Тишком - нишком я полежу,
Думки в порядок укладу...
Погашу в душі пожежу,
І у пам"ять покладу.
Так вже склалась моя доля,
Я одна давно живу...
Як тополя серед поля,
Я постійно когось жду.
Чи то сина, а чи то доньку,
Чи когось з онуків теж...
Приготую щось смачненьке,
І радітиму безмеж...
Може хтось із них приїде,
Хоч на день, чи хоч на час.
І як сонечко пригріє,
Так було уже не раз...
Дітей, внуків розумію,
У них справ своїх є тьма...
Ображатись не посмію,
Та і поводів нема...
Вони часто мені дзвонять,
Я їм дякую й за це...
Бува сльози очі ронять,
Умивають все лице...
Ще й чогось ніяк не влежу,
Швидко схоплююсь і йду,
Загасю в собі пожежу,
Й на гостину їх знов жду...
Знаю я, вони приїдуть
Доки я іще жива,
І пригорнуть, і обнімуть,
І посипляться дива...
Так лежу я тишком - нишком,
Думи думаю свої...
І наповнююся дивом,
І стає легше мені...
