Я маю осінь на календарі –
Ясну годину збору урожаю.
Та зовсім не спішу до короваю.
Тим більш – її прогоню від воріт.
Кажу дошкульно: «Мабуть упилась,
Що заблукала на чуже подвір’я?
Та нас ніякі судді не помирять,
Тобі до мене, паніматко, зась!»
Я ще гортати ранків не втомивсь,
Моя зоря весняного покрою,
От як гора не сходиться з горою,
Так наші інтереси розійшлись.
Не вабить розкіш явлених щедрот –
Троянський кінь у новому декорі:
Спочатку ти схиляєш до покори,
А потім зовсім позбавляєш квот!
Тому мені миліше, як Ікар,
Згоріти десь у вільному польоті.
Але це буде потім, потім, потім…
Ну, осене, ударим по руках?
а я покірно все приймаю з того, що доля до порогу принесла... - от тільки живу від дня весняного, та жарти з ним жартую, та міряю вік душею, аа вона, як каже мудрість - віку не має!
і вам по бажанням вашим, і знаймо: осінь, коли вона теж наша - не боронить нам ні життя любити, ні в житті кохати! дружімо з часом і просім багато!