Здається, пройшло вже трохи часу, аби не було так боляче, і вже можна було б і звикнути, що ТЕБЕ немає... але все одно якось у душі пусто...
Стілець, на якому ТИ "сидів" у моїй душі - ніхто і ніколи не зможе зайняти, адже то було ТВОЄ місце...
Здається, виплакала за ТОБОЮ усі сльози, але серденько ще плаче...
З ТОБОЮ пов"язані спогади про щасливе дитинство, хоча я трохи ТЕБЕ боялася...
Досі пам"ятаю смак морозива за 50 копійок, яке ТИ купляв на отриману пенсію... А от вуха вже не болять, бо давно їх ніхто не "викручував"...
Я у місті ТВОЄЇ молодості, дідусю... Ходжу вулицями і відчуваю ТВОЮ присутність... Сподіваюся, що стоптані мною тут шляхи - благословенні ТОБОЮ з неба...
Бережеш нас усіх... Підкладаєш подушки, коли падаємо і даєш крила, коли злітаємо....
І, здавалося б, не так усе й погано, але у душі, дідусю, стілець твій пустує....
