Що ти знайшов в розбещеності вулиць
Того величного сучасного старця?
Повзуть трамваї, мчать автівки.
Там ніхто очей не стулить
(Цілодобово) із змарнілого лиця.
І п’яним шепотом тебе покличуть ночі.
З вогнями веж, домівок та мостів.
Для тебе місто те – начебто наркотик,
І ти на все,( без жодних меж!) охочий,
Зриваєшся туди, летиш у пошуках звабливих голосів.
Я теж колись шукала там пристанку.
І уявляла різні ролі посеред мільйонів див.
Галас натовпу, та «несамотності» примара.
Усе було це – з ночі і до ранку,
Допоки не зустріла місто злив.
Тут, як тобі треба спокою – блукає тиша.
Як прагнеш бунту – там несамовитий шум.
Каміння тепле, якщо холодно, й холодне, якщо гаряче тобі.
Воно старіше за планету, та з кожним роком все сильніше,
Воно мудріше за мільярди незлічимих дум.
Не варто відмовляти тебе від твого величного.
Але закоханий ти у залізо та бетон.
Ти мариш склом та пластиком блискучим.
Нема душі там та чогось до болю поетичного,
Дахи там не співають в унісон.
Але, ти знаєш, в кожного своя примара.
Когось розпестить місто, а когось зажурить
Велична прірва швидкостей та вогняних доріг.
У мене – місто-сонце, місто-хмара…
Що ж ти знайшов у тій розбещеності вулиць,
де догора під штучним світлом сніг….
