Мені приснився сон, що не треба нікуди йти.
Не питай куди - самому важко відповісти.
Не треба рано вставати, зустрічати ніч у вікні,
Ночами не засинати, прокидатися уві сні,
Летіти високо за хмари, хапаючись за небокрай,
І там де пахне смолою наївно шукати рай.
Не треба стискати зуби, оглядаючись назад,
Вбивати нестримне бажання повернутися у сад.
Не треба більше боятися відчути від страху біль,
На рани глибокі й свіжі невпевнено сипати сіль,
Ходити по вістрі леза заради хиткої можливості
Повернутися в рідний сад, набиратися сміливості,
Бити себе в груди, брехливі обіцянки давати
Самому собі, самого себе зневажати,
Викидати на вітер слів, коли промовчати треба,
Вдавати жертву кволу, чекати мани з неба
Не треба…
Усього цього не треба…
Мені приснився сон, що в'яне квітка в саду,
Котру підливав і леліяв. На коліна до неї впаду
Думав собі, мріяв. Що цвіт опадає з калини,
Котрого так чекав, хотів на власні очі побачити,
Котрому, як і собі ніяк не можу пробачити.
Що вистигає гніздо, з котрого лунав пташиний спів
Такий, що зупинялось серце, не вистачало слів
Щоб описати всю різноманітність відчуттів,
Пережиттів… Сліз… Жалю. А як би я хотів
Відділити реальний світ від світу з моїх снів
