Посипаний попелом, облитий фужером вина,
Закутаний в саван, одягнений по шию в парчу.
Доводиш із запалом, мовляв, це не твоя вина,
Ти ляснув дверима, й намагався зіграти в нічию.
Пригрівши образу, твій демон мляво ричить,
А місто двоїться, хапаючи скривджений погляд.
Прямуєш амбітно, байдужо та нарочито,
І впевнений твердо — немає дороги назад.
І сітка доріг креслить зебрами наново вісь,
Стираючи шинами тих, хто залишиться "за",
Але чи важливо, що щось тобі знову вдалось,
Якщо ні за ким на проспектах не ллється сльоза.
Яке має значення знову відшуканий шлях,
Квиток на метро, незалежність, та правильний знак,
Якщо дійсно важко, і дещицю кисню в грудях,
А коли вже його повно, не вдихнути, ніяк!
Вустами стискаючи зрадницьке зле: "Замовчи!"
Ковтаючи грубий фабрично-задушливий чад,
Ти входиш в під їзд, щоб намацати знову ключі,
Тобі не під силу піти. Ти постійно вертався назад.
текст: Хоуп Роджерс
переклад: Станіслав Безмежний
ID:
685309
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 23.08.2016 11:05:14
© дата внесення змiн: 23.08.2016 16:21:26
автор: Станіслав Безмежний
Вкажіть причину вашої скарги
|
