Хрести наскрізно лягли на душу.
Всі - в «лабутенах». Я також мушу?
Вдягну запаску нову́ на серце,
Щоб у безглузді вступати герці.
Хрещуся ревно, щоб відчепились,
Та бракне, певно, у віри сили,
Бо лізуть знову злі кровососи.
Я комарищам кричу тим: «Досить!»
Та що їм вдови, і що їм слово,
Вони - на шию, і вже готові
Відкласти яйця. Тону в болоті.
З ефіру вісті – ще три "двохсотих",
Ну а "трьохсотих" – і не злічити.
Надіє, де ти? Зжили́ зі світу.
Так і проситься націоналізувати її. Та крові - уже і так чимало. А кінця і краю - не видно. Все котиться якось під укіс. Боляче на це дивитися. Іноді так і хочеться - втекти у свій власний світ - фантазій і барв. Та відмежовуватися - це теж неправильно. От воно в мене і хвилями...