Молочний оксамит рябить, як постіль складками,
Чому в Моріака Тереза любить старий ридван,
І очі короткими нотними знаками,
В повороті плеча розглядають диван.
Дратує повчальний тон, що давно без легкості,
Всередині; зовні, з вікна, ціцірзіння синиць,
Як у двадцять, відчуття незручності і непевності,
Хочеться втекти у подушку повіками ниць.
Вона не признається, впевнений, з вірною точністю,
В нарузі стихії над домом без віку старим,
Наполягатиме, істерично, що все в розумінні двозначності,
Що шкіра не пріє кислістю філософії молодим.
І сардонічним сміхом, страшно обличчя її освітиться,
Заскиглять пружини дивану, складний механізм в простоті,
І в ньому зі скриком незвіданим досі, помістяться,
Марія з Віфанії, Джорджоне, Шекспір, і Клод Дебюссі.
ну, таке... для того ж ми й чекаємо коментарів, аби на твір поглянули збоку. до речі, під коментарем може вдатися відповісти, якщо зайти в рубрику «коментарі до віршів». тоді ваші відповіді будуть помітні авторам-гостям. а через деякий час матимете ширші можливості
Володимир Каразуб відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
насичений твір, густий вираженням. дивна естетика, як кажуть - на гурмана зверніть увагу на нагромадження приголосних на межі слів «із скриком». як на мене «зі скриком» вимовляється милозвучніше.
Infantis відповів на коментар Ulcus, 23.03.2020 - 13:57