Згасали в Всесвіті блакитно-срібні зорі,
На день ховаючись від людства в небесах
І вітер хмари, позіхаючи, гнав кволі,
На хвилях ковзаючи у мілких ставках.
Гілки тряслися темні, ніч шукала ранок
Поміж розхристаних від сновидінь дерев,
А я чекав зорю, усівшись знов на ганок
Під довгі коси ніжні бірюзових верб.
Сидів завмерлий місяць над сусідським дахом,
Тулився срібним рогом у твоє вікно,
Й прозорим променем чіпляв неначе гаком
За продірявлене під ставнями відро.
Цвіркун пісні співав у росяній стежині,
Й нічний пугач на димарі весь час дрімав…
І ніжні спогади раптові, ненавмисні
Сам бог Морфей, здається, з пам`яті виймав.
Виймав й розкладував мені перед очима,
Ще й коментар безглуздий часто додавав,
Про те, що кращої нема ніж моя мила,
Що він би й сам таку вродливу покохав.
Так, ніби я не знав про ту її чарівність,
Чи ж бо не згадував, яка ж вона була,
Мене ж втішала його щира божа милість,
Й неначе медом для душі були слова.
