сніг  -  повітря  чисте-чисте
І  пахне  свіжим,  спілим  кавуном  ...
Мов  пух  літає,  тихо  й  урочисто
І  все  навкруг  здається  дивним  сном...

Сніжинки  плавно  й  вичурно  кружляють,
Немов  панянки,  нудно  вибирають
Постіль,  в  якій  прийдеться  довгу  зиму  спать,
Дрімать  щасливо  й  мирно  спочивать  ...

А  може  просто  -  трішки  полежать  ?
Бо  доленьки  одвік  ніхто  не  знає,
Ніхто  ж  у  світі  Бога  не  спитає,
Чи  заіскришся,  чи  то  канеш  розтавать  ...

Сніжинки  стомлені  з  небес  летять...
На  грішну  землю...  Доленьки  шукать...

16.12.2023  р.

Фото  :  https://pustunchik.ua/uploads/school/cache/faa5a82d5e632dfcfd903bfddf2e983c.jpg

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000984
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2023

FPV  дрон. Сонет.

В  нестримнім  леті,  по́між  чорних  хмар,
Літа  сталева  чорна  ворон-птиця.
На  цій  землі  пасе  чужих  почвар  —
То  наших  хлопців  очі  і  десниця!

Метка,  підступна  й  вперта,  як  комар,
І  днем,  і  ніччю  їй  ніяк  не  спиться!
Готує  точний  і  стрімкий  удар  —
Над  полем  бою  смерть  сама  кружиться!

Точнісінько  в  окоп  вкида  гранату
І  рве  на  клоччя  москаля-солдата!
Кацап  бридкий,  чого  прийшов  сюди,

Приперсь  до  нас  через  степи  і  гори?!
Тісними  стали  ріднії  простори?...
Сидів  би  вдома,  та  й  не  знав  біди!...
     

[b][i]У  більш  динамічному,  чотирьохстопному  ямбу  цей  вірш  вигядить  так:[/b]

В  нестримнім  леті,  поміж  хмар,
Літа  сталева  ворон-птиця.
Пасе,  пасе  чужих  почвар  —
То  наші  очі  і  десниця!

Швидка,  підступна,  як  комар,
І  днем,  і  ніччю    їй  не  спиться!
Готує  нищівний  удар  —
Над  полем  бою  смерть  кружиться!

В  окоп  пожбурила  гранату
І  в  клоччя  москаля-солдата!
Кацап,  чого  прийшов  сюди,

Приперся  через  степ  і  гори?!
Тобі  –  тісні  свої  простори?...
А  вдома  б  ти  не  знав  біди!...[/i]
       
       
       
[i][b]Якщо  відійти  від  структури  французького  сонета  у  класичному  розумінні  то  буде  такий  вірш  :

FPV   дрон.
[/b][/i]
[i]В  нестримнім  леті,  поміж  хмар,
Літа  сталева  ворон-птиця.
Пасе,  пасе  чужих  почвар  —
То  –  наші  очі  і  десниця!

Швидкий,  підступний,  як  комар,
І  днем,  і  в  ніч  не  спиться  дрону!
Готує  нищівний  удар  —
Над  полем  кружить  наче  ворон!

В  окоп  пожбурив  він  гранату
І  в  клоччя  москаля-солдата!
Кацап,  чого  прийшов  сюди,

Приперся  через  степ  і  гори?!
Тобі  –  тісні  свої  простори?...
А  вдома  б  ти  не  знав  біди!...
[/i]
11.12.2023  р
31.12.2025  -  01.01.2026  р.

Фото  :    https://img.pravda.com/images/doc/1/d/1d16b61-1680.jpg

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000846
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2023

Завірюха і Ведмідь. Казочка.

[u][b]Завірюха  і  Ведмідь.  Казочка.[/b][/u]

Продовження  віршика  "Веснонька  і  завірюха"

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980240



                             [i]Квітує  сад  та  Завірюха
                             Не  хоче  йти  і  вельми  злиться  !
                             Весни,  нахаба,  геть  не  слуха
                             Ніяк  не  хоче  поступиться  !  

                             Хурделить  сніг  на  ніжний  цвіт   -  
                             Завіять  хоче  цілий  світ  !  
                             Та  стрілась  з  вітерцем  гарячим  -  
                             Ой,  як  же  він  її  обняв  !...

                               Що  мало  зовсім  не  здолав
                               Гарячим  подихом  юначим  !  
                               Ледь  вирвалася  -  не  спіймать  
                               І  га́йда  в  ліс  -  скоріш  тікать  !

                               Метнулась  з  страху  по  дорозі,  
                               А  потім  -  через  бурелом  !  
                               І  опинилася  в  берлозі,  
                               З  ведмедем   за  одним  столом.  
       
                               -  Послухай,  друже  косолапий,     
                                   Єсть  справа...  Добре  дам  на  лапу...     
                                   Берлогу  здай,  щоби  пожить...     
                                   Та  літо  якось  пережить  !  

                             Ведмідь  второпав,  хоч  спросоння,  
                             Що  діло  вигідне.  Зопа́лу  
                             Ціну  заправив...  Ой,  чималу  !  
                             Й  угоду  склали...  Двохсторо́нню  !

                             Тож  поки  літечко  стояло
                             Та  осінь  золотом  буяля,
                             В  берлозі  завірюха  спал,            
                             По  вуха  вкрившись  одіялом  ...
         
                             Та  час  пройшов,  тепла  не  стало
                             Птахи  у  даль  подались,  в  вирій  ...
                             То  дощ,  то  сніг...  Всі  фарби  сірі...
                             Ось  і  зими  пора  настала  ...    

[/i]
                             *              *              *

У  темнім  лісі,  при  дорозі,
Де  непролазний  бурелом,
У  теплій  затишній  берлозі,
З  ведмедем   за  одним  столом,

Сиділа  сонна    завірюха,
А  їй  ведмідь  бурчав  на  вухо
Щось  про  угоду  двохсторонню
І,  бідненька  вона,  спросоння

Ніяк  не  в  силах  зрозуміти  :
-  Про  що  це  він  весь  час  бурмоче  ?  
   Ну  що  ж  від  неї  він  так  хоче  ?
   І  має  що  вона  робити  ...  ?

Продовжував  бубніть  Ведмідь  :
-  А  то,  таких  як  ти  я  знаю  !
   Клялась  ти  щедро  заплатить,
   А  як  прийшла  розплати  мить,
   Шукай-свисти  тебе  по  гаю...  !

Вона  второпать  не  могла  :
-  Який  ще    борг  сплатить    пора  !  ?
Ведмідь  нахнюпився  й  ричить  :
-  Комірне  час  прийшов  платить,

   І  краще  мене  не  гнівить  !
   Бо  миттю  вижену  з  двора  !

-  Ти  ж  бо  літо  все  проспала,
   Спеки  справжньої  й  не  знала  !
   Кажеш,    голова  болить  !  ?
  Комірне  нічим  заплатить  !  ?

   Про  що  ж  ти  миленька  гадала,
   Коли  угоду  ту  складала  ?

-  Послухай,  друже  косолапий,     
   Та  згодна  я...  Давай  брат  лапу...   
   Ось  зараз,  зараз,  розплачу́ся...
   Лишень  від  сну  розворушуся  !

І  потихеньку  повернулась
Та  й  до  дверей...  Ледь-ледь  дмухнула...
І  двері  рипнули,  розкрились,
А  за  дверима  -    білим-біло...

-  То  що  ж  це  я...?  Невже  проспала  ?
   Он  снігу  ж  бо  понасипало...
   А  хто  ж  у  нас  тут    на  порозі,
   Як  вартовий  стоїть  в  берлозі  ...?  

   Та  це  ж  ведмідь...  Щось  я  забула...
   Та  лишень  мимоволі  чхнула,
   Як  тут  ведмедя  хитонуло
   А,  потім,  із  барлігу  здуло...

Він  вилетів,  перевернувся
Ще  й  в  кучугуру  носом  вткнувся  !
В  снігу́  увесь,  засніжив  очі,  .
Вже  і  комірного  не  хоче...

Отут  вона  все  й  пригадала  -
І  як  від  вітерцю  втікала,
Та  й  до  берлоги  як  прибилась
Й  на  літо  як  тут  прихистилась  ...

Тож  підійшла,  сніг  обтрусила,
Клиша́вого  перепросила.
Ще  й  ду́кач  зо́лотий  дістала
І  у  медвежу  лапу  вклала.

Провела  його  в  берлогу
І  пішла,  але  з  порогу  
Наказала  на  прощання
Клишоногому  повчання  :

-  Взимку  в  лісі  не  гуляй
   І  барліг  не  полишай  !
   Будь  всю  зимоньку  вві  сні
   То  й  зустрінемсь  навесні  !...

                                       *              *              *

Потім  в  танці  закружляла
Замела,  запорошила
Гілок  кучу  наламала
Вхід  в  берлогу  притрусила,

А  сама  знялась  над  лісом,
Крутить  снігову  завісу,
Верховіття  дерев  хилить
І  натужно,  дико  квилить  !

І  набравшись  врешті  сили,
Захурделила  світ  білий    
Гілки  з  тріском  відриває,
Гуркіт  знявсь,  немов  стріляють  !

Стогне    схилена  осина,
Впала  зламана  соснина  !
Росте  куча  бурелому
Та  хурделиця  невтомна  -

Невгамовній  усе  мало  -
Аж  до  хмар  вона  дістала,
Завертіла  круговерть,
Налякала  всіх  у  смерть  !

Заревла  і  загуділа,
Сонце  геть  ущент  закрила,
Землю  з  хмарами  змішала,
Кучугур  понагортала  !

Захурделила  щосили,
Всі  шляхи  позамітала,
Шкоди  всюди  наробила...
І  не  трішечки...  Чимало...

Через  три  доби  стомилась,
Покружляла  і  спинилась,
Обдивилась  дуже  строго
Все  своїм  хазяйським  оком  :

-  Треба  б  ще  було  кружляти,
   Та  піду  я  до  берлоги
   І  в  ведмедика  під  боком
   Завалюся  міцно  спати  ...

А  народ  -  як  є  завзятий,
Хай  хвата  скоріш  лопати
Й  чистить  старанно  дороги  ...
Ще  завію...  Ради  Бога  ...


07.12.2023  р.

Фото    https://st.violity.com/auction/big/auctions/89/1/91/89019194.jpg

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2023

Спокуси пустелі. Ісус і диявол

[u][b]Спокуси  пустелі.    Ісус  і  диявол.[/b][/u]

                                                       [i]За  мотивами
                                                       Євангелія  від  
                                                       Матвія.
                                                       Глави  4  вірш  1-11[/i]



Повів  дух  Ісуса  в  пустиню  безводну
Туди  де  людині  -  ніяк  не   прожить.
Тримав  Він   там  піст,  був  без   їжі  -  голодний
Й  лука́вий  з'явивсь,  щоб  Його  спокусить.

Приблизивсь  до  Нього,  вальяжний  і  гожий
Й  улесливо  в  очі  Йому  загляда  :
-  Послухай  Ісусе,  коли  ти  -  Син  Божий,  
   Звели,  щоб  каміння  ці  стали  хлібами  !

Син  Божий  на  те  обізвався  до  нього  :
[b]-  Не  хлібом  сами́м,  буде  жити  людина*,[/b]
   А  словом  з  уст  Божих  -  це  правда  єди́на  !
Й  спогля́нув  у  очі  нечи́стому  строго.

Знітився  лука́вий,  але  ще  не  здався,
Приніс  Сина  Божого  в  Єрусалим,
На  храму  наріжник,  а  сам,  поряд  з  ним,
На  коник  покрівлі,  мов  ворон,  забрався  !

І  каже  нечи́стий  :  -  Коли  ти  Син  Божий,  
   То  кинься  додолу  !  В  писанні  ж,  як  треба,
  Отець  велить  ангелу  дбати  про  Те́бе,
   Не  дасть  тобі  вбитися  в  день  такий  гожий  !...

Промо́вив  нечи́стий  й  єхидно  всміхнувся  :
-  На  руки  візьме́,  щоби  ти  не  спіткнувся  **...

І  мовив  Ісус,  повернувшись  до  нього:
-  Написано,  також  в  святому  писанні  :
«Не  спокушатимеш   Господа  твого»,
Тож  не  звертайсь  з  недолу́гим  проханням  !

Злетів,  в  злобі  демон  на  гору  правічну  ***,
І  вмить,  для  Ісуса,  весь  світ  показав  :
Всі  царства,  людей,  їхню  силу  й  величність,
Багатство  земель  всіх  й  Ісусу  сказав  :

-    Я  дам  тобі  владу  і  славу  й  шляхетність,
     Бо  то  є  від  ме́не  і  жалую  я  !
     Що  бачиш  ти  оком  -  моя  все  належність  !
     У  ме́не  під  владою  ціла  земля  !
 
     До  са́мої  смерті,  твоє  все  -  дивись  !
     Впади  лише  ниць  і  мені  поклонись  !

Ісус  із  відразою  ворогу  мовив  :
-    Ізгинь,  сатана!    Оттаке  Моє  слово  !

     Написано  :   -    Богу  навіки  твоєму,        
     Йому,  лиш  єдиному,  будеш  служить  ****  !
     Ні  велич  Сінаю  ,  ні  хліб  Віфлеєму  -
     Любові  до  Бога  ніщо  не  затьмить  !

     Я  хочу  з  всім  людством  любов  розділить  !...

     Ізі́йди,  нечистий,  про  що  говорить  ?!
     Тобі  не  дано́  у  цім  світі  любить  !

Задумався  демон  :  -  Не  знаєш  ти,  Сину,
Яку  тобі  підлість  готує  людина...

Тут  хвилею  вітру  від  нього  війнуло
І  високо  в  небі,  лиш  тінь  промайнула...

Ісус  же  зали́шивсь,  відто́ргши  вражину,
Один  на  вершині  в  туманній  імлі...
Хоч  був  він  Син  Божий,  але  ж  і  людина  -
Голодний,  і  гордий  на  мерзлій  землі...

Ослаблений,  змучений  і  помарнілий,
Лиш  серце  гаряче  у  нім  ще  жило.
Та  Богом  Єдиним,  безмірно  любимий,
Був  ангелом  взятий  на  міцне  крило...
                         
                           
             
                                       
         *  Другозаконня,  Глава  8  вірш  3.
                   
     **  Псалом  91,  Біблія.
               
   ***  Гора  правічна  -  гора  Каранталь,  Палестина,        
               гора,  на  якій  присів  відпочити  Бог  Отець  
               на  сьомий  день  створення  світу.  (Буття.  2:2-3)
             
****  Другозаконня,  Глава  16  вірш  3.




04-06.09.2023  р.


На  фото  "Спокуса  Христа",художник  Арі  Шеффер  :  
https://i2.wp.com/www.god.in.ua/wp-content/uploads/2017/03/%D0%A5%D1%80%D0%B8%
D1%81%D1%82%D0%BE%D1%81_44.jpg?w=400

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993371
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2023

Ісус і блудниця.

                                                       [i]Євангеліє  від  Іоана.
                                                             Глава  8  вірш  1-11[/i]


Син  Божий  пішов  на  Оливкову  гору,
В  маслиновий  гай,  недосяжний  вітрам,
А  з  променем  сонця  -   з'явився  він  в  Храм
Й  народ  весь,  до  ньо́го,  прийшов  в  ранню  пору...

Ісус  став  людей  там,  з  світа́ння  навчати,
І  в  Храмі  вже  жваво  точилась  розмова
Та  лемент,  зненацька,  став  в  стінах  здійматись
І  це,  перебило  Учителя  мову...

То  жіночку  книжники  і  фарисеї,
Побиту  й  налякану  в  храм  привели,
Як  варта  постали  навкруг,  коло  неї,
А  далі,  з  людьми пересуд  повели  :

-  Цю  грішницю  ми  в  перелюбі  застали.
   Мойсеїв  закон  нам  потрібно  згадать  !
   Юрбі  її  видать,  в  покуту  пристало  -
   Цю  жінку  камінням  на  смерть  закида́ть  !

Слова  ці    бентежать,  весь  натовп  лякають  !   
З  камінням  в  руках  всі  застигли  тривожно  :  
-  То  як  же,  Ісусе?...  Сказати  щось  зможеш  ?!  
А  книжники  жадібно  сло́ва  чекають  ...

Хотілось  почути  їм  в  цьому  сум'ятті
Таке,  щоб  Ісуса  змогти  розіп'яти,
Збезчестити  Ім'я,  чи  лиш  забруднити,
Або,  хоч  би  славу  Його  очорнити...

Ісус  схиливсь  низько,  і  став  щось  писати
На  долу  землянім,  аби  не  зважати  ...
Та  книжники  вперто  стояли  на  слові
Тоді   він  підвівся  і  сам  до  них  мовив  :
     
[b]-  Хай  той,    серед  вас  хто  не  має  гріха,
   Найперший,  в  цю  жіночку,  каменем  кине[/b]

Юрба  все  почула  і  гамір  стиха
І  за́пал  покути  тихесенько  стине  ...
Знітилися  люди,  а  потім  зам'ялись,
А  самі  настирні  -  то  ті  стушувались...

Їх  совість  прокинулась,  руки  розтислись,
Каміння  з  рук  випали,  і  розкотились.
Тихесенько,  боком,  задку́ють,  навшпиньках
Юрба  розповзалась,  а  потім  розбіглась  ...

Зоставсь  лиш  Ісус,  весь  осяяний  світом*
Та  грішная  жінка,  одна  перед  Світлом**  :

Підвівшись  Син  Божий,  у  неї  питає  :

 -  А  де  ж  ті  усі,  що  до  те́бе,  щось  мають  ?
     Чи  винною  те́бе  вони  не  вважають  ?
     Тебе́  з  них  ніхто  так  і  не  осудив  ?
 -  Добродію,  жоден...  ,  це  диво  із    див...

Ісус  посміхнувся  і  мовив  :  -  Іди  ...
Із  вірою  в  Бога...  І  більш  не  гріши  !
Неси  милосердя  з  собою  в  душі,
Хай  в  серці  твоєму  Бог  буде  завжди  !

Бо  Бог  й  милосердя  -  то  разом  вони,
Я  теж  не  вбачаю  твоєї  вини  !




*Світ  -  в  значенні:  частина  доби  після  ночі, РА́НОК,СВІТА́НОК, СВІТА́ННЯ, СВІТ, 
СВІТА́НЬпоет  ,  

[b][i]тобто  :  -  осяяний  ранком  [/i][/b]


**Світло  -  в  значенні:  Ісус  Христос,  Божий  Син,
       є  «Світлом  правдивим»
 ( Євангеліє  від  Іоана.  Глава  1  вірш  9  ).


[b][i]тобто  :  -  грішная  жінка,  одна,  перед  Ісусом.[/i][/b]



17-19.08.2023  р.  

Фото  :
https://ic.pics.livejournal.com/wlad55wlad/
71949366/7894/7894_900.jpg

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991726
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2023

Не варто будити красуню

                                           [i]Поетесам  України  присвячую.[/i]


Край  неба  розцвів,  як калина  -
Червоним  і  жовтим  палає.
Палка  серенада  пташина
В  відкрите  вікно  долинає.

Росинка  в  травичці  спочила  -
Перлинкою  в  променях  сяє  !
Остання  зоря  пролетіла,
На  хмарочці  місяць  дрімає...

Вже  сонечка,  промінь  веселий,
Привітно  до  нас  заглядає.
Промінчик  влетів  до  оселі
І  тіні  з  кутків  виганяє  !

Веселий  промінчик,  дбайливий,
Заглянув  у  очі    грайливо,
Торкнувся  рум'яної  щічки
Й  давай  цілувать  ніжне  личко  !

Промінчику  любий,  їй  спиться  !
Зморив  міцний  сон  діву  юну,
Хоч  ранок  багрянцем  іскриться,
Не  варто  тривожить  красуню...

Сиділа  вона  до  півночі,
Небесним  шатром  милувалась,
Вслухалася  в  подихи  ночі,
Й  до  серця  свого  прислухалась,

Вдивлялася  в  порух  сузір'їв,
В  політ  з  неба  впавшої  зорі,
Вслухалася  в  музику  вітрів
Й  до  шелесту  хвилі  у  морі...

А  серце  її  не  мовчало,
Воно  цілу  ніч  калатало,
З  ним  Муза  тихцем  говорила  
І  в  парі  із  Серцем  творила  :

Найліпші  слова  добирали,
Найбільш  принагі́днії  рими,
І  їх  потім  в  строфи  зібрали
Й  зробили  віршами  палкими  !

Тож  пісню  чудну,  солов'їну,
На  ноти  вони  переклали,
А  ноти  на  аркуш  упали
В  віршах  про  красу  України.

До  них  ще  й  Душа  приєдналась
Й  додала  рядки  про  кохання...
Та  врешті  вони  об'єднались
Й  творили  до  самого  рання.

Їх  думки  кружляли  в  етері
Та  врешті  красуня  стомилась,
Застигли  рядки  на  папері,
Невтомне  перо  надломилось

І  випало  враз  із  десниці...
Зморив  міцний  сон  діву  юну...
Промінчику,  любий,  їй  спиться  !
Не  варто  будити  красуню...


03.08.2023  р.
м.  Моршин

Ілюстрація  до  твору  :    https://beolin.club/uploads/posts/2022-06/1654798742_57-beolin-club-p-risunki-na-temu-poezii-krasivo-64.jpg

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990541
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2023

Катерина

[u][b]Катерина[/b][/u]


               [i]Кохайтеся,  чорнобриві...
                   Т.  Г.  Шевченко[/i]



Нічка.  Тихо.  Спить  село,
любо  так  на  дворі,
Всівся  місячень  на  хмарку,
сяють  в  небі  зорі.

Вишня  квітне  пелюстками,
ніби  снігом  білим.
Не  засни,  моя  кохана,
вже  давно  стемніло...

Сад  заквітчаний  дрімає,
аромат  казковий...
Вітер  ти́хенько  співає  
пісню  колискову.

-  Мила  дівчино  моя
   не  проснуться  мати
   Лине  пісня  солов'я,
   вийди  погуляти  !

   В  цвіту  вишні,  наче  в  раю...
   під  розлогим  віттям
   Сядем,  будем  милуватись
   Божим  розмаїттям...

   Де  ти,  мила,  я  чекаю...  
   десь  вогні  сіяють,
   Місяць  хмарку  обнімає,  
   й  тихо  засинає...

Ось  тихесенько  у  хаті
скрипнуло  дверима  :
В  сутінках,  з'явилась  мила  -
ледве-ледве  зрима,

Як  метелик  серед  ночі,
промайнула  тінню
і  сховалась  серед  цвіту
чарівним  видінням.

Дівчину  свою  кохану,
ніжно  пригортаю
Мабуть  правду  кажуть  люди,
що  то  -  краще  раю  !

Що  сказать  про  ті  обійми  -
вітерець  все  знає  ...
Підглядали,  правда,  зорі
й  місяць  пам'ятає.

Хмарка  бачила,  звичайно,
вона  ж  не  заснула  !
А  коли  побачила  -
погляд  відвернула  !

Пісня  ніжна,  солов'їна  
лине    про  кохання,
І  танцюють  пелюсточки  
з  вітром  до  світання...
   
До  світання  милувались,
ніжились,  кохались,
А  як  зо́ря  заясніла,
світом  любувались.

В  край  небесного  шатра
заглянуло  сонце.
вже  проснулась  її  мати  -
глянула  в  віконце.

Де  там  ходить  її  доня,
де  вона  ночує  ...?
Вийшла  кликала  тривожно,
а  доня  не  чує...

Доня  з  милим  на  осонні,
взя́лися  за  руки,
Вже  звучать  слова  прощання  -
Час  настав  розлуки.

Білі  ніжні  пелюсто́чки
підхопило  вітром:
-  Що  ж,  до  зустрічі,  красуне
   ми  ще  стрінемсь  літом  !  

   Соком  ягода  наллється
   на  солодкій  вишні.
   Ми  ще  стрінемсь...  Катю,  Катю,
   не  ридай  невтішно  !  

   Найгіркішими  сльозами
   горе  не  спинити  !
   Йду  до  війська  з  легінями
   край  свій  боронити  !  

   Повернуся  літом  ясним,
   дочекайсь,  кохана  !
   Під  вінець  підем  до  церкви,
   на  рушни́чок  станем  !  

Сонце  встало  -  вже  без  нього...
сад  -  у  цвіті  пишнім...
А  вона  -  сама  стояла,
обіймала  вишню.  

Довго  й  гірко  сумувала,
плакала  невтішно.
Та  й  крізь  сльози  відчувала
поцілунки  грішні...  

Раптом  вітер  злий  повіяв  -
дійшла  до  порогу.
Замітає  білим  цвітом  -
серце  б'є  тривогу  !  

Залишилась  Катерина
з  чорною  журбою,
Все  молилась,  щоб  Госпо́дь
не  полишив  в  бо́ю  !  

Потягнулись  сірі  днини
серед  буйства  травня.
Вісточка  тоді  прийшла,
вісточка  остання...  

Мов  весняні  пелюсто́чки
літо  відлетіло.
Вітер  рвав  з  дерев  листочки  -
осінь  наступила.  

Осінь  з  сірими  дощами  -
не  приходять  вісті...
Де  ти  милий,  що  з  тобою  -
серце  не  на  місці  !  

Бідна,  з  тяжкими  думками,
сам  на  сам  з  собою.
Та  й  воно,  під  са́мим  серцем
вже  штовха  ногою...  

Вже  й  зима  в  права  вступила,
снігом  землю  вкрила.
Та  ніхто  про  те  не  знає,
де  Катрусин  милий...  

Стало  важче  вже  ходити,
живіт  випирає.
Від  очей  чужих  ховатись  -
Для  чого  ?...  Всі  знають...  

Знають,  горю  співчувають,
бачать,  що  вагітна.
Хто  чим  може  помагають  -
в  нас  народ  привітний  !  

А  як  строк  прийшов  -  без  крику,
прокусивши  губи,
Народила  дитинчатко  -
хлопченятко  любе  !  

Личком  -  викапаний  батько,
як  Микола,  звісно.
Де  ж  він,  Катін  воїн  хвацький  ?
все  немає   звістки  ...  

Сльози  виплакала  гіркі,
зустрічала  ве́сну.
Розцвіли  сади  вишневі,
теплі  дні  чудесні...  

Взя́ла  в  руки  дитино́ньку
та  й  пішла  до  саду  -
-  Біля  вишеньки  посто́ю,
   то  моя  відрада...  

Підійшла,  а  там  людина  -
згорблена,  худюща...
Наче  знята  із  хреста  -
вбита  й  невмируща  ...  

Заглянула  їй  у  очі  -
серце  заболіло  !
Очі  рідні  ...  Люди  добрі,
мало  не  зомліла  !  

Любий  їй  стоїть  Микола,
дивиться  на  сина.
Ноги  в  Каті  підкосились,
впала  на  коліна.  

На  колінах  і  коханий...
їй  цілує  руки  !
Мовби  винен  перед  нею
за  всі  дні  розлуки.  

Повернувся  він  з  полону  -
тіло  ледве  дише.
В  руки  взяв  свого  синочка
милого,  колише...  

Підхопила  попід  руку,
повела  до  хати.
Треба  в  стрій  скоріше  ставить
рідного  солдата.  

В  бані  мила,  вимивала,
сто́ли  накривала.
А  по  тім,  як  чоловіка
ніжно  шанувала.  

А  щоб  ліпше  величали
в  селі  молодичку,
в  третій  день  вони  побрались
у  малій  капличці  ! 


Іллюстрація  :    
В  надійних  обіймах  ©Соломія  Ковальчук     
https://img.monoart.com.ua/assets/images/products/
43935/dff71503b6fc9d5e518b02597a9c1559d2ae45ed.jpg

20.07.2023  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989403
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2023

Пам'яті Чорнобиля…

Був   квітень   і   земля   буя́ла.
Яскраве   сонце   і   тепли́нь.
Весна   в   своїх   правах   стояла
Скрізь   цвіт   весни   -   куди   не   кинь...

Субота.      Ніжність   і   сонливість
Іду,   поли́шив   передпо́кій.
Блакить   небес,   ранко́ва   свіжість
І   ніжний,   дивови́жний   спокій   ...

Пелю́сток   вишні   тихий   та́нок,
Вже   чуть   пташо́к   весня́ні   співи.
Нара́зі   хвіртка   заскрипіла...
Сільськи́й   звича́йний,   тихий   ранок.

Ступа́ю   тихо   через   ганок
І   наші   погляди   зустрілись...

З   пустим   відром   зайшла   сусідка,
В   очах   тривога,   жах   і   туга...
Весня́ий   настрій   стерся   швидко   :
-   Стрясло́ся   що   ,      яка      нару́га   ?   !

Я   не   питав,   дивився   в   очі,
А   в   відповідь   вуста   шепочуть   :
-   Ти   знаєш,   а́томна   взірва́лась   ...
Отак   ця   вісточка   ввірва́лась,

Як   ніж   у   мозок...   Час  летить,
Із   цим   зжили́сь   ми,   а  в ту  мить  -  
Здоровий  глузд  -  ніяк  не  смів,  
Сприйнять  весь  жах  почутих  слів  !..

-   Тьоть   Мань,   спокійно,   то   -   брехня   !
    Обман   !   !   !   Такого   не   буває   !
    Я   ж   там   працюю,      добре   знаю   :
    Це   -   ви́гадки,   це   маячня́   !   !   !

    Не   може   атомна   взірва́тись
    Ніко́ли   !      Це   не   може   статись   !
    Плітки́   це   все   !   Якась   облуда   !
    Реактор   -   надміцна́   споруда...!

Нара́з   ,   неначе   перемкну́ло,
І   фрази,   що   хотів   сказати,
В   очах   сусідки   потонули...
Там   біль   ...   не   можу   передати...

                            *         *         *

Неква́пливо,   весь   в   клопо́тах
Зго́рбившись,   немов   старий
Йде,   натомлений,   з   роботи
Наш   сусід   Петро   Цибрій   -

Сторож   гідромонтажу́   

Зупинився,   привітались   :
-      Дядьку   Пе́тре,   що   там   сталось   ?
       Ка́жуть,   а́томна   взірва́лась   ?   !
-      За́раз,   хлопці,   розкажу   ...

Дядько      мо́вчки   зупинився,
Дістав   "Приму",   закури́в,
Помовча́в,   заговорив   :
-         Блок   крізь   зе́млю   провали́лвся   ...

          Блок   четвертий,   мов   пропав,
          Навіть   стін   його   нема́є   ...
          Сильно   щось   вгорі   палає   ...
          Та   я   довго   не   стояв,

          І   не   все   там   роздивився...
          Що,   до   чого,   -   я   не   знаю,
          Та   реа́ктора   -   немає   !   !   !
          Може,   просто   розвали́вся   ...

          Нічо́го   там   ніхто   не   знає,
          Ну   що   я   то́лком   розкажу́   ...   ?
          Я   -   сто́рож,   скла́ди   стережу   ...
          Яду́чий   дим   навкру́г   вита́є,

          Від   то́го   диму   погиба́ють         
             Поже́жники...   Покрі́влю   га́сять,
             Вогонь   збивають   та   не   злазять           
             І  в  то́му  чаді  зомлівають  !  !  !  

             Їх   в   медсанчасть   везуть   машини,           
             Поже́жні   но́ві   під'їжджають       
             І   лізуть   хлопці   по   драби́нах           
             У   са́ме   пе́кло,   на   верши́ну   ...  

             І   пе́кло   те   не   покида́ють   !      .
 
Замовк   Петро,   погасла   "Прима"   :
 
-         Лихо   лю́те   там   зчини́лось,
          Таке   жахі́ття,   що   й   не   снилось   ...
          Аби   це   горе   під   дверима
          У   наших   хат   не   опинилось   ...
 
Та   й   рушив   далі,   невеселий...
 
А   десь,   жорстока   і   незрима,
Біда   вже   кра́лась   до   осе́лей ...




[i]Повнісю  текст.  http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941208
[/i]
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981304
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2023

Ве́снонька і Завірюха. Казочка

Весна,  набухшими  бруньками,
Прийшла  нарешті  в  зимній  сад,
Пройшлась  замерзлими  стежками
Й  давай  скоріш  наводить  лад  !

Сніжок  останній  розтопила,
Земельку  щедро  відігріла,
Уважно  глянула  на  став  -
Чи  є  ще  лід,  чи  вже  розта́в  ?

Туманом сивим  оповитий,
Дзюрчить  руча́єм  талий  сніг  -
Зимовий  час  своє  добіг...
А  Дід  Мороз  несамовитий

Ледь,  зранку,  хрускає  з-під  ніг  -
Він  в  сплячку  бідненький  заліг...

В  прогалині,  як  перли  -  квіти,
Пробившись  через  жухлий  сніг,
Казкові,  милі  первоцвіти
Красуються,  як  в  дивнім  сні  ...

Весна  ж  бо  часу  не  марнує  -
Від  серця  всім  тепло  дарує,
І  разом  з  сонцем,  з  вишини
Промінчик  простягла   мені  !

Зманила  в  гості  теплий  вітер,
А  щоб  лунав  пташиний  спів,
Зазвала  з  вирію  птахів  :
-   Додому  час  усім  летіти  !

    У  рідний  край  !   Пісні  співать  !
    Концерт  в  гаю  пора  давать  !

Одна  нахабна  Завірюха
Веде  себе,  як  хуліган  !
Весни,  зухвала,  геть  не  слуха...
Танцює  зимній  свій  канкан,

Як  тільки  Ве́сна  відвернеться  !

Ніяк  вона  не  схаменеться,
Хурделить  сніг  на  ніжний  цвіт   -
Завіять  хоче  цілий  світ  !

Та  стрілась  з  вітерцем  гарячим  -
Ой,  як  же  він  її  обняв  !...
Іще  б  лиш  трішки  -  і  здолав,
Гарячим  подихом  юначим  !

Ледь  вирвалася  -  не  спіймать
І  га́йда  в  ліс  -  скоріш  тікать  !

Метнулась  з  страху  по  дорозі,
А  потім  -  через  бурелом  !
І  опинилася  в  берлозі,  
З  ведмедем   за  одним  столом.

-  Послухай,  друже  косолапий,
   Єсть  діло...  Добре  дам  на  лапу...
   Берлогу  здай,  щоби  пожить...
   Та  літо  якось  пережить  !

Ведмідь  второпав,  хоч  спросоння,
Що  діло  вигідне.  Зопа́лу
Ціну  заправив...  Ой,  чималу  !
Й  угоду  склали...  Двохсторо́нню  !

Тож  Завірюха  міцно  спить...
Весни  прийшла  чарівна  мить  !


12.04.2023  р.

Фото  "  https://wallpapers-fenix.eu/lar/181123/175324532.jpg"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980240
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2023

Молитва за сина .

[b]  [i]Етюд  до  твору  "  Звечоріло.  За  край  неба  вже  сховалось  сонце"[/i][/b]

 [i]Ніч   скидає   вже   убра́ння,
лагодиться  спати.
Зо́ря  рання  пломеніє,
час  іти  до  хати.

Вже  з'явились  довгі  тіні,  
зрання  встала  мати  -
В  довгу  подорож  до  війська  
сина  споряджати,[/i]

[b]
Як  примара,  ходить  в  хаті,
біллю  серце  крає  ...
Думки  з  сином  всі  -  сердешна,
з  Богом  розмовляє  :

-   Боже  милостивий,  зглянься,
    на  мою  дитину,
    Захисти  мого  синочка,
    Не  дай  йо́му  згинуть...

    Відверни  від  нього  кулю
    й  полум'я  пекельне  !
    відверни  від  нього  бомбу
    й  все,  що  є  смертельне  ...

    А  як  доленьці  судилось
    йо́му  рану  дати  -
    Хай  та  рана  легка  буде,
    щоб  в  строю  зостатись  ...

    А  якщо  йому  на  долі  -
    у  війні  загинуть...
    Ні,  не  треба,  Боже  милий  !
    Не  полиш  дитину  !

    Господи,  я  так  благаю,
    змовкнуть  хай  гармати  !
    Хай  синочок  мій  вернеться
    до  своєї  хати  !

Вже  і  торбу  сину  склала,
повсідались  чинно...
Плаче,  молиться  до  Бога,
розпрощалась  з  сином...

Зглянься  Боже  на  молитву,
хай  не  плаче  мати  !
Боже  милий,  захисти
й  збережи  солдата  !

Бо  солдати  -  вони  діти,
Вони  -  батько  й  мати  !
Їм  би  всім  -  життю  радіти,
А  не  погиба́ти  ...

Та  розбиті  вщент  міста,
і  палають  хати  -
Вдерлися  до  нас  з  війною
москалі  прокляті
[/b]

[i]Треба   йти  і  воювати, 
долю  здобувати,  
Підлих  ворогів  незваних 
з  краю  виганяти  !
 

Далі  -  по  тексту  твору  http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976741


[/i]


26.03.2023  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978336
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2023

Звечоріло. За край неба вже сховалось сонце

Звечоріло.  За́  край  неба,
вже  сховалось  сонце.
Місяць  срібним  промінцем
стукає  в  віконце.

Мила,  любонька  моя,
вже  заснула  мати.
Двері  в  хаті  не  скриплять  -
вийди  погуляти!

Вийди,  мила,  я  чекаю...
зіроньки  так  сяють!  
Явір  вербу  обнімає,
гори  засинають...

Під  плакучою  вербою,
біля  криниченьки,
Сядем  поряд,  голубонько,
візьмемсь  за  рученьки...    

Тихо  скрипнули  ворота,
тінню  промайнула  ...
І  в  обійми,  наче  пташка,
трепетно  пірнула*.

Милу  свою  дівчиноньку
ніжно  пригортаю.
Хто  не  знає  тих  обіймів,
той  не  знає  раю.

Зорі,  наче  самоцвіти,
в  піднебессі  сяють,
Повсідалися  на  небі,
та  ще  й  підглядають.

Місячень  приліг  на  хмарку
хай  він  нас  пробачить  ...
Косами  верба  прикрила  -  
то  й  ніхто  не  бачить  ...

Пісня  лина  солов'їна
з  вечора  до  рання,
Шелестить  тихе́нько  листя  -
шепче  про  кохання.

Ладним  личеньком  любуюсь,
пещу  ніжно  ручку
І  на  пальчик  надіваю
шлюбную  обручку...

Вітер  тихо  щось  шепоче,
не  дає  сказати...
Не  час  зараз  говорити,  
зараз  час  кохати.

На  шатрі  небоснім  зорі
самоцвітом  сяють,
Вітерець  ласкавий  ніжно
стан  твій  обнімає.

У  твоїх  обіймах  вічність
сплинула  водою
Бо  не  спинить  часу  ніжність  -
плине  час  рікою...

Серце  ніжно  завмирає,
душенька  співає  ...
Та  не  мій,  неначе,  голос
глухо  промовляє:

-   Мила,  я  тебе  кохаю,
    в  мене  ти  єдина!
    Та  в  біді,  вогнем  палає,
    стогне  Україна!

    Завтра  з  легінями  разом,  
     на  війну,  в  солдати  -
    Воювати  з  москалями,  
    край  свій  захищати  !

    Ну,  а  доки  сонце  встане,  
    то  кохаймось,  мила  !
    Щоб  навік  запам'ятати  
    про  цю  мить  щасливу  !

    Побажай  мені  кохана,   
    в  гірку  мить  розлуки,
    Слово  чільне,  щоб  дать  сили  
    в  тяжкий  час  розпуки  ...

Вже  над  краєм  горизонту  
спалахнуло  жаром,
Розгоравсь  на  сході  обрій  
згарища  пожаром  !

Мила  в  очі  подивилась,
сльози  не  ховала  ...
Мову  в  неї  відібрало,
гірко  прошептала:

-   З  ворогом,  як  маєш  стрітись,
    бий  !  Не  сумнівайся  !
    З  Перемогою,  скоріше,
    цілим  повертайся  !!!

    З  Перемогою  і  миром!
    буду  я  чекати  !
    Я  свій  вік,  з  тобою  милий,
    хочу  доживати  ...

Ніч   скидає   вже   убра́ння,
лагодиться  спати.
Зо́ря  рання  пломеніє,
час  іти  до  хати.

Вже  з'явились  довгі  тіні,
зрання  встала  мати  -
В  довгу  подорож  до  війська
сина  споряджати.

Як  примара,  ходить  в  хаті,
біллю  серце  крає  ...
Думки  з  сином  всі  -  сердешна,
з  Богом  розмовляє  :

-   Боже  милостивий,  зглянься,
    на  мою  дитину,
    Захисти  мого  синочка,
    Не  дай  йо́му  згинуть...

    Відверни  від  нього  кулю
    й  полум'я  пекельне  !
    відверни  від  нього  бомбу
    й  все,  що  є  смертельне  ...

    А  як  доленьці  судилось
    йо́му  рану  дати  -
    Хай  та  рана  легка  буде,
    щоб  в  строю  зостатись  ...

    А  якщо  йому  на  долі  -
    у  війні  загинуть...
    Ні,  не  треба,  Боже  милий  !
    Не  полиш  дитину  !

    Господи,  я  так  благаю,
    змовкнуть  хай  гармати  !
    Хай  синочок  мій  вернеться
    до  своєї  хати  !

Вже  і  торбу  сину  склала,
повсідались  чинно...
Плаче,  молиться  до  Бога,
розпрощалась  з  сином...

Зглянься  Боже  на  молитву,
хай  не  плаче  мати  !
Боже  милий,  захисти
й  збережи  солдата  !

Бо  солдати  -  вони  діти,
Вони  -  батько  й  мати  !
Їм  би  всім  -  життю  радіти,
А  не  погиба́ти  ...

Та  розбиті  вщент  міста,
і  палають  хати  -
Вдерлися  до  нас  з  війною
москалі  прокляті  !

Треба   йти  і  воювати,   
долю  здобувати,  
Підлих  ворогів  незваних   
з  краю  виганяти  !

Щоб  земля  під   вороженьком
клятим  запалала!    
Щоби  швидше  Перемога
наша  засіяла!

Щоб  із  фронту  повернулись  
у  свій  дім,  навіки,
Наші  славнії  герої,  
діти  й  чоловіки!

Повернулись  щоб  живими  
всі,  хто  воювали
Й  нашу  славну  Україну
в  битвах  захищали!

Діточки  щоб  народились,  
а  відтак  і  внуки  !
Щоб  земля  для  нас  родила
й  не  було  розлуки  !

Щоб  ми  всі  були  єдині
з  Заходу  до  Сходу  !
Миру  й  щастя  Україні  -
нашому  народу  !




пірнула*  -  припала

11-26.03.2023  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976741
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2023

В'юни. Оповідання для дітей похилого віку.

                                                                           

     Як  тільки  річенька  забрала  із  заливних  луків  назад  до  себе  свої  води,  землі  сповнені  життєдайної  вологи  і  щедрого  річкового  мулу,   вибухнули  всіма  відтінками  зелені  і  золота  -  то  забуяли  лугові  трави  і  розквітли  яскраво-жовті  квіти  -  дикі  іриси,  гусячі  лапки,  квіточки  мати-й-мачухи,  а  на  більш  сухих  ділянках  -  цілі  зарослі  кульбабок.  

       Повітря  ожило,  наповнилось  по  самі  вінця  цілющим  п'янким  ароматом  трав  і  нектарів,  а  небо  заполонили  невтомні,  ненажерливі  і  голосисті  чайки.

       Весняний  день  рік  годує.  На  землях,  відведених    для  городів,  вже  копошились  люди,  а  в  тих  місцях,  де  трави  вже  набралися  сили,  повільно  і  поважно  паслися  корови,  неквапливо  і  ритмічно  пережовуючи  соковиті  пучки  зелені,  ніби  ще  раз  нагадуючи  про  те,  що  їжу  необхідно  пережовувати  старанно   і  без  поспіху.

       Але  як  же  без  поспіху,  коли  ніженьки  легенькі,  небо  блакитне  і  бездонне,  сонечко  пригріває,  а  вітри  весняні  вже  давно  стомилися  і  сплять  десь  під  листям  лопухів.

       Ніженьок  було  шестеро  -  три  пари...
Перша  пара  належала  мені  -  самому  маленькому,  найменшому  Микольці.  Мені  ледве  виповнилось  п'ять  років  і  я  був  вже  майже  дорослий,  і  не  перший  раз  ходив  з  своїм  братом  Гришунею,  який  сам  себе  чомусь  називав  Григорієм,  на  луг  до  діда,   до  корів,  коли  приходила    черга  їх  пасти,   і,  навіть  допомагав  діду  управитись  з  чередою,   правда,  тільки  тоді,  коли  не  було  сусідської  корови  Зорьки,  бо  та  теличка  дуже  норовлива  і  вічно  влазила  в  якусь  халепу  -  то  город  чужий  потопче,  то  в  болоті  застрягне  та  так,  що  її  доводилось  витягувати  трактором.  

      Отож,  перша  пара  ніженьок  з  усіх  сил    дріботіла,  намагаючись  не  відстати  від  двох  других  пар  ніг,  що  належали   моєму    Гришуні  і  двоюрідному  дядьку  Валері,  які  хутко  чимчикували  попереду,  про  щось  жваво  розмовляли,  збуджено  розмахуючи  руками.

       В  руках  у  мене  красувався  виструганий  з  соснової  кори  кораблик,  з  трьома  мачтами  з  вербових  гілочок  і  парусами  з  паперу.  Називався  кораблик  "Фрегат",  змайстрував  його  старший  брат  і  я  тримав  його  обома  руками,  щоби  не  впустити,  весь  переповнений  гордості  від  довіреної  честі  донести  кораблик  до  найближчої  великої  калюжі.

       Григорій  вже  ходив  до  школи,  і  навіть  не  в  перший  клас  а  в  другий.   Сьогодні  уроків  не  було,  бо  день  вихідний  -  неділя  і  до  бабці  в  гості  з  Чернігова  приїхала  її  сестра,  а  з  нею  -  її  син  Валера.  Чорнявий,  високий,  старший  за  брата  на  три  роки.  Він   вимагає,  щоб  ми  його  називали  дядьком,  а  я  от  думаю  -  який  же  він  нам  дядько,  коли  він  для  нас   кращий  друг  і  товариш  по  іграх.  Хай  дядьком  його  називає  Гришуня,  бо  це  за  нього  Валера  старший  аж  на  три  роки,  а  за  мене  він  -  ледь-ледь,    ну  зовсім  трішечки  старший.  

       Валера  вдітий  "по-городскі".  Штани  в  нього  класні,  сині  -  техаси  називаються.  На  тих  штанях  багато  різних  кишеньок,  блискучих  заклепок,  і  прошиті  вони  товстими  червоними  нитками.  А  з  боку  -  глибочезна  вузька  кишеня  для  величезного  ножа,  який  називається  "мачете",  туди  Валера  надійно  сховав  свій  заточений  як  бритва,  перочинний  ножик.  
       Потім  він  трішки  подумав  і  зверху  до  ножика, в  ту  ж  кишеню,    засунув  великий  чорний  пластмасовий  гребінь  для  волосся,  зі  зручним  руків'ям,   дуже  схожим   на  рукоять  ножа  "мачете",  так  що,  якщо  хтось  не  знає,  то  може  навіть  подумати,  що  у  дядька  Валери  там  "реальний  босяцький  ніж".

       А  ще  в  тих  числених  кишеньках  були:   справжня  бензинова  запальничка  без  кременя,  пістолет,  який  стріляє  пробкою,  прив'язаною  до  дула,  люстерко,  щоб  пускати  в  очі  "зайчиків"    і  ще  дещо,  що  дядько  Валера  не  показав,  бо  ми  ще  малі  на  таке  дивитись.  

       Футболка  в  нього  справжня,  щоб  грати  в  футбол,  синя  з  білим  і  написом  "Динамо",  на  ногах  справжні  китайські  кеди,  а  на  голові  справжня  ковбойська  шляпа.

       Кеди  дядько  зняв,  підвісив  збоку  до  пояса  і  йшов  так,  як  і  ми  -  босяком,  бо  вже  було  дуже  тепло,  а  ми  вже  давно  бігали  по  вулиці  роззутими,  без  взуття.

       Та  й  одягнуті  ми  були  трохи  не  так,  не  по  городскі  -  і  на  мені,  і  на  братику  були  просторні  сині  труси,  про  які  Валерина  мама  сказала,  що  вони  сімейні...  Чого  б  це  вона  так  сказала,  не  розумію  -  мої  труси  ніхто  із  моєї  сім'ї  окрім  мене  не  носить.  
       Ні  майок,  ні  сорочок  на  нас  не  було,  зате  на  головах  у  нас  красувались  чудові  картузи  -  восьмиклинки.

Новенькі  !

       Баба  Уляна,  мама  дядька  Валери,  привезла  їх  із  Чернігова,  оділа  нам  на  голови  і  промовила:

 -  Це  вам  внучки,  подарунки.  Щоб  сонце  голови  не  напекло  ...

       Прямо  посередині  картузів,  там  де  сходились  клинки  тканини  був  гудзик.  Дядько  Валера  сказав,  що  то  антена  і  від  неї  можна  дивитися  "тілівізор",  а  "тілівізор"  то  така  штука  як  кіно,  з  екраном  і  спеціальною  банкою  перед    ним,  в  яку  до  самого  краю  наливають  воду.  А  я  ніяк  не  можу  зрозуміти  цього  "тілівізора".  Якщо  є  екран,  то  має  бути  будка,  звідки  на  нього  світять  кіно...  А  банка  з  водою  -  то  класно,  коли  захотів  напитись  води,  то  ось  вона  перед  тобою  і  не  треба  нікуди  ходити.  Це  як  графин  на  столі  у  начальника  сільради  Куранди,  до  якого  ми  з  бабцею  заходили  взяти  якусь  "справку".

       Обновочки,  без  єдиної  плямочки,  пахли  текстилем,  фарбою    і  сиділи  на  наших  головах  гарно  і  рівненько,  бо  по  внутрішньому  краю  в  них    ще  й  був  заправлений  цупкий  картонний  обідок,  так  що  ми  були  одіті    з  братом  у  все  новеньке,  хіба  що  не  рахуючи    сімейних  трусів.

       Далеко  не  вся  земля  після  весняної  повені  висохла.  То  тут,  то  там  під  ноги  потрапляли  невеличкі  мілкі  калюжки,  наповнені  теплою,  прогрітою  сонечком  водою.  
       Дядько  Валера    говорив  без  умовку  -      розповідав,  наче  артист  київської  філармонії,  який  виступав  минулої  неділі  в  нашому  клубі,  про  те,  як  вони  з  мамою,  на  паровозі,  залізною  дорогою,  їхали  до  нас  із  Чернігова...

       Я  залізної  дороги  зроду  не  бачив,  зате  бачив,  як  дід  настеляв  залізні  листи  на  покрівлю  замість  солом'яної  стріхи  і  в  моїй  уяви  вималювалась  дорога,  широка  як  наша  вулиця,  виложена  величезними  листами  бляхи  і  по  якій  їде  здоровенний,  як  трактор  паровоз  і  тягне  за  собою  на  прицепі  вагончики  з  людьми,  немов  коняка  підводи.

       Сонечко  ніжно  пригрівало,  вітерець  дрімав,  брат  з  дядьком  весело  шльопали  по  калюжах  і  я,  звичайно,  з  щирою  дитячою  радістю,  теж  брьохав  по  них,  піднімаючі  снопи  сяючих,  іскристих  бризок  просто  аж  до  неба.  

     За  густими  кущамими  верболозу  відкрився  чималий   простір  чистої,  прозорої  води,  що  залишилася  від  повені,  на  блакитній  спокійній  поверхні  якої,  купалися  білесенькі  невагомі    хмаринки.  Підійшли  ближче,  сонечко  з  неба  вскочило  прямо  на  поверхню  води  і  заставило  нас  примружити  очі:

-  Наче  дзеркало...

-  Точно,  тільки  посеред  лугу.

       Промовив  Валера  і  запустив  чималим  камінчиком,  який  йому  потрапив  під  ноги,  прямо  по  білих  хмаринках...  
     Камінець  шубовснув  у  калюжу,  піднявши  фонтанчик  іскристих  бризок,    і  хмаринки  разом  із  сонечком  загойдалися  на  хвильках:

-    Давай  сюди  "фрегат"  !

       Але  мені  так  хотілось  самому   погратися  корабликом  у  такій  гарній,  великій  водичці,  що  я  зробив  вигляд,  ніби  не  почув  дядька,  але  добрий  стусан  від  Григорія,  швидко  відновив  субординацію  в  команді  і  я  похнюпившись,  швидко  передав  "фрегат"  брату,  а  той  в  свою  чергу  -  дядьку  Валері.  Валера  приосанився,  обдивився  окілля,  обслюнявив  вказівний  палець  і  підняв  його  високо  вгору:

-  Вітер  норд-ост!

     При  цьому  його  обличчя  набуло  надзвичайно  розумного  і  впевненого  вигляду,  а  ліва  рука  рішуче  показала  напрямок  вітру  -  прямо  на  весняне  сонечко*.
     Ми  з  братом  теж  поплювали  на  свої  вказівні  пальці  і,  наче  по  команді,  піднявши  їх  якомога  вище,  дружно  закивали  головами  на  знак  згоди.

       Нахилившись,  дядько  Валера    взявся  підкочувати    холоші  своїх  техасів.  Потім,  задерши  їх  аж  до  колін,    пішов  прямо  по  воді  аж  до  протилежного  берега.
Ми  з  братом,  як  каченята  за  качкою,  почалапали  за  ним.

-  Я  буду  капітаном,  Гриша  буде  боцманом,  а  ти  -  подивився  на  мене  -  будеш  матросом.   -   Валера  розпорядився  голосно,  як  справжній  капітан  і  додав:


-  Так  !  ...  Воду  не  баламутьте  -  по  воді  не  ходіть,  мул  з  дна  не  збовтуйте,  а  то  наше  чистісіньке  море  швидко  перетвориться  в  багнисте  болото!

 Сказав  і  опустив  "Фрегат"  на  воду.  Як  зачаровані  ми  дивились  на  нього  і  чекали  коли  ж  вітер  наповнить  білі  паруси  кораблика  і  він  весело  помчить  по  просторах  нашого  моря,  але  на  морі  панував  штиль,  паруси  обвисли,  капітан  і  боцман  були  геть  не  готові  до  такої  ситуації,  а  матрос  якраз  ковирявся  в  носі:

 -  Давайте  разом  подуємо  в  паруси...
   Григорій  сказав  неголосно,  але  Валера  почув  і  схвально  кивнув  головою.

     Присівши  навпочіпки  прямо  посеред  калюжі,  і  набравши  повні  легені  повітря,  ми  взялися  дмухать  на  кораблик.  Дядько  Валера  -  по  правому  борту,  брат  -  по  лівому  а  я  з  усієї  сили  намагався  зробити  попутний  вітер  дуючи  прямо  в  паруси  з  сторони  корми...  Фрегат  проплив  пару  кроків  і  зупинився,  немов  очікуючи,  що  ж  ми  будемо  робити  далі...

       Валера  знову  старанно  наслюнявив  пальця,  підняв  якомога  вище  вгору,  подумав,  а  потім  взяв  кораблика  в  руки  і  побрів  з  ним  до  протилежного  берега  калюжі.  Ми  за  ним.  А  за  нами,  слідами  по  воді,  з  самого  дна  калабані,  піднімалися,  хмари  потривоженого  нашими  ногами,  мулу.

     "  Фрегат"  довго  стояв  непорушно,  як  впертий  віслюк,  потім  війнув  вітерець,  легенький-легенький,    по  поверхні  калюжі  пробіглися  брижі  і  наш  "Фрегат"  спочатку  сіпнувся,  а  потім  швидше  і  швидше  поплив,  понісся  під  своїми  біленькими  парусами  на  той  бік  калюжі  :

-  Ура  !  Ура  !  Ура-а-а  !  !  !

     Від  нашого  радісного  галасу  здригнулися  лугові  трави,  захитався  молоденький  ще  зелений  очерет,  а  чайки  навіть  не  знали  куди  тікати  від  наших  новенькіх  картузів,  які  стрімко  злітали  поміж  ними  в  повітря,  ображено  квилили  і  летіли  геть,  подалі  від  того  тарараму,  що  порушив  тишу  і  спокій,  що  панували  на  розквітлих  весняних  луках...

     Ну,  як  же  тут  не  кричати  і  не  підкидати  високо  вгору  наші  картузи,  коли  ми  так  довго  і  терпляче  чекали  саме  на  цю,    головну,  так  жадану  подію  нашого  походу...

       Кораблик  вже  гордо,  як  стріла,  пересікав  середину  нашого  моря,  як  раптом  поряд  з  ним  щось  шевельнулось  -  звивисте,    чорне  і  страшне  :

-  Змія  !  -  заверещав    я  !

-  Риба  !  -  закричав  брат  Григорій  !

-  В'юн  !    -  вигукнув  дядько  Валера  !

       Кинулись  !    Я  -  швидше,  на  бережок,  а  брат  з  дядьком  -  прямісінько  у  воду,  до  середини  калюжі.  
     Гриша  швидесенько  схопив  кораблика  в  руки  і  притис  його  до  себе,  як  рідного,  а  дядько  Валера  -    вхопив  руками  щось  чорне,  довге  як  змію,  впіймав    і  затис  в  кулаці  !    
       Це  "щось",  раптом  голосно  пискнуло  і  легесеньким,  невловимим  порухом  вислизнуло  з  дядькових  рук,  упало  в  воду  і,  звиваючись,  як  справжнісінька  змія,  поплило  навтьоки  !  

       Дядько  зойкнув,  немовби  смертельно  укушений  цією  змією  і,  як  кіт  на  здобич,  стрімко  метнувся  на  втікачку  !  Видно  було  що  його  рука  таки  щось  ухватила,   та  раптом  Валерині  ноги  мелькнули  високо  над  водою,  бризки  стовбом  шугонули  в  небо,  а  спина  і  голова  -  навпаки,  пірнули  в  глиб  так,  що  тільки  ковбойська  шляпа,  як  той  "Фрегат"  загойдалася  на  збуреній  поверхні  -  Валера  підсковзнувся  і  з  усього  маху,  на  спину,  гепнувся  у  воду  !

       Через  якусь  мить,  він  вже  стояв  на  ногах,  весь  в  багнюці,  мокрий,  вода  ручаями  стікала  з  його  одягу,  рук  і  підборіддя  зате  на  обличчі  його  сяяла  торжествуюча  посмішка  -  в  правій  руці  він  таки  тримав  того  в'юна.

-  Єсть  !  Впіймав  !

     Та  клята  рибина  з  цими  словами  не  погодилась,  легесеньким  порухом  вона  таки  вивільнилась  на  свободу  і  з  тихеньким  плескотом  знову  впала  в  воду...

       А  в  тому  місці,  де  дядько  здійняв  з  дна  величезні  клуби  мулу,  на  поверхню  калюжі  виринуло  з  добрий  десяток  рибинок.   Їхні  чорні  гнучкі  спинки  стрімко  вихилялись  в  безперервному  ритмічному  русі,  здавалося  що  вони  в  паніці  від  того  гвалту,  що  його  спричинив  дядечко  своїм  неочікуваним  падінням,  схожим  на  вибух  глибинної  бомби...

     Ми  аж  заніміли  з  подиву...    А  дядько  Валера  неначе  сказився  -  одразу  ж  почав  за  ними  шалено  ганятись,  намагаючись  впіймати  руками.

-  До  мене    !    Всі  до  мене,  ловити  рибу,  тут  її  багато!

       Гриша  залишив  свій  дорогоцінний  "Фрегат"  на  березі  і  кинувся  до  середини  калюжі,  весь  забрьохався,  але  руками  азартно  щось  шукав  у  воді.  

       Я  забрів  аж  по  коліна.  Прямо    переді  мною,  на  самій  поверхні  води,  звиваючись  неначе  змія,  плавало  щось,  довжелезне,  величиною  з  мій  лікоть,  зі  страхітливою  мордою,  всипаною  грізними  вусами,  і  з  лютими  очицями.  Ще  й  розмахувало  жахливими  плавниками,  неначе  налякана  курка  крилами.

-  І  це  риба  ?  -  Пронеслась  у  моїй  голові  думка...

-  І  де  на  ній  написано,  що  вона  в'юн  ?

-  А  може  це  змія  ?  Цапне  зубами  за  палець,  буду  потім  все  життя  ходити  калікою,  а  то  і  помру  !

Плин  переляканих  думок  перебив  дядьків  окрик  :

-  Дивіться,  дивіться  !  Там  де  вода  мутна,  там  вся  риба  поспливала  на  поверхню  !

     І  справжнім  капітанським  голосом,  голосом  в  якому  прорізались  залізні  нотки,  скомандував  :

-  Замутити  всю  воду  !  !  !      Гриша,  і  ти,  Коля,    вздовж  і  поперек  баламутьте  калюжу,  човгайте  по  дну  ногами  і  підніміть  весь  мул  !    Брьохайте,  як  можна  сильніше,  і    всі  в'юни  будуть  наші  !  

     А  сам,  немов  навіжений,  намагався  руками  в  замуленій  воді  впіймати  і  втримати  в  руках  вертляву  і  слизьку  рибинку...  Ловив  і  Гриша.  Результат  у  нього  був  той  же,  що  і  у  Валери.  Впійманй  в'юн  щось  жахливо  пищав   на  своїй  риб'ячій  мові,  мабуть  говорив  такі  негарні  слова,  за  які  мама  надавала  б  мені  по  губах,  а  потім  легенько  крутонувшись,  вислизав  з  рук.

       Довго  таке  неподобство  продовжуватись  не  могло,  тож,  після  кількох  невдалих  спроб,    вирішили  зробити    перерву  для  наради.

       Всі  вибрели  на  бережок  калюжі,  дядько  розвісив  свою  мокрі  техаси  і  мокру,  як  хлющ,  футболку      на  гілляччя  верболозини:

-  На  сонці  висохне  !

       Потім  дістав  за  рукоятку,  з  величезної  кишені для  "мачете",  гребінь  для  волосся,  причесав  свої  мокрі,   заліплені  багнюкою   коси,  присів  на  травичку  і   замріяно  промовив:

-  Я  про  цю  рибу  давно  знаю,  нам  мама  купляла  її  на  базарі  в  Чернігові.  Ох  і  смачна  ж  вона,  смажена  на  пательні  !  А  тут  калюжа  ними  аж  кишить.  Уявляєте,  як  мами  наші  зрадіють,  коли  ми  принесемо  на  вечерю  такої  риби,  та  ще  й    зовсім  безкоштовно!

       Ми  з  братом  виразно  уявили  всю  цю  смачну    гастрономічну  картину,  а  наші  носи  навіть  відчули  той  апетитний    запах,  який  мав  би  бути  при  цьому,  і  схвально  закивали  головами.

-    Треба  щось  таке  придумати,  щоб  ці  в'юни    від  нас  ніяк  не    змогли  втекти...

 Гриша  подумав  і  тихенько  сказав:

-  От,  якби  нам  сітку  рибальську,  або  хоча  б  підсаку...  чи  штанам  холоші  зав'язать...

Дядько  за  нього  продовжив:

-  Можна  було  б  ловити  майкою...  Треба  було  б  майку  вдіти  під  футболку,  але  ж  жарко  в  майці...

     Тут  його  погляд  втупився  на  мій  картуз  і  в  очах  його  промайнула  іскра,  така,  мабуть,  як  дядька  Н'ютона,  коли  того  по  башці  бехнуло  яблуком:

-  Картуз  !

-  Точно,  -  підримав  Григорій  :

-  Замість  підсаки  !

-  Не  дам  !  Це  мій  подарунок  !  Мені  баба  подарувала,  щоб  голову  не  напекло  !  -    з  усієї  сили  вереснув  я  і  заревів.

-  Та  у  нього  картуз  малого  розміру,  великий  в'юн  не  поміститься.

Доречно  заявив  Гриша  з  жалем  подивившись  на  мою  голову.

       Валера  зметикував  блискавично  -  протягнув  до  брата  руку  і  той  урочисто  передав  йому  свій  новенький  картуз.  Дядько  уважно  його  обдивився  і  акуратно  витягнув  з  капелюха    картонну  полоску,    закладену  ободочком,  ще  на  фабриці,  для  надання  картузу  ошатного  вигляду  :

-  В'юни  мокрі,  картонка  розмокне.  Потім  поставимо  назад.

І,  як  дбайливий  господар,  причепив  обідок  на  верболозині,  поряд  зі  своєю  футболкою.

     Ловити  в'юнів  картузом  виявилось  набагато  ліпше  і  цікавіше,  ніж  руками.  Заморені  в  збаламученій  воді  вони  звивалися  на  поверхні  води  і  легко  потрапляли  до  дядькових  рук  і  в  підставлений  Гришою  картуз.  В'юни  викручувались,  пручалися  і  голосно  й  розпачливо  пищали,  немов  ті  курчата,  які  відбилися  від  квочки.  
       Пішов  у  діло  і  другий  картуз,  в  нього  ми  почали  складати  впійману  здобич  -  мені  для  справжнього  діла    навіть  бабиного  подарунка  було  вже  зовсім  не  жалко  !            
       
         Час  збігав  стрімко  і  невпинно,  а  в'юнів,  здавалось,  менше  не  ставало,  брат  з  дядьком  просто  ошаліли  від  азарту  такої  рибалки,  навіть  я,  переборовши  страх  перед  цією,  схожою  на  зміючку,    рибкою,  схватив  в'юна  і,  доки  з  нього  і  з  моїх  рук  стікала    вода,  вкинув  у  підставлений  Гришою  картуз.  
       Ох  і  слизький  же  він  був  !    Брат  одразу  ж  затис  картуза  так,  щоб  в'юн  не  втік  і  рибка,  голосно  пискнувши  поповнила  нашу  спільну  здобич.

            У  неглибокій  виямці,  біля  калюжі,
ми  зробили  склад  -  виложили  туди  з  картузів  частину  виловлених  рибок,  а  потім  старанно  прикрили  їх  свіжою  зірваною  травою,   бо  дядько  Валера  сказав,  що  літнє  сонечко  таке  палюче,  що  перетворить  наших,  так  тяжко  спійманих  в'юнів,  на  в'ялених  бичків.
           Я  і  подумав  :   -  Щось  тут  Валера  наплутав...  я  ж  добре  знаю,  які  ті  бички,  ми  ж   братом  гуляли  на  колгоспній  фермі,  бачили  і  корів,  і  бичків,  а  колгоспний  бик  тільки  зиркнув  на  нас  одним  оком,  то  ми  з  Гришою  одразу  ж  дременули  тікать...

         Згодом  калюжа,  яка  до  нашого  прибуття,  нагадувала  красиве  неглибоке  чисте  озерце,  від  невгамовного  бовтання  і  човгання  наших  ніг,   геть  замулилась  і  перетворилась  на  брудну  калабаню  -  справжню  мрію  всіх  наших  сільських  свиней,  а  ми,  мокрі,  з  ніг  до  голови  в  багнюці,  з  азартними  вигуками  продовжували  цю  рибалку,  розпалені  гарячим  завзяттям  первісної  людини,  ганялися  за  звистими  впертими  рибками,  незважаючи  на  те,  що  сонечко  швидко  котилося  донизу,  ще  трішечки  і  воно  зачепиться  за  верхів'я  дерев  над  сільськими  хатами,    які  ледве  виднілися  вдалині.
       Корови,  які  тихо  і  мирно  паслися  неподалік,  раптом  згуртувалися  в  череду  і  помаленьку,  а  потім  все  швидше  і  швидше,  попрямували  ло  села...

-    Гляньте,  корови  !  -  Закричав  Григорій.

-    Що,  корови  ?  -  Перепитав  Дядько  Валера,  потім  поглянув  на  сонце  і  розгублено  промовив:

-  А  вже  пізно,  годин  вісім.  Давайте,  збиратись,  бо  буде  нам  на  горіхи.

       Ми  з  жалем  востаннє,  подивились  на  наше  море,  яке  врешті  решт  перетворилось  на  справжню  чорну  калабаню,    на  поверхні  якої  до  сих  пір  кружляло  десятків  зо  два  в'юнів...

       Дядько  Валера  ледве  вліз  в  свої  мокрі,  невисохші  техаси,  пару  разів  лапнув  футболку  і  перекинув  її  через  плече  :

-  Дома  досохне,  Тітка  ж  піч  протопила...

     А  ми  в  цей  час  з  братом  швиденько  збирали  до  кучі  улов.  В'юнів  у  нас  назбиралось  двоє  повнісіньких  з  горою  картузів,  а  ще  ж  у  нас  була  повна  виямка,  в  яку  ми  складали  здобич,    прикрита  травою,  біля  самої  калюжі...  
     Валера  схилився  над  нею  бурмочучи  під  ніс:

-    І  куди  ми  їх  складати  будемо,  в  руках  же  не  донесем,  а  футболку  жалко...  

     Потім  лапнув  раз    по  траві    рукою,  другий...  

-    А  в  шляпі  ?  Ковбойській  ?  

-    А  шляпа...  солом'яна...  вона  розвалиться,  якщо  намокне...

   Дядько  відповідає  Гриші,  але  явно  хоче  сказати  щось  друге:

-    Ей,  братці  ...  А  де  ж  в'юни  ?  

   Нарешті  вигукує  він,  здивовано  розгрібуючи  руками  траву,  якою  ми  так  старанно  укривали  виямку  зі  спійманою  раніше  рибою...

В'юнів  у  виямці,  під  травою  не  було  ...

-    Може  їх  чайки  розікрали  ?  -   спробував  здогадатись  Гриша.  

-   Чайки  ...  Ми  б  помітили  -  сказав  Валера  і   пильно  подивився  на  мене.

-    А  може  їх  літнє  сонечко  перетворило   на  в'ялених  бичків  і  вони  тихенько  порозбігались...

       Абсолютно  серйозно,  вставив  і  я  свої  п'ять  копійок,  в  надії  на  схвальний  відгук  брата  і  дядька  на  моє  припущення.

     Та  замість  слів  похвали  почув  сердите:
-   Це  ти  їх  випустив  ?    
     Дядько  насупив  брови,  втупившись  мені  прямо  в  очі.

-   З  чого  б  це  я  їх  випускав  ?  -  Ображено  крикнув  я  і  приготувався  заревти.

 В  цей  час,  в  цілковитій  тиші,  трава  біля  самого  бережка  ворухнулась  і  з  неї  в  воду,  з  майже  нечутним  плескотом,  шаснуло  звивисте  слизьке  тільце...  
 
-    В'юн...  -    тільки  й  злетіло  з  отеретілих  дядькових  вуст.

-    Ну  це  ж  треба...  По  траві...  -  тільки  й  спромігся  сказати  брат

-  Ага  !  Ага,  а  ви  зразу  ж  на  мене    !    -    радісно  і  зловтішно  вереснув  я.

-    Повтікали  ...  Ну  і  добре,  а  то  прийшлось  би  їх  в  футболці  нести...

     На  тому  наші  збори  і  закінчились.  Дядько  Валера  взявся  нести  більший,  Гришин  картуз,  повнісінький  з  горою,  вертлявих  рибок.
       В'юни  ніяк  не  хотіли  спокійно  лежати  в  картузах  і  по  дорозі  весь  час  намагались  вистрибнути  з  них  на  дорогу,  в  пилюку,  так,  що  їх  потрібно  було  підбирати  і  складати  знову  назад.
     Гриша  обома  руками  ніс  мого  картуза,  заповненого  в'юнами  так,  що  більше  в  нього  вже  нічого  не  могло  влізти,  а  я,  геть  стомлений,    ледве  чалапав  позаду,  зате  в  мене  у  руках  знову  був  наш  геройський  "Фрегат",  який,  поміж  зміючок  і  хижих  риб,  переплив  наші  чарівні  морські  простори,    а  також  -  два  картонних  ободочки,  які  потрібно  було  обов'язково  вставити  назад  в  картузи,  коли  ті  висохнуть.

       Сонечко  вже  спустилось  на  самі  стріхи    чепурненьких  хаток,  остання  корова  з  череди  вже  почвалала  в  широку  сільську  вулицю,  коли  ми  стомлені  але  радісні,  нарешті  дібралися    до  села...

   Біля  самих  хат,  на  височезному  пагорбі  стояв  наш  дід  і  уважно  вдивлявся  в  залиті  останніми  променями  сонця  простори  заливних  луків,  нервово  покручуючи  в  руках  різку.  Та  ось  із-за  пишних  зарослів  верболозу  з'явилась  компанія  із  трьох  хлопчиків,  двоє  із  яких  несли  поперед  себе  щось  в  руках,  чи  то  каструлі,  чи  то  якісь  чорні  баняки,  а  третій,  самий  менший  ніс  в  руках  досить  величенького  кораблика  з  кори,  ще  й  з  парусами,  а  на  зігнутих  ліктях  ще  й  якісь  невеличкі  обручі.

-  Цікаво,  що  ж  там  у  нас  за  гостинці  ...

Прошепотів  про  себе  дід  :

-      Діду,  дідусю,  а  ми  в'юнів  наловили  ...

       Дід  уважно  подивився  на  ще  мокрих,  вимазаних  в  болото  коханих  онуків  і  небожа,  на  перемазані  риб'ячим  слизом  і  багнюкою  новенькі  картузи  і,  випустивши  з  рук  лозину  ніжно  посміхнувся  в  пишні  вуса  :

-    Добре,  внучки,  добре...  біжіть  скоріше  додому  ...    От  матінка  буде  рада...


     Що  було  далі  ?  Не  пам'ятаю...  
Ну  чого  ви  до  мене  причепились  -  не  пам'ятаю!   Мама  з  братом,  іноді  сміються,  пригадуючи  цю  бувальщину,  а  я  не  пам'ятаю  !   Ні  того  як  мама  тим  картузом  шмагала  Григорія,  цілила  нижче  спини,  а  потрапляла  по  плечах  і  по  голові...  Ні  того  як  баба  Уляна  лупила  дядька  Валеру  мокрими  техасами  по  задниці,  примовляючи  при  цьому:  

-  Ось  тобі  !  Ось  !   По  башці  твоїй,  дурній,  щоб  думала,  хоч  трохи  !...  Щоб  знав  з  ким  ходить  !    Куди  ходить  !    І  коли  додому  повертатись!

     Їй,  Богу,  не  пам'ятаю,  як  дід  з  батьком  переглядувались  і  дід  все  казав  :  -  Ну  досить,  досить  вже...  синяків  понабиваєте,  на  стілець   не  сядуть.  А  я  сховавшись  за  дідовою  спиною   тихенько  спостерігав  за  екзекуцією  і  за  котом  Ляпою,  який  аж  вуркотів  від  задоволення  поїдаючи   наші  в'юни,  які  мама  спересердя  викинула  у  розору.

     Зате  дуже  добре  пам'ятаю,  як  бабуся  широко  відчинила  двері  і  з  кухні,    разом  з  хвилею  аромату  смаженої  риби,  до  нас  донісся  її  милий  рідний  голос:
-  Ну  годі  вже  Вам,    годі  !  Швиденько  всі  в  хату  !  В'юнів  смажених  їсти!

       І  одразу  ж  всі  крики,  зойки  і  лайка  стихли  і  всі  дружно  потяглися  в  світлицю,  де  на  довжелезному  столі,  поряд  з  гарячою  картоплею  зі  шкварками,  квашеними  огірочками  і  капустою,  поряд  з  горою  зеленої  цибулі  височіли  аж  дві  пательні  з  золотистими  смаженими  в'юнами,  і  всі  одразу  ж  стали  милі,  добрі  і  спокійні,  неначе  і  не  відправляли  діда  на  болота,  на  розшуки  пропавших  безвісти  дітей...  

     Отож,  мабуть,  не  всі  в'юни  дісталися  Ляпі.

     А  смажені  в'юни  вкуснющі  ...  Словами  
не  передати  ...



*  прямо  на  весняне  сонечко -  в  сторону  півдня,  міжнародне  позначення  — S (від англ. south),    на  ЗЮД,  або  ЗЮЙД,  тобто  ніяк  не  НОРД-ОСТ.



13.02.2023  р.


Фото  "https://cdn.pro-fish.com.ua/images/184/184-2-7-685x440.jpg"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974111
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2023

Зимонька.

Цілу  ніченьку  дощило,   
Вило  тужно  між  будівель,
Ручає́м  лилось  з  покрівель,  
Вранці  стихло  й  засніжило  -  
Осінь,  врешті,  відступила  ...

Мокрим  снігом,  сірим  небом
Зимонька  в  права́  вступила,
Встала  рано,  обдивилась,
Чи  усе  довкіль  як  треба  ?
Та  й  тихенько  зажурилась  ...

Слякоть  хлюпа  під  ногами,
Все  навко́ло  геть  розкисло,
Небо  хмарами  нависло  
Й  плаче  зимними  сльозами...
Сумно  так,  що  серце  стисло.

Рук  Зима  не  опустила  !
Ча́су  даром  не  марнує  -
Щось  планує,  щось  мудрує,
Морозе́нка  припросила
Хай  швиде́нько  щось  майструє  !

Той,  нараз,  ріку  скував  !
Вбрав  в  дзвінку́  тріскучу  кригу
І,  леге́ньким  шаром  снігу,
Зе́млю  під  покро́в  сховав,
Ну,  а  потім  -  всім  на  втіху,

Сотворив  Мороз  на  вітах  
Срібні  інею  дарунки,
Ще  й  на  вікна  візерунки  -
Фантастичних  диво-квітів,
Для  дітей  чудні  малюнки  !

А  багнюку  край  дороги,
Заморозив він  від  скуки
В  груддя, наче  каменюки,
Щоб  не  грузли  у  ній  ноги  
Й  цокотіли   закаблуки  !

Далі  -  владно  допомо́ги
У  хмари́нок  попросила.
І  вони  давай  щосили
Завівать  кругом  дороги,
Сніговицю  запросили,

Захурде́лили  дерева,
Замели  обійстя  й  поле,
Все  укрили  -  ліс  і  доли
Снігом  білим,  перкалевим,
Срібним,  ся́йним,  все  довкола  !

А  коли  те  все  зробили,
Наказала  сонцю  й  вітру,
Щоби  в  зимнюю  палітру
Фарб  яскравих  положили,
Щоб  було  побільше  світла  !

Ві́три  хмарок  розігнали,
Сонечко  мерщій  з'явилось,
Промінцем  униз спустилось  -
І  сніжинки  засіяли,
Мов  перлинки  заіскрились  !

Зи́монька відтак  спинилась,
На  красоти  задивилась  ...
Довго,  довго  любувалась  :
-   Бач,  як  гоже  я  убралась  !
Ніс  задерла,  загордилась,

Мовила,  узявшись  в  боки  :
-   Як  же  гарний  світ  широкий  !
    Бачите,  що  я  зробила  !  ?...
Та  ще  й  крикнула  щосили  :

-  Я  тут  славная  газдиня  !
    Я  -  зимова  господиня  !
    Я  тут  правлю  лиш  одна  !
    Я  царюю,  я  -  Зима  !  !  !


28.01-16.03.2023  р.


Фото  "https://pibig.info/uploads/posts/2021-06/thumbs/1623609512_17-pibig_info-p-zimnii-sezon-priroda-krasivo-foto-19.jpg"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972152
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2023

Ось і зимонька настала

Ось  і  зи́монька  настала,
Снігом  стежки  замела,
Кучугур  понагортала
Від  села  і  до  села...

По  засніженому  полю
Мчить  на  лижах  малишня  !  ...
От  зима  дала  їм  волю  -
По  снігу́  ганять  щодня  !

Привела  лижня  за  ставом,
До  чудесної   гори...
Якнайліпші  там  забави
Для  сільської  дітвори  !

Піднялись  аж  до  вершини
І  скоріше  вниз  летять  -
У  такі  погожі  днини
Дітки  в  хаті  не  сидять  !

Тут,  на  виковзанім  схилі,
З  снігу  зліплений  трамплін...
Вниз  до  нього  полетіли
Всі  хлоп'ята,  як  один  !

Ой,  як  страшно  на  трампліні  !  ...
Відчайдушні  наші  хлопці  !
Хтось  упав,  промчавсь  на  спині,
Хтось  спустивсь  на  «п’ятій  точці»*   !

Величезні  кінні  са́нки,
Із  конюшні,  хлопчаки
Притягли  аж  спозаранку  
Й  мчать  із  гірки  залюбки  !

Скільки  ж  їх  на  них  усілось  -
Я  не  можу  зрахувать  !
А  ще  трійко  -  причепились
Й  на  підошвах  вниз  летять  !

Перекинулись...  Це  ж  треба  ...
Розметались  по  горі  ...
Сміх  і  гам  стоїть  до  неба  -
Аж  злетіли  снігурі  !

З  но́чі  сніг  пройшов...  На  сонці
Сяє  ніби  самоцвіти  !
В  за́хваті  дівчатка  й  хлопці  !
Аж  пищать  в  азарті  діти  !  !  !



*п'ята  точка  -  термін  «п’ята  точка»  використовується  з  XVI  століття  в  теорії  танців,  позначаючи  місце,  яке  розташоване  нижче  спини.


05.01.2023  р.


Фото  :   "http://flomaster.club/uploads/posts/2021-11/thumbs/1637724787_84-flomaster-club-p-lizhi-risunok-dlya-detei-detskie-105.jpg"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970339
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2023

Бахмут. Ранок.

Мороз  прибрав  дерева  в  іній,
Скрипить,  іскри́ться  білий  сніг...
Влягли́ся  спати  хуртовини  -
Сніжок  ледь  сиплеться  до  ніг  ...

Край  неба  золотом  палає,
Безмовний  ліс  ще  спить,  дрімає,
Лиш  чути  птиці  перегу́к  -
То  манить  дружку  чорний  крук  !

Їх  хижий  лет  -  над  полем  бою...
На  чорній,  спаленій  землі
Лежать  загиблі  москалі  -
Укрили  поле,  все,  собою.

Голодний ворон...  Спозаранку
Подружку  кличе...  До  сніданку...


27.12.2022  р.

Фото  "http://www.deryabino.ru/ptaha/voron/voron07.jpg"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969551
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2022

Зима. Рондель.

Нестримний  час  -  так  швидко  плине,
Його  нікому  не  спинить  !
Дощила  осінь,  та  за  мить  -
Сріблиться  іній  на  калині...

Ще  з  ночі  сніг  пухкий  летить,
Морозить  і  земля  застигне...
Нестримний  час  -  так  швидко  плине,
Його  нікому  не  спинить  !

Сувора  і  тяжка  година  -
Весь  світ  від  холоду  дрижить  ...
Ех  !...  Нам  би  до  весни   дожить,
А  там  -  тепло  до  нас  прилине  !

Нестримний  час  -  так  швидко  плине  ...

23.12.2022   р.


Фото  "https://www.rabstol.net/uploads/gallery/
comthumb/108/rabstol_net_winter_22.jpg"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2022

Дон Жуан.

[b][i][u](  скоріше   -  Дон  Жуан  на  пенсії  )[/u][/i][/b]



Вогонь  горить.  У  хаті  тепло,
На  черені*  котяра  спить.
Немає  світла  -  зовсім  темно,
Так  сумно...  Треба  щось  робить.

То  може  до  куми  податись  -
У  неї  світло  й  тепло  в  хаті  ...
А  щоб  добріш'  була  кума,
Зціджу́  ще  пляшечку  вина  ...

Одів  святкову  кожушину,
Ступив  швиде́нько  за  поріг  -
Сьогодні  у  куми  пиріг  !
А  ще  -  яка ж  в  неї перина  !  ...

Та  темно  й  страшно  у  дворі,
Бо,  щось,  не  світять  ліхтарі  ...

Сніг  бавиться,  немов  дитина,
Й  тихенько  падає  до  ніг.
Та  пані  -  люта  хуртовина,
Не  може  стримати  свій  біг  !

Примчала,  в  очі  заглянула,
У  спину  холодом  війнула,
За  шию  снігу  намела...
Ох,  та  панянка...  Дуже  зла  !

Заме́тів  скрізь  понамітала,
Стежки́  довкола  замела,
А  в  лісі,  що   окрай  села,
Гілляччя,  з  тріском,  наламала  !

Не  можу  до  куми  дібратись...
Та  й  темно  вже  -  все  може  статись,

Куди  ж  там  пертися  на  ніч  ?
Додому,  та  й  скоріш  -  на  піч  !


Зі  слів  вуйка  Дон  Жуана,  записано  правильно.  
Підпис                                                              /  [i]Родвін[/i]  /

*черінь  -  Площина  над  зводом  печі  (між  комином  і  стіною),  на  якій  сплять,  сушать  зерно  і  т.  ін."  http://sum.in.ua/s/cherinj"


15.12.2022  р.

Фото  "   https://kartinkin.net/pics/uploads/posts/2022-09/1663155231_15-kartinkin-net-p-kot-na-pechke-instagram-16.jpg"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968622
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2022

Морозенку. Сонет.

Ще  ранок  і  мороз  тріщить,
На  вітах,  наче  срібло  -   іній  ...
Зоріє  ... Небо  -  ясно-синє,
На  річці  лід,  як  скло,  блищить  ...

Війнуло  снігом,  пороши́ть,
В  окопах  люди,  наче  тіні  ...
Не  сплять  у  вранішній  годині  -
На  гибель  москальня  спішить...

Морозе,  грізний  морозенку,
Скоріше  постели,  серде́нько,
Перину  сніжну  москалям  !  !  !

Нехай  лежать,  закоченілі,
Ще  й  са́ваном  укриті  білим,
Хай  пухом  буде  їм  земля  ...  

14.12.2022  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968518
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2022

Вітровію. Сонет.

Сніжок  на  віти  пада  тихо,  
Ласка́во  землю  пеленає,
Мов  ніжний  пух,  зимо́ва  втіха...
Ялинку  сріблом  прикрашає  ...

Вже  сонце,  всім  нам  на  потіху,
Встає,  іскринки  розсипає,
Ледащо  вітер,  ледве  диха,
Ліниво  поле  завіває  ...

Славетний  вітре,   вітровію,
Здіймись  могутнім  буревієм  !
Всіх  ворогів  змети  з  країни  !

Щоб  не  лишилося  і  сліду
Від  окаянного  сусіда  
В  щасливій,  вільній  Україні  !


12.12.2022  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968281
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2022

Ми - незламні !

Кожну  ніч  реве  тривога,
Хай  реве  -  та  ради  Бога  !
Переве́рнемось  на  спину
Й  заховаєм'сь  під  перину  !

Світлу  вже  кінець  настав,
Ми  на  свічці  смажим  сало  !
Значить  -  ще  не  все  пропало,
Нас  х...ло  ще  не  дістав  !

Ну  і  скотиняка  він  -
Хоче  знищить  водогін  !
Та  води  в  мене  -  три  бочки,
З-під  торішніх  огірочків  !

Заморозити  нас  хоче  -
Ой,  холодні  ж  стали  ночі  !
Я  до  діда  притулюся,
Попід  ковдрою,  в  кожусі  !

В  мережі  нема  напруги  -
Генератор  деренчить  !
Я  хотіла  б  відключить,
Та  біжать  бігом  подруги,

Щоб  смартфони  зарядить  !
Щоби  дружно  посидіти,
Серіал  щоб  подивитись,
І  про  все  поговорить  !

А  те  падло  хай  іздохне,
До  кісто́к  нехай  ізсохне  !
Ну  а  нам  -  своє  робить  !
Буде  Україна  Жить  !


Зі  слів  баби  Люби  записано  правильно.
Підпис                                 /  [i]Родвін[/i]  /

04.2022  р.

Фото  "  https://i.pinimg.com/736x/fb/b1/0b/
fbb10be3a00e2c2d0469757a1142d858.jpg"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967279
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2022

Колискова. Сонет.

Тихе́нько  вечір  засинає,
В  травичці  спить,  стомившись,  вітер,
Поснули  й  сплять  до  ранку  квіти.
Багрянцем  захід  сонця  грає  ...

Затьохкав  соловейко...  Літо  ...
Вже  нічка  небо  прикрашає  -
Над  світом  зіроньки  вмикає,
Щоб  сни  щасливі  снились  дітям  ...

А  щоб  малят  не  розбудити,
Навшпи́ньках,  всім-усім  ходити  !
Хай  сон  нечутно  прилітає  ...

Засни,  дитинонько  моя,
А  я  -  ще  слухать  солов'я  -
Бо  гарно  -   серце  завмирає...



 30.11.2012  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967178
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2022

Здрастуй,   вербонько.

Здрастуй,   ве́рбонько  привітна,  
чарівна  верби́чка
Розпустила  ніжне  гілля,  
наче  молодичка

Простягла  униз,   додолу,   
довгокосі  віти
І  вплела  свої  листочки  
у  осінні   квіти.

Пригадай,  моя  хороша,  
як  в  весняну  пору,
З  милою  сиділи  разом,  
коло  цього  двору,

Проводжали  сонце  красне,  
мов  з  любовним  трунком,
Зустрічали  ранок  ясний  
пристрасним  цілунком   ...

Покляли́сь  ми  знов  зустрітись,  
присяглись  в  коханні
І  розстались  у  схід  сонця, 
під  промінням   раннім.

Твій  далекий  шлях  -  на  захід,  
ну  а  мій  -  до  бою  !
На  схід  -  битись,  край  свій  рідний,
боронить  собою  !

Та  ця  ніченька,  коротка,  
в  нас  була  остання  ...
Ятрить  зараз мою  душу  
спомин  про  кохання,

В  буднях  і  ночах  воєнних,
в  страшній  круговерті,
Кожен  день  -  за  крок  і  ближче,  
до  лютої  смерті  !

Смерть  далека  й  прудкокрила,  
з  татарських  просторів,
Пролетівши  аж  півсвіту,  
через  море  й  гори,

Розшукала  мирне  місто  
і  скоріш,  з  дороги,
Прямо  з  неба,  нагло  й  підло,  
впала  милій  в  ноги  !

Враз  косою  долю  стяла  -
небо  слізьми  вмилось  !
Зірки  з  неба  обірвались,  
впали  і  розбились  ...

Світ,  раптово,  став  немилий,  
на  мить  серце  стало
Та  рука,  бить  вороженьків,  
зовсім  не  пристала*  !

Треба   й  далі  воювати,  
рани  залічити,
Підлих  москалів  незваних  
у  Дніпрі  топити  !

Тяжко  й  болісно  серденьку,   
та  все  ж  -  треба  жити  !
Клятих  вражих  московитів  
треба  вщент  розбити  !

Перемоги   день  настане,
згояться  руїни,  
Буде  доленька  щаслива
в  вільній  Україні  !

Кров  ворожу,  в  Чорне  море,
змиє  Дніпр  широкий  !
Запанує  в  нашім  краї
тиша,  лад  і  спокій  !
 
А  у  пам'ять  про  загиблих,
чуєш,  моя  мила  ?
Встануть  золоті  тризу́би  
на  кремлівських  шпилях  !


*пристати  (від  праці)  -  стомлюватися,   знесилюватися.


27.11.2022  р.


[i]Додаю  подачу  вірша  в  класичному  стилі  для  тих,  хто  не  відшукав  рими  між  1-м  і  3-м  рядочком  в  побудові  "шевченківський  вірш"
[/i]

[u][b]Здрастуй   ве́рбонько[/b].  
[/u]
Здрастуй   ве́рбонько  привітна,  чарівна  верби́чка
Розпустила  ніжне  гілля,  наче  молодичка
Простягла  униз,   додолу,   довгокосі  віти
І  вплела  свої  листочки  у  осінні   квіти.

Пригадай,  моя  хороша,  як  в  весняну  пору,
З  милою  сиділи  разом,  коло  цього  двору,
Проводжали  сонце  красне,  мов  з  любовним  трунком,
Зустрічали  ранок  ясний  пристасним  цілунком.

Покляли́сь  ми  знов  зустрітись,  присяглись  в  коханні
І  розстались  у  схід  сонця, під  промінням   раннім.
Твій  далекий  шлях  -  на  захід,  ну  а  мій  -  до  бою  !
На  схід  -  битись,  край  свій  рідний,боронить  собою  !

Та  ця  ніченька,  коротка,  в  нас  була  остання  ...
Ятрить  зараз мою  душу  спомин  про  кохання,
В  буднях  і  ночах  воєнних,  в  страшній  круговерті,
Кожен  день  -  за  крок  і  ближче,  до  лютої  смерті  !

Смерть  далека  й  прудкокрила,  з  татарських  просторів,
Пролетівши  аж  півсвіту,  через  море  й  гори,
Розшукала  мирне  місто  і  скоріш,  з  дороги,
Прямо  з  неба,  нагло  й  підло,  впала  милій  в  ноги  !

Враз  косою  долю  стяла  -  небо  слізьми  вмилось  !
Зірки  з  неба  обірвались,  впали  і  розбились  ...
Світ,  раптово,  став  немилий,  на  мить  серце  стало
Та  рука,  бить  вороженьків,  зовсім  не  пристала*  !

Треба   й  далі  воювати,  рани  залічити,
Підлих  москалів  незваних  у  Дніпрі  топити  !
Тяжко  й  болісно  серденьку, та  все  ж  -  треба  жити  !
Клятих  вражих  московитів  треба  вщент  розбити  !

Перемоги   день  настане,  згояться  руїни,  
Буде  доленька  щаслива  в  вільній  Україні  !
Кров  ворожу,  в  Чорне  море,  змиє  Дніпр  широкий  !
Запанує  в  нашім  краї  тиша,  лад  і  спокій  !
 
А  у  пам'ять  про  загиблих,  чуєш,  моя  мила  ?
Встануть  золоті  тризу́би  на  кремлівських  шпилях  !


*пристати  (від  праці)  -  стомлюватися,   знесилюватися.

27.11.2022  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965998
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2022

А ви каталися у чо́вні ?

А  ви  каталися  у  чо́вні
У  літню  ніч,  що  пахне  сіном,
Дмухняним  цвітом  і  поли́ном,
Під  небом  зоряним  безмовним  ...?

Тихенько  ве́сельце  плескоче,
Об  борт  незримі  плещуть  хвилі...
Як  самоцвіти  -  зорі  милі   
Воліють  у  водицю  вскочить.

Іскриться  місячна  доріжка,
Чарує  вродою  латаття,
Своїм  розкішним  бальним  платтям  -
У  неї  з  місяцем  інтрижка  ...

А  той,  як  пан  розсівсь  на  хмарі
І  пильно  з  неба  спогляда́є   
Бо  квіти  ті,  він  добре  знає,
Ще  зрадять  в  ша́лому  угарі  !

Спустились  в  воду  з  неба  зорі
З  лата́ттям  кружаться  у  танці
А  той,  що  греблі  рве,  русалці,
Нашіптує  :   -  втечем  за  море  !

Шепоче  щось  водя́ник  мавці
Бо  в  неї  закохавсь  без  тями
Намисто  дарить  з  кораля́ми
Й  персте́ні  надіва  на  пальці

-  Еге...  подумав  місяць  ясний
   Зівати,  братці,  тут  не  треба  ...
   Скоріш  потрібно  злазить  з  неба,
   А  то  ще  вкра́дуть  дівку  красну  !

Спустився  місяць  аж  на  воду
Спокійно,  важно,  бо  гордує,
По  світ-доріженьці  прямує
До  квітки,  чарівно́ї  вроди  ...

Та  звідкісь  вітер  злий повіяв,    
Здійнявши  хвилі  ой,  не  дрібні  !
Прогнав  із  хвильок  зорі  срібні
Й  доріжку  місячну  розвіяв...

Тож  місяць  трішки  завагався  ...  
Вітрисько  ж  швидко  все  обшастав,  
Неві́сту-квітоньку  засватав
Й  за  море  з  нею  геть  подався  !

А  місяць  знов  посів  на  хмарі
Вниз  ошелешено  взирає
І  як  то  сталося  -  не  знає,
Що  він  залишився  без  пари  ...


05-28.11.2022  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964772
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2022

Чудасія

Цілий  місяць  хлюпа  слякоть,
З  неба,  мов  з  цебра́,  лило́ся,
Та  сьогодні  зра́ння  -  свято  !
Сонце  яснеє  знайшлося  !

Рано  яблунька  проснулась,
Позіхнула,  потягнулась,
Простягла  до  сонця  віти  -  
Пізні  яблучка  зігріти.

Вже  й  не  вірилось,  що  осінь,
Посміхнеться,  наче  літо,
І  земля,  теплом  зігріта,
Знов  побачить  в  небі  просинь...

Дощик  дрі́бний  з  но́чі  сіяв,
Раптом  сталась  чудасі́я  -

Вітерець  із  Півдня,  жаром,
Хмари  сірі  геть  розвіяв  
Й  над  самісіньським  стожаром,
Зранку,  райдуга  ясніє  !

Жартома  ранкові    роси
Вітер  лагідно  збиває,
Ледве  дише  й  заплітає  
Золоті  вербові  коси.

Сонце  щиро  пригріває,
Надає  наснаги  кленам  -
Жовтим,  палевим,  зеленим,
А  навкруг  -  багрянець  грає  !

Кольори,  як  самоцвіти  !
Як  цим  фарбам  не  радіти  ?  !

Розцвіли  осінні  квіти,
Самі  пізні,  у  садочках,
Горобці,  теплом  зігріті,
Повсідалися  рядочком.

А  шпаки  вже  збились  в  зграї,
В'ються  хвилями  над  гаєм,
Будуть  від  зими  тікати  -
Літа  теплого  шукати  !

Павучок  зібравсь  летіти,
Вперто  суне  вверх  по  тину  -
Там  снує  він  павутину,
Щоб  на  ній  у  небо  змити  !  

Ба́бине  на  дво́рі  літо  -
Досить  на  печі  сидіти  !


28.10.2022  р.

Фото  https://naurok.com.ua/uploads/files/387653/
122065/133543_html/images/122065.002.jpg

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2022

Люблю тебе сонечко

Люблю  тебе,  сонечко,
десь  же  ти  є   !  ?
Ви,  разом  із  літечком  -
щастя  моє  !

Ну  що  це  за  осінь  -
дощі  одні  й  слякоть  !
Як  сонечко  в  небі  -
в  душі  моїй  свято  !

Поїм  гарно  каші,
і  з  дідом  піду  !
Тебе,  миле  сонце,
край  світу,  знайду  !


    Зі  слів  внучка,  записано  правильно.
    Підпис                                 /  [i]Родвін[/i]  /


14.09.2022  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959974
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2022

Холодна осінь. Сонет

Холодна  осінь.  В  небі  хмари  злі.
Дощи́ть,  поме́ркло  -  мо́вби  вечоріє  ...
Копа́  соломи  мокне  край  ріллі,
Осіннє  сонце  ледве-ледве  гріє  ...

Вже  топлять  печі  в  хатах,  у  селі,
На  тра́вах,  зра́ння,  мокрий  сніг  біліє.
Сади  дрімають  у  холодній  млі,
Сердито  вітер  між  гілляччям  виє,

Збиває  пізні  яблука  з  гіллі́,
Ламає  ві́ти,  гне  аж  до  землі́  !
Невтомний,  злющий...  Дує,  шалені́є,

Немов  скажений...  В  мерзлій  ковилі,
На  збля́клих  фарбах,  на  осіннім  тлі,
Калини  кущ  червоним  пломені́є  ...


15.09.2012  р.

Фото   https://hozyain.by/wp-content/uploads/2019/11/i.jpg

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959973
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2022

Україно моя, ти прекрасна

Україно  моя,  
ти  прекрасна  як  спів  солов'їний  !
Мій  заквітчаний  рай,  
край  навіки,  безмежно  любимий.
Я  кохаю  тебе,  
твої  ниви  безмежні  й  покоси,
Первозданні  ліси,  
і  садочки  у  вранішніх  росах.

І  хати́ни  в  селі,  
і  степів  придніпровські  простори,
І  лелек  на  стовбах,  
і  прадавні  Карпатськії  гори  ...
Я  люблю  тебе  Крим,  
моря  Чорного  чистую  воду,
Рідне  місто  моє  -  
долі  щедру  мені  нагороду  !

Моє  місто  вже  спить,  
вже  й  погасли  вогні  у  будинках,
Нічка  тишу  несе  -
відпочинку  й  розради  хвилинки.
Дітки  в  лі́жечках  сплять,  
їм  наснилися  казки  чудові,
І  лунали  для  них  
пісні  ніжні,  як  цвіт,  колискові  !

Ворог  підло  напав,  
у  досвітню  холодну  годину
Спали  со́лодко  всі,  
мати  сонна  гойдала  дитину  ...
Стрепенулась  земля,  
нажаха́лись  птахи,  в  небо  зринув,
Враг  мерзенний  -  москаль,  
підло  сонну  бомбив  Україну  !

Загорілась  земля,  
запалали  нескошені  ниви  !
Сільські  хати   в  диму,   
їх  шматують  ракетні  розриви  !
Почорніли  поля,  
край  дороги  лелеки  убиті  !
У  руїнах  міста, 
церкви  дощент  у  селах  розбиті  !

Задрижала  земля,  
загриміли  колонами  танки,
Застогнала  земля,  
під  ногами  лихих  окупантів,
Як  чума,  по  селу,  
потяглися  від  хати  до  хати,
Від  двора  до  двора  -  
йшли  з  стволами,  людей  грабувати  !

Що  не  так  -  знавіснів,  
автомат  у  лице,  направляли,
А  то  -  чергами,  враз,  
без  розбору,  по  людях  стріляли  !
Убивали  мужчин,  
бо  живих,  орки  дуже  боялись  !
Непорочних  дівчат,  
кагалом,  силоміць,  гвалтували  !

Мертвих,  тих,  що  були,  
в  цій  підступній  війні  підло  вбиті,
Не  було  вже  кому,   
по-людськи,  у  гробах  хоронити  ...
Батько  в  землю  доньку  
поховав,  у  садочку,  під  вишню  !
Бабця  діда  в  дворі  
закопала  і  плаче  невтішно  !

Горе  люте  прийшло,  
увірвалось  до  всіх,  в  кожну  хату  !
Смерть  клепає  косу  
і  спішить  урожай  свій  збирати  ...
Гірко  плаче,  рида,  
виряджає  на  фронт  сина  мати  !
Квилить,  тужить   жона,  
проводжаючи  мужа  в  солдати  !

У  запе́клих  боях,  
виганяли  назад   московитів  !
Іхні  підлі  війська  
були  вщент,  край  столиці,  розбиті  !
За  "паребрик"  хтось  збіг,  
хтось  в  лісах,  немов  звірі,  сховались   !
Познаходили  !   Всі  
зброю  кинули  і  поздавались  !

Відкоти́лись  назад  
та  не  йметься  ніяк  московитам  .
Сил  зага́рбать  нема,  
то  ракетами  хочуть  нас  вбити  !
Вже  квітує  земля   
та  з-за  моря  летять  не  лелеки,
До  насиджених  гнізд,  
смерть  крилата  летить  із  далека  !

Плач,  сирени  набат,  
чути  скрізь  -  у  містечках  і  селах  !
У  великих  містах  
і  в  далеких  відлюдних  оселях  !
І  дитинка  мала,  
яка  ледь  почала  говорити
Свою  неньку   пита  :
-  Мам,  за  що  нас  так  хочуть  убити  ?

Що  маленькій  сказать...  
що  у  ворога  жадібні  очі  ?
І  що  руки  його  
до  чужого  нестримно  охочі  ?
Ніде  жити,  мабу́ть, 
в  величезній  ворожій  країні?...
То  припе́рлись  до  нас,  
щоби  зе́млі  віднять  в  України  !

Мріють  нас  заярми́ть,  
нашу  Волю  чобітьми  попрати  !
Та  ми  будемо  жить  
і  свободу  свою  захищати  !
Битись  будем,  на  смерть,  
стане  кожен,  хто  може,  до  бою  !
Не  один  у  Дніпрі  
захлинеться  загарбник  водою  !

Почорніє  земля  
від  чужинців,  поле́глих  у  полі  !
Вітерець  налетить,  
прах  ворожий  розвіє  в  роздо́ллі  !
Перемога  в  війні  -  
наша  ціль,  наша  правда  і  воля  !
Перемога  і  мир  -
лиш  тоді  посміхнеться  нам  доля  !

Знов  розквітнуть  сади,  
будуть  в  небі  лелеки  летіти  !
Встануть  з  праху  міста,  
і  сміятися  знов  будуть  діти  !
Заколи́ше  жита,  
наче  хви́леньки,  лагідний  вітер.
Буде  знов  урожай  
і  від  яблук  похиляться  віти  ...

Ще  воскресне  земля,  
позабуде  навіки  про  горе  !
Дніпр  могучий,  завжди́,  
буде  води  нести  в  Чорне  море  !
Тільки  ниє  душа,  
не  стихає,  стенає  від  болю,
Пам'ятає,  про  тих,  
хто  поліг  за  нескорену  Волю  !

Хто  себе  не  жалів  
не  скорився,  на  смерть,  став  до  бою  !
І  в  жорстокім  бою  
захистив  Україну  собою  !
Прийде  мир  і  до  нас,  
залунають  пісні  солов'їні  !
Щастя  кожній  сім'ї  ! 
Миру  й  злагоди  всій  Україні  !


02.09.2022  р


Фото  https://sites.google.com/site/ukraienanezaleznakraiena/_/rsrc/1395335408161/ukraiena-moa-batkivsina/img19.jpg?height=490&width=651