Ніхто мене так радо не зустріне,
як бравий, найрідніший пес Бровко.
Хвостатенький філософ, песик-мрійник, –
він став любові й щирості ковтком!
Щоранку, на світанку – потягеньки.
Лизне долоню. В очі зазира.
Розбігтись не дає ланцюг тугенький,
тарілка і собача конура...
Ще дідо прикував його до буди.
Узяти й відпустити з ланцюга б!
Та як і ким на волі жити буде?
А тут він – вірний сторож і слуга.
Із гордістю пантруючи обитель,
сповняє власну місію Бровко.
Добряк. Але погавкати любитель.
Стрічає чужаків, немов дракон!
Куняє хата, тепла, наче квочка.
Бровко в дворі рахує горобців.
То тулиться до котика Клубочка,
то гострить на чужих котів приціл.
То морду покладе собі на лапи
і жалібно по-бровчи скавучить.
Не привчений журбу свою ховати,
вночі гучніше виє від вовчиць.
Бровку, як біль розраджу твій собачий?
Ще безліч нам судилося розлук.
Стуляючи повіки, часто бачу,
як з вистрибом ти горнешся до рук...
© Сашко Обрій.
28.11.21
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933641
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.12.2021
автор: Олександр Обрій