Цвітуть сади в нас біло-біло
І то щороку на весні.
Мені сьогодні закортіло
Побути в рідному селі.
Зайти туди, де народився,
Зустріти друзів, хоч котрих.
Згадати все й де народився,
Коли роками йшов до них.
Бо батьків хата розміщена
На самім крайчику села.
З весни до осені зелена,
Й немов картиною була.
У тій красі минали роки
Мої дитячі, як весна.
Забрали юність, як сороки,
Важкі часи, бо йшла війна.
Усе минуло, а як вчора,
Я бачу хату, сад, гуно,
Де бігаємо ми, - дітвора...
Ох, як було те вже давно.
Але в душі живе донині -
Моя домівка і мій край.
Навіть Карпатські гори сині,
Душа шепоче: "Пам"ятай."
Сьогодні там з другом побули,
З котрим не бачилися вік.
Та юність свою не забули
Й рокам повели навіть лік.
Згадали з радістю минуле,
Хоч не солодке, а гірке,
Але нам душу сколихнуло,
Бо у серцях воно живе.
Красивих слів не підбирали,
А говорили від душі.
І про життя наше бувале,
Що пролетіло, наче в сні.
Й про теперішні будні наші
Вели розмову довгий час.
Навіть згадали, як на паші,
Кожний корову й коня пас.
Згадали й друзів, що померли,
Не дочекавшись того дня,
Як на вершині, на Говерлі
Засяяв прапор, як зоря.
Бо воля відбулася всюди
На нашій вкраїнській землі.
Тому й в Карпати ішли люди
Й несли знамена на собі.
Лунали співи, радість лилась,
Гуляла молодь й пожилі...
А в нас ідея зародилась, -
Піднятись в гори, як тоді,
Коли ми були ще студенти,
Коли душа горіла в нас,
Коли спортсмени-конкуренти
Лишались задніми не раз.
Але про те ми поговорим
Другим разом, бо вже пора
Нам йти до хати, а простори
Нехай освічує зоря.
То будь здоровий, друг шановний,
Завтра зустрінемося знов.
Згадаєм й уряд наш обновний,
Котрий не наламає дров.
Бо двадцять років тупцювали
На однім місці по криві,
А ми не жили, - існували
На своїй батьківській землі.
Так що, колего, поміркуєм
І поговорим від душі,
Чим своїх внуків повіншуєм,
Щоб в мирі й в щасті жили всі.
Тому давай подумай в вечір,
Може щось путнє надійде,
Таке, щоб наші хоч малечі
Краще життя від нас буде.
Роки ідуть наші, минають
І з ними ми у зиму йдем,
Та серце й душа пам"ятають
Все незабутнє, що несем.
А я, як птах перед відлетом,
Вже й сам не знаю чого жду.
Усі зовуть мене поетом,
Та я не був ним й не буду.
Хоч є зі мною Муза моя,
Моя порадниця душі.
Вона уже, неначе своя,
Допомога писать вірші.
І я, весь в мріях, не чекаю,
Щоб мені думку хтось подав,
А пишу спогади, листаю,
Тільки щоб день мій не пропав.
Думки летять, як пісня ллється,
А я кладу їх у вірші.
Й не раз мені чомусь здається,
Що юним стою у дворі.
А біля хати ростуть квіти
Й круг все знайоме, дороге.
Тільки тепер вже внуки й діти
Прибрали батьківське крильце.
Як любо жити в згадках, в мріях,
Коли до тебе вони йдуть,
Коли тебе у рідних стінах
Правнуки дідусем зовуть.
ID:
783946
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 23.03.2018 11:19:07
© дата внесення змiн: 23.03.2018 11:19:07
автор: Дашавський поет
Вкажіть причину вашої скарги
|
