Ось тому, тато, й пізно,
Називатися сином та батьком.
В цьому винні роки та хвилини,
Вони стрімко стирають нам пам'ять.
Як зірки, так далеко дитинство,
ЛЮблю, лЮблю тебе, як хлоп’я.
Я — твій погляд, яблуко схоже,
Що від яблуні впало дарма.
Так скажи мені, батечко любий,
Як зростити дітей своїх сад?
Щоб у скруту і тяжкі хвилини,
Були поруч, як небо і птах.
Ти зростав, були батько і мати —
Це мої бабуся й дідусь,
Я лелею їх в пам’яті досі,
Замість тебе їм буть довелось.
Не таке виховання, як хочеш,
Воно з вулицей один на один.
Ти не став мені прикладом досі,
А характер у мене як твій.
Як дві краплі, з тобою ми схожі,
Навіть жінку кохаєм одну:
Вона — мати моя довіку,
Тобі — жінка кохана і друг.
Ти пробач мені те, що існую,
Може я — тягар для душі?
Знаю, знаю… На матір я схожий!
І в мені є частинка її.
Ось тому, мабуть, батько і пізно,
Щось вертати на місце своє.
Ти пробач, пробач за все тато.
Я любитиму вічно тебе...
Олександр Кармишев
06.10.2018
