Сьогодні на дворі січень, зима нарешті володарює, засипає землю білою ковдрою, тихо навкруги. У мене на підвіконнику знову юрмляться парочка голубів. Кілька днів тому один сіренький пернатий прилетів та тихо постукав у вікно, вирішила, що треба пригостити гостя, наступного ранку він привів свою подружку і тепер у мене є ще кілька нових друзів. Кажуть - це на удачу, або на хороші новини, тому коли чую воркування на душі стає тепло, з’являється впевненість - день буде вдалим. Цікаві ці птахи, неординарні я б сказала. Вони супруводжують мене все життя: прилітають тоді коли намагаюсь втекти від реальності чи знаходжусь у пошуку когось чи чогось. Пам’ятаю у мене була традиція: будучи студенткою, раз в тиждень йшла на площу міста, купувала пачку пшона, розсипала по бруківці і спостерігала, як же хвацько сірошки їдять. Це ніби був якийсь священний ритуал, він допомагав змити бруд та негатив людської суєти. Ми ж постійно кудись спішимо, непомічаємо, небачимо, якби не календар та червоні цифри то й взагалі б забули про святкування. Легкий помах крил і всі думки зникли. Ти один на один із моментом який є зараз, до кожного в життя приходятьтакі посланці, вони кажуть зупинитись, передихнути, розслабитись, подивитись на небо, на те що довкола, прожити момент не рахуючи секунди годинника, не спішити, а головне не впускати думки, очистити мозок від їх голосу. Проходить кілька хвилин, ти вдихаєш чисте повітря, бачиш людей, вони усміхаються, і руки твої не холодні в них тепер достатньо тепла щоб ділитися з іншими. Ось так воно ніби все просто, та не кожному дано...
|
|
