Ніхто мене так радо не зустріне, як бравий, найрідніший пес Бровко. Хвостатенький філософ, песик-мрійник, – він став любові й щирості ковтком! Щоранку, на світанку – потягеньки. Лизне долоню. В очі зазира. Розбігтись не дає ланцюг тугенький, тарілка і собача конура... Ще дідо прикував його до буди. Узяти й відпустити з ланцюга б! Та як і ким на волі жити буде? А тут він – вірний сторож і слуга. Із гордістю пантруючи обитель, сповняє власну місію Бровко. Добряк. Але погавкати любитель. Стрічає чужаків, немов дракон! Куняє хата, тепла, наче квочка. Бровко в дворі рахує горобців. То тулиться до котика Клубочка, то гострить на чужих котів приціл. То морду покладе собі на лапи і жалібно по-бровчи скавучить. Не привчений журбу свою ховати, вночі гучніше виє від вовчиць. Бровку, як біль розраджу твій собачий? Ще безліч нам судилося розлук. Стуляючи повіки, часто бачу, як з вистрибом ти горнешся до рук... © Сашко Обрій. 28.11.21
ID: 933641 ТИП: ПоезіяСТИЛЬОВІ ЖАНРИ: ЛіричнийВИД ТВОРУ: ВіршТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 12.12.2021 12:14:26 © дата внесення змiн: 12.12.2021 12:14:26 автор: Олександр Обрій
Проект ініційовано у 2002 р. київським поетом Євгеном Юхницею Правила щодо cookie