Хто ворожить на кавовій гущі,
П'є гіркий і пахучий цей трунок,
Відкриває слова неминущі,
Та для себе кує обладунок,
Наче клітку залізну фатальну,
Наче стіни довкола мурує, -
Надто квапиться в Долі приймальню,
Надто гучно кричить "Алілуя!".
Який сенс вище себе стрибати,
Заглядати за живопліт терну?
Я не знаю, чи вірю у фатум,
Тож для чого метатись даремно?
Не зітліти у в'язкому мороці -
Спалахнути й погаснуть від вітру,
Не метатись бездумно у толоці,
А свою фарбувати палітру.
Я п'ю каву, на гущу не дивлячись,
І Таро підпалю я від свічки,
Не чекаю із острахом звірячим,
Чи тече Гераклітова річка.
Я люблю мокрий колір асфальту,
Коли стрічки від світла на ньому,
І стакато дощу, наче альта,
Ніби небо у спазмах від грому.
Я у кожному струмені падаю,
Розбиваюсь об сіру бруківку
Що мені ваша доля із владою,
Що шукатиме мою криївку!
І хай зорі, що хочуть, віщують, -
Ми не можемо їх загасити,
Але можемо їх не почути,
Просто можемо не захотіти.
І хай мойри плетуть веретена -
Моя нитка тонка обірветься,
Я покину свою авансцену
І відійду до тих, хто сміється.
8.10.2012
