Розкурює вітер пиляку нагріту,
Припудрює сріблом сандалі буфону,
Що стежкою Долі іде на край Світу,
Розкутий від ласки невдячного трону.
В очах облинялих полуда образи,
Сорочка дірявить бичами поглуму.
Рубцями синіють хазяйські екстази,
Як свідки елітного чванства й безуму.
Його не бентежать квіткові заграви -
Під каптуром смутку не бачить довкілля.
Для нього: свободи задурливі трави,
То мрійників-дурнів трутинове зілля.
На шапці, дзвіночком надія мижиче
Тримаючи в русі плоть змучено-кволу,
Що рідний сатрап перерішить й покличе,
Чоломкати сито клейноди престолу.
н-да... "не в бровь - а в глаз"... ця "робота" Ваша, пане Осірісе, - як ідеально відточений "меч самурая"... (..."не просто боевое оружие, но настоящее произведение искусства, которое не удаётся воспроизвести"...)
Осіріс відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Така доля у придворних паяців 