|
Куди несе її життя?
Сидить на парапеті знов сама,
Нікому зовсім не потрібна,
Хіба вона у чомусь винна?
Вже кинула курити і писати,
Із лексикона вивела всі мати,
Та хай на фейс не Анджеліна Джолі,
Але й сама у полі воїн!
Хто втратить більше, ще життя покаже,
Нехай своє життя не раз назвала "лажей",
Але не зрадила себе і не кидала інших,
І за тих інших постраждала ще сильніше.
Та люди різні є, ну що поробиш,
Навіщо, Боже, ти їй серце гробиш?
Чому ці сльози знову на очах,
І розчинився в сумі страх?..
Вона закохана уже чотири роки,
І від кохання того шрами ще глибокі.
Вона одне ж єдине має серце,
І лиш за того і для того воно б'ється.
Його так любить, що якби не він,
То хай не буде більше у житті її хвилин,
Без нього, - будемо відверті,
Життя не треба, і немає страху смерті,
Ну а все інше - що ж така натура:
Допомагає і підтримує усіх, як дура,
Не може просто, блін, по-іншому, проте
Не завжди це на користь їй іде,
Не знаю, що вже виграла в житті,
Та хоче все ж усіх спасти.
А Бог простить, а краще б не прощав,
І ці чотири роки біль у серці не вчухав,
Вона уже не вірить в те, що сука-час лікує,
А синдром Гельсінки усе ж таки існує!
Вона сумні прикриє очі,
Втомилася боротися одна,
І кожен день з приходом ночі
Її вчергове накрива.
Чотири роки в нікуди,
Робити щось на автоматі,
Чотири роки боротьби,
Але і зараз винувата.
Чого боятись їй іще?
Усе страшне уже відбулось,
Чотири роки мало? Та невже?
Нічого зовсім не забулось:
Як їхала без прав в його авто,
Як у лице летів прямий удар,
Як цілився у неї пістолет,
І як від полум'я йшов жар,
Як відвернулись усі рідні і близкі,
Як довелось покинуть рідний дім,
Як ночувала в Броварах в його дворі,
І як дізналась, що направду він хотів.
Пережила ганьбу, вигнання, його зраду,
Чужий кредит у двісті тисяч,
Про нього всю нарешті взнала правду,
І не змогла йому урешті дати відсіч.
Як довго не виходила з депресій,
Як не могла знайти роботу,
Як на собі відчула біль агресій,
Але не розгубила доброту й турботу.
Як раз за разом повторила спробу,
А їй, як Марченко, казали: "Пробуй знову",
Як геть нічого не лишилось, тільки цей обранець,
Як залишилося лише кохання і ненависть,
Як чесно намагалася без нього,
Але усе верталося по колу,
Як не могла ніде знайти прихисток:
Його любов палила ядом Василіска.
А Бог простить, а краще б не прощав,
І вона витримала новий вже удар,
Довірилася знову і відкрилась,
В той час із тим, ким треба, опинилась.
Неначе знов повірила і - на:
В черговий раз лишилася сама.
Тепер не Ігора, ні Ані,
Куди вели її дороги п'яні?
Чому усі вони не ті, котрі?
І знову як себе знайти?
Одна гидує й відверта лице красиве:
Мені пофіг, - каже, не підходьте, я щаслива.
А другий, просто слів нема:
На неї все повісив і сказав: вона сама,
Хоча він просто трус і підкаблучник,
І дурості своєї став заручник.
Хто показав би місяці зо три тому,
Що будуть знову сльози по лицю:
За тих, яких не знала майже зовсім,
За тих, які нагадують про осінь,
За тих, які сподобались, але,
За тих, яких самих веде.
За тих, которі прив'язали, як собаку,
А потім полетіло все у сраку.
Згадала, як казала восени:
Ніколи більше, навіть не проси,
Якими б не були вони, але...
Та якось всіх переживе!
Собі сказала, що це був останній раз.
Ні, не тримає, Боже, збав, образ,
Та серце це розтріпане її карає ще,
І сльози знов змиваються дощем.
26.04.22 р., Київ
ID:
946171
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Любовна та інтимна лірика
дата надходження: 27.04.2022 06:27:03
© дата внесення змiн: 27.04.2022 06:27:03
автор: Маргарита Мельничук
Вкажіть причину вашої скарги
|
