Понад парком висіла хмара, як велетенська медуза, або чайний гриб. Вона не пливла, а плавала над головами перехожих, ніби десь на сході зашвартувалась на невидимий якір. Під нею утворилось тепло - майже весняне, майже справжнє.
Поміж дерев загуляв вітер і розгойдував гілки. Вони тремтіли ще не пружно, неповно всередині соками, а крихко, як взимку, або як зуби в старій щелепі. І навіть молоді дерева, висаджені торік, немов пензлі недбалого художника струменіли до хмари-медузи засохлими китицями. Намокнути в блакиті їм не вдавалось і деревця тарахкотіли сухим гіллям, як кістяшки у торбі.
Поряд - просто під землею вже починалось те, що напне скоро гілля вогко. Хоча й здається, що тепло прийде з неба, воно вже гуде внизу і рве ґрунт, і тріщить під корою.
Весна виходить з землі.
