Наталя Хаммоуда: Та ні, не зайве. Щось ви прорахувалися з ритмом. (11) Відпускаю. Не судилось нам життям
(12) Довго ніжитись в любовній ейфорії,
(11) Обійми мене, не треба каяття,
(12) Все одно назад вернути не зумієм.
Дякую!
Наталя Хаммоуда: Лесюююю! Прочитала вірша, і знаєте, захотілось так голосно заверещати, завити просто, щоб вийшла із криком уся розпука із серця. Щоб увесь біль пішов кудись в ніч, а крик щоб розбудив самого Бога, який, здається, заснув. Дякую!
Чорна капа над вічністю стелиться.
В чорну пропасть щось вічне летить
КОМЕНТАР ЩОДО ТВОРУ: 
