Бабуся, нашвидку, накинула на себе хустку і пошкандибала до дверей, біля, яких, жалібно нявчав кіт.
- Ну що ж ти, малий, оце заходився плакати так зранку? Знаю, знаю, їстоньки хочеш. Почекай ось , зварю кукурудзянки то й поснідаємо разом. –
Бабуся зняла суху кукурудзу , яка вісіла на жердці у сінях, звязана пучками, впустила кота в хату, поклала кукурудзу на стільчику , а сама пішла на двір, щоб принести оберемок дрібного гілляччя. Зайшла до хати і з поспіхом закрила двері, щоб не напускати холоду і так уже в холодну хату. Потеребила дві кукурудзи насипала в ступу зерняток і почала товкти на дрібно, щоб вийшла з того крупа на кашу.З трудом розтопила піч, довго дмухаючи на примоклі гіллячки. Нарешті поплило тепло по хаті і весело запалохкотів вогник, до якого бабуся підставила горщик з кукурудзяною крупою залитою водою. Кіт не відходив від бабусі і терся біля її ніг. Нарешті каша готова і бабуся з котом смакували зварену мамалигу. Ні цукру, ні солі в ній не було, а смакувала краще ніж якісь там городські марципани.
На дворі не було жодного руху. Тихо, як у труні. Ні звичних людських голосів, ні мукання корів,ні ржання коней, ні гомону від дворської птиці. Навіть псів і тих не чути. Бабуся підставила стільчика поближче до печі всілася та заходилася латати своє білля. Кіт вмостився біля її ніг і задоволено муркотів.
Бабуся полинула думками, в так недалеке, минуле. Колись село буяло життям. Зникли дитячі голоси, та і сусідів не стало. Всіх евакували після отої Чорнобильської біди. І де вона взялася на людські голови! Забрали були і її зі своєї хати. Завезли до міста. Не могла вона бути там. Тягнуло назад до свого обійстя. Казали не їдь, там помреш від радіації. А що воно таке, ота «горедація»?
А яка ріжниця від чого помирати. Любила свою земельку, свою садибу. Була колись господарка, а зараз один кіт залишився. Все позабирали та кудись повивозили. Довго добиралася назад до свого села, але таки дійшла. Тяжко тепер. Та часом добрі люди щось привозять з міста, підгодовують. Радять покинути це штучно зроблене кладовище, але бабусю ніхто не перемовить.
Вона вдома. Це її земелька. Не її ж вина, що занапастили матінку родючу.
А вона ж таки мати. Вона завжди була добра до бабусі, як не хворіла, то ж як вона, бабуся, дитина цієї матері, покине її? Ні, ніколи! А вмерти, раніше чи пізніше, завжди треба. Ось так і живе самотньо, та все ж щодня, може поцілувати свою матінку, свою земельку.
