Несе вітер попіл в хмари, ятрять рани у загиблих,
Небо впало на руїни, із камінням почорнівшим,
Замість нього в темінь ночі, блідий Місяць вийшов сумно…
Десь в Тернополі чи Львові, серце мами біль відчуло.
Сонце втомлене сховалось на ніч трішки відпочити,
Від страждань, благань і криків, тих хто міг би жити…Жити!
Грак стривожений кружляє поміж смороду і гару,
Роздивляючи між маків, смерть-блукаючу примару.
Не один…Не двоє-троє…Кілька сот лежать убиті,
А далеко, де мир-спокій, де батьки живуть і діти,
Промінь впав на купол церкви, миротворний, величавий,
Ніби сонце у нас різне, ніби дві у нас держави.
Десь за сотні кілометрів, між полину і кульбаби,
Нерозбірливо чорнилом пише смерть людські дві дати,
На прощальному папері вставить ім`я на світанку
І полегшено зітхнувши, покладе криваву крапку…
Стогне небо на руїнах…На траві лежать солдати,
А в селі, в старенькій церкві, молиться смиренно мати.
Просить в Бога щастя сину, щоб здоровим повернувся…
Та на жаль, не всі приїдуть…Не всі рідним посміхнуться.
