Вони, внутрішні протистояння,
вже геть виснажили мене.
Безсила і квола я падаю з ніг,
однак спину тримаю напрочуд рівно,
немов вселений залізний диск.
Чи можливо упасти ниць,
розчинивши свій погляд в брехні,
за цукривши свій внутрішній світ,
і померши у спілому чуді.
Чи все ж стати з колін
і спасти власне Я,
недоторкану сутність підняти
й донести до небес, поки тіло
ще дише, ще холоне гарячий піт
і думки у туманність линуть?
Нехай линуть, хтозна,
може це і реальність моя,
де немає ні крихти торта,
ані солодкої карамелі.
Чи дійду до крайності я,
поховавши в собі каруселі?
Хай гойдає, кидає і тушить
гарячі сльози і мерзлу душу.
Хай закінчиться весь глікоген,
тоді нап’юсь я глюкози в душі.
І не потрібен мені дофамін,
я забудусь у власному чуді.
P.S.Не неси свої рафаелки, вони марі, як ти.
А я вип'ю води і знов утечу туди, де мене не найти.
