А я усе дивилася на тебе
Крізь скельця непрозорих окулярів.
І вірила, що ти - посланець неба,
Божественних розносчик циркулярів.
І все старалась у безсонній тиші,
Знайти хоча би слід від твоїх крил,
Хотіла розпитать, де їх залишив,
Коли покинув світлий небосхил...
Та раптом впала із очей полуда,
І замість німбу засіяв ліхтар...
І спить у ліжку янголом приблуда,
Загорнений у брехні, як в кептар...
А може то любов просто перейшла у іншу фазу - тихого спокійного щастя, поваги, спільних інтересів, дітей, господарства? Кажуть, що найпалкіша любов рано чи пізно переходить у такі відносини. А вірш класний!
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
щиро дякую! А вірш не про мене, а про одну мою знайому, у якої все так і було...
Любов завжди сліпа...Ми бачимо те, що намріяло наше закохане серце, і закриваємо очі на всілякі огріхи...Та прозріння рано чи пізно всеодно приходить і розчарування неминуче...Гарно! А закінченні - таке влучне!
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00