Дивний сон мені приснився... В синім небі голуб вився.
Потім чула голос. Сильний! Він витав, як птах той вільний.
Я спитала: - Скільки ж треба?..
- Є у тому ще потреба.
Попросила: - То дай сили!
- Сила є.
- То дай уміння!
- Вміння є. Треба терпіння.
- Скільки ж можна?!. Дай нам знати.
- Щоб навчились шанувати. Щоб навчились цінувати.
Дав усього вам багато... і на будень, і на свято.
- Поможи...
- Я разом з вами плачу гіркими сльозами.
- Зупини!
- Ще прийде час. Цінувати вчаться й вас. За уміння,
за терпіння, за відвагу вашу й силу. За молитву вашу щиру.
Поклоніться, як один, і розсіється той дим. Розійдуться темні
хмари. Зійде сонце... День засяє...
Скільки ж можна всім нам спати? Скільки можна
нарікати?
А чи любимо, як треба?.. Якщо в цьому є потреба?
Погоджуюсь, Вікторіє!
